Сетевая библиотекаСетевая библиотека

Письма семье

Дата публикации: 12.01.2019
Тип: Текстовые документы DOC
Размер: 2.26 Мбайт
Идентификатор документа: -176524023_488606247
Файлы этого типа можно открыть с помощью программы:
Microsoft Word из пакета Microsoft Office
Для скачивания файла Вам необходимо подтвердить, что Вы не робот


Не то что нужно?


Вернуться к поиску
ВАСИЛЬ СТУС ЛИСТИ ДО РІДНИХ Від упорядників Том епістолярної спадщини Василя Стуса складається з двох книг. У першій подано листи поета до батьків, дружини й сина, у другій — до друзів і знайомих. Автографи всіх листів до рідних зберігаються в архіві родини Василя Стуса, автографи листів до друзів і знайомих — переважно у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України, а також в особистих архівах адресатів. Деякі з листів, що публікуються, було повернуто з КДБ родині поета вже після його смерті. У другій книзі, крім іменного покажчика до обох книг, подається також Словник імен, що зустрічаються у листах Василя Стуса. КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ 6.01.1938 — в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина — Василь. 1940 — з села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м.Сталіна (сучасний Донецьк), де батьки дістають роботу на одному з хімічних заводів. 1944-1954 — навчання в середній школі № 75 м.Сталіна. 1954-1959 — навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності “українська мова та література“. 15.08.-15.10.1959 — вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. 11.1959-11.1961 — служба у лавах радянської армії. 7.12.1961-16.01.1963 — вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м.Горлівки Донецької обл. 15-23.03.1963 — підземний плитовий шахти “Октябрьская“ м.Донецька. 26.03.-26.10.1963 — літературний редактор газети “Социалистический Донбасс“ м.Донецька. Від 1.11.1963 — аспірант Інституту літератури АН УРСР ім.Т.Г.Шевченка зі спеціальності “Теорія літератури“. Переїзд до Києва. 4.09.1965 — виступ протесту в київському кінотеатрі “Україна“ з приводу репресій проти української інтелігенції. 20.09.1965 — відрахований з аспірантури за “систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу“, тобто за виступ у кінотеатрі “Україна“. 28.09.-23.11.1965 — робота в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. 10.12.1965 — одруження з Валентиною Попелюх. 14.01-1.06.1966 — спершу молодший, невдовзі старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. “Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов.Зубкова з Інституту літератури“ (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.). Від 17.09.1966 — до арешту — старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому — старший інженер проектно-технологічного об’єднання. 12.01.1972 — перший арешт поета. 7.09.1972 — суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972-01.1977 — відбуття покарання в таборах у Мордовії. 11.1975-02.1976 — перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку. Від 5.03.1977 — заслання в селищі ім. Матросова Тенькінського району Магаданської області; робота “учнем проходчика гірської підземної ділянки“ та машиністом скрепера на рудні ім.Матросова об’єднання “Северовостокзолото“. 1978 — поета прийнято до PEN-клубу. Серпень 1979 — повернення до Києва. Початок жовтня 1979 — вступ до Української Гельсінської групи. 7.10.1979 — за Стусом встановлено адміністративний нагляд. 22.10.1979-11.01.1980 — робота формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни. Від 1.02.1980 — до арешту — робота в цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром“ фабрики взуття “Спорт“ намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. 14.05.1980 — другий арешт. Кінець вересня 1980 — суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. Від 11.1980 — відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с.Кучино Чусовського району Пермської області. Весна 1981 — останнє побачення з рідними. 1982 — рік камери-одиночки. Ніч з 3 на 4.09.1985 — смерть Василя Стуса в карцері табору ВС-389/36. 17-19.11.1989 — перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. 1. ДО БАТЬКІВ І СЕСТРИ 8.06.1970 Добридень Вам! Листа одержали. Спасибі Вам. Мої пропозиції: ти, Марусю, приїзди з Тетянкою до нас, тут перебудеш сезон ягідний (суниці, полуниці), може, щось законсервуєш — і тоді вже наша відпустка. То або поїдемо в Прохорівку під Канів, Валя з Дмитром буде в санаторії, а ми втрьох знімемо куток і ловитимемо рибу на Дніпрі (там багате село, прохарчуємось і на рибі, і на молоці та фруктах). Тобто, я спочатку з’їжджу на розвідку (або й усі разом), напитаю — і поживем. Є ще два варіянти: ми втрьох їдемо на Гуцульщину туди, де Степан казав (він оце недавно був у нас). І нарешті — ще один: кажуть, зараз можна дістати куток у Трускавці (це, коли треба). Туди, звичайно, я не поїду, бо мені корисні не ці води, а кавказькі. Думаю заїхати додому десь на тиждень, може, з Дмитриком. Коли тато вибере бажання — то приїздіть разом, коли й мама — то всі приїздіть. Але я знаю, що хати ви побоїтесь покинути. А ми в свою чергу, коли буде змога, то всі приїдемо до Вас на тиждень — у кінці липня. Оце поки все. Бажаючи Вам здоров’я Валя, Дмитро, Василь Чекаємо! 1972 2. ДО ДРУЖИНИ 14.06.1972 Вальочку, ластівочко! Вітаю Тебе з днем народження. Тебе, маму, Дмитричка я бачу мало не щодня. І всіх люблю. Люба моя, приготував Тобі подарунки — недорогі, але від щирого серця: майже 200 віршів і майже 100 перекладів. Бажаю здоров’я і щастя, скільки Бог дає, скільки дозволено. Не муч мене дорогими передачами. Не треба витрачатися на них. Цілую — всіх Вас. Тебе — насамперед. Шануйся, ластівочко, і бережи ластовенятка нашого коханого. Я ще приб’юсь до Тебе — з віршами і з усім гамузом. Василь Дмитричку, жди татка. 3. ДО ДРУЖИНИ, ЇЇ БАТЬКІВ І СИНА 17.12.1972 Добридень Вам — Валю, Дмитрику, Василю Карповичу, Ольго Григорівно! Пишу Вам із місця роботи, куди щойно добився. Я дуже журюсь Вами, своїми батьками. Валю, напиши, як там було мамі після побачення зі мною. В мене все гаразд. Здоров’я нічого, робота буде зовсім не тяжка (шити рукавиці), час для самоосвіти буде теж. Одне зле — в мене мало книжок, то доведеться поки крутитися з тим, що я маю. Валю, насамперед, звернися з офіційним запитом до видавництва “Радянський письменник“, щоб Тобі повернули рукопис моєї поетичної збірки1, яка лежала у них до цього лихоліття. По-друге, зроби запит до суду, оскільки у вирокові суду ні словом не згадано про друкарську машинку. Може, Тобі її повернуть. Коли в пресі будуть якісь згадки про мене, то прошу надіслати мені такі вирізки з газет, бо цілий рік я буду без газет і без журналів, а читати тільки те, що одержують інші. Ще таке: прошу в кожному з листів переписувати мені по 2-3 вірші Рільке (насамперед, попереписуй Сонети до Орфея, коли знайдеш перший том Рільке). Чи одержала Ти мого листа з Києва, який я написав на 6 сторінках? Як Ти почуваєш себе матеріально? Знай, що слати мені покищо нічого не можна, крім листів. Отже, мені бажано було б знати всі літературні новини, бо й Літературної України я цілий рік не зможу читати, не кажучи вже про журнали республіканські (а союзні газети і журнали тут передплачують інші, то це я читатиму). Морально я почуваюся незле. Думаю, що ці роки зможуть мені дещо дати — і для розвитку, і для досвіду, і для творчості. Напиши, як там Льоля, Ліля, Марта2, бо я нічого не знаю про них. Я зараз уже міг би просити особистого побачення, але не хочу завдавати Тобі клопоту із подорожжю бозна куди. Правда, це недалеко від Москви (годин 10 їзди), але взимку це досить було б марудно для Тебе. Втім, напиши, як Ти сама дивишся на ці речі. Вітай Шуру і Валентина, моїх знайомих. Тут зараз зовсім тепло, хоч і сніг, але вологий. Бо річна температура тут приблизно така ж, як і в Києві, бо це і на одній широті з ним. Вітай Василя, Риту. Валю! Знай, що Дмитрикові не буде стидно за батька. Зроби запит до логінових3, аби повернули Тобі ті книги і рукописи, які не були долучені до справи і не були повернуті Тобі. Я робив такі запити зі свого боку, але з того нічого не вийшло, хоч я і дуже наполягав, особливо з приводу мого рукопису, який лежить у видавництві. Перепишу Тобі кілька перекладів із Гете: [Далі йдуть переклади з Гете: “Вислухай увостаннє, борячи втому вій…“, Відвідини, “На взгір’ї грядку обліг моріг…“, Лугова троянда.] Навчи цього вірша Дмитрика, дорога моя. І не журися за мною так, як я журюся Тобою. Цілую Тебе. Чекатиму листа. Моя адреса: Мордовская АССР, 431200, Теньгушевский район, пос. Барашево, учреждение ЖХ 385/3-5. 17.12.72 р. Ваш Василь 1 “Зимові дерева“. 2 Дружини заарештованих — І.Світличного, Є.Сверстюка, Ів.Дзюби. 3 Під “логіновими“ Стус має на увазі кагебістів: від прізвища слідчого Логінова. 4. ДО БАТЬКІВ, СЕСТРИ, ПЛЕМІННИЦІ 17.12.1972 Добридень Вам, мамо, тату, Марусю, Тетяночко! Ось я нарешті і добився до місця. Здається, тут мені буде незле. Робота зовсім легка і не холодно. Здоров’я нічогеньке. Думаю, що від цього часу я постараюсь взяти все, що можна — буду вивчати іноземні мови, читати, перекладати. Одне слово, робити все так, щоб більше не побільшувати собі клопотів, які впали на мою голову, ніби сніг. Я шитиму рукавиці, а у вільний час працюватиму над собою. Сушусь Вами і Вашим здоров’ям — особливо мами і тата. Листів мені можна одержувати скільки завгодно, а відписувати тільки два на місяць. То я писатиму один Вам, один — Валі. Уже я міг би просити особистого побачення, але думаю, що цього робити не варто, щоб нікому із Вас не завдавати клопотів. Мені були хтось (Ви чи Валя — не знаю) переслали 40 карб. Це ще в Києві. Але оскільки гроші мені були непотрібні, то я їх не захотів брати і через це відіслав назад. Правда, я не знаю, чи відіслали їх чи ні. Оце, здається, і все. Більше писати нічого. Бо новин тут немає, а все одне і те ж. Вітаю Вас із Новим роком. Бажаю Вам здоров’я. Прошу — не гнівайтеся на мене. Бо я зробив усе, щоб не розлучатися з Вами, а коли вже так вийшло, то це не моя провина. На цьому буду закінчувати. Цілую Вас усіх міцно. І не сушіться за мною. Тут куди легше, аніж було в Києві, аніж було в армії. Чекаю Вашого листа. 17.12.72 р. Ваш Василь Моя адреса така: Мордовская АССР, 431200, Теньгушевский район, пос. Барашево, учреждение ЖХ 385/3-5. Звичайно, Ви нічого мені не висилайте, бо нічого слати мені поки не можна. Коли буде можна, я тоді напишу (це буде аж після половини строку, тобто в 1974 році, вліті). А покищо — пишіть мені тільки листи і, коли можете, — то частіше. 5. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 23.12.1972 Дорога моя Валю! Дорогий мій синочку! Вітаю Вас із Новим роком. Бажаю щастя. Цілую. Мені дуже шкода і дуже соромно від того, що тут мені куди легше, ніж там Вам, а Ви, певне, помилково думаєте навпаки. Мені дуже боляче і дуже добре, що там десь є Ви — безіменні майже, безмовні, ті, давні, знані з минулого, яких я любив і яких я любитиму — але невпізнанних у новому часі, у нових водах. Щасти Вам, любі мої, 23.12.72 року Ваш Василь 1973 6. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 11.01.1973 Добридень Вам, дорогі мої! Дякую за поздоровлення та листи. Валю, приїзди. З Казанського вокзалу в Москві йдуть поїзди через Потьму. Ти намагайся зробити так, щоб бути в Потьмі перед 5-ою ранку або 26 січня, або 1 лютого (якщо встигнеш, то краще 26, це має бути п’ятниця). Одне слово, треба встигнути так, щоб потрапити на вранішній поїзд Потьма-Барашево (він їде в проміжку між 6 і 8 ранку). Це трохи далі, тобто від пасажирського вокзалу Потьма це десь 5-10 хвилин ходи. Але на Потьмі будь обачною, щоб не ошукали Тебе які пройдисвіти, які там ніби шастають. Сівши на цей поїзд Потьма-Барашево, Ти встанеш на передостанній зупинці і звернешся в штаб до начальника табору, який дає дозвіл на побачення (це треба буде зробити одразу по приїзді). Я призначаю це на п’ятницю, щоб Ти захопила вихідний день, коли не виводять на роботу. Можуть дати 1-3 дні (залежно від волі їхньої). Прошу Тебе — візьми з собою для мене трикотажний спортивний костюм чорний або синій і поганенький шарф, бо той лишився в Києві, мені не повернули. Візьми зошитів чи паперу, та ручку або олівець. Оце, здається, і все. Може, порадься з ким, хто знає такі мандри. Бо я переказую те, що знаю. Оце все. Писатиму тепер аж у лютому місяці. Цілую. Чекаю. Люблю. Твій Василь 11.1.73 р. Здається, так: із Казанського вокзалу поїзди, що зупиняються на Потьмі, йдуть о 10 і 11 вечора, а через 6-7 годин приходять на Потьму. Тобто, Ти попадеш із поїзда на поїзд. Отже, Тобі треба бути на Казанському вокзалі десь о 8-9 вечора в четвер. Візьми з собою спортивний костюм, але одного тону, без найменших білих смуг (може, мою спортивну чорну трикотажну сорочку). Візьми пару чорних трусів, 2 пари шкарпеток і бажано взяти з собою продукти, бо тут не будеш ходити по магазинах і шукати. Посуду ніякого не треба. Намагайся не обтяжувати себе речами, тому з продуктів бери щось сухе і легке, може, безовочеве, аби не було тяжко на руки. Ще раз цілую — всіх Вас. Дуже дякую Шурі за дуже гарне поздоровлення. Молодець! Цілуй Дмитрика за мене, а Дмитрик — Тебе — теж за мене, кохана моя! Чекаю. Василь Поїзд Потьма-Барашево йде, як правило, коло 7 ранку. То Ти маєш на нього встигнути цілком. Коли ж трапиться, що не встигнеш, то буде пізніше, але то вже дещо гірше. Такщо намагайся зробити так, як я Тобі написав. Звичайно ж, Ти будеш із паспортом. Здається, коли б Ти була з Дмитриком, то час побачення міг би бути довший, але думаю, це не для нього мандри. Одне — зима, а друге — мій страх перед зустріччю з ним, страх, і досі не подоланий. Цієї ночі він мені снився — в зеленому городі з високим бадиллям стояв у милій задумі, вирішуючи ще одну загадку світу, видно, допіру говоривши з Тобою. Ти була схилена — поралась. А я йшов навпрошки до Вас — із розлуки, берегом і боявся сполохати. Від того і сон урвався посеред ночі. Люблю. Василь 7. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 15.02.1973 Дорога моя Валю, синочку мій любий! Отже, не дочекавшись Вашого листа, пишу до Вас. Сталося так, що піславши десь 10 січня листа із викликом на побачення на 26.1 чи 2.2, я не дочекався Тебе, а, поставлений перед фактом, що побачення заборонені, 31 чи й 1-го (тоді, коли про це було повідомлено), відбив телеграму, аби Ти не їхала. Але відчуття було таке, що Ти тут була — і зовсім близько. І дуже тяжко, Валю, чути все це було. Тепер, бачачи, що сподіятися ні на що, я пішов до лікарні — на дослідження (обов’язкова тут процедура). Уже три дні як я в халаті, але дуже марудно без книжок. Останніми днями одержав листа від Романа Корогодського і від Рити. Вони обоє так пізнаються по листах, як, зрештою, і всі, хто пише. Мені повертається спокій, а з ним — і відчуття успокоєного болю за все, що сталося. Тільки тут я поступово реставрую всю картину, яка раніше не здавалася настільки поліформною. І, здається, пензель із краплаком ще не зупинився, він іще виводить нові лінії, допрацьовує перспективу. На жаль, майже все то — по домислах і здогадах. Одержав від Василя два листи, дякую за розповідь про Жоржі Амаду та Кендзабуро Ое. Майте на увазі, що ніяких книжок Ви мені не можете слати персонально, а тільки через книгарню “Книга — поштою“! Інакше ці бандеролі зарахують мені як дві дозволені. Чому мовчать із Донецька? Що сталося? Починаються мовчання, на які не можеш не зважати найбільше. І шкода, що Ви того не враховуєте, але чи Ви — того добре не знаю. Привиділось якось: літо, зелений рясний город і Ти з Дмитриком пораєшся: Ти зігнута над грядкою, він — у милій дитячій задумі дивиться в просторінь. А я проходжу узбіччям, йому не видний, але він почув мене: висуворіло йому личко і стало сторожким і журливим. Дістався мені припадково Дніпро № 3 минулого року, побачив порожні, сновидні вірші сновид-поетів сновидного світу, варнякання прозаїків і порожню статтю Ю.Покальчука. Із цього “прекрасного Далека“, як казав Гоголь, видно те, що тільки навиднялося там, тоді, коли здавалося, що сонце устає на сході, а лисиці брешуть на щити (Рильського риторика?). Зірвані з орбіти власної особистості — ось хто єсьмо. Бувають миті, але немає тривалості, є краплення, та — без ліній, є настрій, що почезає перед тим, як його протне блискавка мелодії. І геть усе видається однаким — обабіч. Куди не скинь оком. Розумні інтелектуали, що знайшли найдійовіший спосіб ошукати самих себе, і дурні, що не доросли до усвідомлення власної глупоти, які граються в відкритість духовну. Достоєвському було що шукати — там, у мертвому царстві. Мені ж, перебуваючи в інвалідному багні, дано бачити лише продукти розпаду. Це теж цікаво, але дуже небезпечно, бо загрожує духовним самогубством. І нарешті — існування по цвілі до чогось нахиляє. Потойбік — ось концентр відчуття і — постійний ракурс. Ковтаю кишки, і вже чекаю коли повернуся до роботи і своєї швацької машинки, на якій я вже видушував 70 обов’язкових пар біло-чорних рукавиць. “Первопочатки“ Драчеві (Вітчизна, № 1, 72) — велике бознащо. Чекаю, коли такі первопочатки напише який Микола з пополотнілою рукою1. Дуже шкода, що я тут збавляю час, не маючи змоги доробляти свої переклади з Й.-В.Гете, яких мені просто сюди не дозволили взяти. Валю, дорога моя! Я тепер і не знаю — після цих Твоїх марних добивань сюди — чи приїдеш Ти ще коли чи, може, знову встругнуть якусь заборону, аби тяжку Твою подорож зробити зовсім марною. Ти, Валю, не май на мене гніву — підводжу Тебе не я, а мої умови, у яких я набуваю страшного понадолімпійського спокою. Вітаю Вас усіх. Чекаю Ваших листів. Вітаю Шуру із днем народження і бажаю їй щастя. Напишіть, як там Лялина Віра2, чому я нічого не знаю — ні про Льолю, ні про Марту досі. Щасти Вам! 15.2.73 року Ще раз прошу: перепишіть із видавничих планів цікаві новинки і напишіть мені. Бо я не знаю, чи вийшла торік збірка Ліни Костенко, де вийшла Драчева “До джерел“. Чи “Київську Старовину“ видала “Наукова думка“ чи хто інший. Бо єдине, за що тут можна вхопитися, — це за скупе читання після роботи, аби погамувати гнів на дику сваволю недоуків логінових та мезер3. Ще раз — щасти Вам! Напиши, коли там було одержано мою телеграму “Не едь. Карантин.“, бо я її післав термінову — якого саме числа, тоді я напишу куди з проханням так не знущатися — бодай над родичами. Вишліть мені марок (2, 3, 4 коп.) та повідомлень про вручення та поштових відкриток і пишіть рекомендовані листи. 1 Очевидно, В.С. має на увазі Миколу Холодного. 2 Йдеться про малу дочку Є.Сверстюка і В.Андрієвської. 3 Загальна назва кагебістів — від прізвища слідчих Логінова та Мезері, які робили обшук у В.С. 8. ДО РІДНИХ [Лютий, 1973] Добридень Вам! Насамперед — відповім на Ваші запитання. Я одержав 40 крб. (певне, вислала Валя) і ще 10 карб., які прийшли на Стуса Степана чи Семена (невже, Марусю, це від Тебе?). Дуже Вас прошу — не висилайте грошей, бо вони мені не потрібні. Коли буде треба, то я напишу. Передплачувати мені так само нічого не треба. Хіба що Валя, якій Ви цього листа перешлете, хай випише для мене “Літературну Україну“ і “Друг читача“. Оскільки у нас карантин, то побачення відмінили. Тепер не знаю, коли буде можна. Якби хто із Вас захотів приїхати, то можна це зробити разом із Валею, але тепер я напишу, коли буде можна. Книг мені не висилайте, бо цього не можна, хіба що через “Книга — поштою“ — якісь цікаві. Деякі книги я передплатив — замовив через “Книжное обозрение“, виписав кілька журналів. Я хотів би знати про всі літературні новинки України, і тут я попросив би писати про це або Олега, або Михасю, які про це знають найкраще. Дуже цікавий новим Тичиною — Сковородою1 та томом статей, про які згадували в пресі. Інтригує дуже й Рільке Бажанів — щось мені тяжко повірити, що це буде реально, бо синтез це більше оригінальний, аніж природній (крім того, Бажан, здається, перекладав за схожою групою крові, а як він перевтілюється — не знаю). Прошу іще — слати мені листи з повідомленням про вручення — рекомендованого листа, здаючи його на пошті по квитанції. Бо чую, що чимало листів іще йдуть до мене, їдуть волами. Пишуть мені Олег Орач (найчастіше), Михася (дві поштівки) та від Рити був лист, а від кума Василя2 — поштівочка. Від Валі я маю 2 чи 3 листи, від Вас, певне, всі, що Ви мені писали. Ще від Світлани Бадзьової лист. Буду радий, якщо Ви цінним листом вишлете мені з 20-30 марок і повідомлень про вручення — з 20. У бандеролі мені вишліть сухі вершки чи сухе молоко. Можна ще — грам 200-300 тютюну (бандероль до 1 кг.). Здоров’я моє так собі, чую, що все це не минулося дарма, але все ж таки краще, ніж було в Києві перед цим. Можливо, я ляжу в лікарню — на дослідження шлунку, як там виразка, бо надходить весна. Тепер я відповідатиму поокремо. Валин лист із Рільке я маю, отже, можна переписувати Рільке далі. Добре було б, коли б сюди мені переписали і “Дуїнські елегії“ всі (оригінал і мої переклади всі), і “Сонети до Орфея“ (і деякі мої переклади їх). Чому нічого не пише Василь Голобородько? Захарченко? Може, не доходять листи? Про один, Захарченків, я знаю (це була поштівка із приблизною адресою). Мамо! Дуже дякую Тобі за листи. Прошу, дорога, не побивайся за мною дуже. Тут я і читаю, і пишу, і взагалі мені тут не так страшно, як Ти думаєш. Одне тільки — болить людська несправедливість і чорна невдячність за те, що ти жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б’ють. Але нічого, думаю, що колись усе стане на своє місце і тоді світ повернеться і до Вас, і до мене. Так, Валю, передплати мені “Книжное обозрение“ і “Друг читача“. 40 карб. я одержав, дякую, але дуже прошу — надалі не роби цього. Логінови Тебе не підтримають, а Ти дбай і про себе і про Дмитрика. Валю! Настрій у мене не дуже злецький, я тільки лютий, але за що Ти сваритимеш мене? 9-10 січня я написав Тобі листа, щоб Ти приїхала, але 31 січня післав телеграму, аби не їхала, бо карантин. Тепер приїдеш, коли я Тобі напишу — усе так само. Виїздити треба в середу-четвер, щоб ізранку в п’ятницю бути на Потьмі. Машинка — Бог із нею. Щодо збірки і доручення, то це я робив іще в Києві, але нічого з того не вийшло. Рільке Твого я маю, дякую дуже. Як там із грипом у Вас? Бо у нас поки нема. Бандероль першу вишли — або Ти, або з Донецька, в ній хай буде тільки сухі вершки чи молоко і тютюн. Треба мені ще марки і повідомлення про вручення і такі бланки, які шлють, замовляючи книги (поштова відкритка на 3 коп.). Таточку! Що там із Тобою, дорогий мій? Чекаю, коли Ти зможеш мені написати, коли очам стане легше. Мамо і тату! Ви знайте, що я перед Вами не винен — за цю довгу розлуку. І прошу Вас — знайте, що я робив усе, аби бути з Вами, але є такі межі, які людина переступати не може, і про це, мамо, я Тобі казав увостаннє: я не хочу, аби мене пекли-палили чужі сльози — так, як вони палять, певне, не одного і в Києві і будь-де. А мені не буде соромно подивитися в очі жодній людині. І ніколи не буде. Бо краще вмерти, аніж така ганьба. Дмитрику! Тато має Тебе посварити, що Ти не слухаєш мами і бабусі, я думав, що Ти допомагаєш мамі і бабусі, а Ти їм робиш прикрощі. Мені дуже соромно за Тебе, бо я думав, що Ти кращий хлопчик. Отож, роби так, аби мама писала про Тебе тільки гарне і добре, інакше я геть розгніваюся на Тебе, дорога моя крихточко! Михасю! Напиши, як там Марта, Льоля, Ляля, вітай їх од мене, бо я за них досі нічого не знаю. Напиши, як здоров’я Леоніда, публіциста мимоволі3. Я не гніваюся на нього, мені тільки прикро — за нього. Але я його часто згадую і то згадки гарні. Олежку, Тобі я дуже вдячний — і за листи, і за газету, яку Ти надсилаєш. Газети не шли, краще висилай цікаві вирізки, особливо старих публіцистів, яких я досі не читав. Напиши, які книжки виходять чи вийшли — вказуючи точно все, аби я зміг звідси виписати. Бо так тільки припадком довідуєшся, що вийшла збірка Нечерди “Літак у краплі бурштину“ (знай наших!). Прошу — виписки з видавничих планів найцікавіше (5-10 назв) і повідом, я замовлю через київську “Книгу — поштою“ (Попудренка)4. Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно — мені. А що це вже зробив Бажан — то нічого. Крім того, умови спонукують мене естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!). Протягом місяця я прочитав і книгу про Кіркегора і чимало цікавих статей із критикою франкфуртської школи філософів тощо. Багато бачу зайвого — в своєму попередньому житті. Тут такий пункт, із якого багато чого видається в новому світлі. Ось, скажімо, вірші Коротича (про футболістів і Рильського) я, не знаючи автора, приписував і Драчеві (спочатку) і Коротичеві (посередині) і Б.Олійникові (вкінці). Але такі вірші могли б написати і чимало інших. А що ж спільного? Я сказав би — плексигласова субстанція Glasperlenspiel, як казав Г.Гессе. Від цих думок стає моторошно. По сторінках “Літературної України“ можна ковзатися, не зачепившись ні об жодний намерз. Я не хочу мати української періодики, хіба що “Всесвіт“, але й від нього чекати чогось тяжко. А в першому числі “Иностранки“ є і Фолкнер, і Монтале, і якийсь-там Бель. Добре було б мати якісь цікаві вирізки з “Радянської культури“ чи “Радянської України“ чи що. Або — тільки згадки. Прошу надсилати листи рекомендовані із повідомленням про вручення. Рито! Дякую за листа. Мої вітання Вашим і деяким співробітникам колишнім, які не червонітимуть від цього. Вітання київським художникам, поетам, аматорам. Протягом місяця я маю, окрім рідні, коло 10 листів від знайомих. А листи мені дуже приємні тут, хоч я їх і не прошу. А друзів у мене було трохи більше. Дорогі мої, не журіться дуже. Час іде, отже, справедливість — ближчає. Дякую Вам — за турботи, дякую — за листи. Усім я можу передати свої поцілунки. Прошу друзів — коли-не-коли пишіть листи на Донецьк, до моїх сивих голубів і моєї сестри. Я Вас усіх люблю. Усіх — згадую. Усіх — шаную. І — ні на кого не гніваюся. Мамо! До Вас я писатиму з початку місяця, а до Валі — після 15-го. Отже, звикайте до цих дат. Цілую Вас усіх і обіймаю. Олег! Коли можна, передплати мені “Вісті з України“. Ваш Василь Чи можу я звідси зараз замовити Сковороду Тичини? Біографію Сковороди? Збірку Драча і Нечерди? Напишіть. Може, ще що? І чи є це в книгарнях. 1 П.Тичина. Сковорода. Симфонія. — К. — Рад. письменник. — 1971. 2 Василь Захарченко. 3 Йдеться про друга В.Стуса хіміка Леоніда Селезненка, якого було заарештовано в січні 1972 р., а згодом випущено після покаянного листа. 4 “Книга — поштою“ містилася в Києві на вул.Попудренка. 9. ДО БАТЬКІВ 4.03.1973 Дорогі мої! Одержав листа від тата і мами. Дуже дякую. Прошу Вас — дуже не сушіться мною, бо то нічого не дасть. Крім того, я й тут щось пишу — на сором і злість тих, котрі так жорстоко поводяться з людиною, яка має честь і совість. Отже, тату, я не знаю, кому Ти можеш що писати. Насамперед, Ти мусиш (чи можеш) вимагати, аби Тобі сказали, в чому злочин сина і за що його покарано. Ти прав із них законності й справедливості, а не проси. Я зі свого боку ще писатиму до Москви, хоч наперед знаю: це нічого не дасть, коли моїм суддям заманулося розправи. Але є час, який визначає остаточно, хто грішний, а хто злочинець. І такий час буде. Листа я Вам написав у лютому 2 числа. Післав рекомендованим листом, із повідомленням про вручення. Але не знаю, чи одержали Ви його, чи ні. Так само вийшло і з листом до Валі, і з телеграмою моєю, аби не їхала, бо про заборону побачень сповістили за два дні до Валиного приїзду. Це такий світ, про існування якого я нічого раніше не знав, і навіть повірити тяжко, що людина може бути такою жорстокою, нелюдяною і злою. Але менше про те. Я тут дещо читаю. Оце був у лікарні три тижні, робили рентген, сказали, що виразка зарубцювалася. Ваші 10 карбованців я не одержав, бо там було написано на ім’я тата, то мене геть питали, чи батько не сидить у в’язниці. Але грошей мені не треба, бо маю на рахунку аж 80 карб., які мені хтось надіслав — певне, Валя чи Ви. Проте Ви правте, щоб ті 10 карб. повернулися до Вас. Оце ніби й усі мої новини. Я себе чую так, як у 1960 році1, але вільніше — більше маю часу для себе. Зрештою, іншим людям не краще за мене, а ще куди гірше, то мені тут гріх і нарікати, що зле. Прошу Вас — пам’ятати: листи до Вас я пишу початком місяця — 1-5 числа. І тільки один лист на місяць, бо більше не можна. Як там працюється Марусі? Як Тані? Як Тобі, таточку, з очима? Я просив Валю в листі, аби влітку приїхала до Вас — бодай на трохи. То Ви там дивіться — може, напишіть їй, коли можете. Оце, здається, все. Цілую Вас, дорогі мої. Будемо втішати себе тим, що за мною справедливість, за мною час. А решта — колись мине. А не мине — то що вже зробиш. Така наша доля. Мамо, дуже дякую Тобі за листа. Допомоги мені жодної не треба, а посилки заборонені, а книжки — так само. А мені треба тільки книжки і чистий папір, і чорнило. У нас уже тепло майже. І все йде до весни і до літа. І після Києва все стає легче. Бажаючи Вам здоров’я Василь 4.3.73р. Оце перечитав татового листа і додаю. Я вини своєї не чую і засуджувати мене не було за що. Те, що якісь мої запити використали інші — то не моя вина. Так само і з віршами. Я писав до уряду не з тим, щоб агітувати його проти влади. Отже, Тобі треба написати спочатку до Верховного суду УРСР — хай дадуть відповідь посутню, за що вони засудили мене. А ні — то вимагати перегляду справи, залучивши досвідченого юриста. Але найкраще — хай хтось проконсультується з досвідченим юристом, який має, крім того, нормальну людську совість, і перекаже Тобі. Я знаю, що він Тобі скаже, а Ти, певне, догадуєшся. Отак, таточку. Але щоб Ти не шкодував — то напиши листа до Москви — або Підгорному, або ще кому. Утішайся тим, що мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у Ваших сльозах — то навряд. Цілую Тебе, старий мій козаче. Скажи мамі, хай Тебе не сварить, а хай пишається таким сином. Бажаю Вам здоров’я. Ваш Василь Нам треба тільки чекати, але невідомо тільки — чого. Знайте, що сльозами Ви біді не зарадите, а хтось тільки повтішається — і вже. Жду Ваших листів. 4.3.73 року Прошу вислати мені цінним листом марок, поштових листівок і повідомлень про вручення — по 20 шт. кожного. 1 У 1960 році В.С. був на армійській службі. 10. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА [Березень 1973] Вітаю, ласкавочко моя! Вітаю, ластовеняточко моє маленьке! Листа другого одержав, писаного 8.2, а нині одержав третього з відкриткою. Тобі надіслав листа десь 8 лютого, батькам — на початку лютого. Видно, жодного з них Ви не одержали, хоч лист до батьків був рекомендований і з повідомленням про вручення. 21 день я відбув у лікарні, де мене обстежували. Сказали, що виразка зарубцювалася, і сьогодні я вертаю назад. Тато збирається кудись писати, але не знає куди. Мені шкода його марної праці, а також і того, що, написавши, він шкодуватиме ще дужче. Щось там порадьте йому. Як здоров’я Дмитричка? Як його серце, ніжки? Ось кілька прохань моїх. Шліть листи рекомендовані з повідомленням про вручення. Як хоч, то такі листи я слатиму Тобі на поштовий відділок 115, аби Ти не мала клопоту одержувати їх — аби не ловити поштаря. Але для цього вишли мені повідомлень про вручення, марок (по 2 та 4 коп.) і поштових відкриток — усього штук по 20. Це можна зробити цінним листом. Я пишу на початку місяця до батьків, а в середині — до Тебе (ось уже другий місяць, як роблю виняток, а далі писатиму Тобі з 15-го). Це мій сьомий лист. У бандеролі мені книжок не можна, найкраще — тютюну і сухого молока, якщо таке є. А ні — тоді чаю, але небагато. Взагалі, я обійшовся б без бандеролі цілком, а Ви там не мали б клопоту. А втім — що покладеш, те й буде. Побачення дозволили майже зразу, як Ти поїхала. Отже, як бачиш, при бажанні можеш робити нову спробу. Але мені дуже шкода Тебе і не хочу, аби хтось утішався нелюдською радістю. Літературної України я не одержую, хоч минув місяць. Такщо — зроби запит або проконсультуйся, як бути. Як там із Лілиною роботою? Мені часто сниться Дмитрик, як він грається з Оленкою, але їм обом — дуже сумно. Рільке Твого я одержав. Уже переклав. Отже, роби нові подачі. Я їх чекаю. Дуже просив би, аби Ти в літі поїхала з Дмитром у Донецьк — хай там старенькі трохи розвіють свій сум. Крім того, Вони занадто старі, щоб відкладати це на потім. Коли б Ти наважилася їхати сюди знову, то не бери ні чорного светра (його мені не дадуть), ні інші речі, крім чорного спортивного костюму і рудого шарфа (це одне, чого мені не видали з передачі в Києві). По-друге, коли приїдеш, то не спіши зразу від’їздити, коли це повторять, а телеграфуй до Москви — за знущання. Бо інакше цього назвати не можна. Думаю, що коли б Ти зробила це першого разу, то ми побачилися б. А так Ти дуже легко відступилася перед чужою бездушністю. Взагалі — оскарж свою невдачу. Усе — так само, як і раніше, хіба що тепер, може, приїзди на четвер, аби Тобі був час на розмови з тюремними начальнушами. Я вже звикаю до цього всього, хоч і біліє голова. Попроси кого-небудь, хай мене сповіщає про літературні новинки українські (союзні я знаю). Протягом місяця я не мав жодного листа від знайомих (останні були від Рити й Романа, а також журнали з Черкас, за які дякую, але повторювати не треба). Дякую за вітання. Вітай усіх, хто вітає мене, бо в мене враження про стару публіку дуже тьмяне і невиразне. Зате вітаю Лілю, Льолю, Марту. Так само — Михайлину і тих, хто пише листи до мене. Звичайно — Твою рідню — так само. Як там здоров’я Ольги Григорівни? Ти мене вже призабуваєш, га? Цілую Тебе, люба моя. І не сердься на мене, що таке в Тебе життя. Власне, коли сердишся, то тільки не на мене, а на скажений білий світ. Ось Тобі Рільке (якщо він вийшов схожим): Знялося понад себе в чистім гоні це дерево гучне, Орфеїв спів. Та і в мовчанні, в тиші, ніби в лоні, уже початок, знак і порух зрів. Із гнізд і лігов звірі вирушали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла тис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, що в серцях їм рик і рев дрібніли. Де не скоро з’явилася б і хижа для сприймання, яскиня з найтьмянішого бажання, із брамою, де аж дрижать підпори, високий храм ти зводиш їм в ушах. Звичайно, я ще посиджу коло нього, а покищо — це перший Тобі віддарунок. Ну, ось іще: [Далі йдуть вірші: “Ми нібито обернені свічаддя…“, “Бриніли по обранених ярах…“, “Десь там, на споді пам’яті…“, “Між співами тюремних горобців…“, “І ось він, край: немов на шелепочку…“, “Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь…“] А це, Валю, було після полохкого сну — як багаття на вітрі — коли мені чулося, що Ти наближаєшся, марудиш і проминаєш. Я чекав Тебе цілий день, але марно. Отже: Ти тут. Ти тут. Геть біла, як свіча — так полохко і тонко палахкочеш і близькістю обірваною врочиш і лячно позираєш з-за плеча і йдеш — туннелем довгим — далі — в ніч — в імлу — і в сніг — у вереск заметілі, аж оббухають слізьми губи білі, а тремоло світання — мов тирлич. [Далі йдуть вірші: “Самого спогаду на дні…“, “Дай руку, князю мій, і йдімо разом…“, “Мов мертві дерева, неначе мамути…“, “Калюжа, мов розчавлений павук…“] Оце, Вальочку, і все. Недавно я слухав по радіо нарис про Антоніо Вівальді і чув себе майже щасливим. Як Ти зводиш там кінці з кінцями? Читаю сусідову Літературну У[краї]ну, бачу, як там зараз весело і скільки нових талантів повилізало зі шпар на світло1. 1 Тут безперечна іронія: Стус має на увазі ті ідеологічні спекуляції й доноси, якими тоді рясніла газета. 11. ДО ДРУЖИНИ 9.04.1973 Дорога Валю! Ти хворієш? Що з Тобою? Хіба ж Тобі можна слабувати? Пишу Тобі нашвидкуруч, одержавши листа від батьків. Їхати можна, але думаю краще 24 або після 1 травня, бо Вам із мамою можуть зіпсувати і Великдень і Перше травня: промурижать кілька днів, а аж потім дадуть дозвіл. Але я нічого порадити не можу, бо це світ навпаки. Якщо запитати про щось у начальства чи — боронь Боже! — попросити, вони зроблять так, щоб вийшло ще на гірше. Бо їхній фах — збиткуватися, б’ючи по найболючіших струнах. Отож, коли Вам заманеться — тоді й їдьте. Май на увазі, що телеграму я не завжди можу дати, бо вона йде за рахунок одного листа. Мені то тяжко втрачати — цю змогу листа. Я надіслав листа в Донецьк десь 2-3 квітня, а в зв’язку з тим, що одержав пізніше листа від Марусі, міняю термін листа до Тебе. Отже, везти сюди нічого не можна, бо не дадуть. Хіба що майку-труси, спортивний костюм чорний за 5 крб., шкарпетки чи носовички. Ні продуктів, ні речей не дозволять. Листи я мав раніше, тепер не йдуть. Мав від Оксани Яківни (один), Рити (3), Олега (4), Міщенка (1). Дякую всім. Від Михасі — тільки повідомлення про вручення, а листа не віддали, я зчинятиму тут ґвалт, а Михася — нехай там. Що немає повідомлень, треба зчиняти ґвалт, бо це явне порушення. Надіслав листа на ім’я Руденка — кілька днів тому. Що там з Оленкою, Вірою та їхніми татами? Я в цьому глухому мішку ніц не знаю. Чомусь нема чуток від обох Василів1. Як Дмитричок — пиши. Мав бандероль із Донецька — дуже не до речі. Але вже як є, бо і слати в них нічого не можна, крім канцтоварів (зошити, олівці, ручки, стержні, гумка, поштівки, конверти) та сухих кондитерських виробів (вони ж — що схочуть, те й завернуть, або й зроблять так, ніби я від неї відмовився). Вони можуть брехати за сто песиголовців, але їм я вже не йму жодної віри. Брехуни, яких тяжко й уявити. Із совістю — так само. Отже, далі — вірші. Це краще, що я Тобі можу написати. [Далі йдуть вірші: “Вимріяна і жива донині…“, “Вік би не бачити й не чуть…“, “Невже ти народився, чоловіче…“, “Тут сни долають товщу забуття…“, “Вертають журавлі на ветхі гнізда…“] Або — для Дмитрика: Ти творишся, синочку мій, у світ. Ти творишся і жебониш, як бджілка на яблуні крислатій, що з причілка до тебе похиляє пасма віт. Так тонко пахне яблуневий цвіт! Отак мені твоє дитинство пахне, і вже попід ногами стежка тряхне і ніби дві бабусі, край воріт, воркують теплі липи. Мій синочку, мій золотий пшеничний колосочку, моя відрадо, пом’яни мене в цій галактичній, в померках, розлуці, згадай, як татко брав тебе на руці і нам світило сонечко ясне. І: Цей шлях — до себе. Втрачена земля в ясному розвидняла сновидінні, аж зустрічні наїжилися тіні. І ти — чи то старий чи немовля — геть розгубився в колі давніх років. А світ знайомий тільки скинув оком — і не впізнав. Стоять дружина й син, радіючи між радісних ростин. Так оберего, непомітно, боком ти близився до себе. Потерпав розбити шкло тремкого сновидіння, та зустрічні наїжилися тіні від чорнобривців і гірких заграв. Отже, Валю, в квітні мені не можна ніц, навіть телеграми чи поштівки. Цілую Тебе і синочка, обіймаю рідних і знайомих. Вітання — всім добрим людям. Для Дмитрика поклав 5 марок. 9.4.73 р.Василь Є час багато над чим думати — і тоді, коли працюєш, сіреч шиєш рукавиці, і коли читаєш, тобто працюєш, і тоді, коли спиш. Оце переглянув число 3 “Радянського літературознавства“ — наукові статті Зубкова, Жулинського. Здається, тільки Івакіна можна дивитися. Люди ведуть паразитарне існування — на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції (хоч ці автори — і на те нездатні), цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що — покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження. Бо — таке вже життя: стара, як світ приповідка. Нічого живого, нічого справжнього, нічого свого. Що той поліцай знає про слов’янофілів? Чи задумувався коли чим живилося їхнє полум’я? Він лише проставляє знаки — як стрілочник залізниці, якою він “перепускає“ поїзди, що давно проїхали без його цуценячого дозволу. Але він існує. Він є: так йому здається. Можна було б брати ширші сфери — з прозаїками, поетами, що бовтаються в дистильованій воді, влитій у болото для природності вражень. Як би мені хотілося погомоніти зі старими друзями — про все це, але друзів нема — вони десь далеко, десь по той бік мене. Прочитав “Сповідь“ Л.Толстого. Сподівався на більше, ніж знайшов. Тут бракує усяких біблій та євангелій. І я розумію, чому так спрагло прихилялися Шевченко і Достоєвський до цих криниць незглибимих, наслухаючи нагірню проповідь. Ось Тобі, люба, кілька віршів: [Далі йдуть вірші: “Я там стояв на кручі…“, “І світ існує мій по той бік мене…“, “Стань збоку, подивляючи вертеп…“] Або ж: Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі — ніби вічна мати, вивищена до неба (від землі на відстань справедливості), прощає тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич, але озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди. Бо жити — то не є долання меж, а навикання і самособою- наповнення. Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря. (це перший мій вірш у КГБ, 18.1). [Далі йдуть вірші: “Яке блаженство — радісно себе…“, “Оце твоє народження нове…“, За читанням Ясунарі Кавабати, “Наснилися мені мої кохані…“, “Аж ось воно, блаженство самоти…“, “Як моторошні сни, ці дні і ночі…“] А це було розлукою: Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки. Ледь теплі губи притулила мені до змерзлої щоки. Сльозою темінь пронизала в пропасниці чи маячні, казала щось — не доказала. Мов на антоновім огні, не чув нічого я й не бачив. В останньому зусиллі зміг збагнути: все, тебе я втрачу, от тільки заверну за ріг. 1 Очевидно, маються на увазі Голобородько й Захарченко. 12. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 16.04.1973 Дорогі мої Вальочок і Дмитричку! Оце переглядаю план “Наукової думки“ за 1973 р. Прошу придбати мені (без пересилання сюди) такі книги (подаю за нумерацією темплану: 5, 6, 16, 21-25, 26, 29, 31, 35, 49, 50, 51, 52, 54, 58, 101, 104, 105, 109, 110, 125, 126, 136, 138, 261, 350, 386 (цю останню — для Тебе з Дмитриком). Я тут уже одержав Современную буржуазную философию (досить незлий підручник), біографію і твори Сковороди, Величковського, Київську старовину, монографії наукпопівські — про Лейбніца, Гегеля і Сковороду. Листи мені зараз майже не йдуть. Пишу Тобі вдруге, бо перший лист до Тебе не пішов (як і до батьків). А телеграми слати не можна. Відповідаю: бандеролі мені вже не можна (хіба що аж через півроку). Їхати до мене можна. Краще не зволікати з цим. Якщо одержиш цього листа, то їдь одразу після Свят (може, на 3-4 травня, а ні — то через тиждень, давши знати в Донецьк). Здоров’я моє таке собі. Від Олега, Рити, Михасі та інших адресатів уже ось третій тиждень нічого не мав. А від Михасі — ось уже 3 місяці ні чутки. Це ніби всі новини. Чую себе, як весною1. Тепер кілька віршів. Ось — для Дмитрика (переклав вірш Кіплінга): [Далі йде переклад: “Якщо ти бережеш залізний спокій…“] А це, люба моя, для Тебе — дещиця. [Далі йдуть переклади з Гете: Пісня духів понад водами, До місяця, Омирення, Лугова троянда, Передчасна весна, Тульський цар, Нова любов, нове життя, “Як заквітнуть виноґрона…“, “Оце жагуче белькотіння…“, “Я йшов до лісу аби пройтись…“, “Душа — як зайшлася, і вабить в світи…“, “Нехай поймає дух мені…“, “Лишень одслоняться світи…“, “Ти, небесних гідна шат…“, “Крадусь по дикій глушині…“, “Нащо, доле, нам даєш пророчо…“, “Щоб фантазій доконати…“, “О як там кохана…“, “Поміж долом і горою…“, PROŒMION, “То шугне аж на долину…“] Цілую Тебе. Вітання Твоїм батькам, Шурі, Валентинові, моїм добрим і незрадним друзям. Найкращих зичень! — 16.4.73 р.Василь 1 Мається на увазі весняне загострення виразки шлунку, на яку хворів В.С. 13. ДО ДРУЖИНИ 29.04.1973 День добрий Тобі, Вальочку! Це Тобі — позачерговий лист, який я пишу намісць того, що не пішов до батьків (їм я тепер писатиму аж у середині травня). То як Ви доїхали, особливо мамочка? Тобі писатиму аж у кінці травня. Справді, сон розтав і залишився болючий спогад — чи то ми бачилися чи й ні. В мене все так, як є. Маю три дні для роботи, отож, посиджу коло своїх поезій. Деякі переписую Тобі: це єдиний і бідний віддарунок мій — Тобі — за те, що Ти добра така і славна і дорога така. Отже: [Далі йдуть вірші: “Мені зоря сіяла нині вранці…“, “Яке блаженство — радісно себе…“] Вальочку, я знаю, Ти маєш багато клопоту і пишеш мені листи поспіхом. Коли матимеш часинку — то критикуй мої вірші в листах, і я знатиму, що Тобі подобається, що ні. [Далі йдуть вірші: “Напевне, так і треба…“, “То як тобі пенати…“, “Наді мною синє віко неба…“, “Так тонко-тонко сни мене вели…“, “І заступила геть мене робота…“, “Десь пише сонце таємничі кола…“, “Вже обрій, наче крига молода…“, “Ти творишся, синочку мій, у світ…“] Оце, Вальочку, і все. Коли я повернувся із побачення, то застав три листи Олегові з вирізками (листа не було). Отже, чекаю від Тебе фотографії — Твоєї та Дмитрика (прошу — зроби нову знімку, аби я бачив Тебе на день Твого народження — яка Ти і який Дмитричок). Вітаю Твоїх батьків і родичів. Привіт друзям. Риті дякую за листи, дуже. Далі — переклади з Гете. Цілую Тебе й Дмитрика. [Далі йдуть переклади з Гете: Магометів спів, Варіянти Wanderers Nachtlied, Пісня духів понад водами, “Усе сповна дарують боги…“, Межі людства, Пісня блукальця під час бурі, Рибалка, “Як б’ється серце…“, Ганімед, Праслова. Орфічне, Метаморфоз рослин, “Так, немов би я в раю…“] 14. ДО ДРУЖИНИ 22.05.1973 Лебідко моя тугогорла! Дякую Тобі за листа. Я так журився Вами — мамою і Тобою. І от на — журився однією мамою, захворіла друга. Не раз мені стає шкода, що до неї я був не завжди справедливий, бо Ти, моя егоїстична радосте, застувала мені Твою маму, нашу маму — так застувала, що я часом забував: це ж Вона подарувала мені Тебе. Я так винен — і перед Тобою і перед Мамою — винен без вини, бо хотів настачати Вам тільки радість — тихо-мирно і тихо-мудро. Але негода не дивиться, кого укривати мокрим дощем. Валю, не журися мною. Я можу повторити й сьогодні — що, насамперед, живу тільки Вами — тим, що в мене є Ви — наші з Тобою батьки (в мене їх четверо і в Тебе їх четверо), що в мене є Син і є Ти, моя найсолодша, моя найчистіша, моя найславніша Кохана, Богородиця, лебединя. Заради Вас я зробив би все — Ви для мене — вся моя радість, а тому Ваші прохання я приймаю без розмов. Валю, я живу тільки нашим Сином, а тому і терплю це все, хоч і терпець — коло самого краю вже. І не раз я думав — досить уже! Але схаменешся, згадавши його, дорогу мою крихітку. Який він славний — на тому фото, в задумі, в лузі. Дякую Тобі за обидва знімки. Напиши, як здоров’я Ольги Григорівни. Кланяйся їй від мене, і хай вона не має на мене гніву. Може, я ще колись віддячу — бодай Тобі за все їхнє горе, яке я заніс до Вашої господи. Хай вона видужує, я проситиму за неї Бога. Дуже відрадно було мати й листа від Михасі — сердечне їй вітання, дорогій моїй товаришці. Коли Тобі самій доводиться думати за ту передплату, яку я назначив у темплані, то не треба, Валю. Я звідси замовлю собі найнеобхідніше (бо більше 5 книжок нам не можна мати, отже, решту я слатиму — чи до Тебе, чи в Донецьк). Дієту мені дають, але радості з того мало. Шлунок непокоїть істотніше. Валю, я не знаю, чи варто їхати сюди на те коротке побачення. Думаю, що не варто. Їй-богу, Валю, не їдь. Іди у відпустку — трохи відпічнеш з Марусею разом (може б, краще з’їздила в Донецьк, коли є така змога, яка наступного року, на жаль, може і не трапитися). Відрадь і Марусю їхати сюди. Щоправда, їй, певно, хотілося б приїхати, оскільки з нею я не бачився найдовше. Такщо, може, хай дивиться сама. Напиши ж, як здоров’я Дмитрика. Цілую Тебе, ясочко моя. І Тебе, мій синку. Слухайся мами і допомагай їй, адже Ти вже дорослий. Напиши мені, синку, кілька слів. А я Тобі шлю дві марки. Привіт друзям добрим. Недавно снилася мені Лена, але я відмовився розмовляти. Я хотів би, щоб це було явою, а не сном. А коли та буде ява? А тепер трохи віршів. Спочатку з Гете. [Далі йдуть переклади з Гете: “Всяк радо прагне загубитись…“, “Мудрим — слово це величне…“, “Дайте — поплачу…“, “Як старанно дух мій волив…“, “За живе торкай поволі…“, “Як незбагненне це для нас…“, Метаморфоз тварин.] Вальочку! Тут я даю збоку два варіанти (нема як перевірити і виточнити). Крім того, оскільки небавом я слатиму Тобі Римські елегії Гете (їх аж 20, це десь понад 450 гекзаметрових і пентаметрових віршів), прошу Тебе або Михасю надіслати мені античну метрику.1 Скажімо: гекзаметр — : -UU-UU— || —UU-UU-U -UU-UU— || —UU-UU- пентаметр олександрійський двовірш — і т.д. і т.п. Бо ці елегії написано класицистичними віршами, а мені не хотілося б давати інтонаційні й ритмічні еквіваленти якось по-українському приблизно. Гаразд, Вальочку? Наперед дякую. Але до мене не їдь, бо можуть бути зимові несподіванки підхожого плану. [Далі йдуть переклади з Гете: “О пишното поранкова…“, “Зірко зір! Чи ж то можливо…“, “Пані, що це ти шепочеш…“] А тепер, Вальочку, трохи своїх. [Далі йдуть вірші: “Так тонко-тонко веде музика…“, “Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…“, “Це травень. Отже, літа пошукай…“, “Місячне сяйво ллє…“] Буде, Вальочку, на цей раз. І ще раз Тебе прошу — не збавляй собі відпустки і не пробуй повторювати свій зимовий маршрут до мене. Напиши до Марусі про це саме, аби не вибиралася в марну дорогу. Щось я вже більше місяця не маю листів від Олега й Рити. Вітай їх. Для Дмитрика кладу дві марки. Василь 22.5.73 р. 1 М.Коцюбинська виконала це прохання В.С. і надіслала йому метричні схеми гекзаметра й пентаметра. Цей її лист конфіскували. В наступному листі вона знову навела ці ж схеми, а на берегах листа звернулася до цензорів з проханням пропустити цю інформацію і не вбачати в ній ніякого тайнопису, пояснивши, щ означає кожен знак ( — довгий склад, U короткий тощо). Цей другий лист, як згадував пізніше В.С., дійшов до нього. 15. ДО БАТЬКІВ І СЕСТРИ 10.06.1973 Добридень Вам, дорогі мої мамо, тату, Марусю, Тетяночко! Одержав я і листа, і 50 карб., за які я дуже шкодую, бо Ви уриваєте від себе останнє. Мені гроші не треба і прошу їх надалі не слати. Мав листи від Валі, Рити (один), Віктора (один), Юрка і Світлани (один). Більше не було. Прошу не бідкатися, коли від мене нема листів. Тут зі мною нічого не може трапитися такого, що було б гірше за те, що я вже маю. Часу я не марную, хоч його і дуже мало для роботи. Здоров’я моє як завжди, а Ви мені все частіше снитеся. І Ви, і мої київські друзі. Мені трохи марудно зараз, бо ні з ким ані словом обмовитися щирим, але то і марудно, і добре, бо кожну вільну хвилину я віддаю тому, для чого народився. Татку мій, дорогий мій, не дуже бідкайся. Якось буде, тобто, якось уже Бог дасть, а чого він не дасть, ми в нього або виблагаємо, або виправимо. Валя прислала фото з Дмитрика. Просив би і Вас, мої голуб’ята, прислати свої, бажано не дуже великі. Дуже прошу Валю і знайомих якомога більше пересилати мені віршів Рільке, не роблячи помилок (це і Валі стосується, і Рити). Переклади свої я присвячуватиму тим, хто мені їх вислав. І коли там є якісь вади, то вони мої, а як є якісь достойності, то вони Ваші, мої адресати славні. Дуже гарний був останній лист Рити і Валі, як і Михасині раніші відкритки. Прочитав “Літературну Україну“ за кінець травня і розважливо думав про все, що вчитав. Оце, здається, і все. Отже, не дуже побивайтеся за мною. Наступний мій лист буде десь коло 20 липня чи, може, трохи раніше. Мені дуже шкода, що Дмитрик іще не пише, а все гуляє. Проте якось, може, він із часом призвичається. Далі — переклади з Рільке. [Далі йдуть переклади сонетів Рільке: № 2, № 3, № 4, № 26 (частина перша)] № 5 Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають, бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. З віку і до віку Орфей — то спів, що гинучи бринить, хай і не довше за трояндну квітку — защедра й ти, життя коротка мить. Невідворотний час його конань. Коли його чекає почезання, долає слово цьогосвітню грань, а він іде, куди шляхів немає, і як з-за ґрат відчути струн дрижання? Він слухає луну й переступає. (в цьому, 5 сонеті, абсолютно темний для мене 13-й рядок: Der Leier Gitter zwngt ihm nicht die Hnde. Тому я прошу поради — що це таке? Чи в цьому напрямі я осягаю смисл рядка чи ні? Тут потрібно було б знати коментарі до цього сонета або ж — на гірший випадок — іноперекладні відповідники. Прошу допомогти в цьому). Крім того, для мене не зрозуміло, чи не пропущено одного слова в 7 рядку 26 сонета (Steine, die sie nach deinem Herzen warfen), бо це перше ритмічне укорочення в античній метриці сонета, хоча при тім зміст проглядається без порушень. Отже, оскільки це занадто тяжка для цих умов робота, прошу дати консультацію-рецензію про всі ці переклади і перший сонет, який я надіслав раніше. На цьому буду закінчувати. Поздоровлення для Валі прошу Вас їй переслати. Їй я писатиму пізніше, в кінці місяця. Ще раз прошу — про античні розміри метричні (хочу перевірити мої приблизні гекзаметри в “Римських елегіях“ Гете і переслати Вам). І — побільше сонетів Рільке — крім тих, які я вже переклав. Там ще десь їх коло 40. Цілую Вас усіх і обіймаю. Ще раз прошу — не робіть спроб їхати сюди, бо може вийти так, як Валі взимку. Бажаю Вам здоров’я. Не давайтесь журбі. Може, колись і нам іще усміхнеться доля. Навіть обов’язково всміхнеться. Тільки невідомо, коли. Але — всміхнеться. Вітаю друзів добрих, які ще не забули мене. І — дякую їм. Як там здоров’я моїх київських батьків? Вітання їм і велика подяка — за те, що дбають про Валю і Дмитричка. Чекаючи Ваших листів Ваш Василь 10.6.73 р. Прошу Вас — надалі нумеруйте свої листи. Почніть із першого номера і продовжуйте. Я робитиму це так само — окремо до Вас і окремо — до Валі. Валю, дорога моя горличко! Вітаю. Цілую. Люблю. І — спогадай мене в свій день народження. Василь. Wie ich dich liebe? Lass mich zhlen wie. Ich liebe dich so tief, so hoch, so weit, als meine Seele blindlings reich, wenn sie ihr Dasein abfhlt und die Ewigkeit. Mit allem Lcheln, aller Trnennot und allem Atem. Und wenn Gott es gibt will ich dich besser lieben, nach dem Tod. Це, Валю, той же мій Рільке1. Я хочу, аби він, мов янгол, привітав Тебе в день, коли Тобі виповниться 17 років. 10.6.73 р. 1 Такого вірша в Рільке упорядникам знайти не вдалося. Окремі фрази присутні в різних віршах. Очевидно, це “мій Рільке“, тобто цілісний текст, створений В.С. з фрагментів текстів Рільке. Це можна пояснити бажанням В.С. написати до дружини так, щоб ці слова не прочитали цензори. Подаємо дослівний переклад, зроблений Д.Наливайком: Як я люблю тебе? Дозволь мені про це сказати. Я люблю так глибоко, так високо, так неосяжно, як (наскільки) моя душа сліпо багата, коли вона своє буття відчуває (інтенсивно) і вічність. Всім усміхом, всією потребою сліз і кожним подихом. І якщо є Бог, хочу тебе більше (краще) любити, після (за) смерті. 16. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 21.06.1973 Дорогі мої Валю та Дмитричку! Вісім сторінок списав для Вас! Передусім — дуже перепрошую, що не встиг написати листа так, щоби Ви його одержали перед Днем народження (Валю, мені дещо перебило те зробити і Ти мені вибачиш: відкритку вітальну для Тебе і мами я вислав — так само із запізненням — на Донецьк). Отже, вітаю, дорога моя, з Днем народження. Здоровлю Тебе, мою вісімнадцятирічну ясочку, і шкодую, що не можу свого захоплення засвідчити особистою присутністю. У той день (тобто, проти того дня) мені Ти снилась разом із Дмитриком, який прийшов у сон ще менший за того, якого я покинув, був дуже худенький, аж с-світився, як Ти казала про нього колись. Сон, хоч і сумовитий, але дорогий, і я подякував Богові за таку ласку. Валю, шлю Тобі ще одну відкритку — з Араратом, до якого мусить колись добитися мій (наш) ковчег. Дуже просив би Тебе — попроси кого-небудь, хай подивляться, чи нема по букіністах останніх 5 томів із 20-томовика Л.М.Толстого (це релігійна все тематика і, звичайно, не для мене, бо вважаю — це найслабіший Толстой). Якщо де є, то про це прошу тільки повідомити (чи можна викупити 5 томів цих чи, може, роздрібнені томи з повного 36-томовика). Крім того — я сиджу без роботи. Всі сонети до Орфея, які я тут мав, я вже переклав, виславши їх до батьків. Один з них, де був тяжкий рядок, переписую знову: Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають. Бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. З віку і до віку Орфей — то спів, що, гинучи, бринить, хай і не довше за троянди квітку — защедра й ти, життя коротка мить! Невідворотний час його конань. Коли його чекає почезання, долає слово цьогосвітю грань, а він іде, куди шляхів немає. І рук не силує струн ґратування (це варіант менш удатного: і як з-за ґрат відчути струн дрижання?) Він слухає луну й переступає. Отже, прошу нових віршів Рільке — сонетів і пізніх віршів. Дуже шкодую, що Ти під час відпустки не поїхала в Донецьк бодай на який час, аби розвіяти стареньким сум. А тепер я не знаю, чи зможеш Ти це зробити наступного року. Дякую, Валю, Тобі за вірші. Так само і Риті дякую за гарного листа. Прошу тільки — особливо Тебе! — частіше їх писати — бодай кілька слів, а, переписуючи Рільке, не робити помилок! Дякую Олегові за Нечерду. Тільки що радості від читання не було зовсім. Більше було прикро, що такий хлопець звівся зовсім на ніщо, коли не сказати коротше. Різностильність, несмак, залицяння й самококетерії на одеському (та й чи такому?) суржику. Банально, претензійно, просто фе! Прочитав у Всесвіті шаленого Лорку з американського циклу. Читав Літературну Україну і думаю, може, дасть Біг, Михайловичу не доведеться сюди їхати1, але не певен я того. По обоймах поетів не бачу ні автора атомових прелюдів, ні інтегралу, ні соло на сольфі2. Журюся обома Василями, про одного з яких мені недавно довелося категорично мовчати3. Зараз Київ для мене — утаємничений сфінкс. Його не збагнути по тому, що маю. Певне, саме через те, що маю дуже мало. Та й Київ мій — то тільки тоненька з нього скалочка, побачена до того через райдужні шкельця старої спроневіри, що дорівнює оптимізмові (як на мою систему координат). Газетка стає все веселішою за тоном і оригінальнішою за поведінкою. Добре чути, як чується її спаринг-партнер. Ось Тобі з Трилогії пристрасті ще один вірш — Вертерові (Марієнбадська елегія, хоч і давно зроблена, не задовольняє з багатьох оглядів, то я хочу підправити її під настрій. До речі, недавно бачив Михайла і говорив із ним, бідним безбатченком)4. [Далі йде переклад з Гете: Вертерові] Мені здається, що одні й ті ж вірші я переписую по двічі а то й по тричі (трохи запаморочилося мені). Але то не така біда, а підмога, коли писати або нічого, або не можна (або — й без або). Валю, не хвилюйся, я не хочу захдити ні з ким, як і не захдив. Просто — захдили зі мною, поки й заходли. Мені сняться останнім часом моторошні сни — ніби ми з Тобою в новій квартирі, що одержали, то зовсім зле сняться мої донецькі сиві голуби. Що там? Як шкода, що Ви так рідко пишете! Чомусь не пише Маруся. Чи, борони Боже, не розгнівалася, але за що? Кланяюся всім — Василеві Карповичу, Ользі Григорівні, Шурі, Валентинові, Риті, Михасі, Олегові. А ще — Марті й Льолі, яку я чую. [Далі йдуть переклади з Гете: “Як заквітнуть виноґрона…“, Ільменау, “Що сталося? Радіє все…“, “Як белькотіння це жагуче…“, “Про тебе згадую…“, “Тихо-мирно я пряду без перепочинку…“, “Гожим ранком серед травня…“, “Саме сонечко сідало…“, “Ачи проходжу гаєм…“, “Я йшов по лісу, аби пройтись…“, “Кохана зрадила мене…“, “Пройшла гроза весняна…“, “Душа — як зайшлася…“, “Отой хлопак — джигун, що й ну…“, “Чи скапує мряка, чи сніг січе…“, “Поранок із ходою голосною…“, Своїй богині, Прометей, Машталірові Кроноса] Цілую, ясочко моя! Чекаю на листи. “Книжного обозрения“ так я і не одержую. Але не біда — мають інші. Здається, зимових невдач уже не буде — це для Марусі. Дорогий мій Вальочок! До цієї гори колись приб’ється мій ковчег. А до того часу я все шкодуватиму, що назва такої гарної гори — чоловічого, а не Твого роду. Бажаю Тобі, дорога моя, здоров’я і щастя — в любій для Тебе подобі. І — Цілую. Тебе, отже, й Дмитрика. Дмитрика, отже, й Тебе. Вісімнадцять разів — на кожен Твій ювілейний рік. І, звичайно, з запізненням. І, звичайно, з великим. І тим міцніше, що з великим запізненням. Прости. 21.6.73 р.Твій Василь 1 Йдеться, очевидно, Івана Дзюбу, який на той час ще перебував під арештом. 2 Йдеться про М.Вінграновського (“Атомні прелюди“), Л.Костенко (“Зоряний інтеграл“), І.Жиленко (“Соло на сольфі“). 3 Йдеться про Захарченка та Голобородька. В.Голобородько зазнавав постійних репресій, а В.Захарченка арештували. Очевидно, В.С. допитували у справі Захарченка. 4 Мова, мабуть, про Михайла Осадчого, в якого саме тоді помер батько. 17. ДО БАТЬКІВ 12.08.1973 Добридень Вам! Помалу збігла вже й половина місяця, отож поспішаю відписати Вам, що в мене все майже так, як було. Одержав листа від Михасі (із віршовими розмірами) і Олега (решта збірки Нечерди і метри). Михасині поштівки із Середньої Азії мав теж. Чуюся так собі, чекаю, коли Валя мені вишле трави. Пишіть, як там у Вас справи — як мама, тато, бо мене вже замучили сни про Вас. Мав ще листи від Юрка Бадзя і його дружини, вісточку від Юлія Шелеста, Олег писав частіше, як і Рита. Чи збирається Дмитрик до школи? Чи одержали Ви мого листа, якого я писав на маму? Я так писав і до Рити, і до Михасі, але не знаю, чи хто із Вас одержав, бо нема відгуку. Буду кінчати на цьому. Далі — трохи віршів. 12.8.73 р Римські елегії: Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте! Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени! Повен духу живого кожен твій камінь священний, вічний Риме. Лише все це до мене мовчить. Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть? Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно до і від неї йдучи, гаявши час золотий. Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни — так, як люди статечні звикли чинити в путі. Скоро оглядинам край і єдина справжня молільня — храм кохання, котрий свого стрічає жерця. Ти великий, як світ, Риме, таж без любови був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим. Далі ще посиджу коло цих елегій, бо забагато потрібно доробок. Зараз подам 1-й сонет Рільке у новішій редакції: Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів. І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, по серцях і рик, і рев стихали. Де недавно була хіба що хижа для сприймання, яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, отам собор воздвиг ти їм в ушах. В другому сонеті такі поправки-уточнення-поліпшення: 2 рядок: “в щасливім суголоссі ліри й хору“. І в кінці: “прокинутись. Дивись — воскресла — спить! Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить оцей мотив, як сплине спів урочий? А вийде з мене — як? Дівча ж зовсім.“ В четвертому сонеті: О ласкаві, хоч зрідка пройміться духом, чужим вам, благоволіть, хай перед вашим обличчям двоїться, а, поєднавшись за вами, тремтить. Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність іскрить ціль і дорога стріли. Промениться вічний вам сміх, що в сльозі мерехтить. Хай, тягарі, не настрашить вас горе — в лоно вас приймуть тяжіння земні. Адже тягар — верхогір’я і море. Ви ж, дерева, наче діти у зрості, а затяжкі вже. Не дайтесь мані. Але ж бо й вітер. Але ж бо й простір. А це один із віршів єврейської поетки Рахель (молодою 30-річною, померла десь 1932 р.). Вірш зветься Метй (мої мерці). Ось він: Тільки в них остання втрат моїх межа, там і смерть не встромить гострого ножа. Краєм повечір’я заламалась путь. Стрінуть мене тишком, мовчки проведуть. В нас одна сполука і принука є. Що навік пропало — тільки те й моє. А ще напишу два мої власні вірші, які ще шукають свого циклічного місця серед спогадувань-сновидінь: [Далі йдуть вірші: “І то була мені досада…“, “Ту келію, котра над морем…“, “Уже тебе шукають сновидіння…“] Оце поки й усе. Марусю, я Тебе прошу — пиши мені двічі на місяць — бодай я знав, як там у Вас є. Бо мене так виснажують сни (і дуже тужні) за мамою і татом, що я вже не знаходжу сили ні на що інше, крім думати про те, що там і як там. Це не так багато і можеш писати 2-3 слова без рекомендованого висилання, а звичайним конвертом, аби не обтяжувати себе поштовими чергами. Цілую Вас, дорогі мої. Ваш Василь 12.8.73 р. 18. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 22.08.1973 Дорога моя Валю! Синку мій! Після короткого нарікання про Твою, Валю, мовчанку одержав кілька листів, сьомий прийшов після восьмого і хотів гаятися ще довше. Шкода, що я забув про всілякі специфіки і, може, трохи сприкрив Тебе. Отже, Ти слухала бельканте1, а я — певне, тоді ж ніяк не міг заснути — аж до рання і все думав про Вас і проглядав темінь за Вами, любі мої, видивляв очі, аж в очах мені темніло. Отже, Валю, дуже Тобі дякую за листи і не гнівайся на мене, як і я на Тебе його не маю — навіть коли Ти довго мовчиш, заклопотана бідами, що обсіли Тебе, як бджоли квітку. Певне, ми солодкі на наші нещастя. Дуже гарного листа одержав від Шури. Дякую їй і за листа, і за Рільке, якого вона досить вправно переписала. Отже, тепер я маю всі 26 сонетів Рільке (вся перша частина). Недавно був лист від Юрка із 12-м сонетом і кількома іноперекладами — теж велика подяка. Спасибі Тобі, мій дорогий синочку, за гербарій, який пах мені і Десенкою, і тугою, і Твоєю і маминою голівкою, і нашою липкою пах, що при дворі, і радістю пах і журбою. Синку мій, Ти пам’ятаєш, як татко повідав Тобі, що справжні люди не вмирають, а потороч і живе як гниє. Ти не забувай про це, знай, що татко щодня згадує про Тебе і вірить, що Ти вже видужав і повернувся з лікарні: бо треба ж Тобі, як єдиному здоровому чоловікові, допомагати і мамі, і бабусі, і дєді. Я скучив за Тобою теж, любий мій, але нам іще треба поскучати. Одержав від Михасі другого листа — де вона згадує про театр Комісаржевської. Мав і гекзаметри від неї — і від Олега і від Тебе, моя голубине! Щодо елегій Рільке ще раз повторюю: 6 із них було вже передруковано разом із кількома сонетами (я слав їх у “Всесвіт“), а той чорновий зошит, де є чернетки ще 4-х елегій — то закінчення, решта. Отже, по павзі якійсь вишлете мені і ці 4 елегії і переклади. Крім того, в мене десь є маленький Рільке польською мовою, коли Юр не дістане великого польського. Крім того, Юр, може б, Ти розстарався і на українського, який він був (так як Ти подаєш російського)? Книгу про поетику Рільке подивіться ще — вона має бути, коли я її не повернув власникові (попитайте): бо я вже забув це. Було б не зле, аби Юрко тим часом пробіг ті чернетки чотирьох елегій, які я зробив у Моршині, і, може, вислав би мені їх сюди. Я б радо помучився над ними. Це не так спішно, бо поки робота в мене є. Дуже зле мені без книжок. Ось уже 4 місяці, як на всі мої замовляння книжок ідуть відмови. А так тяжко без бодай Орфографічного словника, Грінченка і т.п. Мовного оточення тут нема, я мізкую, який наголос, і все це наздогад і все це напівсировина. Звичайно, папи хемівське2 “не-трухай-старик — не трухай“ допомагає не раз, але я б і не трухав би і з словником. Валю! Із бандероллю — як хочеш, так і роби. А траву, тютюн і чорниці не повинні б завернути. Отже, як зможеш, то й вишли. А щодо побачення — то в мене немає одного короткого (друге, певне, є). Але нащо воно, те коротке побачення? Валю, Ти не відповідаєш на всі мої питання. Так, я питав за Толстого — 16-20 томи із 20-томовика — Ти не відповіла, за Голобородька — мовчиш, за передплату — теж. Я одержую від Тебе тільки Літературну Україну, Друг читача і Радянську освіту (навіщо ця мені?). На наступний рік прошу Літературну Україну, Друг читача (коли ця газетка даватиме список новинок!) і Смоличеву газетку “Вісті з України“. Більше не треба нічого. Одержав 50 карб. від тітки Їрини — Маруся вислала. Хай Юрко поки не морочиться моїми перекладами — я їх ще товктиму далі, бо після паузи — дуже з них не радий. До того ж такі штуки: Zngling я прочитав замість Jngling і вийшло “язичку“ замість “юначе“. Здоров’я моє не таке зле, Валю, як Ти думаєш. Трохи краще. Ось і все. Дякую всім за листи. Цілую — всіх, хто їх пише. Шануймося! Тепер кілька сонетів Рільке: [Далі йдуть переклади сонетів Рільке (перша частина): № 1, № 2, № 3] Мені трохи боязко робити буквально durch die schmale Leier. Цікаво, як це зробив Яструн?3 Ці переклади три — близькі до кондиції мого, сказати б, порядку. Але до них ще треба і треба докласти рук. Скажу, що коло цього третього сонета я не раз упрівав, намався з ним, як ні з одним іншим. А що вийшло — Господь його знає. І, здається, Юрко має рацію: після цих сонетів і елегій я почну варіації на теми Рільке, тільки, звичайно, не вбираючи Бажановий орденський віцмундир із прометеївсько-богоборно-дивакуватими позами-стилізаціями. Дуже прошу Рількевого Schauende. Бо вже осінь, дощить, а я не можу згадати багатющої подоби осені, яку дав Рільке і назвав своєю — тугу самоти, осені, видування — і тим сквапнішого самовдержання-знищення-порятунку, покори-побагачення, але без ґанджу інакших покор. Цілую Вас — рідні мої. Отже — напиши, як здоров’я Твоє, Дмитрика, батьків. Чому не пише тато, як він себе чує. 14 вересня в нього день народження і я думаю, як його вітати. Як Голобородько? Де він? Де Василь мій? Як Оленка?4 Уклін тим, що не пишуть, — Лялі, Льолі. Нічого про них не знаю. З найкращими побажаннями — Василь 22.8.73 р. Цей лист — на 5 аркушах. Вишли, Валю, коли є календарик маленький на 1974 рік. Двічі замовляв Орфографічний словник — і нема. Чи можна через “Наукову думку“ передплатити 3 томи “УРЕС“? Чи є? 1 У своєму листі дружина писала, що слухає їхні улюбені платівки італійської оперної музики. 2 Йдеться про Хемінгуея. 3 Мечислав Яструн — перекладач поезії Рільке польською мовою. 4 Йдеться про Василя Захарченка і його дружину Олену. 19. БАТЬКІВ, СЕСТРИ, ПЛЕМІННИЦІ 1.09.1973 Дорогі мої тату, мамо, Марусю, Тетяночко! Одержав Вашого листа і зразу відповідаю. В мене все гаразд, так що не журіться. Трохи обходить шлунок, але до цього я вже звик за 10 чи 15 років. П’ю соду, коли гірше. А так обходжусь вікаліном. У роботу вже втягнувся і з нею мені клопіт найменший. Зараз мають мені поставити залізні зуби, бо свої прогризлися і випадають. Тату! Ти більше до них не пиши, вони того не варті. Я зробив те ж, і відповідь мав таку ж. Щоправда, я вимагав негайного звільнення і покарання винних — і це було не в той тон, якого ждуть. Ще раз прошу — не ремствуйте так дуже. Бережіть свої силочки, бо нам ще треба її, аби стрітися. Дуже дякую і Тобі і мамі за листи. Дякую й тітці Їрині — за переказ, який я одержав. І Марусі дякую за листи. І Тетянку вітаю — хай добре вчиться і допомагає бабусі, дідусеві й мамі. Вітайте Михайла з Любою. Дмитрикові я напишу (Валі писатиму під кінець місяця). Мав листи від Світлани Юркової, Михасі й Атени з Карпат, Валі, Юлія з Шевченкових країв1. Дякую всім. Прошу вітати всіх їх, а також моїх дорогих друзів, що подобивалися до місця. Славка* ще не бачив, але вже чув за нього. Живу, трохи пишу, трохи читаю. Дорогий мій татку! Вітаю Тебе з Днем народження і зичу Тобі, аби ще пережив злочинців. Зичу Тобі здоров’я, здоров’я і здоров’я. Цілую. А це трохи віршів. Ось перший, із Рільке. Той лиш, хто з вічної мли ліру підносить, знає: співцю не хвали — пісні задосить. Той лиш, хто з мертвого рук маку пригубить і нерозпізнаний згук вже не загубить. Образ пізнай, що несуть, гнані вітрами, води ясні. Вічні і ніжні стають межи світами барви земні. (Це я пишу по пам’яті, бо ось уже майже 2 тижні, як я без оригіналу цього сонета — забрали на перевірку і поки не повертають). А це — моє: Неначе стріли, випущені в безліт, згубилися між обидвох країв, проваджені не силою тятив, а спогадом про образи почезлі, так душі наші: о порі вагань, під сольний спів земного притягання спішать у тишу, в безвість, у смеркання, де Бог простер усепрощенну длань. Дороги мрій — мов криволети птиць, що, знявшись д’горі, засягають паді, де наднебесся дивиться в свічаддя своїх озер, колодязів, криниць. І ще один несподіваний вірш, який мені наче наснився в тьмяному гучанні — про тугу і всякі передчекання: Ти, моя маленька сстро, попри вікнах сновигаєш, попри подумах вечірніх, попри вранішній зорі. Ти, моя маленька сстро, як рятунок мій нестерпний, як журба моя солодка — синім жаром мерехтиш. О сестр моя маленька, ти — самотньому бесідник, ти зморенному спочинок, ти прагнущому вода. Як втекти, аби пійматись? Нагодившись, проминути. Стрітися на перехресті змій-розлучниць — трьох доріг? Як, скрадаючись, раптово запоймити ув обійми, в слід ступаючи обачно за смертельною сестрою. Оце й усе. Спішу відіслати листа, аби поздоровлення не спізнилося до тата. Цілую Вас усіх. Ваш Василь Вітання Льолі, Оксані Яківні, Лялі, Марті і бабусі — Оленчиній та Яреминій2. Напишіть Валі, що за листа їй дякую. Їй я писатиму в кінці місяця. Хай докладніше пише про Дмитрикову науку. Цілую їх з усім сімейством. 1 Йдеться про Юлія Шелеста, який відбував покарання в Екібастузі (Казахстан). 2 Мати Марти Дзюби — Ольга Іванівна і мати Надії Світличної — Меланія Іллівна. 20. ДО РОДИНИ СЕСТРИ ДРУЖИНИ 26.09.1973 Добрий день Вам, Тамарочко, Шуро і Валентине! Як Ви ся маєте? Шуро, я Тобі уже вдячний, що Ти своїм останнім листом так гарно обізвалась до мене, не зробивши, здається, в темному лісі жодного необачного кроку. У мене все гаразд — так, як може бути. Мав дещо від дружини, але шкода, що вона не дотрималась мого прохання, а тому вийшло не все так, як я (і вона теж) хотіла. Словом, залишився я без тієї мізерії, яка мені дозволена: раз помилилася сестра, другий — дружина. Хай це буде наукою всім нам надалі: помилятися тут не можна, як і відходити від регламентованої умови. Але і помилки ці — не страшні. Валентине, довгенько Ти баришся із карточками, за якими я вже скучив. І скучив дуже. Особливо за крихіткою своєю дорогою, що слухає концерти мамині і захоплюється ними. Так я і не озброївся, як гадав. Перешкоди за перешкодами — і ніц не вийшло. І цим я дуже не журюся. Як там батьки? Здається, я їх не бачив цілу вічність. Що можу — читаю, але без радості. До душі — майже нічого. Прочитав гарне оповідання Тютюнника (“Сліпий дощ“) — прекрасна фактура довкола порожнечі, бо смисл — обцяцьковування дозволених закутів. Тут є програма, як у комп’ютері. Читав Драча — і заздрю: до чого можна дописатися! І взагалі молодь погрубшала на виду, а що славна — і Корж, і Лубківський (особливо!), і нарисовець-поет, що ховається за ширмою (особливо!). А на потилиці в них росте волосся? Йонеско їм не допече. Бо їм не допікається. Ніколи. І тому вони щасливі. Але як? Як здоров’я Підпалого?1 Бачив його переклад — і втішився, бо чув: зле здоров’я має. Чи привітала Ти, Валю, батька з ювілеєм? Бо я спізнився — не розрахував терміну, хоч мені такі спізнення й вибачаються. А Тобі? Отже, Валю, головку до машинки перешлеш наступного року. А тонкий папір — замість газет — Ти вже не хочеш слати? Як хоч. Обійдуся газетою. А календарик на черговий рік? Обійдуся й своїм. А Смоличева газетка2 запашна, благовонна? Обійдусь. А як Ритин сусіда-циган — відсторожував у саду із собакою? А Віктор? А кум мій дорогий? Нічого вщент не знаю. Скільки віри задарма! Нас ошукано, братове! Ні веселої розмови, ані журної — нема! Кланяюся Вам, усім родичам, усім добрим людям, що міцно сидять по шпарах! Дякую дружині й за осінні мотиви. А ще за Василя Голобородька нічого не знаю. А передплату я вже оформив. Отже, те, що Ти, Валю, передплатила, може, й матиму. А ще, Валю, прошу привітай від мене куму мою маленьку,3 що по сусідству (день її народження — 6-7.11.), а потім Євгена і Славка. Тільки прошу не забудь! Як Ти ся маєш, голубко? Пиши докладніше. Які літери шкрябає кульковою ручкою наш малий дядько? Щасти Вам! Чекаю відповіді! 26.9.73 р. 1 Поет В.Підпалий був невиліковно хворий. Помер в листопаді 1973 р. 2 “Вісті з України“. 3 Йдеться про Надію Світличну. 21. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА [Вересень 1973] День добрий, дорогі мої школярики — першокласнице Вальочку і першокласнику Дмитре! Бачу — в мами зошити чистенькі, охайненькі. Хоч там поскороджено пером, ніби курка (золота!) лапкою (золотою!). А в Дмитра — позагинані краї, ручка в чорнилі, на носі, на лобі, за вушком — пляма синя! Фе! Ось він, висунувши язичка і поводячи ним услід за лінією, виводить дужку, гачок, бублик, а синій пухир гойдається на пері, поки не лопає і не заливає білий аркуш косопису шкільного. Куди ж Ти ходиш до школи, дядьку мій маленький? А якою ручкою пишеш? Кульковою чи пером? А гарний маєш портфель? А пенал? А читанка — гарна? А як звати вчительку Твою? А з ким Ти сидиш за партою? А цікаво Тобі? А за партою добре сидіти? А як Тобі висиджувати всі чотири уроки? Вальочку, переповідж мені про все це — як Дмитро збирався до школи, які перші враження — про весь його, сказати б, шкільний інтим. Напиши мені, люба, як Ти ся маєш? Чи не слабуєш, як кума? А як хрещений наш батько?1 Тримайся, тужко моя, на Тобі ввесь світ. Ось уже три тижні загоряю. Жду залізні зуби, але, здається, не дочекаюся. Тут є час. І не раз, блукаючи самотою, я перегортаю сторінки життя. Тебе згадую. У метро, вперше. У лісі — з літнім вітром-дощем, де Ти як пантера. І коло Великої Дзвіниці2 (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес!) і напровесні, з передматеринською задумою (з обличчям першокласниці-школярки, що перед цілим світом завинила дитинячою чистотою погляду і немічністю власної цноти, такою, щойно вийшовши з трамваю, Ти гамірну проходиш автостраду, спустивши долу очі наполохані і несучи торбинку, як портфель!)3 і на київському морі, переддосвіта, коли я подавався на рибу, а Ти журою заходилася. І на воді, в човні, і щука на доріжці, і плавне Дмитрове “рибка“ (вміє він уже вимовляти ж і р?) і картопля в лісі з лосями, і Дмитрик, що тицяв лосиці пук трави “ну їс, їс“. І Прохорівка на пристані, і прип’ятський намет, і лижі з Тобою, і лижі втрьох, і соната Бетховена в темряві. І ще, ще, ще… Тяжко мені писати, люба. Ще тяжче — згадувати. Ще тяжче — думати наперед, чуючи свій безпровинний і неспокутний перед Тобою гріх. Багато згадується мені. Ще більше — сниться. І сниться часто. Недавно я спав — дивився кіно. З Тобою, коло Тебе. І був затишок — білий, пухкий і тиша загубленої в світах господи і мама була — сумирена, врочиста і тато зайшов у двері — з морозу, з хуги, несучи клунок, як Дід Мороз із Рахнівки, і я прокинувся від надто обережної радості, і ще був ранок далеко. І стало досадно мені. Тата я поздоровив і перед його ювілеєм ми не спали оба — думали одне про одного, а його далекі подуми збудили мене і не дали вже спати. А ось Ти, Валю, заздро свариш мене, після того лихого Моршина, коли я похопив Дмитра на руці. Отак ходжу — згадую — і душа мені висвітлюється — чи то журбою чи згадкою. Вчорашні мої злидні стали радістю, вчорашнє казна-що — гріє сьогодні душу, а вчорашня певність — необачною, як рачкування по гірських шпилях. Ясність — ось те, що виполоскує над головою, уникаючи мене — і майже свідомо — після шляхетного “перепрошую“, “але“, “зарано ще, друже“. Про летюче віконце4 Ти свідомо не згадуєш? Не забудеш, то напишеш і за кума — як він ся має, бо давно од нього жодної звістки. Щодо листів. Мав од Рити з Риги поштівку гарну і з Києва теж — перед її помідорами; від Михасі був лист і поштівка з Карпат. Олег відповів (він не знає досі, що я маю змогу читати літературні газети і шле вирізки, мені знані). Був лист і від Світлани Кириченко з віршами, від Юлія удруге. Всім, Валю, подякуй за мене. Якщо знаєш що про кумову Олену* — напиши. Чи провідувала Ти її, а ні — то напиши до неї, а від мене вклонись. Низько вклонися їй. Помалу клопочусь коло Рільке. Ніяк не можу дати ради із шостим сонетом — багато непроясненого смислу. Написав кілька віршів. Трохи попостив, згадуючи Тебе з Татом у парі. Шлунок, правда, став на заваді. Трохи зле, сипляться зуби, але решта все добре. Валю! Бачу, деякі знайомі думають, що я в розпачі. Ні. Просто я відчув, що є щось, більше за мене, більше за моє уявлення можливого. А за межами можливого немає ні радості ні розпачу, бо там діє інша система, якої не хочеться називати. Отже, Валю, я чекаю карточок, де була б Ти і Дмитрик більші і виразніші. Потім — листів. Потім — бандеролі з травами і тютюном. Більше не чекаю нічого. Тепер трохи віршів. [Далі йдуть вірші: “У порожній кімнаті біла, ніби стіна…“, “Ти, моя маленька сестро…“, “Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча…“, “Неначе стріли, випущені в безліт…“, “Так хороше і моторошно так…“] Ще, Вальочку, міг би переписати кілька своїх віршів, але боюся, що Ти запишаєшся: скажеш, ось воно як: стільки віршів — і всі про мене! Власне, я не потерпаю, що Ти запишаєшся, бо й пишаєшся Ти гарно і дуже гарно. Цілую Тебе, люба моя, і не впадай у гординю. Коли можеш — персонально від мене привітай моїх далеких Іванів та Євгенів, а, може, дещо й перепиши їм, аби запізніло я привітав одного з днем народження, а другого — вчасно. Прошу — надалі роби це регулярно. Я ж бо такої змоги позбавлений. Ну, а тепер знову Рільке, якого вже можна віддавати на суворий консиліум: 1. Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів! І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, по серцях їм рик і рев стихали. Де недавно була хіба що хижка для вслухання (це слово ніби краще за більш точніше: “сприймання“) яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, — собори спорудив ти їм в ушах. 2. Зовсм дівча, вона у світ прийшла, як ліра й спів злились в однім гучанні, промінячись у весняному вбранні, і в мене в слуху спати прилягла. Там і поснула. Сон її пойняв, діброву й луг, що дух мій змилували, і далеч, що відчутна й чуйна стала, і кожен подив, що мене опав. Приспала й світ. В довершенні своїм дочка твоя, Орфею, вже й не хоче збудитися. Дивись — воскресла, спить! (Дивись — краще, ніж “ти бач“ — м’якше, односмисловіше, пряміше) Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить мелодію, ледь вщухне спів урочий? А з слуху випаде? — Дівча зовсм. (до речі, зовсм — ніби один із унормованих наголосів, але думаю так по пам’яті, а словника перевірити нема; так колись Рильський писав, проте — в разі моєї помилки — завважте!) 3. Спромігся бог. Людині ж задарма крізь ліру завузьку в той слід ступати. Там, де розпуттям серць нам дух розп’ято, вже храму Аполлонові нема. Спів без бажання, — вчив ти повсякчас. Чужі йому тріумфи після всього. Спів — то буття, таке легке для бога. Коли ж нам жити, як опроти нас господь воліє всесвіт обернути? Юначе, це не те, що ти любив, як гуком рвав уста. Учись забути — і згубиться без сліду гомін твій. Бо іншим духом повен справжній спів: дух пустки. Подих бога. Вітровій. 4. О ласкаві, хоч зрідка пройміться духом, чужим вам, благоволіть хай перед вашим обличчям двоїться, а, поєднавшись за вами, тремтить. (наступний катрен, спарений римами, чую сам, не дуже вдався, то коло нього я ще поратимусь, але пишу) Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність лежить ціль і дорога стріли. Промениться вічний ваш сміх, що в сльозі мерехтить. Ви ж, тягарі, (я просто не знаю, як оживити, знайти справжніший відповідник до цього “die Schwere“!), укоряйтеся горю — в лоно вас приймуть тяжіння земні. Тяжко бо й горам, тяжко бо й морю. Ви ж, дерева, наче діти, у зрості, вже й обважніли. Не дайтесь мані! Але ж бо й вітер! Але ж бо й простір! 5. Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають. Бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. Він існує зрідка, лиш піснею, що гинучи бринить. Так ронить пелюстки трояндна квітка — защедра й ти, життя коротка мить! Коли б ви знали цей приділ конань, оцю невідворотну мить агоній! Як спів заходить за останню грань Орфей іде, куди шляхів немає, поклавши на решітко струн долоні, і ловить збіглий гук і почезає. (у ньому є деякі свідомі втрати. Скажімо, я послабив виразність-точність передостаннього рядка, 7-8 рядки змістив і увиразнив по-своєму, але далі, нижче, в терціях, сказати б, чую і більші втрати). Ну, а щодо цього, дуже клопітного для мене, сонета, я прошу добре доскіпливої критики, оскільки труднощі слів (Beschwrende), модальні лінії і т. ін. змусили мене шукати сенсу що зветься навпомац. Проте подаю його так, як поки маю, хоч чую, що до кондиції він найдальший за попередні, коли не сказати просто: сировий. 6. Він не тубілець. Його початкове дальнє єство із двосвіту пішло, дійшліше гнув би віття вербове той, хто пізнав, як коріння росло. На ніч канунів не треба лишати — мертвий про себе старатися звик. Цей же, накликаний, міг би додати до милосердя власних повік. Привид, якої б не був він прояви, чари домашнього вогнища й трави тільки б він сяєвом ліри ожив. Справжній цей образ потьмити не в силі жоден із тих, що живі чи в могилі, він же і дзбан і обручку хвалив. Тут я, здається, виправив чиюсь помилку — чи переписувачів оригіналу, чи свою (sei es aus Grbern (а не Grdern!), sei es aus Zimmern). Нарешті, боюся, що це полізначне klarste Bezug — я прочитав так само по-різному, неточно. Валю! Не дивуйся, що я перестав слати “Римські елегії“ Гете. Це особливості тутешні — я їх вишлю, як тільки матиму таку змогу. А поки він, Гете, далі за Тебе. Такщо чекай, зозулько, і я Тобі переповім, яким пустуном дженджуристим був олімпійчик у вічному Римі. Оце поки й усе, дорогі мої. Радий, що спекався цього листа, бо листи висять, як небезпечний обов’язок, не завжди приємний і не завжди легкий. Синочку мій любий! Прошу Тебе — слухай нашої мамочки, жалій її, добре вчись, аби швидше міг читати татові книги. А там дуже багато є цікавих і гарних. Напиши мені, любий мій, кілька слів. І я побачу, чи тьотя Рита Тебе хвалить правдиво, чи ні. Бо вона Тебе так хвалить, так хвалить. Кланяюся родичам усім, Твоїм, Валю, товаришкам по біді. Цілую. Чекаю листа! І, звичайно ж, привіти друзям по моїй солдатській дорозі, бо я перед ними проїздив тією дорогою на свою голгофу, правда, більше 12 тому літ. І, звичайно, могла б Ти (чи, може, хто інший) пересилати моїм сусідкам дещо з стихів цих чи яких інших — про згадку і незабудь. Десь тут близько Славко вивертає рукавиці, десь тут близько мої настрої: (немов крізь шиби, кроплені дощами, крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат затрембітав тонкими голосами крижаний острів квітів і дівчат).5 Оце, здається, і все, люба моя і любесенький мій. Поцілуй, мамо, школярика мого, а Ти, школярику мій любесенький, поцілуй за мене маму, а потім дєдю, бабусю, тьотю Шуру і Тамарочку (тільки дивись, щоб Тамара Тебе не мазнула ручкою по носі!). Щасти Вам! Ваш Василь А ще, Дмитрику, поцілуй тьотю Михасю, тьотю Риту і дядька Олега (дядькові скажи, аби не писав на уривочках паперу!). Дуже зле мені без Орфографічного словника, але вже тричі замовляв — а одержати не можу. Ще раз питаю — чи можна через букіністів чи Наукову думку одержати УРЕС? 1 “Хрещений батько“, “кум“ — Василь Захарченко. 2 Йдеться про Лаврську дзвіницю. В.С. з дружиною любили гуляти в цих місцях. 3 Автоцитата з вірша “З обличчям першокласниці-школярки“. 4 Йдеться про Василя Голобородька (за назвою його рукописної збірки). 5 Очевидно, цей вірш присвячено жінкам-політв’язням з сусідньої зони. Див. спогади І.Калинець у зб. “Не відлюбив свою тривогу ранню“, К., 1993. — С.320-338. 22. ДО ДРУЖИНИ 15.10.1973 Вальочку! Дякую Тобі за листи й невдалу бандероль. Надалі шли тільки те, що я кажу, коли Ти хочеш не завдавати мені клопотів із відсиланням продуктів назад. Гаразд? Ну, й добре. Передплачувати мені нічого не треба. Щодо “Книжного обозрения“, то воно виписане з березня (чи з 1 квітня), але мені просто не віддавали. Отже, Ти можеш звідти написати скаргу, а я — звідси. У мене в цьому році є ще одне коротке побачення (з 1 жовтня — дозвіл, але заборону можуть придумати в будь-який час, отже, їхати не здумай). Зуби мені не вставили. Останнім часом я гірше трохи чуюся — це тут якась пошесть, і на землячок1, але якось викручусь. Гірше, що тут нема часто й вікаліну, а дієти я не можу брати, бо вона дорога (30 карб.), а заробити — особливо при теперішньому стані здоров’я — я не можу. Гірше стало із серцем, але я думаю, що, крім загального виснаження, тут важить зміна погоди. Отже, не сердься, що не буде віршів цього разу — ні моїх, ні перекладів. Буду живий — надолужу згодом. Ти старанно обходиш усі мої питання й прохання. І я не знаю, чому саме. Недавно мав листа від Олега — була одна газета “Вісті з України“ і ні словечка від нього. Це так і було в листі? Останнім часом листи майже не йдуть. Правда, одержав 2 листи з Еліотом від Рити (дякую дуже!). Ще раніше — коротенький від Марусі і приємний лист від Елізи. Усіх добрих, порядних своїх співробітників я вітаю, Рито, навзаєм. Але — тільки навзаєм, відповідаючи на такі ж! Валю! Я питав за Василя малого2 — Ти мовчиш, за останні 5 томів Толстого з 20-томовика (релігійні твори) — Ти мовчиш (хоч це і не для мене, я, слава Богу, не шукаю собі такого прихистку: в атеїстичній вірі Толстого). Коли я вірю, то тільки в те, що бандити будуть покарані, а добродії — хай і по смерті — восторжествують. Іншої віри мені не треба. Я питав, як там здоров’я Підпалого (чув, ніби має рак горла) — Ти мовчиш. Чи можна передплатити гамузом УРЕС — 3 томи? — Ти мовчиш. А мені так тяжко без довідкової літератури. Чи можна замовити Орфографічний словник, Словник наголосів? Удома все це є, а тут у бібліотеці тільки одна книжка українською мовою — Айтматова. А більше жодної. Прошу — вітай від мене всіх моїх друзів по біді — і від мене теж. Але — обов’язково. Більше місяця нічого не маю від Михасі, Бадзів. Не знаю, де там Василеві одісеї3, як чується бідна Оленка з Ольгою (кланяйся їй низько від мене!). Ти ніц не пишеш, як там Марта з Оленкою. Щодо моєї друкарської машинки — то і в касації немає й слова. Отже, можеш оскаржити цей грабунок, апелюючи до Москви. Дякую дуже за гербарії! Дякую за листи. Вибачай мені, люба моя, мій безпровинний гріх перед Тобою. Коли можеш, вишли той кантик, який співає Козловський разом із колядками4 (“а где-то высоко, у царских врат, причастный тайне, плакал ребенок, о том, что никто не придет назад“). Прошу, коли Дмитро має смак, читай йому рідної поезії побільше. Ну, от і вже. Я довго чекав фотокарточок з Вас обох — але марно. Коли немає — напиши. Як Ти живеш? Дєдя, бабуся — з Тобою? Чи, може, Ти сама? Буваєш на гостях? Маєш гості? Можеш хоч коли вибратися в кіно, концерт? Добре було б у оперу з Дмитром на дитячу виставу якої попелюшки чи червоного маку. Тримайся здорова, жіночко. Цілую — Тебе й Дмитрика і тьотю Риту і тьотю Луїзу. (Їх, звичайно, обережно, поштиво, як “янгол із надламленим крилом“). Кланяюсь дєді, бабусі, всім родичам і добрим друзям, коли вони ще ходять живі-здорові, збоку позираючи на тривалий вертеп. Тільки я не втну досі — як часто вони хапають дрижаки — чи, може, я задурно грішу на них (листи можуть і не доходити зовсім, особливо під час частих міропріятій, як висловлюється беззубівська газетка). Тримайся, люба. Хай Дмитрик шле мені частіше свої тоненькі, як ковзанами по кризі, літерки-словечка пахучі. Цілую, будь здорова! 1 “Землячки“ — жінки-політв’язні з України, що відбували покарання в мордовському таборі ЖХ 385/3-4. 2 Очевидно, йдеться про Василя Голобородька. 3 Йдеться про Василя Захарченка; Оленка і Ольга — його дружина і дочка. 4 В.С. дуже любив платівку з колядками у виконанні Івана Козловського з хором Великого театру. 23. ДО СИНА 15.10.1973 Дорогий мій синочку! Коли б Ти тільки знав, яка мені радість з Твоїх слів і квітів, які мама пересилає до мене! Ти вже величкий хлопчик і дещо вже розумієш. Пам’ятаєш, я Тобі розповідав, що є погані, злі люди, а є люди справжні, які ніколи не вмирають. Ти вже, певне, знаєш, де ті злі нелюди, а де люди гарні, справжні, чесні. Завжди прагни бути справжньою людиною. Давай зробимо так: я і далі робитиму, щоб Ти пишався своїм батьком, а Ти роби так, аби татко пишався Тобою. Звичайно, Тобі буде жити не мед — от як татові. Але ніхто не скаже, що Ти когось скривдив, комусь не допоміг у біді, когось не вирятував із нещастя. Ти мусиш бути здоровим, бо Тобі треба мати силу. Отже, гартуйся. Тобі треба буде розум, аби Ти швидше збагнув, де справжні люди, а де погані. Отже, добре вчись. А коли Ти вже тепер хочеш бути справжньою людиною, то роби все для того, аби було легше мамі, дєді, бабусі. Прошу — на Новий рік привітай дідуся Семена та бабусю Їлинку, тьотю Марусю й Тетяночку. Гаразд? Якщо Ти брудно пишеш, то переписуй так довго, аж поки зошит не буде зовсім охайний. Коли Ти навчишся так писати, тоді буде легше на потім, як ходитимеш у більші класи. А до мене можеш писати частіше — в кожному маминому листі повідомляй, які маєш оцінки. Я буду радіти з Твоїх успіхів і журитимуся з Твоїх невдач. Ти ж мені найдорожча в світі людина. А тому я вимагаю від Тебе так само багато, як і від себе. Дмитрику, дорогий. Знай добре: Ти вже тепер можеш пишатися своїм татком, а я хочу вже тепер пишатися Тобою. О, як би я хотів радіти з того, що Ти вже стаєш справжнім більшечким хлопчиком! Тримайся, мій дорогий дядьку! Рости здоровий, мужній, розумний і щасливий! Твій тато 24. ДО ДРУЖИНИ 19.11.1973 Вальочку! Уже вечір. По радіо передають сонату Шопена, музичною рікою мерехтить мій сардонічний настрій, радість відступає ще далі, кудись за тьмавий обрій обраненої шпичаками ночі. Моя надсада стала самодоволеною. Уже вечір. А за ним буде напівбезсонна ніч — і Твій, Валю, щедрий дарунок. Дякую Тобі за нього, вибачаючись. Постав, будь-ласка, платівку Шопена — і краще відчуєш мій сьогоднішній повечірній настрій. Хай і відчуєш із запізненням на 2-3 грудкуватої дороги тижні. Перед цим був прочитав усі святкові і післясвяткові газети, де, крім двох листів, ніщо не спинило моєї уваги. Напиши, прошу, як здоров’я Оленчиного татка*, коли ж матимеш нагоду — привітай од мене. Слава Богу, що він зупинився перед дальшою дорогою в моєму напрямі — то дорога не для його здоров’я. Ти, певне, знаєш, що ось уже чотири тижні, як я в лікарні (відкрилася виразка, істотно дошкуляє серце, падає зір, добре натруджений у присмерковому нефі церкви святої Їрини)1. На четвертому тижні мені стали давати вікалін. Мені зараз зле пишеться — певне, через те, що больові нерви поприхиляли голови під постійною канонадою всіляких пігулкових анестезій. Більше читаю — гарну статтю про раннього А.Камю, звідки йдуть витоки “Чужого“; роман Ясунарі Кавабати, естетику Сартра, багато поточного. Гризу англійську мову, такщо насилу-напревелику обмізковую в “Новому часі“ велику статтю Геса Голла. Останнім часом одержав досить путящий довідник з Наголосу (це те, що мені якраз треба), філософський словник, новели Гете і приповісті Климентія Зіновієва (перед тим був астрономічний довідник на 1974 р.). Отже, було б здоров’я — малесенький простір для роботи нарешті з’явився. Валю, не сердься, що я так давно збирався переслати “Римські елегії“ Гете, а й досі не зібрався. Останні 2-3 місяці, окрім загального стану, був і шарварок (за 3 місяці — двічі на лікарні), і певна депресія, якої відкараскатися не так легко. Дуже дякую Риті — за Еліота, Олегові — за одну подачу збірки Б.Олійника (може, була друга, я не знаю, бо одержав лише одну). Мав од Олега й “Вісті з України“ (4 примірники). Валю, дуже Тебе прошу — не смій нічого мені висилати, бо як вишлеш який переказ — поверну назад. Коли ж мені що буде треба, я дам знати. Так само вже не клопочись 5-ма томами Толстого — запізно, отже, це прохання відпадає. УРЕС я знайшов, тепер лишилося замовити і одержати (була інформація в “Друзі читача“). Хотів би мати знімочки з Вас, але Ти про це вже давно не згадуєш, отже, коли свіжих, недавніх немає, то не клопочись тим (бачу, в Тебе й без того стільки клопотів!). Маруся поставила наївне питання: чи не можна коротке побачення, сього року не використане, перенести на наступний. Відповідаю: не можна. Отже, тепер лишається тільки те, що буде (та й чи буде!) в наступному році. Як там чує себе Тетяночка Михасина? Дякую Леоніді** за листа. Кланяйтесь їй од мене. Мав листа і від Юрка з чотирма сонетами Рільке. Дякую. Що стосується ліків — то одержати їх із дому не можна (так каже місцева влада, що й не любить розмов на ці теми). Може б, звідти, від Вас, звернутися чи до Міністерства охорони здоров’я, чи до кого іншого, аби виправити цей дозвіл (бодай на коробку вікаліну — 200 штук, якого одержати від цієї медслужби не так просто). Мав поздоровлення — од Рити (телеграма), Луїзи, Дмитра. Всім — дякую. Прошу, Валю, напиши, що я маю одержувати з періодики Твого (будь ласка, подай список і номер квитанції). Пиши, як здоров’я. Вітай рідню і друзів. А Тобі — трохи поезій (дякую за Кантика Блоківського, коляд — не треба!). V У німій, ніби смерть, порожнечі свічад пересохла імла шебершить, ніби миш, і високий, як зойк, тонкогорлий співак став ширяти над тілом своїм. Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід став стенатись кривий од волання борлак аж краями дзеркал заросилася кров, ніч зсідається, ніби кришталь. Тож муруйся, муруйся, муруйся, душе! Нахиляння, вдивляння, вслухання — уб’ють! Аж зверескнула нервів утята струна і зверескнув пугкий напівсон кришталю і зверескнула пустка свічад. А це — той осінній вірш Рільке, якого Ти мені ласкаво так переслала! Тож віддаровую Тобі — цілковито новим перекладом, який мені, признатися, дуже тяжко дався. Отже: Споглядаючи світ Докучливі гудуть вітри, дерева женучи в аллюрі, і шиби торготять понурі, надокрай дорікає бурі, тож як не ’ддатися зажурі, коли ні друга, ні сестри. Цей вихор творить світ ізнову, коли долає вперебрід і вік, і роки, і діброву. Тривкіше за псаломну мову постав суворий краєвид. Які намарні наші чвари! Опроти ж нас — така могуть! О щоб то, світові до пари, і нам підпасти під удари, котрі, впотужнюючи, гнуть! Звитяги наші — надто вбогі і кожна з перемог — дрібнить. Лиш непідвладні перемоги недовідомих прастоліть. Так янгол був перед віками біблійним воям появив, коли суперники воліли у герці висталити сили, він відчував їх під пучками, як струни відчувають спів. Кого ж той янгол був долав, хто й сам не раз борні зрікався, той ріс і в правді покріплявся, бо длань владущу запізнав, що дужче гне, то радше взори знімає з тих, кому рости лише безмежністю покори перед огромом тяготи. Напиши, Валю, як там наш дядько маленький закінчив першу чверть. Дмитрику мій дорогий! Напиши мені, як Тобі вчиться, як Тобі живеться. Ти вже величкий хлопчик і можеш повідати мені, як чоловік чоловікові. А мені такі любі Твої слова, що Ти мені їх коли-не-коли пишеш. Не слабуй, мій сину. Ти мусиш мати міцне здоров’я, аби стало сили для твердого життя. Надсилаю Тобі, мій любий, дві журнальні вирізки. Може, Тобі що сподобається з них. А килимок, напевно, Ти міг би й сам намалювати, взявши акварелі. А маску, може, разом із мамою та бабусею зробиш собі на новорічні свята. Цілую Вас, любі мої! Із найкращими побажаннями Василь 19.ХI.73 р. Додаю й поштівочку для Михасі. 1 Слідчий ізолятор київського КДБ розташований приблизно в тому місці, де колись стояла церква св. Ірини. 25. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 7.12.1973 Сервус, рідні мої! Маю прекрасну мороку — сидіти над Бажановими перекладами Рільке1, фіксуючи власні втрати (їх багатенько) і набутки (їх куди менше). Я вже давніше думав, що єдиний український партнер Райнера Марії — Бажан, чия власна сфера поетична чи не найближча до пошукуваної, як кажуть дисертанти. Щоправда, Микола Платонович інколи занадто пафосний, обернений до читача, немає в ньому Рількової самовистарчальності, самодоволення дуїнського жерця. Хіба ж Бажанові вдасться цей нюансовий дриблінг, ці пів-чвертьтони, ця евфонія, ця геніальна музичність, це упокорене співіснування чи радше — всвітііснування — існування-світом, як у австрійця? А мова? Райнерова мова стоїть на такому рівні, якого нашому письменству ще не скоро досягнути. Мабуть, на теперішньому бурхливому океані нашої поезії ці переклади (дай Боже, аби їх було більше!) стануть найцікавішою темою, школою, наукою, здобутком. І що ж? Я вражений, зачудований: нам подаровано переклади, яких не дали ні Сільман, ні Мікушевич. Бажан-філософ зугарен так ущільнити рядок, що кожне слово кричить криком, заки не обвикне з цим смертельним тиском існування (“о бедный homo sapiens, существованье — гнет!“). Він може вдушити в свій залізний текст усе, не додавши нічого і не пропустивши нічого (звичайно, в особливо відповідальних місцях він продовжує свою попередню дискусію варіяцій). Шкода, що в поезії немає такого показника: питома вага стопи. Була б така, я сказав би, що в Бажана вона дорівнює питомій вазі чорних дір усесвіту: трильйони тонн на 1 см3. Читаю переклади віршів, оригінали яких я призабув, і, звіряючись із різними рівнями пам’яті, кажу собі: переклади ці — прекрасні. Читаючи книгу (Той, що читає) — не згірш за Пастернаків варіянт, але без відльотів того (“краскою карминной в нем набрано: закат, закат, закат“). Найбільші, як на мене, вади Бажанові — строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій, а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От би Бажанові та Тичинине вухо! Дуже добре, що Бажан усюди розтоплює філософські кристалики (seitdem die Welt und dieses Von-Ihr-Wissen von seinem Sinnen abgerissen), але не всюди це йому вдається, як тут, у “Смерті поета“. Не раз кострубатості стримлять над полем. Цікаво було б порівняти ідеально чіткі залізні колони Бажанового “Витязя в барсовій шкурі“ з цими рядками, де йому ніби забиває дух од найстислішої стислості. Але як часто Бажан торжествує перемогу: Вечір у Сконе, східна денна пісня, той, що читає, пантера, розставання, іспанська танцівниця2 (хоч тут смолоскип гірше за витертий сірник, як у Рільке). Пам’ятаю, як мене вразив ідеально чудовий переклад “Орфея, Евридіки, Гермеса“, зроблений О.Бургардтом. Бажанів, здається, не кращий у цілому, але не раз і не два — блискучий. Хто так уміє писати — на цьому рівні “скривлених зірок“? Хто, крім Бажана? Ось прочитав у “Вітчизні“ дантівську стилізацію Бориса Олійника (ч. 11), як на Бориса, вона чудова (стильово!), але ж хіба це — співмірне? Наймолодший наш поет — Микола Платонович, найцікавіший із покоління. І якими смішними здаються поруч нього наші загумінкові генії! Що мені здається згіршим — вільне поводження із заданим Ритмом (от як Народна пісня, Смерть поета, в сонетах). Сонети дуїнські в версії Бажана — то ідеальна для мене школа. Те, що я трохи знав із українських добажанових версій, було досить злецьке. Мені хотілося б докінчити свої переклади (докінчу обов’язково), але признаюся, що ці, Бажанові, переклади відбивають усяке бажання працювати коло них. Я одержав 10 сонетів Бажана. Перший — чи не найгірший із подачі, — знати острах першопочатку, сліди є від Сільманових шукань. Перші два рядки, хоч і які відповідальні, — не віддано. Коли ж я після Бажанового перекладу (є в ньому для мене одне відкриття: пристанок, що допомогло мені краще збагнути “dies zu empfangen“) дивлюся на свій, то бачу, що, поправивши 4, дещицю, можна мати таке: Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів! І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс, не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, що в серцях рик, рев і крик ущухли. Де недавно була хіба що хижка пробування, яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, — отам собор ти вивів їм в ушах. У другому сонеті — різні версії (Бажанова — сміливіша, з більшими за авторські, акцентами смислу, моя ж — обережніша, хоч, можливо, і неточна). Власне, більші відмінності (чи й — протилежності) в двох прикінцевих терцинах: Приспала й світ. В довершенні своїм дочка твоя, Орфею, вже й не хоче збудитися. Ти бач — воскресла спить. Де ж смерть її? Ти — зможеш відновить мелодію, ледь вщухне спів урочий? Де ж з слуху випаде? Дівча ж зовсім... Бачу, що мої переписувачі зробили помилку в передостанньому рядку (певне, треба: erfinden noch, eh sie (а не sich!) dein Lied verzehrte). Отож, доведеться виточнювати це місце. Зате, думаю, другий катрен сонету в мене ближчий до Рільке, ніж у Бажана, котрий надто довільно повівся з текстом. Третій сонет мені, здається, вдався краще (не дуже вдало у Бажана і “схрещення сердець“, а останній рядок — то просто антирількевський: не подих в пустку). Четвертий, п’ятий, шостий і т. д. сонети, хоч вони в мене вже є, певне, надішлю з нового року, оскільки хотілося б підправити те, що помітно самому, особливо, коли є інваріанти Бажанові, які допомагають бачити свої втрати. Скажімо, в п’ятому — “Seine Metamorphose in dem und dem“ Бажан подав майже без змін і в тій же засушено-філософській одежі; я спробував уникнути: “що і в своїй одміні сповна існує“. Але потерпаю, що моя яснота ще гірш за сутінки “у тім і в цім“. Порадь, Юрку, як можеш. Крім того, чи не засміливо я віддаю “Орфей — то спів, що гинучи бринить“. У шостому я чую померлу (а не — их). Крім того, я чую так: “Страву померлій дарма покладати: і молоко вона знайде і хліб“. Бажан робить цілком інакше. Хоч у Рільке таки: “die Toten zieht’s“. Занадто тяжке до віддавання оце “ihre Erscheinung in alles Geschaute“, як і “sei ihm so wahr wie der klarste Bezug“. Я вже маю цей сонет, але ще помізкую, пошліфую, повбиваю вільні години. Сьомий сонет я зробив теж, але скільки не морочив голову коло 9-11 рядків, так нічого і не дошолопався, отож і перекладав абсолютно навпомацки. Так і вийшло: фантазії навпомац. Прошу з’ясувати смисл цих трьох рядків. Восьмий сонет я робив із задоволенням. Може, через те, що колись Мікушевич наговорив три мішки гречаної вовни, захищаючи свій, як на мене — досить посередній, переклад (до речі: наскільки дурне це слово: переклад! недарма наші метри стали казати віддання, віддати, бо надто вже дурне: “переклад“). Так ось що в мене вийшло: Тільки в колі слави йде тужіння німфи жалібнго джерела, що пильнує наші всі падіння, щоб ясною річка сліз текла зі щовба, котрий тримає храми. Глянь, як з-за рамен її тепер почуття світає, мов літами німфа — наймолодша із сестер. Прагнення себе ся не встидає, радість мудра, лиш жалоба має, мов школярка, поночі — безсонна, біди рахувати, заки ввись, д’горі, як просвітлі зореґрона, наші молитви не возмоглись. Не знаю, як мені це вдалося, але признаюся, що, досягнувши цього тексту, я мав справжню творчу радість, хоч і в колючках. Прошу — прискіпливо поставитися до нього, цього 8 сонета. Мені ходило про благозвучність, але й без смислових утрат. Бажан тут — молодець, що називається, але я, грішний, думаю, що мій — незгірший, хоч я, звичайно, і не молодець. Дев’ятий — я переробив. Ось що вийшло: Хто понад пітьму здолав ліру піднести, годен найвищої з слав, віщої чести. Той, хто з померлого рук маку пригубить, і нерозпізнаний згук вже не загубить. Образ, що з озера плес хвиля змиває, вчися вхопить. Лиш для землі і небес ніжна лунає пісня століть. (варіант початку: Той лиш, хто з вічної мли грав без обави, вічної годен хвали, вічної слави, той, хто з померлого рук маку пригубить, ледве що вловлений згук більше не згубить). Зробив я і 10 сонет, але подам пізніше, бо останні два рядки хочу осмислити краще. Власне, таки подам, як варіянт: Вам, саркофаги римські, уклін, вам, кого дух мій здавна шанує, радісна хвиля античних днин з вас, ніби пісня прудка, струмує. А той, прочинений, — мов чабана око веселе, щойно зо сніння, — там і бджолина пісня гучна, й гарних метеликів безгоміння. Вам, отвержені вдруге уста, мій уклін, ви ж бо сумнів здолали, знаєте, що то є німота. Друзі, а ви це збагнули чи ні? Людям і трунам вид формували саме в ваганнях збавлені дні. Прошу сказати думку про ці два останні рядки (версія інша, ніж у Бажана, але чи слушна вона — сказати не можу. Але “забарливих“ днів Бажанових (може, й Рількевих) я просто не втну). Із цим листом докінчую й лікарняний свій час, досить марудний для мене. Звичайно, помалу сидітиму над Рільке й надалі, але при цих темпах роботи мені з ним вистачить ще надовго. Трохи закрутився, але мине час — і оговтаюсь і упокорено гляну в світ — і підуть вірші. Новорічні мої вітання — всім моїм любим друзям і подругам. Дуже мені цікаво про моїх друзяк, особливо про сонети й білі вірші вусатого сонечка3. Буде змога — перешліть мені щось, хай я вгамую свою цікавість. Буду дуже вдячний. Шкода, що не одержав Великого Михасиного листа з літературними новинами. Мав по тому менший лист, досить приємний, як і все, що маю від Михасі. Мав листи від Рити (дякую!), Юрка (дякую!); більше не було. Дякую Валі, яка пише скупі листи, такі ж листи навчила писати Дмитрика. Мав два листи від Шури (дуже дякую!) з фотокартками і віршами Бажана. Такщо дещо маю. Від Олега — жодної чутки, досить давно вже. Що там хрещений батечко наш4, Валю? Привітай і від мене його славну родину. Валю! Відповідаю на Твої питання. Якщо Ти передплатила мені 10-томовий словник української мови, то цілком дарма. Бо я його вже мав 2 чи 3 томи (подивись там!), отже, передплата моя є, а свою Ти комусь подаруй, як і ще одну, яку я зробив (вона лежить у грубому портмоне з фоном одеського вокзалу). Це я зробив був другу, крім своєї (хтось мене просив — і я виконав прохання) — цю теж подаруй кому, а мою продовжуй, аби був один комплект словника. Про Толстого я вже писав — шукати не треба. Нічого мені слати не треба. Ще раз прошу — перешли мені список того, що Ти мені передплатила на наступний рік і вкажи номер квитанції (додай і те, що передплатила Шура). Коли мені що можна буде слати — я повідомлю. Чуюся зараз куди краще. Оце й ніби усі мої новини гамузом. Дбай за Дмитрика, як можеш. Головне — не опікай його надміру — від того може бути гірше. Дай йому певну самостійність — аби він сам відповідав за свої вчинки, слова, обіцянки тощо. Одне слово — розмовляй із ним, як із дорослим. Може, тоді буде з ним легше. Дорогий мій сину! Я дивився на Тебе — мав картки Твої. Ти вже великий зовсім. Як можеш, допомагай мамі та бабусі. І пиши частіше листи — мені й бабусі Їлинці. Обом нам буде приємно. І я відповідатиму на Твої листи, це буде наша чоловіча розмова з Тобою. Цілую Тебе, сину. Цілую маму, і дєдю, і бабусю, і Тамарочку і її батьків. І всіх добрих людей — першою, звичайно, тьотю Риту і тьотю Михасю. Це Ти, Дмитрику, все їм передай. Добре? Не забудеш? Дякую Тобі наперед! З найкращими побажаннями Ваш Василь 7.12.73 року 1 Переклади Бажана з Рільке вперше було надруковано в ж-лі “Всесвіт“ (1973, № 10). 2 Це все назви віршів Рільке. 3 Йдеться про Івана Світличного. 4 Василь Захарченко. 1974 26. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 3.01.1974 Сервус новорічний! Сьогодні перше січня, і мені хочеться писати до Тебе на білому папері. І не волію згадувати за дрібниці, що пришпилюють нас, мов мутликів, до зооколекцій. Прагну чистоти і ясності, світлості, що приходить так рідко, не допильновуючи святкових термінів. Бо ж ми, безрелігійні стражденники, збиваємося з ритму пір року, шукавши своїх (і — для себе!) резиґновань. Певне, структура нашої життьової витривалості потребує не тільки нас, не хоче вдовольнятися лише з нас самих. Їй треба ширшої площі, тієї, що змістила наше серце вліво, хоч ми її допильновуємо з усього надокола, сами ж її добираємо, найчастіше — помилково, стаючи жертвами власних самокомпоновань. Ось коли мені не спиться, я часто наслухаю Вас — моїх найрідніших: маму, Тебе, Дмитра, Михасю. І в такі хвилини викликання далеких образів я помічаю щось таке, чого не можна було помітити зблизька, а тільки — з-за відстані, і то — безмежної. Ось Ти — засвітала полохкими полисками (“я не люблю дизгармоній!“), боючись світлин, екранів — врятована од саморозглядання красуня. Нарцис, що задивлявся у воду, мусів бути потворою, а греки уявили його краснем, що робить їм честь (помилка, вартніша другої непомильності). Коли б Ти знала, як мені тяжко мучити Тебе високою бідою, небезпечною дуже тим, що її — так заведено думати — хоч і як тяжко нести, а ще тяжче — покинути. Я так не думаю. Антиромантичний романтик, я не люблю облуди чистого страждання і його декору (вчитуйся в Х елегію Рільке!). Бо — Ти це знаєш — ніхто не владен переступати нашого індивідуального Храму болю і радити, як годиться страждати. Кожен страждає по-своєму і борони його, Боже, від думки як він це робить (отрута соціалізацій). Отож, не спавши, я чую, як ми вже заходимо в ту гірську холоднечу, де для віддиху вже легень не треба, бо то вже — подвиг — один і нестримно-довгий, на який тяжко подвигнути себе і заборонено (смертельний бо гріх!) подвигати іншу, особливо ж (та й чи особливо ж?) рідну людину. Бо ж чи не всі люди рідні — правом життя і — свого життя? Куди легше — відмовляти другу людину від подвигу. З якою радістю я повідмовляв би багатьох, коли б мав на те право. Лиш права — не маю. У мене в кишені — лист мами, писаний червоними літерами. Каже — хрипне хвіртка, який стукіт, а я думаю — це ти. І просить пробачити, що просила мене раніше про наближення зустрічі. А в цей час — десь перед листом — мені згадалися рядки курдського поета: “Прощаю вас, кати мої, прощаю вас, коли вже смерти жду видимої, коли вже час“. Валю! Нам засніжило стежку — і Ти дивись. Сама дивись, люба моя, бо ж, казав той же курдський піїта, “кому жити, а кому не жити тільки серце трудити своє. Обирай дорогу, посполитий, є кормига, коли шия є“1. Найдорожчі мої пам’яті якісь сновиди відносять усе далі й далі в ніч, у сніг, наче поминальну свічку. Прострація — за цим словом, змістом його я виїхав цю далеку дорогу. І, здається, збагнув. Як проміжсвіти (такого слова в словнику немає?). Ну ось, Валю. Постав, коли маєш, платівку Вівальді. Може, він сподобається і Тобі, і Дмитрикові, коли він захоче чути. Цілую Тебе, люба моя! Цілую Тебе, любий синочку мій — з-за самоти, з-за обрію, з-за проміжсвіту. Цілую і — всміхаюся Вам, лиш Ви й мені осміхніться! 2 січня: не хотів відсилати Вам листа, бо сподівався одержати Вашого (аби не розминутися!). Дякую. Дочекався. І телеграму і листа Твого, Валю, і відкритку Твою, Дмитрику. Дякую! Валю, прошу Тебе: надішли мені всі квитанції передплатні для мене (Твої і Шурину). Бо без цього я не одержуватиму нічого. По-друге: надішли мені бандероль (уже можна). Як зможеш, то поклади часнику (гр. 600), 100 г гірчиці сухої, а решту — евкаліпту й подорожника. Більше дбай про утеплення, аби часник не померз. Вишли і три зубні щітки, бо тут цього нема. Вибачай, Валю, що переказ я Тобі відправив назад. Він мені справді ні до чого. Тут сказали офіційно, що бандеролі з медикаментами заборонено — навіть на санчастину. Мені тут була якась прийшла, але її мені не показали, що там було, але після того сповістили, що є для мене 2 пачки вікаліну, який я нині й п’ю (стало легше). Крім того, коли б Ти надумала їхати (я б не радив), то можна прислати на владу місцеву (ЖХ 385/3-5) телеграму з оплаченою відповіддю, чи нема карантину. На інше питання (чи дасте побачення, як приїду) відповіді не дадуть. Прози Рільке переписувати не слід. Коли б хотіла (тобто, коли можеш — Ти чи Рита), переписуйте мені після Еліота Джона Донна (хоча б вибірково!). Вирізок сюди слати не можна (Олегові не доходять). Паперу цигаркового — так само. Коли є у Вас змога в кого, то заберіть звідси всю передплату з Чехії: бо її тут багато для нас, але нам не дадуть, а матимуть зиск із неї ті, кому вона не треба. Дякую Юркові за погромні рецензії на мої переклади. Я до погромів (і куди більших!) уже звик, отже, Юрку, можеш громити й далі, а кулачок Твій — не тяжкий. Такщо бий скільки сили, хоч я не зарікаюся, що слухняно прийматиму всі Твої поради із духопеликами. Але прошу — пиши. І дай Тобі, Боже, терплячості (тобто, терплячки). Дякую за новорічні вітання — Луїзі, Риті, Романові, Михасі (двічі — дякую). До речі, коли, Михасю, Ти написала того великого листопадового листа як рекомендованого, то вимагай од владців, бо я його не мав. Як не мав і від Володі Міщенка (лише — новорічну поштівку і один лист — чи не півроку тому). Дякую й Льолі — і за листа і за вітання (світлі, світлі, світлі зайці!). Втім, може (і невже?) я помилився? Кланяюся сонечку вусатому2 і жду його елегій, сонетів, білих віршів. І йому со товарищи і Євгенові й теж со товарищи. Напиши, Валю, як там мої батьки себе чують, бідолашні, як Твої. Як там Дмитриків хрещений батечко (нічого не знаю за нього). Прочитав Жирмунського про творчість Ахматової (заакадемізувався такий славний чоловік, хоч, може, й найліпше зробив — із усього, що можна зробити). Чи не можна, Валю, передплатити Смоличеву газетку3, га? Здається, буду на цьому фінішувати. Новий Рільке буде попізніше (покищо я в нокдауні). А покищо — трохи віршів (хотів би і до добровусого2 — з ними): [Далі йдуть вірші: “Геть спогади — сперед очей…“, “Звелася длань Господня…“] Буду закінчувати. Хай Вам, любі мої, будуть добрі коляди, а ще кращі — щедрівки. Щедрую Вам віку, щедрую Вам долі, щедрую Вам, любі. Валю, велика моя подяка — для Шури. А Дмитрика — цілуй, цілуй, цілуй — і збагни, як я Твоїм рукам, Твоїм губам, Твоїм очам — заздрю. Дмитрику любий, шануй же мамочку нашу тонкоголосу! Тримайся, люба моя, як можеш і коли можеш. 3.1.74 Твій підстаркуватий Василь Валю, прошу напиши мені дні народження Ольги Григорівни і Василя Карповича, бо я, грішний, забув, як заорав. І — не май гніву на мене за це. А вірші ці можеш хлопцям переписати сама — з вітаннями. Гаразд? Крім того, люба моя, дарма дуже побиватися. Знай, що Ти не одна в своєму горі. І треба чесно нести свій хрест, коли він тільки по силі. Якось та буде. Здоров’я моє стало краще, а Ти пришлеш скупу цидулку — і зовсім легко стає. А коли б більшу писала — то й ще було б легше. Тримайся, тонкоголоса моя, шануйся, білораменна моя, зозулько моя садова. Не гнівайся — в лютому Тобі перешлють листа мої батьки. Я довго себе картатиму за це, а, може, ще що придумаю, аби й Ти мала яку вісточку (бо хочу написати Вірі*, що була вислала мурина для Дмитра). Через це. Цілую Тебе, люба. І — не гнівись, славна! 1 Це, очевидно, своєрідна літературна містифікація. Оскільки вірш “Кому жити, а кому — не жити“ належить Стусові (Твори, т.1, кн.2, с.90), то й перші рядки “Прощаю вас…“, мабуть, автоцитата, а під “курдським поетом“ В.С. має на увазі себе. 2 “Сонечко вусате“, “добровусий“ — так В.С. називав Івана Світличного. “Зайці“ — прізвисько родини Світличних. 3 Газета “Вісті з України“. 27. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 22.01.1974 Дорога моя дружино! Синку мій любий! Отож, у цьому листі, дещо, бачиш, незвичному, я буду лаконічний. Новини такі: в мене на якийсь час (певне, аж до середини липня) змінилася адреса. Її я ще не знаю, але на конверті побачиш. Отже, будь ласка, сповісти всіх моїх кореспондентів про це, аби я швидше міг одержати їхні листи. Крім того, прошу не хвилюватися. Мені тут краще, хоч окремі специфіки і даються взнаки: скажімо, я певний час не зможу користатися травами, не зможу працювати над Рільке і Гете, бо жадних текстів, як і словника, зі мною немає. Так само відпадає розмова про побачення — раніше 2-ої половини липня. Зрештою, це і незле, бо тоді вже можна буде мені посилку, яку Ти не присилатимеш, а просто привезеш із собою, коли приїдеш (думаю, що на цей раз і Маруся приїде з Тобою). Покарали мене (коли це звати покарою — ці внутрішні кола Дантівських терас!) за те, що я зняв шапку разом із іншими в пам’ять про одну померлу людину1. Звичайно, це дико, і я ще оскаржуватиму ухвалу, бо віддати шану небіжчикові — то обов’язок людський, а не прогріх. Отже, орієнтовна дата Твого приїзду (коли Ти зможеш, звичайно) — 19-20 липня. Окрім того, через свої теперішні специфіки прошу передплатити мені на 2-е півріччя такі видання: 1. Литературная газета (рос.) 2. Вопросы литературы (рос.) 3. Всесвіт 4. Иностранная литература 5. Филологические науки (я заплатив 2-10, тобто 6 місяців?) 6. Философские науки (1-98 — видно, лише на 1/2 року) 7. Вопросы философии 8. Известия АН СССР а) серия “Философия“ б) серия Литературы и языка. Це те, що я маю передплатою лише на півроку, а хотів би мати на весь рік (адже це рік — Гетівський!). Це, звичайно, Ти зробиш, коли матимеш на те кошти (не сердься — прошу — що я Тобі повернув переказ!). Якщо це все (чи частину) передплатиш, то, звичайно, надішлеш мені квитанції, лишивши собі їхні номери (переписавши їх). До 19 липня ніякі побачення бути не можуть. Єдине, що може бути, — що я втраплю на лікарню, коли весною почнеться загострення зі шлунком. На цей час я значно зменшу й замовляння книжок через “Книгу — поштою“, бо тут їх не дістану зразу на руки (поки що мені не дають навіть 2-томового німецького словника, що я взяв у дорогу). Але дещо, небагато, звичайно, замовлятиму, тим більше, що час тут вільний є, його куди більше, ніж на зоні, а книжок я все-таки доможусь, аби видавали. Посиджу коло англійської мови, може, ще колись навчатиму й Тебе з Дмитриком прибирати пихаті вирази, вимовляючи всякі “how do you do“ чи “to keep the house“ чи high way man чи належне Тобі dear heart, sweet heart, адже колись закінчиться цей pretty pass! Покищо я не знаю, як буде з листуванням. Проте, коли б було надто сутужно, я прошу Тебе писати батькам, що одержала від мене лист, а що їм я не пишу, бо стало можна писати лише один раз на місяць. Це — в гіршому випадкові робитимеш, коли навіть не матимеш довго моїх листів! Валю, люба моя! Прошу дуже — не побивайся за мною, все буде гаразд, і я ще колись візьму Тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: “Така вже моя доля — прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість“. Скажу, обіцяючи надалі дарувати лише радість, усупереч фатумові, не захдячи з тими, з ким краще не захдити. Не обіцяю, що привітаю Тебе з 8 березня, як і пізніше, з Днем народження. Бо все може бути. Тобто, може і привітаю. А Ти, люба моя, знай вобидвораз, що “Тебе у радості вітаю я, Тебе і в горі я вітаю“. Снилося, що ми втрьох — сімейством — десь ходили містом незнаним і я — потай од Дмитра — пішов купувати йому цукерки — різнобарвні, як олівці у хлопчика з голою бородою. І мені було тужно і добре — вві сні. І — не хотілося прокидатися. Переваги мої тутешні: самота, спокій, самозосередження. Дасть Біг — усе це оплатиться віршами. Пошли, Боже, натхнення на мою стрижену голову! Коли б Ти ще не післала бандеролі, то й не шли, бо я не знаю, чи її тут дадуть. А післала — то й добре. Якось буде. Недавно бачив здалека Славка, Валиного брата. Встиг лише привітатися. Він, певне, лікує свої відчайдушні кості — дай йому, Боже, здоров’я, побачень та регулярного харчу! А ще я сиджу і читаю і думаю і світ мені помалу розвидняється (як же — скоро буде півтерміну і я з далекого вибою почну йти до штреку, де каламашня чи кліть прозначує вертикально-спадний квадрат надійного світла). Ось і все, люба моя. Твої поздоровлення різдвяні я, певне, матиму через місяць. А як Твоє здоров’я, зозулько? Не бідкайся дуже і привіт світлим-світлим пухнастим зайцям2 із лукаво-зичливою усмішкою. Потягай їх за вушка, лишень легенько, аби не боліло. Цілую Тебе, Валю. Цілую Тебе, любий мій соловейчику! Уклін великий родичам — Твоїм і моїм, нашим родичам і друзям. І ще одна фраза із Вертера: “Людина завжди залишиться людиною, і та дрібка розуму, яку вона, може, має, майже або й цілком нічого не важить, коли шаліє пристрасть і їй стає затісно в рамцях людської природи“. Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum. Тобто: будете, як Бог, відати й добро і зло. Це, сину, з латини. З найкращими побажаннями Василь 1 Михайло Хейфец у своїх спогадах переповідає розповідь Стуса про цей епізод: “На “трійці“ сидів литовець Клеманскіс, — почав Василь. — По-табірному був добрий товариш. Згодом Людас Сімутіс, ветеран 25-річник, розповів мені про Клеманскіса: “Під час війни служив у німців начальником районної поліції. Врятував од смерті багатьох євреїв та комуністів-литовців. Коли його арештували, не сказав слідчому про це, розумів, що це зашкодить і йому, і тим людям. Дивувався при мені: ці люди (серед них був якийсь чільний комуніст) прийшли до ГБ, щоб дати свідчення на його оборону. Даремно, звичайно, — дістав 25 років і помер у зоні…“. Відвезли його “на шпитальку“, потім приїхали звідти, не пам’ятаю хто, кажуть: помер. Я на перевірці вийшов перед шеренгою і кажу: “Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль…“ — “Стусе, припиніть займатися агітацією!“ — “Давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки“. — “Стусе, припиніть!“ Проте всі, навіть “сучня“, поскидали шапки, вся шеренга. Потім Александров, майор із “трійки“, почав слідство: справа про мітинг, організований Стусом у зоні. Я кажу йому: “Як вам не соромно, громадянине начальник? Фашисти й ті віддавали урни з прахом ув’язнених громадян своєї країни близьким, щоб вони могли його поховати, а ви…“ Дістав шість місяців тюремного утримання“. (“Не відлюбив свою тривогу ранню…“ — К.: Укр. письменник, 1993. — с.308-309). 2 “Зайці“ — прізвисько родини Світличних. 28. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА Лютий-березень [1974] Дорогі мої! Оскільки з листами моїми тепер буде сутужніше, я писатиму довгі, аби все, що хочеться передати Вам, я міг нагадати, нічого не посіявши за довгим терміном. Отже, сьогодні — 6 лютого. Мав три листи від Рити (один — без одного аркуша, який, певне, вилучили), вирізку від Олега, лист від тата і Дмитра. Я вже закінчив студії над 2 томами “Історії Візантії“. Поки буде третій, відпочину над двома томами Буніна (взяв із собою Кобзар, 2 томи німецького словника, Гете, але мені не видають нічого, хоч я намірявся засісти і над поетикою Кобзаря). Була вість і від Михасі, але адреси Віри Селянської я там не знайшов (правда, така здасться мені аж у другій половині року, коли не буде такого сутужного ліміту на листи). Але чи знає Михася про моє прохання — адресу Вірину? Прочитав у Всесвіті переклади Брехта. Маю стильові завваги, але кому їх викажеш? Прочитав у “Літературній Україні“ нового Ївана — і стало прикро1. Дуже прикро. Заздрю Риті, що ходить із Дмитриком попід соснами Святошиного. Чи немає метро на просіках? Рідні мої, не журіться дуже мною: Бог велів терпіти — і терплю, хоч багатьом тут — куди гірше за мене. І, дивлячись на них, думаю: мені ще гріх нарікати, коли іншим зовсім непереливки. 15.2. Минув тиждень, але жодного листа я не одержав. Тепер, напевно, буду мати аж на наступний тиждень. Недавно віддали мені звідомлення про вручення — Валя одержала 6.2. Десь тоді вона мені снилася, але в сльозах, що буває досить рідко. Останніми днями чи не щоночі сниться Дмитрик — куди менший за того, якого я покинув — хлопчиком 2-3 р. Я його носив на руках, а він щось ремствував (трохи здерта щічка його — як мотив сну повторилася кілька ночей підряд). У сні була і мама, і Маруся і якесь чекання гостей і сварка з міліціонером — сусідом згори, і п’яний товариш. Мені трохи стало не по собі. Читаючи вірші Буніна (як вони мені подобаються!), натрапив на вірш “Океаніди“, який я перекладав у війську, лежачи в госпіталі після ампутації. Де він, той переклад із зошита? І чи живий він ще? І як здоров’я зошита? Помалу втягнувся в нову роботу — терти наждачним папером коробки для годинників, шліфуючи їх. За зміну треба обтерти тут 58 штук, і то, як на мене, куди краще, ніж шити рукавиці. Іноді (через тиждень) ходимо в другу зміну, отже, часу для читання стає більше — з 6 ранку до 5 вечора (каже мама: баранчика можна привчити). Маю вікалін (почав другу пачку), і шлунок непокоїть менше. Зле — з листами (їх багато не пускають). Отож, прошу знову нумерувати листи, аби знати, скільки їх мені не дають. Крім того, шліть, будь ласка, рекомендовані листи (особливо знайомі!). Бо бачу, що стали пускати до мене лише від рідних — із Донецька і Києва. Від Рити, правда, одержав квартет Т.С.Еліота. А другий лист, де, певне, були примітки самі — без одного аркуша дали. Побачив, що на рахунок надійшло 30 карб., але не знаю від кого. Тому не знаю, кому їх відсилати назад, повертаючи. Валю, ту бандероль, яку Ти, напевне, вислала вже, я зможу одержати аж у липні, коли і часник і лікарська трава зогниють-зопріють цілком. Але що зробиш? Тепер “не положено“, а стане “положено“ — доведеться викинути. Рідні мої! Мені тепер можна рідше писати листи, такщо Вам я писатиму через місяць. Буду намагатися писати з початку місяця, аби Ви змогли одержати мого листа в середині місяця (після цього листа буде ще лист у травні, а в липні, може, більше, тобто аж два, отже, знайте, що в квітні і червні листів не буде зовсім, а з липня почну писати щомісяця). Слати мені так само покищо нічого і не можна, і не треба. Навіть конвертів і марок, бо на цей час мені всього вистачить — (є і три конверти і три марки). 17.2. Пізно увечері вчора мені дали кілька листів. Один — від Марусі. Дуже добре, що Тані стало легше, а навчання вона, дасть Біг, надолужить. Щождо підмоги, сестро, дякую — нічого не можна і не треба. Гроші (30 карб.), певне, Ти вислала? Більше цього не роби. І про конверти чисті — не турбуйся поки. Ще — лист від Олега (вирізки з журналу і сяка-така стаття Мовчана про поета, якого мені тут не дозволяють читати, виховуючи заборонами)2. Лист Рити, певне, прийшов без початку, бо починається з віршів О.К.Толстого. І, нарешті, поштівка від Михасі з Куриласом. Михасю, всі Твої поштівки я маю, навіть (!) лист із фото Тетяночки. Дякую Тобі — за вісточки й привіти — вклоняюся навідворіть, навзаєм (навідворіть — це слово моєї дорогої мами). Десь перед цим мав листа від Тата — і дуже втішився йому. Валю, чи був у моєму останньому чорнильному листі3 (тобто, за січень) мій поштівковий привіт — ave для Івана-Євгена?4 Напиши, чи був і чи віддала за призначенням, хоч і припізніло? Нарешті, щось добився про малого Василика, а що про великого? Я привітав був Олену з Ольгою, але луни так і не почув5. 22.2. Сьогодні знову одержав два листи, один від Валі, другий — від Рити (Іст. Коукер, Драй-Сельвейджес, але на 4 сторінці тексту стоїть кома, тобто, закінчення листа знову немає — нічого для мене, окрім віршів). Валю! Дякую Тобі за витяг із того коментаря, якого тут не дають, аби легше дурити6. Будь ласка, якщо там є цікаві для мене інші роз’яснення, перекажи — пиши, вказавши точно рік видання, статтю, сторінку. Це мені не завадить. А Риті — дякую за вірші. Ще раз прошу — нумерувати листи до закінчення цього півроку, тобто до 11 липня. Справа в тому, що деякі листи тут просто крадуть — цілком або частково (окремі сторінки), а деякі — відсилають назад. Коли таке буде — давайте знати. Валю! В минулому листі я вказав Тобі дату, але гадаю, що на тиждень ближче — буде щонайкраще (з багатьох оглядів). Отже, роби так, аби я попав із корабля просто на бал. Заборони поки нема. В разі чого такого — я дам знати, коли зможу7. Сьогодні, на 43 день моїх вимог, мені нарешті дали “Кобзаря“. Такщо успіхи певні є, хоч словника німецького, як і новели Гете — забороняють мати (отже, і елегії й сонети Рільке — мені поки ні до чого). Останнім часом прочитав кілька повістей Достоєвського і знайшов у нього чудовий аналіз, радше психологічний портрет — але чий? установити не тяжко (див. 30-томовик, т.5, 73 р., с.104-105). Це дуже влучно, хоч і тяжко і боляче усвідомлювати. Мамо, люба моя! Прошу Тебе не гніватися нітрохи на Валю, як і взагалі ні на кого не гніватися, бо Валя журиться, що Ти маєш на неї трохи серця, хоч до пуття я так і не добрав, за що. Коли Ви одержите і прочитаєте цього листа, будь ласка, перешліть його Валі, бо, крім цього листа, я її, бідну, нічим утішити не зможу — як тільки тим, що все це лихоліття колись мине і я зможу побачити, що справжніх злочинців назвуть їх властивими іменами. Живу тепер, як Робінзон Крузо, коли б він опинився замість острова в хащах Борнео чи Целебесу. Не раз пригадується поетове: “Ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене“. До речі, я досі не знаю, чи Олегові листи із конверта виймають, чи там одні вирізки? Кланяйся, Валю, йому, як і Риті. 25.2. Учора ввечері дочитував-доконспектовував “Анекдот“, “Игрок“ ets Достоєвського. Ця правда його мене врочить і відстрашує. Не раз здається, що не волів би її знати — цієї правди. Цих конвульсій чистоти в бруді, тобто забрудненої чистоти, чистоти, яка згодом починає хизуватися: ось я яка, чистота, небачена — брудна, обпльована, зла на бруд і зла брудом і брудно зла! Звичайно, все це передалося в сон: тяжке, хоч і краще із тяжких моїх двоісновань. Одне слово, ввижалося, ніби я відшукую кондитерську-цукерню на вул. К.Маркса і не можу втрапити, отож, подався за своїм чічероне — Ритою. Хоч я і не просив, але мені насипали довгий ворочок дрібної чорної смородини, якої я так не хотів брати, як колись їхати до санаторію. Взяв і цукорок, і була розмова по дорозі додому (не дійшов!), але щось на полянсько-київський голос проказувала Валя (мов янгол!), а мене все мучив ворочок смородини — для сина. Валю. Будь ласка, не гнівайся на мене і нічого не шли мені. Якщо ж Ти ставиш аж такий ультиматум — то я, певна річ, здаюся наперед, здаюся перед Твоєю загрозою — не писати більше. Звичайно, було б не зле перевірити — чи виконаєш Ти свої погрози, але робити цього не буду. Хотів я Тобі, сумнолиця моя, лише сказати, аби Ти підготувала для мене малий звіт — що з мого доробку пограбовано під час навали, що є, як стоїть із моїми елегіями Рільке (чи віднайшла всі переклади), чи забрали й добірку велику перекладів Мопассана (з видавництва “Дніпро“), чи вкрали мого останнього, “домонгольського“ зошита з віршами (від санаторію), чи є статті про Симоненка, Тичину, Кордуна, Свідзінського, чи є мої збірки обидві, чи не вкрали розділів дисертації, чи не бачила кого з оновлених друзів, чи маєш чутку від кума, чи не докучило Тобі мати листи замість автора, чи... чи... чи..., які Ти сама знаєш, а я твердо надіюсь на це? Я вже писав Тобі, що побіжно, здалека, бачив Славка, але не розгледів, дуже схуд, але меткий по-старому, хоч і “пропаща людина“. Яка Ти, Валю, скупа на листи! Які листи Твої короткі! Які дорогі мені! 27.2. А на стрижену мою голову нічого поки не спадає — з того, чого я хотів би, аби спадало. Може, це голод на самотність, трохи спочатку вгамований, а тепер уже ні, хоч і заміни незлі: я, певне, знову матиму змогу продовжувати далі те, що робив раніше: Тільки в них остання втрат моїх межа, де і смерть не встромить гострого ножа. Краєм повечір’я заламалась путь стрінуть мене мовчки, нишком проведуть8 (це, певне, Роман* пам’ятав би, аби читав мої віддачі). А сьогодні, вже ввечері, мені запахло бузком і нічною вільгістю від недалекого Дніпра, і присмаком (гіркуватим!) хапливого щастя — більше вкраденого, ніж маного (так можна казати?), щастя-досади-роздратовання-зухвалості, схожого до того, як їдеш на трамваї, вчепившись за малі задні буфери і стропи дужні... Отож, запахло палацом спорту, спекотою, галасом, морозивом (здається, і морозивом?), і оглушеною мембраною гучномовця, і терпким, як кора прип’ятської крушини, карооким тенором: “Сказать, што васілёчак, дык барва в ём адна, сказать, шта ты лілея — студзёная ж яна, сказать, шта ты званочэк“ і т. д. аж до розлогої облегшуваної гіркоти “Аляксандрына, цяпэр прышла зима, Аляксандрына, шукаю я — няма...“9. Прочитав учора і настановчу статтю свого колишнього шефа, де перепало і тандемові, і “Лебедям материнства“, і навіть авторові про 54 том...10 Не заздрю я вільним (і добровільним) читачам органчика, який можна читати хіба з нестерпного патріотичного примусу-принуки... Отож, не кажи “промінчику“, помиляючись на зм’якшеннях. Дружино моя! Просив би Тебе дальші подачі пересилати батькам, проставляючи різні дати, аби так зменшити павзи. Може, в наступному листі я зроблю все навпаки, як і обіцяв був Тобі, а тепер передумав: спочатку їм, а вони вже — Тобі. Не бери дуже до серця, коли мама трохи має на Тебе гніву. То не гнів, то жаль і досада і біль її, що не знала, як довго вона ще ждатиме зустрічі такої, як була. Звичайно, я дуже проти цієї витівки татової, але не міг не послухати його. При нагоді скажи Марусі, аби вона (як і Ти) в листах до мене не обирала виразів, аби мене не вганяти в журбу, скажи при нагоді Марусі (одній!), що хай буде для нас за правило: писати тільки, як є, і тільки, як є, бо це найкращий спосіб не вганяти в журбу, про що б не йшлося. Мене, звичайно, це правило не стосується, бо я не можу писати тільки Марусі. Ти бачиш, що батькам я пишу веселіші листи, ніж Тобі, але й Ти не завжди приймаєш мої листи як належить. Хоч мені здавалося інакше: Ти можеш знати майже все, як я чуюся, але не слід побиватися дуже, бо в мене є ще багато кого, заради їх я мушу, зобов’язаний вижити — навіть за найнесприятливіших умов. Ось, скажімо тепер: я приїхав сюди з болями й рвотою, але мене навіть не оглядали лікарі, відправляючи, тут було холодно, а за цих умов мені особливо зле. Тут, бач, не можуть тримати хворих, хоч у мене виразка 10-літня, зате дієти тут не дають, бо ж хворих тут не тримають... Отакі коники викидають тутешні законники-справедливці. В мене ще коло 40 таблеток вікаліну, як буде потім — не знаю. Поки тримаюся, як і годиться за моїх умов. Писав і в Москву і в перемоскву, але ніяких змін (за два місяці ні разу не обслуховував лікар), зате чую крики про хворих в’язнів з другого боку нашої кульки. Думаю, чи не написати ще в Товариство Червоного Хреста, яке бачить здалека, тільки не зблизька. Валю! Коли в бандеролі Твоїй є речі, що псуються, вимагай, аби вони повернули її назад, коли заборонено одержати, а дозволено, аби згнило-пропало. Мені ж його все одно не мати в пристійному стані (вийду аж 11-12 липня). До речі, Валю, я добре не знаю, з якого числа рахується мені ця каторга, це істотно для посилки, якої не можна ні присилати, ні везти ні на один день раніше. Отож, зваж усе це, обираючи дату, бо зайці бояться досі мені дати на руки вирок, а я їхніх демократичних колінець не знаю, бо крутять, як циган сонцем. 28.2. Сьогодні одержав від Рити поздоровлення, а також повідомлення, що надходить книга Асмуса про Канта. Згадав, що в київських песиголовців просив із дому 6-томовик, але не зміг одержати — аби Ти, Валю, передала з дому. Бо, бач, ліміт — маєш право лише на 5 книжок — і не більше! За минулий тиждень не мав жодного листа. Ритина поштівка — то єдине. Чи маєш Ти що від Олени Василевої? А він — із добровусим? Чи з Євгеном?11 Знаю, що поминав мене десь у листопаді, але поїхав не сюди. Шкода. 2.3. Не відсилаю ще листа — віддам уже в понеділок, аби зразу на цензурні шлюзи. До речі, не шліть на конвертах добрих, оригінальних марок, бо ці перевірці здирають собі для колекцій, а мені погрожують клопотами, що конверт — без марки. Тепер читаю Достоєвського і займаюся англ[ійською] мовою. Під руками в мене Кобзар, але вже чую, що замало часу для роботи — надвечір голова стає просто дерев’яною від усіляких режимних обмежень — порцій повітря, тепла, сну, харчу тощо. Зрештою, бадьорюся, поки стає сили. Крім усього — весняний авітаміноз. Попрошу Тебе, люба, писати поширше (що там із Михасею, заради Бога?). Напевне, Валю, на цьому закінчуватиму. Наступний мій лист — буде в травні, але, звичайно, в Донецьк, а тоді — до Тебе вони перешлють. Хоч можливі певні зміни — залежно від ситуації, бо так, як тепер, мені писати легше, ніж одразу на Донецьк із листом для Тебе. Вітаю Тебе зі святами — аж до середини травня — всіма. Бажаю здоров’я. Кланяюсь батькам, зичу здоров’я їм. Шурі — щастя в новому році — по Дні народження, кланяйся Михасі, Риті, Льолі, Лялі, Оксані Яківні, Олегові. Цілуй за мене Дмитра, а він най Тебе цілує — за мене. Коли буде можна — перепишіть мені кілька добрих віршів Джона Донна, коли змога. Ну от і вже, люба моя. Бувай здорова. Цілую Тебе — тепло і гірко і молитовно і тужно і тьмяно і з надією. Бувай, рідна моя! Твій Василь А вірші — будуть наступного разу! 3.3. Валю, дуже Тебе проситиму — перешлеш листа до моїх батьків — спочатку одного, а за три-чотири декади — другого, проставивши, звичайно, дати, аби зменшити батьківські сльози, проти яких я зовсім безсилий. Цілую!Твій В 1 Очевидно, йдеться про покаянний лист Ів.Дзюби, опублікований в “ЛУ“. 2 Стаття Мовчана про Миколу Зерова. 3 Всі листи з ПКТ (приміщення камерного типу) було написано олівцем. 4 Івана Світличного і Євгена Сверстюка. 5 “Малий Василь“ — то, очевидно, Голобородько, а “великий“ — Захарченко (Олена й Ольга — його дружина й дочка). 6 Коментар до Кримінального кодексу. 7 Мова тут, мабуть, про перспективи побачення. 8 Це уривок із Стусового перекладу вірша єврейської поетки Рахель (див. лист до батьків від 12.08.1973). 9 В.С. згадує пісні популярного в 60-70-ті роки білоруського ансамблю “Пісняри“. 10 Йдеться про статтю М.Шамоти “Актуальні питання літературної критики“ (“ЛУ“, 8.02.1974). Це розділ з доповіді на пленумі Наукової ради з проблеми “Закономірності розвитку світової літератури“. Повністю її було опубліковано в ж-лі “Радянське літературознавство“, але цей журнал до В.С. не доходив. “Автор про 54 том“ — це В.Коротич з його циклом “Ленін, том 54“. 11 Цікавиться долею В.Захарченка. Хоче знати, в якому він таборі, — чи із Світличним, чи із Сверстюком. 29. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 8.05.1974 Сервус, моя люба! Моє крепеленятко, синку! Переписую листа до Тебе, оскільки мій поденник виявився в багатьох планах непотрібний, із зайвими повторами чи й просто недоречностями. Збережені місця я або ж зрезюмую, або ж перепишу. Отже, по черзі: 4 березня я надіслав до Тебе листа, в якому було два великих аркуші Тобі, а один — для батьків. Крім того поздоровлення для дітей і жінок зі святами і вирізка з Гогена. Думаю, що Ти одержала все, бо мовчиш. Знай, Валю, що мені анінічого не можна вкладати в конверти — ні конвертів, ні відкриток, ні марок, ні стержнів, ні вирізок із газет. Одне слово, нічого крім листів своїх. Це саме перекажи і в Донецьк і бідним моїм кореспондентам, яких так старанно обдивляють сторожкі очі, не пускаючи до мене одних, стримуючи інших і т.д. Це — по-перше. Друге. Поширше пиши, як здоров’я батьків. Бо я, грішний, нарікав про себе, що так рідко пишеш, а не знав, якого Ти зазнаєш труду, коли хворіє мама (а Ти сама, голубко, звичайно здорова, бо ж як Тобі хворіти за всіма Твоїми клопотами). Отже, кланяйся од мене Ользі Григорівні, хай видужує на літо, хай не має гніву на мене, хай зрозуміє, що нарікати тут треба на долю, на Бога (коли на них можна нарікати), а чим я завинив перед Вами всіма? 7 квітня мав дуже полохкий сон і таке мені страшне привиділося-прошепотіло, що я скочив, як ошпарений, не в силі вже склепити очі. Тоді щось сталося? Що тоді сталося? Напиши, бо я не можу відтерпнути од того сну ще й подосі. А листів не маю, заздрячи Тобі, бо маєш листи од тата, а я ні. Третє, Валю. Заробити відгули тут не можна ніяк (марна марниця, як діжка Данаїд), проте сподіюся, що то й не важить нічого й не мінить нічого і, може, навіть буде краще (оскільки я почав свої забарвлені дні якраз із 13 січня, тобто щасливої дати!). Такщо, коли тільки можеш, то будь на п’ятницю першу, як я писав. А ні — то що зробиш (я розумію цілком, люба, як Тобі тяжко вліті робити такий вояж, отже, я без усіляких серджень нерозумних збагну і одне й друге). Щодо моїх прохань, то вони куці (весь покладаюся на Тебе і Твою заклопотану голівку). Проте скажу дещо: трохи тютюну, маленькі ножиці, аби вуса рівняти, хоч вони не такі ще, як у пана Івана*, махрового рушника — бодай і старого, коли б лишень пам’ятного, циганську голку і малий клубочок вовняних ниток до штопання, пару білизни теплої, цвіту липового. 4. Будь ласка, починай листи із номера його, лист 14, чи 17 і далі вже добридень. Хіба це тяжко? Перекажи й Марусі це саме й іншим листодарам. Десь на початку березня одержав Ur-Faust Goethe і поезії Бюхнера (теж німецькою мовою, видання НДР), але їх заборонено тут видавати на руки, отже, матиму свого любого Гете аж перед поверненням на свій “п’ятачок“, коли не пізніше. Разом прийшло розкішне видання “Византия, Древняя Русь и Западная Европа“ — монографія, присвячена А.К.Лазарєву (у Тебе на полиці є його “Михайловские фрески“). Це чи не одна з кращих книжок, які я нині маю. Пізніше дістав монографію Асмуса про Канта, перший том Гельвеція, п’ять томів Кримського, чудовий том, хоч і недбало виданий деями-науковцями1, — том пісень у записах Зоріяна Доленги-Ходаковського, книжечку Рильського “Як парость виноградної лози“. Коли до цього додати періодику, досить рясну, що її я тут одержую (головно-філолого-філософська преса), то можеш уявити, що час я збавляю нині з більшою для себе користю, ніж на “п’ятачку“. Нині замовив нариси з американської філософії Богомолова, книгу Р.Лурія з психології, перший том досліджень про Ф.М.Достоєвського, отож, мавши їх, буду забезпечений лектурою на довший час. Щождо передплати — я таки продовжив собі “Всесвіт“ та “Иностранную литературу“ до кінця року, хоч і потерпаю, що надходить час, коли розтринькаю всі Твої (і, певне, донецькі) висилання грошові. Тим краще! Обмежуся прочитанням того, що вже маю, не побільшуючи своїх книжкових запасів. Але боронь Тебе боже висилати мені гроші! А стосовно наступного півріччя — передплати, коли мога, те, що я Тебе просив, а з планами подальшими передплатними я, Біг дасть, ознайомлю Тебе при літній нагоді. Чи, може, і сам якось упораюсь, бо ж і полку побільшало. Оце, Валю, здається й усе нагальне з моїх казематних новин. Отже, ще раз: грошей не висилай, заки я не проситиму. Сни мене вимучують. Символи: блукаю якимся невикінченим будинком (своєї більшої душі?), де величезні кімнати (порожні) ще величезніших помешкань (порожніх). Сон — образ мого минулого: величезне відселення душ із моєї пам’яти (ті душі не витримують мого негумору, відстані, розмови, яка діалогічна лише за ідеєю). А скільки сторожкости в цих снах моїх — ходіннях по линві, що завше обривається, коли їй годилося б натягуватися, пружніти. Хоча б про те, аби я втрапив одразу, без тижневих длянь, із божевільного корабля на бал навісний. У середині березня прочитав “Литгазету“, де дві статті про Павла Мовчана. Одна — Аннінського — вкрай захоплена (чари стилю!), друга — стримана, вимоглива і домоглива, мало не провокаційна: а візьмися-но за сучасні лінії смертельної напруги — не тільки поганствуй. Мені то було дуже відрадно читати, зосібна, де йдеться про перед, який вели майстри потрощеного корабля (перед, певне, дещо перебільшений, але — дещо). Дяка Аннінському, що мені кортить спитати: а чи “летюче дерево“ не пов’язане з “летючим віконцем“2 (з якого, видно, забряжчали шибки?). А чи ботанічний світ Павла — без фігури покори-примусу? А чи не обминає він самого себе, поганствуючи? Куди тільки не впорснеш своєї наснаги, коли прямий шлях стає за найнеможливіший! Звичайно, мав дещо для гумору, коли почув ізгодом люті голоси енків та овських та от із Павлового приводу. Наша літоблуда обмежилася бозна-чим, а сонм крижованих — то, певна річ, не про неї. Цікаво мені було би прочитати Павлове “Зело“, хоч я особисто не був захопленим читачем його попередньої збірки, хоч бачив: там пробивається вряди-годи (Дмитрику, татко тут помилився, га? це слово ж пишеться разом?) виспілий, як чорні виноградини, хист. Я ще тоді думав: коли б Павлові та відваги бути вірному собі — дозріє він через 3-4 збірки і стане справжній, як мурин. На жаль, він уже пустився у відчіпні комедійні сценарійки на сміх людям. А втім... Де той шлях, на якому лежить він — сам собою, де та дорога самого себе? Хіба ми не птахи, заскочені штормовою негодою, хоч і як добре ми знали сивіллові книги познаменованих запризначень. До речі, Аннінський згадує добру статтю Череватенка (молодого критика?) про Мовчана3. От на чому мені кортить знатися! Хоч де її було друковано? Чи одержали в Донецьку мою поштівку позачергову? Бо надто довго не маю од них листа (останній був 5 квітня). Сповісти, коли день народження Василя-кума, як там Олена і чи мала вона яку-небудь вісточку. Прошу Тебе ще про таке: звернися в Міністерство зв’язку СРСР з приводу того, що передплачені мною періодичні видання “Мала мозаика“, “Жиче літерацьке“, за що я заплатив 5 карб. 42 коп., досі мені не шлють і не повертають грошей (квитанція № 92/27, видана Барашевським райагентством “Союзпечать“ 15.1.74 року (передплачував я на своє ім’я). А журнал “Современная художественная литература за рубежом“ я таки став одержувати, хоч і втратив був усяку надію його мати (ще раз — Шурі подякуй красно). Такщо — єдиний пункт листа: чому так обходяться з передплатником двох польських видань? Будь ласка, Валю, зроби це, як матимеш час, а я, звичайно, писатиму про це зі свого боку (втім, краще почекаймо аж до липня з цим — і тоді мені стане зрозуміло, що з цими виданнями сталося). Аби поки не мала турбот. 23.4. Учора докінчив читати прекрасні роздуми І.О.Буніна про Толстого (повернення Толстого). Для мене то істотне доповнення — в обох напрямах (хоч, вибачай за нескромність, мені здається, що Толстого я чую трохи не так і трохи повніше; проте, можливо, що коли б сів писати про свого Толстого, швидко б збагнув, наскільки моє трохи не так і трохи повніше не піддається висловленню, перебуваючи за подвійними дверима всевимовленого ПКТ). Дещо не так я думав і про самого Буніна, знаючи його більше як поета і автора споминів (прозу знавав заслабо і до неї поки не кортить аж-аж-аж). А сьогодні, прокинувшись до грюкотливої побудки, прочитав “Мімозу“ Щербака — під цілодобовий присмак чистоти й ласкавості від Дмитрикового листа (ось, Валю, вчися в кого писати листи: помилок лише дві — набагато менше, ніж у Тебе! — а ясність ліній, а синенькі овальні поцілуночки літер-слів із висолопленим язичком від натуги первописьма, а ще й синенька квіточка і це незнайоме слово “продльонка“ (слава Богу, ідеальний батько почув од ідеального сина нове, хай і не ідеальне слово!). Так ось, під цей мотив-спогад, що барвив собою мій колошкий сон, я сподобав манеру письма Щербака, але відзначив “сидячу“ будову твору, “сидячий“ сюжет його. І думаю собі, грішний: як то добре нашому літераторові живеться під сонцем! Він наживає техніки, ремесла, мудрішає, випрозорюється, як достиглий (звичайно ж, болгарський) виноград, тільки тяжкого вина йому не знати. Швидше — бути родзинкою, хоч із кісточками. Сізіфова ситуація, коли вести про добра гуртових людових накопичень. Ще прочитав там же добірку Первомайського, хоч утнути, якою мовою писано вірші, я не зміг би. Трапилося мені тут слово по дорозі, то хіба так: мова засаранського району (прошу знати, що Саранськ — то моя столиця тепер, хоч і далека відстанню, але близька душею). Вірші не з кращих поетових, багато трюїзмів бульдозерної сантиментальності, як у вічно молодих українських класиків. І, звичайно, куди слабше за гартовану музу В.Бровченка і кумпанії (за 2,5 роки вперше побачив номер “Дніпра“, дуже мені сподобалась і редколегія і обкладинка і взагалі тираж). Зате (?) яке могутнє покоління вигулькнуло з нашої баюри! І що вже талановите — справжні сини шлюбних Василів Олихверовичів4 (проте: як глухо — чути — парості ростуть)5. Тут так само, як і в Вас, випадає сніг на голову пізнього квітня, видно вбілені дахи стаєнь, мережані шпичаками, схожими до листопадного глоду намоклого, а визирнеш за півдня — де той сніг і дівся, тільки що холодно й вітряно й німо-німотно, ані півень не скукурікне. Тільки музичний передзвін брелоків іржавих на кутих підборах чесно доконуваного обов’язку та обов’язконошів. 27.4. Я усе ще потерпаю (із Донецька нічого не чути), проте покладаю, що або Маруся не має часу (мама з татом чомусь довше не пишуть), або завернули листа місцеві завертачі, коли в конверті були “недозволені“ речі. Я ще потерпаю, і це трохи стримує від радості бачити Вашу знімочку (вчора одержав уночі). Бачу, що жінка в мене така славна, така вже славна, як я завжди це і казав їй — хоч, здається, тільки про себе, подумки. І сукня на ній дуже панська і дуже пампітна, але якого кольору (боронь боже, аби тільки не не до лиця). Ти не знаєш, Валю, може: Твоя помаранчева сукня мені здавалася Твоєю, кращою. І я, згадуючи Тебе, не раз декорую Тебе саме в неї (люблю цей колір стиглості, спижу, доброти, дару). А губки її ті самі — дитинячі, а очі — ті самі — не добереш, чи вони замислені трохи чи сторожкі від наміру-згоди уважно вислухати й покірливо мої старечі буркотіння (тільки чому мої?). А Дмитро захтів спати — одразу, як тлустий фотограф став вимагати, аби не кліпав і дивився тільки в чорний отвір, на який подивитися — і то вже верне, бо що там побачиш, окрім провінційних акторських жестів фотографа, котрий і досі ще священнодіє коло своєї цяцьки. І губки Дмитрикові повторюють мамині і такі самі дитинячі, як у мами, а носик його виблискує бараболькою у мундирку і вушка йому розбіглися геть, пускаються врозтіч, як у татка, коли він був такий же, лише не мав файненького светра (такий светрик — бузкового кольору — у мене з’явився трохи пізніше, з американських подарунків, здається, я ним дуже пишався (найкраща одіж, яку я мав за свої 8 чи й 7 літ (певне, якраз був такий як Дмитро). Але той светр у мене пов’язався з нестерпним головним болем і гухканням крові в ушах (гухканням на мотив пісні — дуже журливої і геть без усіляких “штучок“: поїдемо з нами, з нами козаками, краще тобі буде, як в рідної мами). То й брівки у Дмитра мамині і лобик, то що в ньому таткове? Хіба те, що видно по очах: пустограка! Ще, чого доброго, стане колись таким же, як тато, мордвином! Дуже мене втішила карточка — що й ну! Через це висловлюю обережне прохання — коли мога, коли Ти не маєш якихось заперечень солідних, пов’язаних із тим чи тим, — чи не могла б Ти, коли відважишся на вояж, прихопити всю карточку із собою? Так мені тяжко думати за Дмитра, так мені моторошно думати — побачити його, але не знаючи, коли буде інша нагода побачитися, то й прошу. Із великим трепетом душевним прошу (і вже згадую, як та гнида казала, що йде на побачення з сином, а в мене очі обкипали сльозою і я мусів повертатися до якоїсь карти, аби ввігнати їх назад — сльози — аби гнида не бачила). Словом, дивись, Вальочку, я цілком покладаюся на Твій ясний і розсудливий розум. Отож, що Ти знайдеш за потрібне, — те й буде по-моєму теж (бо Ти ж у мене куди мудріша за навісного чоловічка). Тепер — щодо листування. Я вже пересвідчився, що мої шефи-невідчепи визначили вузьке коло моїх листодарів, а решту — просто гатять гаткою. Отож, за два місяці я одержав два листи із Донецька, чотири од Тебе (п’ятий — Дмитриків), від Рити — п’ять, Михасі — один, Шелеста — два. Оце мої набутки. Бог знає, мало чи багато (втомився ждати, а тому радий із того, що є). До речі, мене турбує, що Юлій зве себе інвалідом, якому ніяково й до батьків податися, а мене то турбує і шкода його, бідного, в тому глухому закуті. Проте, може, гірше тим метропольцям, які не відають його одісей (чомусь він, каже, не знайде потрібного тону, пишучи мені: і що то біда робить із людьми!). Прошу, Валю, пиши в Донецьк заспокійливі листи — бодай куценькі, бодай які карточки наші висилай, аби вони не так їли собі серце, пиши й мені, що ти знаєш за них. Усім моїм листодарам — велика подяка, особливо ж — Риті й Михасі. На жаль, відповісти їм поки не зможу з огляду на лімітований ліміт. Тепер, певне, мені — по вибуттю цього казематного строку — буде трохи не так самотньо (тезка буде, либідський, з близькими, здається, зацікавленнями, а в Тебе, Валю, — нова коліжанка?)6. Як там чується Юрко? Чи додовбав він мої сонети? Бо незабаром дійдуть мої руки до них і я завдам йому ще клопоту, аби не мовчав, інакше я, маючи підмогу, апелюватиму до Світлани і він тоді намається, мавши трьох проти себе! А покищо — може й відмовчуватися, маючи перепочинок. Маю нині земляка-сусіду через грубезний мур — Зоріяна*, славний шляхетний легінь. То вже мимоволі чуєш себе не таким мордвином, як донедавна. Тепер, Валю, висловлю Тобі свої прохання. Мене дуже непокоїть, що Ти нічим не згадуєш за всі мої 10 елегій Рільке (чи є вони, чи вкрадені анімологами), за переклади з німецьких поетів (там у зошиті, було віддруковано вірші І.Бахман, Целяна, Е.Кестнера, Й.Бобровського, Г.М.Енценсбергера). Коли є, то при нагоді перепиши мені Реквієм Целяна (хочу подивитися на старий свій переклад та й вірш призабувся, як і наступний “Engfhrung“, чого я й досі не міг би перекласти доладу, як назву вірша). Хай моя захалявна антологія Еліота, Донна збільшиться бодай у такий спосіб. (Роботи мені буде багато ще й з Гете та Рільке, а перегодом я ще що-небудь собі вигадаю). Так само, Валю, мене обходить уся решта мого доробку — що з нього взяли графолюби, що ні (це стосується і віршів, і статей, і перекладів). Скажімо, чи є стаття про В.Симоненка, Кордуна ets. Мені цікаво знати про долю моїх сусідів-друзів, як вони ся мають, про колишніх знайомих поетів і непоетів, про нараду молодих літераторів тощо. Одне слово, Ти сама мусиш знати, що мене цікавить: новини київські (тобто пермсько-мордовські) і новини пермсько-мордовські (тобто українські), яка погода і звідки вітер віє, чи не відправили мізерію в божевільню тощо. Певне, буду скінчувати на цьому. Вивчай той коментар7, аби могла дати відповідну консультацію — про охорону здоров’я тут, про можливості самоосвіти й навчання, про спосіб вилучення і затримки листів (коли таке там є). Кланяйся од мене Льолі й Лялі й Олені й Оксані Яківні і, звичайно, всьому товариству із чусовських печер8. Буде змога — почастуєш мене м’ятою і червоним яблуком із пасемцями, і смаженею, і чаєм із липового цвіту. Трав поки мені не треба, бо маю запаси (тут за півроку я ні разу з них не користав, бо “не паложено“). І, звичайно, повідаєш про все те, що мене цікавить. Як там ся має Іван Михайлович? Привіт йому од мене, коли він у стані людини, що не жахається таких привітів. А листа, що Ти писала, я мав би одержати од оновлених друзів, певне, читають інші, — старі мої, як гаспиди, вчителі. Прошу моїх батьків потішити (коли не гріх так казати) і одразу по одержанню цього листа, і перегодом місячним. Попередь лишень Марусю, аби нічого не клала в конверт. Привіт мій Василеві Карповичу та Ользі Григорівні. Зичу їм обом здоров’я, аби пильнували себе й допильнували Тебе з Дмитриком. Вітай Шуру, Тамарочку й Валентина. Будь ласка — матимеш змогу — придбай книгу для Дмитра, що вийшла у “Веселці“: Мілн А.А., Вінні-Пух та його друзі. Для мене ж передплати гегелівську “Энциклопедию философских наук“ (у 3-х томах) — це на бульварі Шевченка, 10 чи й там, коло Твоєї роботи. А ще — Грамоти 14 ст., які вийшли в “Науковій думці“. От і вже, моя люба. Цілую Твою карточку, хоч і обмацану руками воспітателів (подивись у Пастернака “Я живу с твоей карточкой, с той, что хохочет, у которой суставы в запястьях хрустят“). І — перепиши мені ту віршу. А за Донна — дяка. Нарешті — не знаю, як буде, але покищо жду, коли відправлять нарешті на лікарню. Бо чуюся трохи гірше, ніж раніше, але “co komu do tego?“, як зітхала Ліна (теж заборонена поетка?). Чи не могла б Ти разом із Дмитром систематично займатися бодай німецькою мовою? А яку іноземну мову вчать в його школі? Навчи його читати латинську абетку, а потім — бодай по півгодини — читай із ним якісь цікаві іноземні тексти (поки, може, просто користайся шкільними підручниками, а потім можна буде щось придумати). Вчи його мислити — через арифметику, геометричні фігури, бажано було б йому давати й доручення — те чи інше зліпити, склеїти, скласти і т.д. Може, все це поєднувати із грою, аби було це навчання без нудоти мертв’ячини. Ще раз — бувай здорова, люба моя, рости здоровий і щасливий, зернятко моє, синку. Будьте! P.S. Валю, в цьому листі дев’ять аркушів таких, як цей (тобто 18 сторінок, нумерую лише до 12 сторінки). Крім того — поздоровлення — мамам, Тобі, кумові, лист на картках — Дмитрові. Вірші дописую окремо — на трьох аркушах (10 нових і один старий — по давній пам’яті — віршів). Ти, певне, пам’ятаєш, що день народження моєї мами — за день до Твого. Отже, не забудь поздоровити і, будь ласка, — без спізнень, як то Ти вмієш, помиляючись на думці про дорогу і час на дорогу листа — від Тебе до інших. Ти не здивуйся — це я дописую свого листа, хоч відіслав його був ще 30 квітня (мав із ним трохи клопоту). Після цього одержав вітання з великоднем — від М.Гориня і Гасюка, а по тому ще телеграму весняну од Рити і листа з Донном (дякую їй дуже!). А ще був лист од Юрка Бадзьо, такщо я тепер знаю про всі його клопоти. Більше не мав нічого. Валю! Напиши, що знаєш, за Донецьк. Що там у батьків, чому вони мовчать? Дуже Тебе прошу — матимеш змогу — то поїдь до них улітку із Дмитром. Як би я того хотів! Прошу: буде змога — поїдь, подивишся за мене на них, витреш своєю хусточкою їхні сльози. Коли тільки можеш, люба, як тільки можеш. Чую душею — спросоння і так, наяву, потерпаючи — що там або щось сталося, або вони мають серце на мене, або деякі психологи провадять недоречні експерименти9 (знаю, що є листи з Донецька, які відправили — чи сконфіскували — мені не показавши і не згадавши навіть). За всі такі випадки — треба скаржитися — чи в Міністерство зв’язку чи в ЦК КПРС. А мені звідси, на жаль, багато чого невідомо. Зокрема, скільки листів, писаних на моє ім’я, пропало, зникло, сконфісковано і т.д. (тут цього, певна річ, не кажуть, роблячи це нишком, хоч і порушують положення якесь із кодексу чи циркулярів таємних, грифованих). Пиши за Донецьк! Пиши за Донецьк! Що там у них сталося, що вони мовчать ось уже більше місяця! Передусім — про це й напиши! 8.5.74 року А це — трохи віршів, нашкрябаних із дна запустілої душі: [Далі йдуть вірші: “Поранок був схожий на вишню досвітню…“, “Ти снишся мені — і сміється дорога…“, “Цей вулій полишив бджолиний рій…“, “Як тихо на землі! Як тихо…“, “Немов нурець, що цілив просто в зойк…“, “Пожухле листя опадає з віт…“] 7. А це щось мотивне, збережене пам’яттю од першого етапу: Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим ґроном, ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Листопад ронить бухкі каштани і гайвороння похмурі зграї. Ти ж проминаєш мене, кохана, на чотирнадцятому трамваї. На чотирнадцятому маршруті, ледь автострада подерлась вгору, на приостанньому перепутті збагнув, що день мій минув учора. Дрібненькі вічка, дрібненькі ґрати у тьмущій пітьмі гарчить сторожа. Навіщо жити? Навіщо ждати? А що, як, може... а що, як може..? Мигочуть лиця в пекельнім колі, в танку пекельнім зайшлися, сірі. Заки прошили в безлюднім полі у голім полі вітри чотири. Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном. І спромогтися тобі несила за цим тягучим, як сон, вагоном. [Далі йдуть вірші: „Пощо ждання? Та ж сама порожнеча…“, “Весняні стугонять вітри…“] 10. А це старий — по пам’яті — вірш, певне 10-15-літньої давності: Харон суворо мовив: ні! Паром відчалив. До Тенара надходить чорнокрила хмара, в вечірнім палена огні. І причувалося мені: гучить стривожена кифара: запевне, смерть тобі не пара, ганебна смерть на чужині. І знову “Ні!“ І в дужім тоні ударив грім. І дощ. І град. І рвуться сідлані комоні з печери, до світів, назад. Принишкли привиди похмурі, і дальні далі на меті: ще варто жити, заки бурі клечають хмари золоті. 11. Земля хитнулася під нами і небо, ніби маячня, накликана нічними снами так необачно й навмання. Нема ні висі, ані долу: єдиний кривокрилий птах проносить душу нашу голу то проміж зір, то по тернах. Людино, що твого воління віками значені сліди? Лиш успокоєне струміння прозрінь — провісників біди. Розбіглися твої напасті, мов кола по воді — жалі. І тільки по вітчизні страсті ряхтять, як зорі, на шпилі. Порвались ланцюги надмостя межи світами порожнеч мов блискавка, Господній меч трощть і трщить наші кості. І на цьому докінчуватиму, бо усі вишкребки. Буде мога — то доторочу ще, аби вистало якраз до страсної п’ятниці. А страсний четвер я вже перебув — і як годиться християнській душі — надголодь. Отож — не матиму гріха — більше за той, що маю. Валю, але я ще помережу, помережу, аби тільки перебути ці напади малої падучої моєї самоти і безвідрадности. Будь, люба моя! 1 Загальна назва — від прізвища відомого фольклориста О.Дея. 2 Таку назву мала найперша самвидавівська збірочка поезій Василя Голобородька. 3 Череватенко Л. Своєю дорогою // Дніпро. — 1972. — № 11. 4 Іронічно-саркастична оцінка сучасного стану укр. літератури. “Василь Олихверович“ — очевидно, контамінація імені Василя Козаченка і по батькові Юрія Олиферовича Збанацького — як загальне ім’я сучасного літературного бонзи. 5 Ремінісценції з Шевченка (“Бували войни й військовії чвари“): А до коріння тихо, любо Зелені парості росуть. І виростуть. 6 Очевидно, йдеться про Василя Лісового, який саме на той час прибув до мордовської зони. “Нова коліжанка“ — його дружина Віра Лісова. 7 Коментар до Кримінального Кодексу. 8 Мова про друзів-політв’язнів з пермських таборів (с. Кучино Чусовського р-ну). 9 В.С. має на увазі “виховну роботу“ працівників КДБ з родинами політв’язнів. 30. ДО СЕСТРИ ДРУЖИНИ [Червень 1974] Чолом Олександро!1 Дякую за привітання, хоч, власне, більше святкую свої поразки, ніж перемоги: так гігієнічніше для духа: набувається оптимізм, якого Ти мені зичиш. Отже, я, дбаючи за такий оптимізм, латаю діряву плоть свою, мало сподіваючись, що вистачить часу, аби понашивати всі латки. Мав вісті од Твоєї сестри й Тамариного братика, що гарно вимережує літерки, солоплячи язичка. А для Тамари він усе ще “мікі“? Трохи занудно без чтива, але занудно і з чтивом. Куди краще — спинитися на чомусь своєму, аби крапля била камінь. Хоч для цього необхідно мати бодай трохи довший налигач. А інакше — тяжко, бо на кожній літері чуєш десятеро непогоджених очей, через що — внаслідок зворотнього зв’язку — починаються уроки (зурочення). Про що б я Тебе просив — вітаючи всіх родичів, скажи сестрі, аби вона прихопила із собою малу грілочку, автоолівець із запасними стержнями, трохи синіх стержнів до ручки, 2-3 гумки на олівець; резинки до всилень усяких — зо 3-4 метри; можна й ліків, яких мені висилали вже, — 2-3 пачки. Трав не треба, бо мав бандероль і ще не зужив старих своїх запасів. Дякую сестрі й за квіти зла, які я, звичайно, розпізнаю, приглажуючи свої власні вуса (у мене вони гірші, але їм же ще рости!)2. Чуюся, як завжди. Сподіваюся на вибірку доброго знавця Петрарки, “фартового парня“3. Буду за це вдячний — ще більше, ніж подосі. Змін щодо візиту немає. Отже, все, як і раніше було. З найкращими побажаннями Ваш Боржник (великий, тому й з великої літери). 1 Олександра (Шура) Ловейко — рідна сестра дружини В.С., інженер за фахом. Лист цей, очевидно, передано з лікарні якоюсь випадковою оказією, тому тут не названо ніяких імен і прямого адресата, яким, безперечно, є дружина. 2 Йдеться про переклади І.Світличного з Бодлера (“Квіти зла“). 3 Це ремінісценції з авторської пісні Юза Алешковського „Товарищ Сталин, вы большой ученый…“, дуже популярної в ті часи, особливо в середовищі інтелігенції. Цю пісню залюбки співали у близькому Стусові товаристві біля вогнища в лісі або на Прип’яті під час літнього відпочинку. У тій пісні були такі слова: “На вас сияют ордена-медали, И Исаковский пишет оды вам, А у костра читает нам Петрарку Фартовый парень Йоська Мандельштам“. Отже, езоповою мовою це означає: В.С. сподівається на те, що йому в листі надішлють вірші Мандельштама. 31. ДО СИНА 1.07.1974 Дорогий мій Дмитрику, соколику мій любий! Красно дякую Тобі за листа. Красно дякую Тобі за квіти. Красно дякую за віршика, хоч то і не вірш, а баєчка (як хлопчики надибали в лісі їжачка, а той утік). Я Тобі написав вірша про це. Тобто, вважай, що ми його вдвох склали. Два хлопчики біля струмка метеликів ловили і молодого їжака на стежці перестріли. Той щойно мишку був спіймав, поласував, нівроку, і по обіді спочивав, вилежуючи боки. — Це мій. — А я кажу — це мій, — сварилися хлоп’ята. — Ану, віддай мені мерщій! — Ану, не зачіпати! — До нього перший хто підбіг? — А перший — хто помітив? — Ото дива — ні рук, ні ніг, самі шпильки — жалЬти. — Хіба це справжній їжачок? Це так собі, невдаха. Усе одно, аби в пеньок набити гострі цвяхи! — То, може, візьмеш молотка, гвіздків і деревину і нам змайструєш їжака? — Та за одну годину! І поки хлопці про гвіздки живенько розмовляли, їжак пустився навтьоки, чкурнув — що духу стало. Благенькі ніжки в їжачка, але дремОнув скоро — межи галуззя, сторчака пустився з косогору. Гостренький носик, як багнет, дорогу прокладає. Аж ось і луг, і очерет, де він кубельце має. Ще б довго хлопці задарма за їжачка сварились, аж зирк — утік їжак, нема! Одразу й помирились. Лише один із хлопчаків став дошкуляти: Чуєш? Ходи — я дам тобі гвіздків, ти їжака змайструєш. А той у відповідь йому: — Ходімо й майструвати. Я в руки молотка візьму, гвіздки ж — тобі тримати! — А як по пальцях? — Не біда, я битиму не дуже, хоч пальці не мої. — Ну, да, ти хитрий лис, мій друже! Оце, синку, такий віршик у нас вийшов із Тобою. В Тебе — трохи коротше, в мене — трохи довше, а разом — ніби не дуже й зле. Правда ж? Ще, Дмитрику любий, здоровлю Тебе з тим, що Ти славно закінчив школу — з похвальним листом, як писала мама. Мені приємно це чути, хоч я і був певен, що Ти в мене будеш славним школяриком. Цілую Тебе, соколику мій ясний. Рости здоровий, голубе мій. Я вже не раз думаю, як то колись ми підем із Тобою ловити рибку. Візьмем із собою маму, може, Тамарочку і Тетяночку, прихопимо намета, казанок — варити юшку (дєдю проситимемо, аби зварив нам, козакам, доброї юшки чи куліша, салом затертого!). Я Тобі куплю маленького спінінга — і всі окунці, всі щуки будуть наші. Повна підсака — риби! Рости здоровий, любий мій! Рости щасливий! Згадую про Тебе денно й нощно. Твій Татко Поцілуй, вітаючи од мене, бабусю і дєдю, а ще — маму, Тамарочку, тьотю Шуру, дядя Валентина! 1 липня 1974 року. 32. ДО БАТЬКІВ І ДРУЖИНИ 28-30.07.1974 Дорогі мої! Не знаю, як Ви себе нині почуваєте, але враховуючи те, що недавно була Маруся з Валею, я не поспішався з листом, бо й новин особливих у мене не було. Багато назбиралося дрібної роботи — повернутися до старих рукописів, яких я півроку не бачив; відробити за два дні побачення, хоч я вже відвик трохи від рукавиць, але даю план, аби не дратувати цуциків; настрій трохи не листовний, бо багато часу йде поки на всілякі, хай і які приємні, теревені. Чуюся поки нічого. Тату! Дуже прошу всіх Вас не підводити мене під монастир — повідомляти мені в листах лише справжні факти (я маю на увазі такі оказії, як Твій лист, якого я марне чекаю ось уже два місяці, а його нема — листа, писаного в кінці червня, як писала Маруся). Тоді мені буде менше турбот із чеканнями і вигляданнями Ваших листів. Коли ж Ви шлете мені рекомендованого листа, то бережіть квитанцію доти, поки я не повідомлю Вас, що лист я одержав і одержав повністю. Постараюся писати до Вас раз на місяць десь коло 15-20 числа місяця, отже, Ви будете мати в себе його в кінці або на початку місяця. Коли ж будуть якісь павзи, то не ремствуйте дуже, бо тут не стільки я пишу листи, скільки листи пишуть мною. Втішаюся з домашнього рушника і фото, правда, без Марусі, на жаль. Але гадаю, що Маруся пришле свою карточку додатково. Правда ж? Здоров’я в мене тепер нічогеньке. Настрій — так само. Погода — теж. По-старому чую себе не переможеним, а переможцем, хоч і специфічним. Отож, просити помилувань не збираюся, звичайно. Трохи почитав своїх табірних віршів — і бачу, що деякі чогось варті — чи не кращі за ті, які я писав до своєї прекрасної катастрофи. Тепер мені не так нудно, бо є з ким перекинутися живим словом і зі своїм тезкою я зійшовся як зі старим знайомим1. Він став чутися куди краще, як перед цим, і то мене втішає (бо й мені з ним відрадніше і рідніше). Прошу — не журіться мною, бо чуюся так, що камені, які в мене жбурляли, полетіли до тих лихих рук, що їх випускали. А всі мої синці, непомітні для стороннього ока, майже посходили без знаку. Думаю часто за Вас, за своїх порозкидуваних напастю друзів, і в думках тих мені стає тепло — гріюся біля дум, як коло вогнища. Оце пишу, а пахне полином, а гойдаються рожі, а вітрець повіває полудній, а хмарки веселять небо і мені погідно й майже хороше. Сьогодні неділя і я вбрав білу сорочку з червоною познакою, і сів коло столу на вулиці (а довкола палають мальви!), і оце пишу Вам звісточку. Пишіть, як Ви себе чуєте. Вітайте од мене Михайла з Любою та Дмитра з родиною2. Протягом останніх місяців я не писав їм, бо було надто сутужно на листи (як, зрештою, і тепер). А привіти передати — куди легше, ніж написати. Як там себе чує Тетяночка? Цілую Вас усіх, любі мої. Зичачи Вам здоров’я і щастя Ваш Василь P.S. Ось уже 2 тижні, як не маю жодного листа ні від кого. Певне, тому, що змінилася моя адреса? А, може, через щось інше? Оце допіру одержав поштівочку од Михасі з Феодосії — купається в морі й каже, що за мене теж. А я так: чув, що скупаний у морі, але коли — не згадаю ніяк. Не можу здумати — і вже. Вальочку! В мене все гаразд поки що. Ні з ким не захджу, як Ти мене й напучувала. Ще згадую Твою з Марусею добрість, чекаю Твоїх квитанцій передплатних, Твоїх листів, Юркових критик, Михасиних запашних карточок, Ритиних рядків із доробку фартового парня, чиїхось віршів і чиїхось перекладів. До речі, Валю, разом із Рільке переписуй мені й Свідзінського збірку, якщо натрапиш на неї в тих книжкових завалах (формат її — як чотири сірникові коробки, а загруба вона — як та коробка сірників, що Ти привезла із собою). Бачитимеш Віру тезкову3 — вітай од мене навідворіт. Поки чуємося ми з ним незле, але настрої тут міняться, як і погода. Але в цілому — куди краще, ніж Ти бачила нас на протязі вихідної (не подумай — святкової!) брами. Дуже шкода мені за Сидором Йосиповичем. Бачитимеш Галину Євтихівну4 — передай їй мої найщиріші співчуття і мої найщиріші вболівання за небіжчиком, якого я так шанував за його труди невсипущі, за його справжнє подвижництво впродовж останніх літ. Усе таки — попри всі умови творчої праці — небіжчик мав прекрасну старість, зробивши на схилку віку стільки, що інша людина не зробила б за ціле життя. Дяка Богові, що дозволив Сидорові Йосиповичу відробити свої заборонені для творчості літа майже вповні. Сушуся й здоров’ям Бориса Дмитровича*. Будь ласка, уклоніться йому од мене і хай він знає, що я часто згадую його — з великою шаною і великою любов’ю і великою вдячністю. Стихів цього разу не буде, бо обмаль часу, перегодом — слатиму. Як Дмитрик сприйняв мого вірша? Будь ласка, хай напише. Мої вітання великі — Михасі та її сестричці5, з якою я познайомився недавно: яка мені так сподобалася, що й ну (це під час непередбаченого побачення). Так само — Юркові со Світланою і Риті зо сімейством, Михайловичу, моїм добрим друзям позакиївським і подругам. Скажи пані Зені6, що я дякую за листа, хоч порадами її мені скористатися тяжко. А підтримувати листування зі своїми доброзичливцями я змоги не маю, бо є ліміт — якраз на батьків та дружину. Тому, на превеликий жаль, не можу відписати навіть Михасі. Нарешті: писати рецензії на актуальні фільми я не збираюся, а працювати для свого народу не може багато хто і навіть не таких страшних переступників, як я. Коли б така змога була — в Михасі, Івана, Юрка і т.д., я згодився б назватися хоч би й верблюдом, аби тільки після того мене не наладовували крамом у гендлярські каравани. Бо ж не можна ж обирати між шашликами київських ресторанів і баландою. Людина ще донедавна поціновувалася на ранг вище за найвишуканішу фауну. На жаль, покищо умови для творчої праці тут не гірші за київські. Я обираю, де я можу щось зробити як літератор. На жаль, на жаль, на жаль... Кланяйся, Валю, пані Леоніді, пані Лялі та Оксані Яківні. Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови — то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку. І — крім усього — ми, бувши неакторами, не обираємо ситуацій. Ситуації обирають нас, і нам од того ні відхреститися, ні відмолитися, слава Богу. У кожного своя доля, рідна моя. Як собі знаєш, але про мене — як добре, що Ти не маєш чужих талантів, за якими шкодувала на побаченні. Ще одне, Валю: я написав, аби Тобі переадресували “Малу мозаїку“ (англійський варіянт) і “Жицє літерацьке“ (піврічна передплата газети і річна — журналу). Будь ласка, не передплачуй мені нічого, крім “Друга читача“, якого передплатити тут не можна (це на 75 рік). Більше нічого не треба, бо боронять. Решту я передплачу сам. Кланяйся од мене своїм батькам, сестрі, родичам. Цілую. Щасти Вам усім! Цього разу другого листа не буде, бо хочу використати його для Віри7. Отож, тату, перешли цього листа й Валі, будь ласка. Ваш Василь 30.7.74 р. 1 Йдеться про Василя Лісового, який прибув до табору пізніше за В.С. 2 Михайло Захарчук — двоюрідний брат В.С. по батьковій лінії, Люба — його дружина; Дмитро Гончарук — далекий родич родини Стусів. 3 Дружина Василя Лісового — Віра. 4 Це реакція В.С. на звістку про смерть перекладача С.Й.Сакидона, Галина Євтихівна — його дружина. Віршовані тексти у сакидоновому перекладі “Вільгельма Мейстера“ Гете належать В.С. 5 Йдеться про Атену Пашко, близьку товаришку М.Коцюбинської, дружину В.Чорновола. 6 Йдеться про онуку Івана Франка Зіновію Франко, яка приблизно в цей час виступала у пресі й по телебаченню з покаянними заявами. 7 Очевидно, мова про Віру Вовк. 33. ДО ДРУЖИНИ 19.08.1974 Дорогі мої! Прошу не мати на мене серця, що минулого місяця я Вам не написав (прошу — при змозі — сповістити, чи передавали Вам привіт із Донецька чи Михася). Бо, здається, тут почалася нова кампанія викрадення листів (проте два листи в липні я таки післав — у кінці місяця). Новин у мене особливих немає. План виконую, але нема коли вгору глянути ось уже другий місяць. Мій заступник по келії, здається, лишився у прекрасній самоті, інколи перебиваючись розмовами на матримоніяльні теми1. Є певні труднощі з тим, аби його знову побачити, хоч таку надію не полишаю, тим більше, що варіант цей — не найпесимістичніший. Мав листа од Рити — вітаю Катерину (ото, певне, вже розквітла донька у чарівної мами!), батька — теж. Тепер, Рито, сподіваюсь і на “фартового парня“, що читає Петрарку при багатті, і на В.Свідзінського, за яким скучив (бо клопотів у Рити поменшало ж?). А Ти, Валю, не будь ледачою та шли мені Рільке елегії — в двох подобах (німецькій та українській). Цікавий дуже з монографії Леся Танюка2, що вийшла в Москві, з портрета Тичини, а більше, на жаль, не цікавий ні з чого. Останніми кількома ночами сняться друзі — далекі та близькі. І так мені добре при тому нічному телевізорі, що й ну! Найчастіше — пан Вус Соняшний (певне, збирається звати мене на свій день народження)3. Ти, Валю, перепроси його за мене, що я, певне, трохи спізнюся прибути. Хай знає, що я його люблю, як і любив, і хай частіше в сни заходить. Мав дві відкритки від Михасі і купався з нею в зеленавій хвилі Феодосійського узбережжя (до речі, узбережжя — це затон, а надбережжя — коса в море, зі щовбом по окраї). Валю, сповісти, скільки вже вийшло томів українського словника (маю лише 3). Бандероль мені можна буде аж під кінець року — про це рано ще писати. Отже, з листами поки досить сутужно — надто сутужно. І це чують інші теж. Але — перекліпаємо якось, поки попустять експериментатори. Валю, на цей час не забувай нумерувати листів. Ну, от і вже — всі мої новини (мав листа од Дмитра-брата, доброго листа і доброго брата). Як там Тамарочка? Низько кланяюсь усій рідні. Здоров’я, щастя зичу. А тепер — трохи віршів: [Далі йдуть вірші: “В степу глухому — тупу-тупу…“, “У німій, ніби смерть, порожнечі свічад…“, “Ми вже твої коханці, смерте…“, “Облітають пісні…“, “Я ще не знав, що є двійня…“, “Так спогади значаться часом…“, “Наснилося, з розлуки наверзлося…“, “Я так і не збагнув,…“, “Пройди крізь сто дверей…“, “Здається чую: лопають каштани…“, “Всі райдуги — відмайоріли…“, “Бриніли по обранених ярах…“, “Як лев, що причаївся в хащах присмерку…“, “Прикрийся мідною горою…“, “І душу облягло знесилля…“, “Аби лиш подолати гнів…“, “Схилившись до багаття давніх спогадів…“, “Ходім, допоки сонце ще за хмару…“, “Зрадлива, зраджена, вітчизна…“, “Той бідний виквіт рідної землі…“, “Немов рубін у чорнім адамашку…“, “І то вже — так. І то — вже зразу…“, Спогад, “Пахтять кульбаби золоті меди…“, “Полудне, спека, тиша, спокій…“, “Вельможний сон мене здолав…“, “І навалились дні…“] Оце, Вальочку, поки все. Тут є дещо чернеткове (скільки його — ще й сам добре не знаю, треба буде забути, а потім глянути). Проте я хотів би, аби це все було в Тебе. Вітай од мене всіх добрих людей у стольному граді. Але — тільки добрих. Не май гніву на мене. Знай, що я тебе часто згадую, окидаючи подумки пройдений етап. Пиши частіше і не лінуйся слати Рільке. Лялі, Льолі, Михасі, Риті — привіт. Михайловичу — теж. З найкращими зиченнями 19.8.74 р.Василь 1 Йдеться про В.Чорновола, з яким В.С. був разом у ПКТ. На той час Чорновіл добивався дозволу на офіційну реєстрацію шлюбу з Атеною Пашко в умовах табору. Очевидно, про це й велися розмови. 2 Танюк Л.С. Марьен Крушельницкий. — М.: Искусство, 1974. 3 Йдеться про Ів. Світличного. Його день народження — 20 вересня. 34. ДО БАТЬКІВ 20.08.1974 Дорогі мої! Дістав був з пару листів од Марусі — дякую. Прошу написати, чи одержали Ви моїх два листи липневі (я обидва писав до Вас). Бо маю таке враження поки, що їх Ви ще не дістали. Як там мама з Тетяночкою? Ще в Рахнівці чи вже повернулися? Як здоров’я — пишіть. Чуюся звичайне. Особливих новин нема. Трохи сутужно з часом — для того, аби щось написати, прочитати, перекласти. Мав доброго листа од Дмитра* з Єнакієвого. Дуже йому вдячний, отож, при нагоді вітайте його з усією його родиною. Він правдиво пише про мої жданки, але чи знає він, що жданок у мене особливих нема? Отож, мені куди краще, ніж людині, що сподівається. Без такого сподівання — краще чутися (легше). Така гігієна добра лише тоді, як тимчасова. Покищо даю лад своїм паперам — вишукуючи з зошитів написані й забуті вірші. Маю кілька добрих замірів до роботи, бракує лише сяких-таких умов. Але що вдієш? Більше, здається, і писати нічого. Отже, поки в мене все гаразд, хоч і гаразди мої — досить негаразди. Але — буває гірше, як казав Тарапунька. Зичу Вам здоров’я і щастя. Ваш Василь 20.8.74 р. P.S. Нарешті, дорогий1, я почув Твій джерельний, як кінське іржання, голос. І мені було дуже відрадно, а що довго думалося про ту нагірню з’яву — то й годі казати. Як я скучив за Твоїм зичним, хоч і в рурку погуком — “базилеосе“! Але що вдієш, коли настав час рурок телепатичних. Можу Тобі сказати, що довший час сприймаю всю виставу не як трагічну, а як фарс (а фарс, може, і є посттрагедією, га?). Може, до цього спонукують мене певні самозахисні реакції (аби не збожеволіти од нестерпного вогню). Через це чимало було б неспівпадань, аби була змога помірятися поглядами — так, як міряються діти якимись іграшками. Кожен із нас залишився собою, хоч, висвітлений на побільшому екрані, доокреслився за рахунок невикористаних можливостей, як то мовиться високим штилем. І все те — не біда. Тимчасом пришукую старанно всі переваги, які одслонилися для нас цим перейденим шелом’янем. Їх трохи є. А деякі — аж-аж значущі. Отож, залишається призвикання до нових умов і перегляд старих уявлень про межі можливого. Але поза межами — теж, я б сказав, достобіса цікавого. Шкода тільки, що тяжко вириватися — з усіма бебехами — в цей позамежний простір (правда, ще тяжче — не вириватися). Час іде не намарне. Чую певне підростання, але про те боюся говорити, аби не омилитися. Радію з кожної живої вісточки. А що їх не так багато — то й радості на кожну припадає добренько. А при всьому тому — маю творчу відпустку, бо пообписувався вже з-на весь термін, бо час зупинено на найкращій для творчості межі. Завжди — час-Голготи — хто б не позаздрив цьому почуванню! Сервус, любий! 1 P.S. звернено до Є.Сверстюка. 35. ДО БАТЬКІВ І ДРУЖИНИ 11.09.1974 Дорогі мої! У мене все гаразд. Чуюся звичайно. Щоправда, знову змінилася адреса, і тепер зможу писати до Вас лише раз на два місяці1. Отже, кожен мій лист буде і для Вас, і для Валі. Тепер, після цього листа, напишу вже аж у листопаді, тоді в січні і т.д. Такщо, коли в листопаді не матимете листа, то його перешле Вам Валя (я писатиму чи до Вас чи до Валі). Робота тут спокійніша. Умови для читання й писання є так само. Одне слово, маю багато переваг, а що рідше писатиму листи — то теж не біда, оскільки новин особливих немає, а повторювати одне й те саме можна й з більшими перервами. Бандероль, яку я зможу одержати вже тепер, напевне, злагодить Валя. Нічого їстівного в неї класти не треба. Просив би покласти кілька блокнотів, рекомендованих конвертів, поштових карток — для замовлень книг, стержні до автоолівця, записничок із розбивкою року на дні й тижні — типу “Журналист“ і кімнатні теплі капці. От і вже. Бажано це прислати в листопаді місяці. Валю! Тепер мені не знадобиться Рільке, бо специфічні умови не дадуть змоги покористатися з тексту, а про продовження перекладів годі й говорити. Тоді, може, Ти візьмеш у Юрка Бадзя Свідзінського, перепишеш мені кілька віршів (коли це Тебе не обтяжить, звичайно). Кілька на свій смак, якому я довіряю цілком. Пишіть, як там Ваше життя — як здоров’я батьків, чи повернулася мама з Рахнівки, як Марусині справи, як Тетяночка. Пиши, Валю, й Ти побільше — про своїх, про Дмитра, про себе. Тільки не сердься, заради бога, заради бога. Ти знаєш, що я дуже шкодую за тим, що не побачив сина в цьому році. Шкодую і за тим, що, тримаючи його в невіді, Ти наражаєш нас на іншу небезпеку, про яку Ти сама не думаєш тепер, хоч із тієї синової невіді можуть бути пізніші невесели. Але мені, звичайно, радити Тобі тяжко, бо Тобі там видніше. А я вже дезорієнтуюся в тих відгороджених від мене світах. Валю, мені трохи тяжко, що Ти маєш серце на мене за павзи в листуванні. Я вже писав Тобі, що один ліміт я використав для Віри (давніше збирався їй написати), звичайно, не сподіючись, що знову почнуться такі ж листовні обмеження. Чи одержала Ти мого листа, післаного в середині серпня, де були самі вірші — деякі докінчені, деякі — вкрай сирові? Мав листа од Юрка Бадзя — про другий сонет Рільке. Оце, дякуючи Славкові, з яким тепер мешкаю, прочитав другу добірку Рільке із Жовтня2. Вона не така насичена, як перша. Але то така радість, адже по всіх журналах — жодного пристойного рядка. Мав поштівку від Михасі зі Львова, як перед тим — і з Феодосії (цієї репліки моєї, Валю, Ти не зрозуміла, а тому недоречно стала вичитувати мені, що я забув нібито про доріжку Київського моря). Від Рити мав повідомлення, що дочка її — студентка. Вітай — і маму і дочку, і батька. Вітай Михасю, дружин моїх соузників. Надходить день народження Дмитра. Що я йому напишу, аби не заступати простору, в який мені не велено заходити? Гублюся в думках і обмежуюсь відкриткою. Ось і вже, мої любі. Прошу не переписувати мені багато віршів у листах, бо можуть завернути. Два-три — максимум. Бажаючи Вам усім здоров’я і щастя Ваш Василь Подякуйте Дмитрові з Єнакієвого за його теплі листи до мене. Цілую, любі мої! 11.9.74 року. Прошу Вас переслати цього листа з відкритками до Валі. Моя адреса знову така ж, як і була перед літом: 431170, Мордовская АССР, ст. Потьма, п/о Лесной, ЖХ 385/19. Ще раз цілую Вас Ваш Василь У бандероль не клади грубих зошитів, я їх спробую замовити інакше. А без них, певне, буде якраз кілограм. У листопаді можна й висилати, аби не затягати терміну. Передплату я зробив сам, отже, коли й досі не передплатила “Друга читача“, то й не треба, бо ж зовсім пуста газетка. Ну, от, здається, і все. В листах можна висилати не більше одного конверта. Інші вкладення — небажані. По-старому нумеруйте листи. Ще раз цілую Вас, любі. 1 Цей лист з ПКТ. 2 Йдеться про переклади М.Бажана з Рільке. 36. ДО ДРУЖИНИ 23-24.09.1974 Вальочку, люба моя! Довше не мав од Тебе листа. Тільки через це знаю, що Ти на мене й досі сердита — за те, що в липні я не написав Тобі листа (Бог мені за те пімстився: листа цензура вкрала, отже, Віра й не знатиме, на які жертви я був подався заради неї!); за те, що мого великого листа за серпень та ж цензура або вкрала, або ще дочитує (там було понад 30 віршів), за те сердита, нарешті, що не так сприймаєш мої листи, як є, а шукаєш зачіпок, ображаючись то на кількість рядків, ніби меншу, аніж треба, аніж Ти того заслуговуєш. Знаєш, Валю, будь спокійніша і розважніша, аби не гнівалася даремне. Втім, сердитися Ти на мене перестанеш, бо я збирався не писати до Тебе ще півроку, сидячи в тому ж раї1, де й був перед видженням, а вийшло щось інакше: за два тижні побачення зі Славком мене звідти витурили, і тепер я мушу шити рукавиці. А оскільки план я виконуватиму, зі владцями не захдитиму, то доведеться писати до Тебе щомісяця. Тепер мої прохання до Тебе: нічого мені не передплачуй (про це я довідався день тому), бо не можна. Пакунок шли, як я вже писав. А з бандероллю — зажди. Оскільки я витрачуюсь на передплату, то зможу Тобі переслати яку копійку трохи перегодом (отже, за пакунок буду в боргу!). Далі. Сонети Рільке надсилай, коли змога. А ні — то попроси Юрка, аби переслав 2-у частину їх — по 3-4 в листі, аби не мати нарікань від цензури. Тепер — про 11 сонет: прошу точно повторити 1, 7, 11 рядки його, бо там неточнописання. Далі: в 5 сонеті останні 6 рядків переплутано. Отже, треба повторити їх, бо в мене всього 12 рядків — замість 14. Ще: якнайшвидше напиши в Донецьк, що в мене по-старому, бо я їм уже написав, не сподіваючись на зміни. Отож, заспокой їх. Дай знати, що то за стаття в журналі “Донбас“2, про яку я чув дещо, але надто приблизно (зрештою, це не аж як мене обходить, то зайвих зусиль не роби). Дякую Данусиним батькам3 за теплі листи, Свідзінського, аналізи. Юрко досить добре пише про сонети Рільке, добре й про вади моїх перекладів. Не з усім я можу погодитися (особливо ж — про 1 сонет), але багато мені стає в пригоді. Справа в тому, що чимало вад я знаю й сам, але в мене немає потрібної тривалості вдумування. Ідеально було б займатися з Рільке в одиночці, але туди пускають без “писанини“ й Рільке. Отож, займатися Рільке я можу, на жаль, лише в цьому неможливому шарварку. Звідси — всі клопоти: мені не стає часу й сили на один рівень висоти. Я ще позмагаюся трохи з Рільке (і з тим, що вже переклав) і тоді відпишу Юркові дискутивно й розгорнуто (зараз просто бракує часу: хочу швидше післати листа). Побувши зі Славком, трохи відпочив від гамору, придивився до нього, а він до мене. Бачив знимок Михасиної посестри4 — на колії якогось зазубня — обличчям до музею просто неба. Славкові нічого ведеться: вчить англійську, читає, але скаржиться трохи на руку й горло, а ліки завернули назад. Михасю, будь ласка, утримуй посестру од небажаних візитерів із бурштинового краю, що вилискує барвами симфонічних поем Чюрльоніса (графіка його — згадую — здається монохромна майже, чи не так?). Тепер — сировий переклад чергового сонета Рільке: 1-12 Славен дух, що нашу лучить суть, адже ми як профілі допоки. А години йдуть — дрібненькі кроки поруч з нашим справжнім днем кладуть. Як правдиве місце — незбагненне, кожен — під принукою чини! До антен змагаються антени і до марев пустка далини. О напорних сил повногучання! Чи не від благого справування ти не знаєш життьових завад? Скільки в полі селянин не дбає, тільки літо працю довершає і лише земля дарує сад. Тут багато роботи — з інтонацією: як зробити природнім перехід від 2 до 3 і далі рядків? Як знайти правдивіший (інтонаційно) варіянт: wahren Platz i wirklichem Bezug? Як розбити перший рядок терцин — на два камертональні удари? Як зробити глибшою лінію інтонації останнього рядка, особливо ж — залишити сенс щільним, як оце: die Erde Schenkt? Над усім цим я помізкую, а тим часом сирове шлю, аби було поки сирове, поки нагодиться що краще (буде настрій, зусилля ets). І ще, здається, пару віршів: [Далі йдуть вірші: “Втечу од світу й дамся самоті…“, “Зелене багаття дібров…“, “Ти десь живеш на призабутім березі…“] Оце, Вальочку, поки й усе. Пиши, як там Тобі живеться-ведеться, що нового чувати. Привіти мої — друзям у Перм, київським, родичам. Дмитра я ще поздоровлю — ближче до дня народження. І прошу задурно не гніватися. Втім, я вже абсолютно не орієнтуюся, коли й за що й пощо Ти тримаєш на мене гнів. Ти оскаржуєш долю, і Твої оскарження починають падати на мою голову. То я чую в сніннях. Цілую. Коли Тобі не тяжко, пиши бодай не рідше одного разу на місяць. Ну, от і вже, Вальочку. І покинь вигадувати бозна-що. Бракувало тільки цього. А чому не пише до мене Дмитро? Повідом, будь ласка. З найкращими зиченнями Василь 24 вересня 1974 року 1 Очевидно, В.С. перебував у ПКТ. 2 Стаття Євгена Волошка “Хто вони — “друзі“ та “доброзичливці?“ // Донбас. — 1974. — № 4. — С.114-124. Відштовхуючись від “справи Добоша“, Волошко таврує “націоналістичних відщепенців“ В.Стуса, Ів.Світличного, Є.Сверстюка, В.Захарченка. Дістається від автора і Г.Кочурові, і Вірі Вовк, і А.-Г.Горбач та ін. Щодо Стуса-поета автор так накреслює його шлях: “від формалізму до махрової антирадянщини“. 3 Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко. 4 Йдеться про Атену Пашко. 37. ДО ДРУЖИНИ 4.10.1974 Вальочку мій любий! Спішу до Тебе написати, бо зайшов такий час, що не знаю, де ліг, а де прокинуся. Поки те маю, що й мав — тобто, регулярного листа до Тебе й до батьків. Але як буде далі — сказати тяжко. Не думай, що роблю якісь зусилля, аби мене водили: посилився прес, а виправдання йому нема й малого (тому й завернули з 6-місячного сидіння). Дуже шкода, що слабує Ольга Григорівна. Пиши, як її здоров’я, як вона себе чує, може, вже повернеться з лікарні, поки дійде цей мій лист. Кланяйся їй од мене. Я вже писав, Валю, що передплачувати з газет і журналів мені нічого не можна. Квитанції Твої я одержав. Календарик — теж. Вислав Тобі посилку, але зовсім не їстівну, отже, подарунків Тобі й синові в ній не буде: самі книги. Напевне, згодом зроблю ще одну — з огляду на те, що мені треба бути більш транспортабельним — про всяк випадок. Коли можеш, сповісти, що там прописано в “Донбасі“ — що за стаття, чия, бо довідався про це випадково й мало певного. Одержав поштівочку від Оксани , Олесевої мами. Кланяйся їй при нагоді від мене. Чому не пише Дмитро? Що Ти можеш сказати з того приводу? Чому Тобі весь час так ніколи? Чи бачиш Ти Михасю, її посестру? Кланяйся обом, як і Юркові-Світлані. Ну, а тепер трохи про Рільке (якого, до речі, я по старому чекаю). Ось трохи фантазій довкола 12 сонета. Звична для поета колізія: людина й світ, що мають поріднитися, забувши чвари. Можна було б розподілити слова в два стовпчики: реального й ідеального, бажаного, плану. Через це — справжні нурти слів: wahrhaft, wahren: ситуація — до конфронтацій. Людина — син, слухняний, покірний, відкритий для величі, яка його може наповнити-одарувати. Праця людська — плід землі-матері більше. Тобто, Мічурін навпаки, антимічурінська естетика (радше — знову навпаки). Як на мене, вірш не має тих смерків, що мають інші поезії з мандрівними сузір’ями голосів. Отож, і віддавати його легше. 1-12 Славен дух, що злучить нашу суть, адже ми лиш профілі допоки Йдуть години — і дрібненькі кроки поруч з нашим власним днем кладуть Щодо цього маю чимало заперечень. Leben wahrhaft in Figuren — можна збагачено віддати було б, а так — лише натяк, напрям вдумування (не манекени, а одностальні єства, визначені уводноволеним шляхом). Більший (і непрояснений) клопіт — із eigentlichen Tag — погнав мене шукати варіянтів: адже ми — то профілі правдиві а години йдуть — за днем властивим і ступу дитинячу кладуть. Звичайно, це куди гірше, хоч немає зайвого “допоки“, втім, не такого й чужого в обнадійливому Рількевому контексті. Аби пов’язати дві пари рядків, зробив спробу ще й такого: Славен дух, що нашу лучить суть Адже ми лиш профілі допоки Йдуть години — і дрібненькі кроки в колі дня властивого кладуть. А, може, замість оцього непередаванного eigentlichen — зробити акцент на одному: в колі дня догідливо кладуть (чи: покірливо чи, може, навіть навчаючись?). Це все стоїть певним знаком запитання, але багато тратитись на цьому катрені — гадаю, не варт (ціна часу тут не дозволяє гри в бісер). Здається, дещо (на жаль, дуже мало) поліпшив другий катрен: Бо чиніння наше — незволенне надокола — стільки таїни! До антен змагаються антени і до марев пустка далини. Тут, звичайно, було підганяння варіанту нового під усталену простоту кінцевих рядків. Але “незволенне“ — з присмаком слово, до всього, може, й інші асоціяції викликати, бо ще не годиться водити нас уторованими шляхами. Надокола — зле так само. Ув околі — може, краще? Як було б добре сказати й по нашому так само ясно й без вигадок: Ohne unsern wahren Platz zu kennen, handeln wir aus wirklichem Bezug А терцини вийшли так: О напорних сил повногучання! Чи не від благого справування ти, людино, вільна од завад. Скільки в полі селянин не дбає, та лиш літо працю довершає і одна земля дарує сад. Ну, оце, здається, й усе. Більше не маю змоги писати, бо сьогодні хочу надіслати листа. Був ще лист од Марусі — зовсім недавно. Більше листів не маю. Кланяйся, Валю, батькам своїм, батькам Тамарочки. Уклін чесному київському товариству. Цілую — Тебе й сина. Василь 38. ДО БАТЬКІВ 9.10.1974 Дорогі мої! Десь давніше був лист від мами — по поверненні з Рахнівки. Перегодом писала Маруся. Шкода, що слабує тато. Пишіть, будь ласка, частіше, хоч кілька слів — коли це Вам не складає великого труду. Я вже писав, що листи мої поки йтимуть щомісяця, а як буде далі — побачимо. Прошу Вас передати Валі прохання — чи, може, й самі спорядите мені бандероль. Покладіть у неї трохи тютюну, трохи стержнів для автоолівця, трохи кави і волоських горіхів з маком — може, кутю зроблю — на свят-вечір. Але щоб важила не більше 1 кг. Попрошу Марусю вислати 10 карб. на ім’я Попеляшка Іллі Івановича — бажано телеграфом — аби швидше. Адреса його та ж, що і в мене. Зараз чуюся звичайне. У нас тут сонце, суха осінь і затяжна. Оце всі новини. Валя пише, що Ольга Григорівна в лікарні. Напишіть — може, Валя довідається — що там із Раїним чоловіком1 коїться. Бо мене то дуже обходить. Переписую два сонети Рільке, недавно перекладені: 1-13 Агрус, груші, яблука, банани... Їхню щедрість чути на устах, як життя і смерть. І здогад стане: у дитини знати по очах, як вона куштує спроквола. Бо ж і вас не порятує мова, щойно таємниця замість слова з м’якуша стікати почала. Яблуко назвати — ще зумій! Солод цей, у плоді збитий щільно, що у присмаку віджилий звільна, став меткий, прозірний і ясний. Уводно — земний і сонцеграйний Дотик, радість, досвід — незвичайні! 1-14 Ми в колі квітів, листя і плодів, котрим не тільки мова року звична. З пітьми сягає сокровенне й вічне і, може, полиск ревності мерців, яким дано цю землю покріпляти, але кому збагнути — саме як? Це давня звичка вмерлих — власний знак на товщі глини вільно карбувати. А запитай, чи труд відрадний їм? Цей плід, як грудка, стиснутий рабами, стремить до нас, коритися живим. Чи, може, ми підборкані мерцями, що в снінні зичать нам з своїх щедрот ласкавої могутності стокрот. Коло цих сонетів я, звичайно, ще працюватиму, але шлю сирові — аби в мене не залежувалися. Бо що буде завтра, позавтра — звідки знати? Уклін мій Дмитрові, Михайлові з Любою, а також — усім київським родичам і друзям. Певне, я вже писав, що мав вість од Оксани Мешко (дякую!). Більше листів не маю. Вкладаю карточку для Дмитра. Цілую Вас! Зичу здоров’я і щастя. Бандероль можете слати вже тепер. Вдячний Вам Василь 9 жовтня 74 р. 1 Очевидно, йдеться про Валентина Мороза. 39. ДО БАТЬКІВ 1.11.1974 Дорогі мої! Довший час не маю листів (днів 15 підряд — жодного). Найбільше обходить, що від Валі я мав листа тижні 3 тому (останній — № 15), і я не знаю, що там у неї, як Ольга Григорівна тощо. Був мені лист од Віри Вовк, решту кореспонденції з-за кордону крадуть (показали тільки один акт — офіційно вилучено якогось листа з ФРН, але ні прізвища адресата, ні мотивів не вказано). Трохи був здивований із Марусиного листа, де Маруся писала, що збиралася їхати сюди на зимові канікули. Чого? На ті 4 години побачення, ризикуючи не дістати його, то просто нераціонально. Хіба що трапилось таке, що краще переказати при зустрічі, ніж описати? Напиши, Марусю, про це. Мій сусіда-земляк, філософ Василь* дістав карточку дітей, чиї батьки поневіряються по світах, як я. Там і мій Дмитрик — ніби схудлий і виснажений — аж світиться, як казала колись Валя. Просив у Вас вислати бандероль, але не знаю, чи Ви одержали мого листа. Отож, повторюю ще раз: вишліть — аби не більше 1 кг — трохи часнику, какао, гарну ручку-дві, і що придумаєте самі. Бандероль можете слати вже тепер. Крім того, я вже писав, аби Валя вислала пакунок — на 5 кг — на ім’я Бабича Сергія Олексійовича — вершкового масла, сала, кави, какао, сухого молока. Якщо Валя мого листа не одержала, то повідомте їй або вишліть самі, аби тільки не слали і Валя, і Ви. Коли Вам сутужно з грішми, я згодом спробую переслати Вам 30-40 карб. Можете вкласти в посилку статтю з “Донбасу“, де згадано про мене (я не бачив її і не знаю, яка вона, хто її автор тощо). Тепер перепишу кілька нових своїх перекладів. [Далі йдуть переклади сонетів Рільке: 1-22, 1-17, 1-15, 1-19, 1-20, 1-21, 1-9, 1-18] Це переклади з Рільке. На жаль, всі висилання Рільке недавні (писала Шура) ще перевіряють — я їх поки не одержав і не знаю, чи буду мати. Валі відіслав посилку книжок, вимагають, аби тримав при собі лише 5 книг, то я вже не знаю, як мені бути без книжок. Геть хочуть зробити худобою покірною і бездуховною. Мамочко, дякую Тобі за листи. Як там тата здоров’я? Як Ви живете матеріально — напишіть. Скажіть Валі, аби знала: можна мені слати цінні листи, за крадіжку яких пошта несе збитки (тобто, ці листи краще доходитимуть, їх краще писати знайомим, чиї листи майже всі досі йшли не в мої руки). Пакунок і бандероль можна слати вже тепер. Вкладаю листівочку для сина. Цілую Вас, любі мої. Вітайте Михайла** з Любою. Уклін київській рідні. Бажаючи Вам здоров’я і щастя Ваш Василь P.S. Будь ласка, одразу дайте знати, що цього листа Ви одержали, інакше вийде час, а пакунка Вам так і не вдасться вислати (бо перегодом уже такої нагоди не буде). Це саме стосується і повідомлення про те, що Валя одержала мого листа з проханням про передплату і пакунок (від передплати я відмовився, бо, кажуть, передплачувати журнали з дому заборонено). Щасти Вам! 40. ДО ДРУЖИНИ 15-16.11.1974 Вальочку! Дякую! Сьогодні — день народження нашого сина. Моє сумне, моє тужне свято. До нього я готувався — з болючою, навіть полохкою радістю. Вісім наших літ непомітно збігли, коли — й не знати. А як же там наш славний, пахуче сонячний, сліпучий наш пагінець — як він ся має? Я чекав цього дня, шаманив, аби нарешні закінчилася листовна павза (не маю листа від Тебе вже другий місяць). Так і не дочекався, на жаль. І — превеликий. Я не можу здумати, що сталося. Що значили Твої попередні хапливі листи і обіцянка наступних павз? Може, Ти захворіла (на бандеролі — дякую Тобі за неї! — був не Твій почерк), може, що з Твоєю мамою, може, інші які родинні клопоти, чи, може, просто не доходять листи (останній — № 15). Я в повній невіді. І ця невідь кладе своє інтенсивне освітлення на моє сумне свято. Знаю, що два листи з сонетами Рільке були затримані (не маю їх досі), але чи то Твої листи, я так і не знаю. І що Ти собі думаєш, що так довго не озиваєшся до мене? У головах стоять виснажливі сни. Сповнений чеканням чогось (вічні начування!), я мов струна, напнута до краю (урветься ж — не буде й відлуння). Такі мої сни, як ніколи раніше, здається. І все — жінки. Невідомі, тлусті, неприємні чи й просто бридкі. І колотнеча — відьомськими кішлами. Тепер уже вечір, і я наважуюся сторожко уявляти, що там у Тебе вдома — під тоскними соснами. Вітри неспокою видувають крони і замість видінь сновигання тіней, товч, перегони, потерп. Здається, що й Ти сама заховалась в тінь остороги і смієшся з мене. Яка надокучлива темінь і невідь! Як надокучило проглядати цей жалкий смерк, аж поболіли мені од напруги очі! Написав я Тобі десь у кінці вересня, потім — у першій декаді жовтня, а Ти все мовчиш, мовчиш і мовчиш. Була поштівочка од Шури вітальна (дякую!), був театральний і дуже концертно-музейний лист від Рити (дякую!), але ніде про Тебе, Дмитра — ні звісточки. Були два чи три листи од Марусі — теж за Вас ні звісточки. Здається, відстань між мною і Тобою побільшала, стала вдвоє, втроє довшою. Не знаю, чи слати цього листа чи ще почекати з тиждень. Але не знаю ще, як бути. Піддамся настроєві — то вихід. Напиши, які мої листи одержала Ти, напиши Марусі, аби не слала папір, бо його регулярно виймають, мені не віддаючи. Коли не справила й досі більшого пакунка, то й не роби, може, зроблять батьки — на ту ж адресу, що я писав Світлані (чи мала, до речі, Світлана звісточку?). Як Дмитро закінчив першу чверть, як йому сподобалось його свято? Чи одержала Ти мої 8-10 сонетів Рільке, що я був відіслав у останніх двох листах? Віршів цього разу не буде. Перекладів — так само. Вже дочекаюся, коли зроблю решту їх із першої частини, і тоді вишлю гамузом. І пиши нарешті, що там у Тебе скоїлося, бо мені вже терпець уривається. Уклін мій — добрим людям, родичам, рідним. Бувай здорова! Василь 15-16.11.74 р. Повідом, коли можеш, у Донецьк, що 10 карб. одержані — дякую. Більше таких прохань не буде з мого боку. Від Михасі мав поштівку з Кричевським і перед тим була — десь щомісяця одержую. Але Михасі заборонено слати ширші листи — їх арештовують або конфіскують без повідомлень. Моя порада: слати дуже цінні листи, аби їх не вилучали. Як ці перлюстраційні служби поведуться в цьому разі. Напиши, як відбула Ти свята Дмитрикові (маю його фото в колі малих дітей, власне, маю не я, а колега, то мені радісно туди подивлятися часом). Бувай здорова, люба моя школярко! Цілую, дякуючи. Василь 18.11.74 р. 18.11. Одержав Твого листа № 18. Дякую — за фото і Дмитриків лист. Дякую й Риті за “фартового парня“. Дякую, дякую, дякую, Вальочку! Листи Твої (№ 16, 17) ще на перевірці — майже 1,5 місяця. Тимчасом я докінчую Рільке, а перешлю вже, може, в грудні. Вальочку, люба моя, благословенна Ти в женах! Вітаю Тебе — з нагоди синового ювілею. Дякую. За листа Тобі — дякую. І за те, що Ти мені — як зоря промінна — в цій пітьмі — дякую. Цілую! Твій Василь Листопад, 74 р. 41. ДО СИНА 20.11.1974 Дмитрику, сину! Дуже Тобі вдячний за листа. Радий, що Ти добренько вчишся (а пишеш, мабуть, неохайненько, через те й четвірки маєш з письма?). Сину, Ти вже зовсім дорослий (аякже: Тобі пішов дев’ятий рік!), міг би писати мені ширше — як чує себе бабуся, як дєдя, чи часто бачиш Ти Богданку чи Миросика (а до Оленки Ти не ходиш в гості?). А що Ти читаєш окрім уроків? Чи маєш Ти лижі на зиму? Одержав я фото, але ніяк не можу Тебе уявити дорослим хлопцем, усе здаєшся мені маленьким м’якеньким зайчиком, якого я беру за вушка, а вушка похрускують — м’яко і покірливо. Хотів би вже поїхати з Тобою на лижах — подалі в ліс, де на пагорбі серебріє березова алея — з чорними саднами, такими гарними під інеєм. Або — на рибу, взявши кілька вудок і спінінга — зі своїм наметом, казанком і надувним човном. Але то все буде, але перегодом, коли всім нам до краю набридне сидіти по різних кутках і писати одне одному листи. Тоді мама візьме нас із Тобою за руки і посадить коло одного столу, аби ми вже більше не розлучалися. Чи не так? Бувай здоровий, шовковий мій зайчику. Шануй маму — це найбільше, за що я Тебе проситиму, аби їй було легше працювати і поратися вдома. Дуже хочу, щоб і мама була задоволена з Тебе, доброго і вдячного сина. Цілую Тебе, соколику! Твій тато 20.ХI.74 р. 42. ДО ДРУЖИНИ 8.12.1974 Дорогі мої! Сьогодні лише 7 грудня, а я вирішив написати до Вас новорічного листа, зважаючи на велелюдні розпуття до Вашої доми. Я ще на лікарні, сподіваюся зустріти там Новий рік, а, може, й Різдво, бо останнім часом чуюся дещо гірше, ніж звичайне. Крім того, надійшов мій час кожнопіврічної перевірки. Останнім часом листи йдуть надто сутужно. Мав листа від Рити із Мандельштамом, великого листа від Шури з Рільке (велике Тобі спасибі, Шуро!), а від Тебе, Валю, лист був місяць тому, тобто нормально одержую те, що Ти пишеш (окрім листа № 17, якого заарештували тут — “не подлежат разглашению сведения“ (і що Ти там тільки могла такого “неподлежащего“ написати!). Вчора закінчив останній сонет із першої частини Рільке. Отже, всі 26 сонетів переклав — деякі близько до того, що хочу, кілька — якраз те зробив, чого прагнув, а чимало — таких, над якими ще працюватиму, аби хоч наблизитися до вартісного рівня. Звичайно, перекласти 26 сонетів за 1,5 року — то не така вже й працездатність. Але коли зважити на особливості умов і часті розлуки з Райнером — то коефіцієнт віддачі значно підросте. Зовсім недавно прочитав “Сина Кабарди“ і з приємністю зауважив деякі властиві Іванові стильові надверхи, яких майже не було досі за цілий рік нововисвяченого Івана1. Зрадів, звичайно, й оповіданню Валерія (в тому ж номері)2. Прочитав статтю В.Міщенка в обласній газеті (за серпень) — з відповіддю тим, хто опікувався долею його попередніми роками (остання лектура — підсунута мені). Коли дивлюся українську пресу (до речі, від “Вітчизни“ на наступний рік відмовився), коли порівнюю її з пресою балтійською (з неї часом мені деякі шмати перекладають), то впевнююся, що черговий напад інтернаціонального виховання окошився на нас і, здається, переважно на нас. І вже не хотілося б читати і “Літературної України“, яка кожного разу лише псує настрій і нічого не додає до того, що вже знане кількома минулими літами. Валю! Щось незрозуміле сталося із пакунком, про який я писав і Тобі, і Світлані, і батькам. Маруся повідомила, що ніби Ти все вислала, що я просив (отже, і пакунок?), але пакунка немає. Тепер, звичайно, вже вийшов термін скористатися з нагоди, але якщо Ти той пакунок на 5 кг вислала, то знай, що тут його не одержано (бандероль була місяць тому). Як там Ольга Григорівна, як дєдя? Напевне, щось не дуже добре, бо мені днями снилася Ольга Григорівна і не дуже був добрий сон. Ще одне, Валю. Можливо, Тобі всі мої неперсональні прохання затяжкі, через це, будь ласка, не збавляй труду робити ці ж пакунки Михайлові, як я Тобі казав при зустрічі. Я йому дам про те знати і буде простіше — і йому, і мені, і Тобі, звичайно. Нарешті, дуже просив би Тебе сповістити, як Ти чуєш себе матеріально (бо я не знаю навіть, чи на пенсії Василь Карпович чи ще працює). Будь ласка, напиши чітко. В мене тут є 80 карб., і я міг би їх Тобі переслати. Чи одержала Ти пакунок із книжками? Прошу Тебе, Валю — передплати Гете 10-томовик (десь саме тепер час передплати на нього). А коли не встигнеш чи не зможеш, то передай тоді це прохання Марусі. Я дуже хотів би мати цей 10-томник, хоч і роками ще не користуючись із нього. Оце, здається, всі свої прохання до Тебе я висловив. Тепер — перепишу Рільке. Отже, по черзі. 1-11 В небо глянь! Там вершника немає? Надто рідко виявляє нас гордість долу, котру спонукає гордість висі, несучи всякчас. Загнана, приборкана природо, суть буття, себе ти пізнаєш? Тільки гніт нові звістує броди, рух вперед, вертання — не збагнеш. Це вони? Чи, може, їм несила спаруватись в упряжі одній? Далеч безіменна розлучила стіл і луки. Спілка зореґрон ошукає. Краща із надій: вірити фігурам в однотон. Зразу скажу, що цей сонет був мені дуже темний, а тому всі вади його, помітні з тексту перекладу, я чую, але поки не докладатиму рук, поки не збагну цілої структури, як вчить замовклий Юрко. 1-16 Друже мій, ти сам-один, бо то ж... світ цей ми жестами і словами робим своїм — тільки тими частками, де він найслабший чи вводить у дрож. Хто пальцями вкаже на запах? Хіба сили ворожі ти не помічаєш, скільки не є їх? Померлих ти знаєш і острахом повнить тебе ворожба. Бачиш, судилось нам разом терпіти частку цю, працю незвершену, ніби то є вінець. Хто зарадить цій хибі? Отже не ти мене в серці плекав. Ріс би я швидше, щоб, космами вкриті, Бог упізнав мої руки: Ісав! У цьому сонеті бракує мені ясноти логічної в’язі. Крім того, маю клопіт із дольником чи синкопованим ритмом (надто тяжко дається оця органічна аритмія, ця наближена до невимушеної розмови оповідь). Тут, певне, доведеться деякі рядки чи й катрени перебудовувати, але так само кладу напотім усе це. 1-23 О лиш тоді, як літ, мет котрому не треба, випірне в тиші неба сам, свавільний, як світ, щоб подоб яснотою ніби меткий літун бавити вітер грою, крутячись, наче в’юн. Тільки як щире “куди?“ зрослого апарату зборе дитячу пиху, стане зухвалий з жади успіху далям за брата близячи їх на шляху. Коментувати особливості цього сонета — зайве; всі вони — перед очима. Скажу просто, що тут така ж мені рахуба, як і з 16, але рахуба побільша. Це той сонет, перекладом якого я найменше задоволений, а зробити щось — поки просто безсилий. 1-24 Що ж, боги ненадливі, нашої дружби старої маємо ми поцуратись ачи напитати тільки на карті її, ту, що міцної криці не знає і як ту зброю плекати? Велетам — друзям оцим, котрі з мерцями нас розлучають, про наші муки байдуже, наші учти далекі, між купіллю і нами відстань росте, а їхнім гінцям, що загайні дуже, нас не настигнути. Кожен самотній нині геть залежить від того, що другого він не знає, стежку ми кладемо не як меандр на глині, але як міру. Давній вогонь палає тільки ще в казанах, де молотки все тяжчі. Тратячи силу, ми наче плавці пропащі. Скажу, що 10-12 рядки цього сонета я проходив навпомацки і не певен, що не збився з путі. 1-25 Нині тебе я волію, лиш тебе, о мій квіте, назви котрого не взнав я, — це єдине з жадань: ще раз згадати і вам, окраденим появити посестру славну оцих неподоланних волань. Як танцівниця нараз, чуючи в тілі вагання, спиниться, ніби її юність проймає метал, мрійна й заслухана — вже бог усеможною дланню в серце її нестійке пісні заронює шал. Неміч близька вже. І кров, зборена тьмою, стемна вилискує, ще марить весною, ще, начуванне, вирує серце, немов молоде, але гамується рвіння смерком і яром заки та кров під страшним долі ударом в навстяж відкриту смертну браму зайде. 1-26 Але, божественний, ти й наприостанку співаєш, сонмові лютих менад серце не давши своє. Ти, чудовний, цілком їхній зойк заглушаєш, а нагірній твій спів понад хаос постає. Хто б з них розбити спромігся ліру твою або дух? Як не шаліли вони, як у борні не жбурляли камені гострі, що їх в серце тобі метали, — ніжність поймала твоя, їм відкриваючи слух. Помстою знищений ти, караний, ти відбринів, але відлуння твоє в тілі левів відгукнеться, скелям, пташкам, деревам чути подосі твій спів. Боже утрачений, ти знак, нескінченний в віках, дертий злобою, твій дух проскурами роздається, отже, ми вуха твої, ти — на природи устах. Ну, ось, Валю. В Тебе тепер мають бути всі мої 26 сонетів першої частини. Якщо я зберуся з часом, силою і т. ін., то якось перепишу Тобі в листі їх усі 26, але, певне, це буде вже тоді, коли вони стануть більш-менш кондиційні. Сієї ночі знову снився Дмитро — підряд кілька ночей — і все якісь хованки-настигання, майже онтологічний мотив. Ось тобі трохи своїх віршів. [Далі йдуть вірші: “Посоловів од співу сад…“, “Схились до мушлі спогадів — і слухай…“, “Пірнай у сон — і забуттям окрийся…“] Бувайте здорові, любі мої. Щедрую Вам щастя-долю в Новому році. Цілую Вас, славні. І — дякую — за добрість Вашу. В.Стус 8 грудня 74 р. 1 Статтю Ів.Дзюби “Син Кабарди“ про кабардинського письменника Хачіма Теунова було опубліковано в “ЛУ“ 29.11.1974. 2 Оповідання Валерія Шевчука “На вітрах“. 43. ДО ДРУЖИНИ 23.12.1974 Чолом, любі мої! Десь у середині грудня мав листа од Тебе, Валю, — із чудовою “Великою ніччю“ (знаєш — прочитав із превеликою втіхою, зробив дві поправки — “доокола“ замість “довкола“ і “погляд“ замість “зір“ — і позаздрив собі самому — зразка 1971 р. Бо мої сонети з Рільке, роблені тут, далеко не тієї якості, як ця елегія ночі). Я вже, Валю, Тобі писав, що всі сонети до Орфея (ч. 1) я Тобі переслав, тепер братимуся до другої частини, де їх, здається, всього 28. Із них я маю такі: 1-3, 6, 18-28. Будь ласка, без поспіху і без помилок перепиши решту і вишли мені — протягом 1-2 місяців, як Тобі буде час. Прошу тільки — не вкладай їх у чергового листа, а вишли окремим конвертом, бо при Твоїй періодичності (1 лист на місяць) я буду позбавлений вістей од Тебе цілих 2 місяці (перевіряють вірші — не менше місяця, а то й більше). Ще раз дякую Шурі — за 14 сонетів, здається, досить вправно переписаних. Останнім часом мав вісточку од Михасі з сонетом, од Юлія . І обом — подяка моя велика. Нині лагоджу свої сухі кості; взявши у тезки1 Антонича, довикликую духів, які б поріднили мою душу із його душею (хочу щось написати, лише не знаю, як буде). Маруся переписала в листі уривки зі статті Волошка2. Автор її згадує за листи “хіміка“3, я ж чув (не читав) лише про один. Автор не помилився? Пиши, Валю, просторіше — про здоров’я батьків наших, про себе, про Дмитра, про моїх колишніх друзів і соузників — що, звичайно, можна писати, не викликаючи гніву церберів. Знаєш, Валю, Ти снишся мені чимраз рідше. Десь, мабуть, раз на місяць (тоді, коли сідаєш до листа мені). Отож, як писатимеш рідше — то й снитимешся з більшими інтервалами. Щороку — по зустрічі — Ти починаєш даленіти, заходячи за обрій пам’яті, а сього року — після видження — зайшла так далеко, що я Тебе вже й не чую: Ти — як та цяточка сумного маку, яку я Тобі показував у кращі для себе часи. Як можеш — пиши докладніше. Не думай, що хочу якоїсь патини, ні. Хочу більше фактів, більше чути Твоє життя, життя сина, життя моєї околиці (то правда, що координати Раїного чоловіка змінилися?). Цікавлюсь, чи не вийшов Рільке М.Бажана, де подівся дядько Волек4, як казав Дмитро (тобто, чи все гаразд у нього). Кланяюсь Твоїм батькам, Шурі з усім її сімейством. Уклін мій усім київським ярославнам, усім добрим людям. Цілую і чекаю листа. 22.12. Останнім часом читаю періодику, бо більше читати нічого (книжкових бандеролей не одержую, хоч і замовляю). До всього на 75 рік лишився без “Иностранки“ — ліміт. Прочитав “Чорного принца“ А.Мердок — без утіхи, як і Делібеса (№ 11, 12) — без радості. Роман Перрюшо про Мане — так само не втішив (куди краща його книга про Тулуз-Лотрека). А щодо романів Меші Селімовича або “Вбік до Свене“ — то це мені заказано читати, як і чимало іншого доброго, що подекуди прохопиться в “Книжном обозрении“. А що ж наш “Друг читача“? Коли вірити цьому другові, то новинки в нас такі, що й ворогові не зичив би! Лишився я тепер на зоні удвох із тезкою, більше ні до кого живим словом обмовитися, а ще сподіваюся, що згодом буде не краще, а гірше. Не знаю, Валю, писав я Тобі чи ні: хотів би мати 10-томовик Гете (виходить російською мовою, десь саме тепер має бути передплата). Замов, будь ласка, тільки не сюди, звичайно, а собі. Може, ще коли здасться мені, а вже як не мені, то, може, Дмитрові, коли йому дасть Біг мої зацікавлення. Ну, а тепер — трохи лірики. Послухай вересня — і він повість в своїй оскліло-мерехкій задумі: те, що в веснянім виснилося шумі, іще й подосі жде на благовість. Спадає листя — і твоє ждання, мов перелітний птах, пірветься в вирій. З усіх коханок дайсь єдиній — вірі, що зраджує і любить — навмання. Бо вже верхів’я молодих трепет напризволяще наслухає гуки німих висот. Тополя ламле руки — і сил нема пуститися у лет. Цілую Тебе, люба моя! Щасти Тобі у Новому році! 23.12.74 р.Василь 1 Василь Лісовий. 2 Див. примітку до листа від 23-24.09.1974. 3 Йдеться про хіміка Леоніда Селезненка, товариша В.С. з аспірантських часів. Його було арештовано одночасно з В.С., а потім випущено після покаянної статті. 4 Так малий Дмитро називав чоловіка своєї тітки — Валентина Ловейка. 1975 44. ДО ДРУЖИНИ 7.01.1975 Сервус! Отже, Валю, мені доведеться довго звітувати перед Тобою — за всі Твої дари (мав їх і після Нового року, але ще до Різдва). Тим більше, що водночас одержав менше висилання (бандероль) від батьків (підписано татовою рукою). Такщо до моїх тягучких бальзамів Шостаковського, тобто бальзамів сурогатних, додалися Ваші справжні бальзами. Дуже Тобі дякую, люба, і не май серця на свої зайві турботи через мої прохання. Коли дасть Біг, я вже Тобі колись віддячу (сторицею, Валю, сторицею), а не дасть Біг — тоді хай сам і віддячує, аби йому, хто водить мною, не було гріха за мої негаразди. Тепер звітую про листи: мав поздоровлення новорічні од Дмитра — малого й великого, Михасі, Богдани, Світлани, Юрка, Володі Міщенка, Тамарочки, Олександри та Валентина — красно всім дякую. Від Тебе, вірю, буде теж, але перегодом — у середині січня (ось Твої вічні спізнення до мого швидкого поїзда!). Але це тільки побагачує Твої барви янгольські, чи ж не так? Боюсь наврочити, але поки я маю кілька добрих днів для писання і дай, Боже, аби так було і надалі. Одержав новорічний подарунок: проти Нового року мені снилося вусате сонечко, і від радості я прокинувся і довго лежав, мліючи в щасті. Шкода, що не маю адреси пані Льолі, і мої телепатичні зусилля не доходять до високих хорів їхньої господи, де живуть, нудьгуючи, добрі лари й пенати. Мав іншу втіху, але оманливу: в 6 числі “Филологических наук“, які недавно одержав, є стаття про Сонети до Орфея, зовсім, правда, порожня, але автор її, якийсь Н.С.Литвинець (чути нашого брата!) на 10 сторінках власного пустомолотства дає уривки перекладів, зроблених А.Карельським. Оскільки це цікаво (особливо як на мого суворого суддю Юрка), то наведу перший сонет: И к солнцу — ствол! О целый бор в звучанье! Орфей поет! О звонких крон хорал! И смолкло все. Но и в самом молчанье зрел целый мир свершений и начал. И звери поползли из нор в низинах из гнезд, притихших в солнечных ветвях, и в первый раз не хитрость и не страх причиной были робости звериной, а слух привычный рев, и рык, и гам вдруг стали в их сердцах ничтожно малы, и где лишь норы жалкие когда-то растерянно ловили звук крылатый, где прежде в темном страхе тварь дрожала, там голос твой теперь, и столп, и храм. Переклад нерівний, початок енергійний і досить оригінальний, але багато самодоточень і розріджень авторового тексту. Цей чоловік — засміливий, коли робить із прекрасного тексту Рільке своє, теж досить добре: Да, чтоб восславить! Он призван восславить гимном восстать из молчанья камней, сердцем своим преходящим заставить соки в божественном вспыхнуть вине. Тепер, Вальочку, перепишу трохи своїх дозвершень: [Далі йде вірш: “Там тиша. Тиша там. Суха і чорна…“] Цей сонет мені якось виснився, і я його записав. При тому, що маю нехіть давати назви своїм віршам, цей міг би — дуже приблизно — означити як свічадо пам’яті. Але що це? [Далі йдуть вірші: “Коли б не ти — оця зима…“, “Дозволь мені сьогодні близько шостої…“] Ти, звичайно, вибачиш мені самоцитації, як і ламентації, а що не так написано — Ти мені скажеш. Адже Ти мій масштаб світу. І, признатися, вже чую, як з’явилася якась добра шпара — межи мною і тим, що пишеться. Тому на вірші свої я дивлюся майже очуженим, вірніше — невласним оком, а тому мені було б відрадно чути всяку добру критику, що йшла б на користь тому, що з мене видихається. А тепер, Вальочку, трохи Рільке (з другої частини): Подиху, вірша ясна течіє! Завжди чистий усесвіт ласкаво повиває своє існування. Протитяжіння моє: йому піддаюсь без угаву. Хвиля єдина, котрої поступовим морем я зрів, найощадніший з усіх можливих морів, здобич далечі світової. Як багато цих, обширу знаних, місцин у мені позначилось. Вітру інші потоки — ніби мій син. Ти, повітря, мене пізнаєш? З місць моїх не забуло нічого? Ти, гладка обволоко, аркуш і вигин кожного слова мого. Це перший сонет. Кінцевий варіант: вітру інші струміння — ти, гладеньке лушпиння (обволока — мені здається краще). Маю клопіт із місцинами, а особливо — “місць моїх“ — але, бог відає, що там я, шукаючи, знайду, хоч усе зрозуміло, що мав на увазі Рільке, але чого я віддати поки не можу. А це Рільке — передсонетний: Зима. Паркан. І чорний кіт на білому снігу. І ворон між вербових віт гнеться в дугу. Дві похнюплені сосни смертельну чують корч. Світ цього царства сатани — головою сторч. Дві брами, вгрузлі в землю, тьма колошкає Танар. І духу-продиху нема од жалібниць, од мар. Зима. Паркан. Чорніє стовп. Мережка шпичаків. І коней золотий галоп. Вогненний грім підків1. Коло сонетів я останнім часом трохи попрацював, тож перепишу іще кілька, зроблених у різній мірі кондиції: О зови мене в свої години що з тобою в вічній боротьбі, що благають, наче пси провинні, як би викрутитись, лиш тобі видасться: нарешті зміг піймати. В непокорі цій — ти й сам єси. Вільні ми. І звикли проминати уготовану нам мить яси. Боязко ми прагнемо підмоги, чувши: ще заюні для старого, а для небувалого — старі. Нам по правді славити годиться адже водночас ми — сук і криця і загрози трунок о порі. (Це 23 сонет). V Тихий друже далечей, ти чуєш — дух твій множить сфери світові, як з дзвіниць суворих край звістуєш. Те, що з тебе соки п’є живі, за саму поживу дужчим стане. В вічнім перевтіленні творись. Що страшний твій біль? Вино духмяне з пива-трути встоїться колись. Будь же смислом ночі, на хресті власних дум, зібравши надмір моці: бо ж остання зустріч настає. А, забутий у земнім житті, мов притихлим долам: я в потоці і швидкій воді кажи: я є. Цей сонет, 29-й, про який я Тобі не написав був, що маю (повторюю ще раз: маю 1-3, 6, 18-29), мені, звичайно, найдорожчий і, окрім першого тривірша (Будь же смислом...), надзвичайно тяжкого, як і темного досить, для віддачі, я, здається із ним упорався, предобряче намучившись. Вашу природу, свічада, в цім світі жоден збагнути, як слід, не зумів. ви, наче діри гучливі в ситі, заполонили перерви часів. Звикли ви тринькати залі порожні, смерком повиті, мов плетивом віт. Крізь живопліт ваш дереться вельможно люстра, мов хлопець шістнадцяти літ. Часом ви барви живої потік, дехто, здається, в вас сновигає, інших ви лячно справляєте вбік, лиш найвродливі лишаються в вас, поки за вашим лицем не засяє спалах нарцису в окрасі окрас. Це сонет третій. Маю такі варіанти: крізь живопліт ваш іде переможно (це задля того, що слово вельможно має не зовсім прояснений для мене стилістичний тон). Крім того фінал вірша не дуже здалий вийшов, а наявні варіянти-заготовки (квітка нарцису, розквітла враз; чи: квітка нарцису в чарі окрас) мене так само не задовольняють. І я не знаю, чи знайду ближчим часом що вартніше. Знала, трояндо, ти давні трони вершити, простий вінець лямував келишок твій, нам же оці незчисленні повняві квіти невичерпні у вроді своїй. В одязі одягу ти ховаєш страждання, що, наче дух, схоже на жмут мигтінь, а окрема пелюстка — то уникання, зречення всіх одінь. Запах твій вабить нас од століть, назва кличе — бальзами її спивати, а нараз він, як слава, в вітрі стоїть. У найменні його ми ще й досі не певні. Прагне в лоно його знову вертати спогад, який нам дали наші благання ревні. Це шостий сонет. У ньому маю варіант початку: Знала, природо, ти давні трони вершити. Просто мережані вінця твої навсібіч. Нам же оці незліченні повняві квіти — то невичерпна річ. Цей варіант початку мені видається кращий за те, що я перед ним написав, але все одно і йому багато дечого бракує. Де ти набралась духу, о танцівнице, минуле перенести в животік? Цей ураган кінця, оце дерево руху — як їх цілком у свій спадок прийме добутий рік? Чи не від того цвітеш ти, що виром своїм захопила тиші його чолопок? Не через тишу оця — (адже тиша — не сонце, не літо, ані тепло) — твого тіла спека — без краю й кінця. Але він ніс його, ніс — дерево твого екстазу? Чи ж не його це плоди спокійні: цей дзбан з пасмами стиглості, або визріла ваза? І в подобах: хіба ж не ти абрис лишала, коли твоя брова швидко писала тьмяну стежку блукань і перевтілень бран. Тут, у цьому 18 сонеті, так само не задоволений фіналом, зробив варіант, яким теж не дуже втішаюся. Отже, замість дзбана — коряк (куди гірше!) і: Або в подобах: хіба ж сліду не залишалось, що твоєю бровою похапцем так на манівцях оцих самовертань писалось. Переписую далі другий сонет: Так, як майстрові жест передчасний щирі мазки з полотна зітре, часом свічадо усміх прекрасний враз із обличчя дівчат забере. Марно прагнуть при сяєві свіч ранком, чи ввечері при абажурі усміх піймати: лиш маски похмурі там, за серпанком справжніх облич. В що ви вглядалися, очі, як дихав жаром камін, що згасав без часу? В погляд життя, що навіки згубилось? Хто знає, земле, про всі твої лиха? Той, хто співає щедру ясу серцю, що в світі цілому забилось. Щось мені ця робота над другим сонетом не дуже до вподоби, але вже як є. Так само мало радості мав я і від розволіклого 19 сонета. Ось він: Золото мешкає в пещених банках десь, і приватні справи заводить з відвідувачами. А сліпий той, жебрак, — ві[н] для мідного шага весь — наче місце порожнє, як порох поза кутками. При гешефті ці гроші чуються, як удома, перебравшись у шовк, гвоздики, хутра нові. Він, мовчазний, стоїть — слухає, як нерухомо сплять ачи прокидаються гроші, наче живі. О як вона прагне стулитися на ніч, долоня простерта ця! Завтра долю свою вона іспитує знову, жебрами зморена, виснажена до краю, поки хтось, споглядаючи, з дивом збагне до кінця і прославить довге стояння. Тільки оспіваним — слово і лиш божественний — наслухає. Узагалі, мушу сказати, що із тих 35 сонетів, які я вже переклав, далеко не всі мені до вподоби (на рівні, скажімо, 29 чи близько того). Так уже хочу звільнитися з цього квазісонетного рабства і одержати що інше до роботи (довша нехіть докінчити майже готові “Римські елегії“ Гете — того ж гатунку). І тепер, розігнавшись на Антонича, не знаю, що з того буде. Бо доба суперлятивів закінчилась, а з нею — і стара структура, форма письма. Коли вдасться відчути масштаб цього нового критичного письма, то, може, і з Антоничем щось і буде. А так — шкода й мови. Тим більше, що аж надто багато чого бракує для того, аби займатися Антоничем і доконати своїх роздумів коло нього (ні, не на тему поета, а саме поета). Повернуся до одержаних листів. Світлана прислала мені другу подачу Свідзінського — воднораз легкого і тяжкого, граціозного (шугне дрімлюга блискавицею) і цікаво незґрабного (гарантом будемперебудем) — а обидва з цікавою мовою, що часом заздрощі беруть (над дуроломом велелюдним). Цей другий Свідзінський, без грації “іще літо у телефоні“, але, здається, що він прагне до тієї ж грації, але тягота висить над ним і світить із рядка. А конструктивність забудови, як і окремі міти (як ось: живицею не рану тощо), знають високе авторове мудре чоло — під сивиною волосся. Найбільше, звичайно, припали мені до вподоби “Гелгочуть гуси“ — із зумисною формою, в яку, як у перловиць стулки, закладено багато змісту. Тільки там бракує чогось — може, техніки, може, напору, який покриває своєю хвилею той чи інший недоґембльований текст. Хай мені вже вибачать чиїсь усміхнені вуса! Лиш не руді, а чорні!2 Валю, тепер відповідаю на Твого останнього листа від 11.12. Отож, одного листа, довго триманого, я одержав (де був Рільке), другого — з переказом статті — ні. Певне, їм вона теж не здається дуже переконливою, коли завертають її виклад. Уривки з неї, прислані Марусею, я прочитав — без особливого клопоту, бо чи ж може мене зворохобити той п’яничка з очима вчорашнього відірвиголови. Шкодую дуже, що слабує мама; їй бракувало ще тільки тромбів. Що Ти мені казала, аби звернувся з ногами, вже не пам’ятаю. Останнім часом я вже зовсім один, як бубон. І тезки нема, та й не буде скоро — десь чи не на цілий квартал залишаюся сам-один. Сподіваюся через кілька днів повернутися до роботи, але ще не знаю, як буде. П’ю бальзам Шостаковського, варю рум’янок, бабку, чуюся ніби краще. Це, Валю, й кінець моєму листові. Цілую Тебе, люба моя. Цілуй за мене сина, рідню, моїх добрих друзів, що не забувають мене. Вітай, будь ласка, моїх побратимів і посестер. Христос ся рождає! Безсилий перед Твоєю добротою 7.1.75 р.Василь 1 Це оригінальний вірш В.С. 2 Очевидно, йдеться про І.Світличного (чорні вуса), що ж до “рудих“, то це, очевидно, — В.Чорновола. 45. ДО БАТЬКІВ 2.02.1975 Дорогі мої! Сталося так, що мій лист, писаний до Вас у середині січня, цензура конфіскувала, не давши з того приводу, як то звично, жодних пояснень. Через це спішу, довідавшись про заборону, написати Вам одразу ж. Справи в мене так, як завжди. Чуюся, як завжди. Повернувся з лікарні, де став пити так званий вітамін “U“ (капустяний екстракт), який нібито лікує виразку. Не знаю, як він діє, можливо, мамо, допоміг би і Тобі. Це зовсім новий препарат, а тому, певне, ще не зовсім вивчений (великої полегкості од нього сам я не відчуваю). Його, звичайно, Маруся могла б знайти по аптеках і так само проконсультуватися з медиками, як він годиться мамі. Від Валі — дуже недобрі звістки. У її мами інсульт. Я тим дуже стривожений і не знаю, як вона зараз себе чує. Як не знаю, що там і з Валею, бо перенесла грип і має ускладнення на гайморові порожнини. Будь ласка, якщо Ви в курсі справ моїх київських родичів, сповістіть, бо від Валі я не маю листа вже тижнів 2 чи 3. До речі, Валя писала востаннє, чи одержав я Вашу бандероль і її висилання. То я одержав і те, і друге. А ось квитанцій на передплату, яку вона зробила для мене, я не дістав (і вона по листах не згадувала, що висилає). Через це я просив би Валю, аби тільки назвала мені все те, що передплатила і номери квитанцій. Коли ж передплаченого нею я не одержую, тоді попрошу її, аби вона повернула всю передплату на свою адресу, бо в цьому році заборонили передплату з дому. Мені приємно було довідатися, що Михайло* вже став до роботи. Вітайте його разом з Любою. Часом пише Дмитро, вітайте його так само. В інших випадках листів стало зовсім мало, то я думаю, що тут винні не люди, які пишуть до мене, а цензура. То що тут вдієш? Маю регулярні вістки лише від Михасі. Зовсім недавно одержав від неї поштівку з ліонським гобеленом на відкритці. Був і лист від Валі, де була друга подача Мандельштама. Я вже писав, що закінчив перекладати сонети Рільке, які в мене були. Тепер чекаю продовження — залишилося 13 сонетів. Довідався, що в Києві вийшов Рільке в перекладах Бажана. Звичайно, я це видання собі замовив, але не певен, що я його одержу, бо останнім часом нічого не хочуть присилати з того, що я замовляю (так само знаю, що винні тут не книгарні, а місцеві наглядові служби). Через те, що маю мало певності одержати Рільке Бажана, прошу моїх київських кореспондентів придбати мені цього Рільке, а в листі дати знати, що саме переклав Бажан із “Дуїнських елегій“ та “Сонетів до Орфея“ (цілком можливо, що цього року вийде великий Рільке російською мовою, над яким працює багато людей, чимало з яких мені невідомі). Прохань у мене ніяких не буде. Висилати мені поки нічого не треба і нічого не можна. Коли наблизиться час побачення (то ще не скоро, аж улітку, в тій порі, що й минулого року), то хай Валя чи Маруся (мені звідси тяжко сказати, хто з Вас може приїхати, хоч мені, звичайно, кортить дуже побачити Вас усіх) дасть мені знати, коли то буде приблизно, аби я знав. До речі, Марусю, коли б із Донецька хтось відважився приїхати до мене, то може сподіватись на попутчицю в ці далекі краї, яка мешкає десь коло Вас не так і далеко, а тут має тата. Її звати Віра, і вона може якось завітати до Вас. Прізвище її — Калач1. То, звичайно, їхати вдвох було б легше, аніж самій. Може, Валя моя її знає, а як не Валя, то хтось із моїх київських друзів (це пишу на той випадок, щоб замість Віри не вийшла яка-небудь Гапка в погонах, що схотіла б назватися Вірою). Оце поки всі мої новини. Цілую Вас, любі мої. Зичу здоров’я. 1 Йдеться про Віру Калач-Шумук, дочку Данила Шумука. 46. ДО ДРУЖИНИ 2.02.1975 Вальочку! Дуже мене засмутив Твій останній лист (не з подачею Мандельштама, за що дуже вдячний переписувачці), де Ти згадуєш про свої біди, які нарипали двері Твоєї господи. Пиши, як там здоров’я мами Твоєї, як Ти себе чуєш, голубко. Я Тобі був уже писав про це, але чомусь листа вкрали, не давши жодного пояснення про причини конфіскації. Там я був переписав останні переклади сонетів Рільке. Отже, я їх закінчив уже тижнів зо два тому, а нових поки немає. Тобто, я сподіваюся, що Ви їх мені надішлете, але перегодом. Мав листа од Михасі — поштівку з репродукованим на ній ліонським гобеленом. Так само мав вітання од Віри, Івана, Шури (дякую дуже!), Михайла, Юрка (це місяць тому, але не знаю, чи писав Тобі про це). Квитанцій на передплату я не мав, бо Ти їх не висилала. Прошу повідомити, що саме Ти мені передплатила і номери квитанцій (справа в тому, що тут почали війну з книжками й періодикою, тому заборонені домашні передплати і не пускають передплачених у “Книзі — поштою“ книжок. Я вже писав і за те, що Твоє більше висилання одержав. Коли я, довідавшись про Твої передплати, не зможу їх виправити для себе, тоді вже напишу Тобі, аби Ти їх вимагала на свою адресу, але вже потому (на превеликий жаль, це потому буде через місяців два чи й пізніше, враховуючи тернисті шляхи листів). Додам, що дуже непокоюся своїм тезкою1 — враховуючи його здоров’я, то справжні непереливки. Але кажи Вірі, аби надто не бідкалась, склавши руки і сподіючись на Бога. Останнім часом тут занадто багато клопотів, аби можна було залишатися спокійним. Занадто. На цей раз, Валю, я нічого не переписуватиму зі зробленого — залишу на наступний раз, коли дочекаюся од Тебе вісточки. Здоров’я Твоє і мами Твоєї, як і моїх батьків, дуже непокоять, а тому слід чекати, що Ви напишете в наступному листі. Робота моя коло Антонича посувається повільно, хоч далі підготувань, як завжди, затяжних, діло ще не пішло. І дуже шкода, що я залишив Василя без цієї відради — читати і перечитувати, спиваючи його молодечий хміль. Кланяйся од мене рідні, насамперед — Ользі Григорівні. Дай Боже, аби їй стало краще! Кланяйся друзям київським і сусідам, у яких я не можу позичити решітка. Як чує себе Олексійович?2 Шкода, що він так інтенсивно збавляє свої сили, і без того інтенсивно висмоктувані. А що поробляє наш дядько Дмитрусь, чому він так рідко пише до татка і не каже, як закінчив другу чверть? Валю, мені дуже цікаво, аби в Києві придбали Рільке Бажанового для мене. Цікаво, аби назвали всі сонети і елегії, які він переклав. А коли буде у знайомих час — аби переписали ті сонети, яких Бажан не друкував у журналах — Всесвіті й Жовтні (це вже перегодом, а поки — саме перерахування мене обходить). На цьому буду закінчувати поки. Цілую Тебе, люба. А Ти цілуй Дмитра — за мене. 2 лютого 75 р. Василь Втім, напишу такі сонети Рільке: Серце, співай сади, тобі невідомі, що в скло ніби занурені, очі сліплять, мов ваза. Слав їх, щасливе, співай, кращих за них не було — понад води й троянди Ісфагана й Шіраза. Серце, засвідчуй: ніколи ти не могло без них, їхні стиглі смокви завжди тебе пам’ятали. Їхнє гілля рясне квіти до тебе здіймало — так, як тепле повітря никло до лиць твоїх. І не дайся омані, буцім-то вже не в силі втриматись від припадкового поривання: існуй! Нитко шовкова, ти знов станеш ткалям при ділі. Образ той, що тебе в плоть свою прийме, відчуй (мить, наче біль, пробіжить духом твоїм і тілом чи: (враз оджилим на мить духом своїм зболілим), як остаточно завершений подиву гідний килим. V О повернись! І в грації дитинній додай стрімкий пуант у наш танок, що в пам’яті, мов зірне мерехтіння. Адже природи виважений крок не знає наших чарів, бо природі лиш спів Орфея править за живло. Її ти зворушав іще відтоді, дивуючись, як дерево могло так довго згадувати, щоб з тобою іти на ліри голос гомінкий, що звисочів над глиби нечуванні. Її ти вів чудовною ходою і вірив: ще твій друг на святкуванні внесе в танок свій лик і крок чіткий. Бувай здорова, Вальочку. 1 Йдеться про Василя Лісового. Віра — його дружина. 2 Іван Олексійович Світличний. 47. ДО ДРУЖИНИ 5-9.02.1975 Дорогі мої! Сьогодні, 5 лютого, одержав, Валю, Твого з Дмитриком листа. Дякую! Мені дуже боляче відчувати Твої великі клопоти й безсонні ночі, а ще тяжче — що здоров’я Ольги Григорівни зовсім-зовсім зле. Передай їй, будь ласка, од мене великий уклін. Я писав їй персонально в листі до батьків, але того (січневого) листа чомусь конфіскували, отже, багато моєї праці пішло намарне (власне, доведеться знову те все переписувати, хоч досі не знаю, що цензурі не сподобалося в ньому). Знаю випадки, коли після інсульту люди поправлялися. Останній приклад — композитор Бріттен. Дай Боже, аби й мамі нашій стало краще, дорога Вальочку. Скажи, що я молитимуся за неї, аби видужала. Шкода мені Вас, любі мої. Дуже шкода. Як би я хотів перебрати Ваші клопоти на свої плечі, але що я можу вдіяти? Маю одну дорогу — ганьби. Але нащо Вам я такий, то ж правда, люба? Валю, знаю, що Ти писала листа поспіхом. Тому не зауважую маленьких роздратовань (Ти сприкрена, що бандероль слали батьки, а не Ти). Але, Валю, їм же так само прикро, що всі мої прохання — до Тебе, а не до них. Чи ж не так? Отож, не сердься (це слово я пишу правильно, а Ти ні, але у Тебе воно ніжніше). Мав воднодень і листа від Тата, і 5-й том Словника (4-го не маю, то, може, через когось зауваж їм, бо мені не подобає ніби писати про це). З лікарні я вже повернувся. Чуюся звичайне. Шкода, що вже не маю Твого вікаліну, який єдино мені добрий. Але чи це єдиний мій клопіт? Далі. Дмитро просить мене, аби я дістав книгу про героїв-піонерів. Я б із радістю, але таке пересилання неможливе. Отож, може, хто дістане йому цю книгу від мене, я буду дуже вдячний. Останнім часом (уже тижнів зо два!) закінчив усі сонети Рільке, які в мене були. Тепер сиджу над їх переписуванням і дошліфовуванням. Повернувшись, дещо переробив три з них перші, перечитав Юркові листи, яко класику (дуже шкода, що його консультації так далекі від мене, що я не можу сперечатися з ним на такій відстані далекій, хоч у мене — більше одностайності, ніж суперечок, хоч є і такі). Я пишу щиро: премудрий Юрко хлопець, і одна сторінка його листа цікавіша за всю статтю якогось Н.Литвинця, що в “Филологических науках“ (№ 6, 74 р.) написав статтю про “Сонети“ Рільке. От було б добре, аби Юрко (в перспективі бодай) осмислив естетику Сонетів чи й Елегій — не так, як він писав дисертацію, сварячи Борєва чи Недошивіна, а так, як писав про Рільке Гайдеггер (або я знаю, як Гайдеггер писав? лише здогадуюсь, що писав добре, що в такому плані міг би писати і Юрко, чуючи з його езотеричного стилю!). І коли вже зайшло про Юрка, і його пречудові листи Рількевські, то одразу ж скажу: як на мене, він фінал третього сонета тлумачить дещо не так (бодай не так, як той фінал я його розумію). Ще раз скажу, що до цього місця я з Юрком чи не геть згоден (хоч і не геть і не цілком). Що ж до: ein Hauch um nichts. Ein Wehn im Gott, то тут, по-моєму, є сліди концепції поезії. Спів — не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути особою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. Отже, осягнення, бажання — решта навантажень на поезію, як подих Божий, бути не може. І тому, юначе, дарма ти криком рвав вуста (то була не поезія). Ти, юначе, правив од поезії не того (не кажучи вже про те — що од поезії взагалі нічого правити, в першу чергу авторові, поетові). Отже, юнак був не в поезії, не в співі, і його кортячка версифікаторська мине, коли заніміє в ньому крик плоті, крик, що він ототожнює з вимогами поезії. Тому краще юнакові спекатися свого заняття з приводу. Бо іншим духом повен справжній спів. Це проба вдихнути душу в порожнечу, недуховне (чия проба? певне, проба самої порожнечі набути-самонабути — власну духовність). Поезія — це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто, стан божественної субстанції, нічим не спонукувані, просто наявні сліди саморуху природи, просто вітер усесвіту). То як я можу погодитися з версією Бажана (Не подих в пустку. Віддих в Бога. Вітер.). Їй-богу, я не можу навіть здумати, що шановний Юр бачить тут логічного! Справді, в цьому сонеті чи не найтяжче оце: Wann aber sind wir? Und wann wendet er. Мікушевич тут напускає страхів. Бажан, звичайно, куди обережніше, а тому ближчий до правди, і до помилки (коли б тільки хто добре знав, де правда, а де помилка!). Моя остання думка така: Спів — це буття. Для Бога найлегше. Коли ж є наше буття? Правда, вже далі — Zweispalt: чи то коли він навертає на наше існування землю й зорі — і в цьому разі я згоден із Юрком: тобто, що колізія співу й існування (існування — як здвоєного буття; коли паралельні космосу перетинаються: у нас — існування, не буття. Ми — рука Бога, уста його, але ми — й є. Ми в сяєві двох сонць: Бога-провидіння і самоволі. У цій версії (першій), гадаю (і то — приблизно), що можлива ця версія: “коли ж нам жити, як опроти нас Господь воліє всесвіт обернути“. Тобто, коли в проблематику співу існування включається проблематика людини 20 століття — наслідок суперечностей людського духу. Чи то — і це друга, спокійніша версія: коли до нас бог навертає землю й зорі, бо ми — малі співці, що мають Геніальні Орфеївські обов’язки перед усесвітом — естетизувати його — теж не своєю волею, а кривою самоволею природи самості. Світ схиляється до нас, ждучи од нас Орфеївського співу і повіривши в нас. Це все надто тяжко розшолопати. Бо тут є моменти, що не зовсім вкладаються в загальну концепцію, а тому треба йти навпомац, аби не схибити (а як не схибиш, ідучи навпомац?). Тепер не буду давати цих перших трьох сонетів, бо ще коло них посиджу, глянувши на них у низці решти. Може, низка допоможе. Тимчасом перепишу кілька останніх перекладених сонетів, які я змушений повторити вдруге, бо перше моє висилання було сконфісковане. Отже, сонети Рільке. [Далі йдуть сонети: 2-26, 2-25, 2-20, 2-28, 2-27, 2-24, 2-21.] 9.2. Валю, недавно був сумний од Тебе лист. Пишеш, що здоров’я мами зовсім зле. Тяжко мені то чути. Живу сподіванням, що їй стане краще і молю про те Бога. Хочу відіслати цього листа, аби ще Ти встигла привітати зо мною поруч моїх батьків. Через це завтра й пішлю. А поки дам відповіді на запитання і висловлю прохання свої (але які запитання? чи вони були?). Отож, прошу передплатити мені Гете — 10 томів (я вже писав). Прошу вислати на медчастину вікаліну — пачок із 6, а також 4 пляшечки вітаміну “U“ (таблетки метилметионінсульфонія хлориду), бо тут його немає. Сюди ж можна покласти слабне (кору крушини чи інші трави, здається, олександрійський лист, який діє так само, як казав мені Василь). Але ні в якому разі не можна класти їстівного нічого — аби не завернули. Так само нічого іншого — одні ліки, одні трави. Коли можна, не зволікай із цим. Квитанцій Твоїх, Валю, я не мав — Ти забула і не вислала мені, як і не повідомила про передплату. Досі я не одержав Твого нічого, отже, краще переадресуй на себе, бо тут боронять. Побачення я попросив на другу половину червня — першу липня, коли буде — ще не знаю остаточно. Іванову адресу я недавно дістав, дякую. З листами стає гірше. Тільки від рідні, більше ні від кого не пускають. Кланяюсь усім своїм друзям, а все жіноцтво здоровлю зі святом. Буду на цьому, певне, закінчувати. Додаю листа до Дмитра й вітальні відкритки дві. Цілую. Василь 9.2.75 р. 48. ДО СИНА Лютий 1975 Дорогий мій сину! Твій лист, як і мамин, мене дуже засмутив — усе через те, що хвора бабуся. Звичайно, Ти допомагаєш мамі й дєді — доглядати за бабусею, чи не так? А пишеш Ти не так, як міг би, аби постарався. Бачиш, сину, із цих дрібниць починається людина. Ти хотів би мати книгу про героїв-піонерів. Я Тобі не можу напевне її обіцяти, що дістану. В кожному разі постараюся зробити Тобі таку радість. А хочеш, я Тобі розкажу про те, як стати героєм? Втім, це не обов’язково — бути героєм. Але обов’язково — бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі. Тоді потрібно, аби були герої. Ти знаєш, що більшість із них гине, бо сили, що стоять проти них, занадто великі, аби їх збороти. Малюєш Ти, сину, зовсім зле. Я так само зле малював, як Ти, і дуже за тим шкодую. Добре, що оцінки в Тебе гарні. Але я чекаю, що другий клас Ти закінчиш відмінником. І це для Тебе не так тяжко — виправити письмо, старанніше писати і не лінуватися переписувати. Радий із Твоїх спортивних успіхів. Але чи не забуваєш Ти про вправи для своїх ніг? Тобі не тяжко ходити? Мама може показати вправи, які Тобі слід робити, аби ноги ставали міцні, як у спортсмена. Дуже хочу, синку, щоб мама і дєдя і бабуся були Тобою задоволені. Шануйся. Я не хочу й чути про те, що Ти не завжди слухняний, не завжди старанний. Ти згадував за Оленку1. Адресу її я знаю. Отже, можу й повідомити, якщо мама забула (а хіба мама не працює разом із її татком?). І ще одне, Дмитрику. Поки я не можу писати для Тебе окремого листа. Хіба що на день Твого народження (а це ж Тобі буде вже 9 років!). Живу я, сину мій, звичайне. Багато читаю, багато пишу, вивчаю англійську мову. Звичайно, коли за неї візьмешся і Ти, то матимеш успіхи більші за мене, бо в Тебе значно краща пам’ять. До речі, скільки Тобі треба читати вірш, щоб його запам’ятати? Чи багато віршів Ти знаєш? Які книжки читаєш? Які Тобі найбільше подобаються? Ти по-старому хочеш бути шофером, коли виростеш? Я був післав Богданці вітання новорічне, але, на жаль, вона його не дістала. Бачитимеш її — подякуй за мене, що вона шле мені такі добрі зичення на новий рік. О, вона така славна дівчинка! Шкода, що зима в Тебе — без лиж. Тут сніг великий і зима добра, з морозом і сонцем, але часто буває хмарно. Ну, от і вже, синку мій. Цілую Тебе. Зичу здоров’я, успіхів у навчанні. Твій тато. Лютий, 75 року 1 Йдеться про дочку Ів.Дзюби. Після звільнення з-під арешту Дзюба працював у багатотиражці авіазаводу ім.О.Антонова. На тому ж заводі інженером працювала і дружина В.С. 49. ДО ДРУЖИНИ 26.02.1975 Бідні мої — Валю, Василю Карповичу, Дмитрику, Шуро! До мене дійшла страшна звістка — немає нашої мами. І вже мені не зустрітися з Нею на цьому світі і вже не виблагати в неї прощення. І моторошно мені відчувати, що осиротіла вся Ваша домівка, і Велике Горе зайшло до господи Вашої і я не можу його ділити з Вами, будучи серед Вас. І від цього мені ще тяжче стає, ще нестерпніше: як чути мені Ваші далекі плачі, що йшли в мої сни далекими відголосками. Як мені тяжко, що я не можу втерти Ваших сліз, дорогий Василю Карповичу, моя дорога дружино, бідний мій сину, дорога Шуро. Тяжко мені, що Бог не почув моїх молінь, коли я його ревне благав, аби видужала наша мама, аби сталося чудо. Чуда не сталося. Пухом земля Їй, небіжчиці, і царство Їй небесне! Я так багато збирався сказати Їй при зустрічі, бо чув перед Нею свою найбільшу з усіх Вас провину, то ж кому я тепер і скажу про це? Чим я можу зарадити цьому горю? Після цієї страшної звістки Ви для мене стали ще рідніші, ще кревніші, ще дорожчі. І простіть мене Ви, любі мої, простіть Ви мене, бо в Неї я вже не випрохаю прощення. Люба моя Валю! Виціловую Твої горючі сльози і зрошую Твої щоки своїми. А Ти, мій дрібненький сину, прихили до мене своє настрашене личко, дай я витру своєю хусткою Твої очі. Де ж Ви поховали Її? Куди мені завертати свій погляд, розшукуючи Її могилку? І на якій дорозі мені зустрітися з Нею? Уся моя провина перед Нею стала моєю тяжкою провиною перед Вами, дорогі мої. Цілую Вас — у Великій Вашій жалобі сповнений Жалобою Ваш Василь Тримайтесь, любі мої! Нам треба якось жити далі. Якось перебути цей Час Жалоби. P.S. Валю, я нічого іншого не можу писати в цьому листі, бо нічого іншого немає. Докладаю тільки листа до моїх батьків, а до Тебе вже писатиму перегодом, у наступному місяці. Тримайся, люба моя, жалібна моя зозулице! Твій Василь 25.2.75 р. Валю, Ти кажеш правду: треба звикати до нової реальності, бо більше нічого не вдієш. Я вже давніше вдивляюся в ту нову реальність, незбагненну для мене. І знаю, що треба все пам’ятати і нічого не забути і на цій Великій Безвиході щось робити — для життя, а не для тліну. Поки орієнтуюся на Великі Мандри. Я все частіше спиняюся на думці, що жити за теперішніх умов я більше не в силі. Бо дилема така: або ходити в смугастому одязі, як Валентин* та інші хлопці, або вибути з цього світу. Жити ж у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача, — то роль не для мене. Як не для мене роль — писати опуси в дусі Зені1. Зневажати себе, втративши почуття власної гідності, я не годен. Мені моторошно від того, що я не можу провести в останню путь бідну Ольгу Григорівну. Моторошно думати, що таке може статися і з моїми батьками, боронь Боже. А я тут шитиму рукавиці, бо маю покутувати чиюсь знавіснілість, напад чужого сказу. Бути річчю з державного майна — неетично. Валю, я не збираюся жити гнівом, не хочу мстити своїм катам — хай їх судить Бог. А мої поезії скажуть самі за себе: хто був людиною, хто нелюдом. Не можу я, аби всяка потороч збиткувалася з мене. Я ще остаточно не спинився на цій думці, але все частіше на ній застановляюся. Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї — то танталові муки. Ми, звичайно, ще поговоримо про все це, коли стрінемося (хоч не знаю, чи буде змога зустрітися цього року: поки орієнтуюся на кінець червня — початок липня, але до того часу можуть тисячу разів заборонити). Зрозумій мене, Валю. Я обираю межи Сціллою і Харібдою, мій вибір — межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі. Тримайся, дорога моя жалібнице! Твої сльози падають на мене і я хочу плакати теж. Але не можу. І від того мені не легше. Цілую Тебе, голубине моя! 1 Мова про Зіновію Франко з її покаянними виступами. 50. ДО БАТЬКІВ 14.03.1975 Вітаю Вас, любі мої! Одержав Твого листа, дорога мамо. І дякую дуже. Я так уже скучив — і за Тобою, і за Твоїми ласкавими щирими літерами, що й не сказати. У нас тут так само повертає на весну. Снігу ще багато, але поки цей лист дійде до Вас, від снігу не лишиться ні знаку, бо вже повне сонце, зі стріх тече від самого ранку. Я попрошу Вас переслати цього листа Валі, бо туди я в цьому місяці вже написати не зможу. Валя прислала ліки, але видавати їх не хочуть, хоч місяць тому й обіцяли. З того приводу я ще буду допоминатися, але не знаю, чи буде з того яке пуття. Щодо свого побачення: гадаю, що 3-5 липня Вас би влаштувало? Коли ні, то через тиждень, тобто, так майже, як минулого року. За всіма Вами я скучив, а кого з Вас побачу сього року? Та й чи побачу? Щось мені перестало працюватися — ніби щось стоїть на заваді. Спасибі Валі — прислала три сонети Рільке, то, може, це трохи розважить і виведе з ями, з неробства. Дуже Тебе, Вальочку, прошу: маєш яку просвітлу годиночку — помалу перепиши й решту сонетів, їх же не так багато лишилося. Дякую Михасі, що придбала для мене Рільке, бо я тут не маю, скільки не замовляв. Мені дуже цікаво, які ще сонети до Орфея Бажан переклав (поверх журнального списку). Отож, коли з другої частини він поперекладав сонети, то прошу назвати, бодай які. А вже як не буде для Вас великого труду — перепишіть позажурнальні сонети (ті, яких “Всесвіт“ не подавав). Із Валиної передплати одержую поки лише “Всесвіт“, решта 2 видання, певне, надходитимуть згодом і все це — на курячих правах, бо без квитанцій, які невідомо коли і як загубилися в дорозі, не оговорені в листі. Але Бог із ним: до великих втрат додалися малі, майже непомітні. Прочитав “Філіппсбурзькі подружжя“1 — без великої втіхи. Тепер читаю книгу Єремеєва2 про французький новий роман (цікаві деякі цитування й переказування чужих думок). Мав велику відраду од книги про Крушельницького3, яку привіз Славко. Щоправда, це відрада особлива: з такою ж “відрадою“ я думаю про долю нашого покосу і кожного колоска. Так само од Славка мав збірку Коротича “Щоденник“ — для прочитання. Здивували окремі тематичні зацікавлення автора і його прилюдні позви з власним сумлінням. А решта, певне, все звичне. Якою мовою пише автор? Я з острахом визнаю, що щось дуже знайоме, невже то моя мова? Наша мова, тільки в футурумах? І так само: найкращий — на мене — вірш “Не нарікай“, хоч автор подекуди і фальшивить у стилі. Здається, для деяких поетів неподоланна вада — вигомоніти — аж такою мірою, аби постати із самим собою поруч, як дві сильветки (бо без цього сильветки накладаються і шкодять летові думки). Звичайно, ця вада може бути перевагою (і, певне, такою й є в інших очах). Що ж до мене, то я б на місці автора, здатного лише на напіввиходи, напівпокиданнясамогосебе, пошукав би способів самотренажу. Може б, грати на скрипку, щоб заходити в праліси фантазій, поки не зблудишся. Бо ті заходи за грань, у темінь колись посвітяться по шпилях настрою і те сяєво обов’язково вирве щось сокровенне, побагачуючи мене і мною. Я назвав би цей тренаж тренуванням своєї здатності бути вільним від себе; звільнитися од себе і бути чистим глядачем себе — справжньої людини. Без цієї здатності — будь-коли йти ins Grne, ins Freie — постійні недоходження, самоспинання, гальма ростуть на силі. Валю! Я хотів би Тебе запитати: якщо змога побачитися буде реальна (я, звичайно, про це писатиму пізніше), чи не збираєшся Ти взяти сина? Ну, а поки дещицю віршів сипну: [Далі йдуть вірші: “Цей берег зустрічей — і не збагнеш…“, “О там були правдиві антрацити…“, “Як вікна в позапростір, позачас…“, “Втечу од світу й дамся самоті…“, “Зажурених двоє віч…“, “Стань і вдивляйся: скільки тих облич…“, “Вона і я поділені навпіл…“, “По голубих лугах, мов голуб…“] Буду на цьому закінчувати. Додаю три поштівочки — і відсилаю. Зичу Вам здоров’я, любі мої. Ваш Василь 14 березня 75 року 1 Мартін Вальзер. Філіппсбурзькі подружжя. — Всесвіт. — 1975. — №№ 2,3. 2 Еремеєв Л.А. Французький “новий роман“. — К.: Наук. думка, 1974. 3 Танюк Л.С. Мар’ян Крушельницький. — М.: Искусство, 1974. 51. ДО БАТЬКІВ 1-6.04.1975 Вітаю Вас, рідні мої! Днів 10-15 тому одержав був листи від тата, мами, ще перед тим писали Маруся, Валя. Був лист і од Валиного сусіда, Юлія, поштівочка од Михасі. А 1 квітня — аж три листи: від Марусі, Валі, Дмитра з Єнакієвого. Всім — красно дякую. Я вже знову в лікарні — третій тиждень пішов, бо дещо стало гірше. На превеликий жаль, Валиної бандеролі з ліками я не одержав. Спочатку дозволили, потім заборонили. А без вікаліну мені зовсім зле, тут же його не дають, власне, не дають нічого, бо вітамін “U“, здається, мені більше шкодить, ніж допомагає, а беластезин більше знімає болі, ніж лікує. Але до цього вандалізму я звик. Що ж стосується нелікування, відсутності препаратів потрібних, то я писатиму вгору, а Ви всі можете — зі свого, може, десь проб’ємо разом дірочку в бюрократичному шлакобетоні. Дістав я Рільке — дуже дякую. Дістав і перший том Гегеля — малу його логіку. На превеликий жаль, Валя досі не збереться переслати останні 10 сонетів Рільке, які я маю ще зробити (бо решту їх закінчив, тепер лише довикінчую). Тату! Ти пишеш, що хотів би приїхати. Справа в тому, що із дорослих можуть приїхати лише 2 чоловіки. Отже, Ви подумайте, як це зробити: чи Ти з Марусею, чи з Валею. Бо я так скучив за Тобою, голубе мій сивий! Про час приїзду я вже писав. У межах тижня-двох Ви можете вар’ювати самі, коли Вам зручніше. Бажано тільки за тижнів три перед мандрами післати телеграму на адміністрацію, чи можна приїхати на таке число. Це для того, щоб не було марної поїздки. Коли ж і при цьому побачення не вийде, тоді можна вимагати матеріальної компенсації. Зразу напишу, що було б бажано привезти. Насамперед, хотів би побачити Дмитра, але не знаю, як на те подивиться Валя зі своїми химериками. Хочу мати пачки 3-4 вікаліну, чаю — пачок 10-20 (можна в мішечку просто, замість пачок, бажано індійського чи цейлонського), поштових марок (краще на 4 і 6 коп.), поштових карточок, конвертів (краще рекомендованих) і повідомлень про вручення (внутрісоюзних і тих, що йдуть на закордон, двома мовами), стержнів до ручки, до автоолівця, звичайну авторучку для чорнила (але щоб незле писала), цигаркового паперу, 600-800 г тютюну. Із продуктів — що самі знаєте: може, кубики бульйонів, згущеного молока чи вершків, трохи меду чи масла. Просив би Валю взяти Рільке — перший і другий том (там, де вміщено “Нотатки Мальте Лаурідса Брігге“) — аби я міг перекладати вірші й цей роман, що багато додає до віршів. Нарешті я хотів би знати докладніше про всіх своїх друзів-невільників, про знайомих, що в Києві. Бо нічого не знаю про своїх сусідок бідолашних, про кума Василя з побратимами, Євгена, Івана, Валентина. Їх я хотів би вітати в кожному листі, але краще переписувати для них мої вірші чи переклади — коли це не боронять. У нас уже майже немає снігу. З’явилися шпаки, прокільчується шпориш і кульбаба, яку я скоро їстиму, як салат вітамінозний. Упевнено повертає на весну й тепло, хоч мій тезка іще досить зле ся чує на своєму холоді1. Цікавить мене, чи мав вісточку Михайло*, де я звертався із проханням до Вас. Ви, звичайно, перешлете цього листа Валі, аби я міг другого листа писати спокійніше в кінці місяця. Дуже сподобав я вірші Вінграновського, що мені їх гречно переписав Юлій. Хай Валя красно подякує йому за це. А Ви — Дмитрові, що теж переслав вірша, менш, правда, вдатного, але несподіваного чи й навіть незвичного на цьому нинішньому компресівському режимі. Валю, Ти не цілком зрозуміла мого останнього листа. Я писав тільки про те, що прагнутиму навіки звільнитися від безграмотних вчителів. Хай краще чужина, аби тільки я міг працювати для свого народу — і безборонно працювати. Усю передплату я одержую твою — і Літературну Україну, і Всесвіт. А Социологические исследования, певне, будуть (вони виходять раз на квартал). Коли Тобі не боронено, напиши, як там Михася, Рита, Льоля, Олена Василева, Олег. Недавно мені снилися Надія й Атена, хоч її я ніколи не бачив, окрім фото. На жаль, фон був звичний для моїх умов, і тому стало більше скрушно, ніж радісно. Валю! Мені було надто тяжко читати, що Дмитро забув мене. Це й наша з Тобою вина і Твої забобони, коли не щось інше. Я не наполягаю категорично, аби Ти його привезла, хоч і дуже б того хотів; але влади над Твоїми думками про це я не маю, тому й покладаюся тут уже не на Тебе, а на Господа Бога: коли воля його — він дасть мені бачити сина, коли ні — то що вдієш. Чому Твої листи без жодної інформації про Київ? Чи Тобі заборонили про це писати, чи Ти боїшся писати про це? Я геть нічого не знаю про своїх друзів, про Бадзів (красно дякую їм за листа новорічного з букетом привітань; я відповідав на нього, але листа мого вкрали владці), про Михасю, Риту, Олега. Нічого про це, правда, не пише й Юлій. До речі, скажи йому, що висилати тексти можна лише переписуючи від руки, як то робила колись — і досить добре — Рита. Втім, пиши й далі як знаєш. Бо цих специфік не збагнеш до смерті, вони розроблені віками, обдумані добре й чигають на нас повсюди. Недавно я перечитував Кропоткіна, і ось що він пише: “Что приходится во время его (зека) заключения на долю его жены и детей — людей, ни в чем не повинных? Закон карает их еще с большей жестокостью, чем самого преступника“ (Записки революционера, М., Мысль, 1966 р., с. 409-10). Він не був, як я, просто безневинно репресованим, був дійсно революціонером, що боровся з урядом, сидячи в тюрмах Ліона й Клерво, мав до своїх послуг усю бібліотеку Академії Наук, не знав примусової роботи, мав при в’язниці чудовий сад, який в’язні обробляли для себе, його дружині дозволили жити в Клерво і він бачився із нею щодня — то наскільки ж тяжче Тобі, Валю, чи батькам моїм, Марусі, хоч ми живемо на 100 років пізніше! Юлій писав, що Дмитро здався йому добре вихованим хлопцем, мені то було приємно читати, але чи не перебільшує він? Валю, буде змога — довідайся, чи міг би я мати в Києві якого юриста путнього, якому б міг писати про ті чи інші обставини свого суду чи перебування. Ще краще, аби такий юрист був із Москви, бо там легший, ніж на Україні, режим. Довідайся про це, коли можеш. Марусю, коли Михайло не мав листа, то повідом мене про це швидше (я просив про пакунок для того чоловіка, що Ти йому слала 10 карб.). Коли зможеш, надішли 5 кг якого сала-масла до середини травня. Буду Тобі дуже вдячний за це. Ну, а тепер перепишу сонети Рільке з 2 частини: [Далі йдуть переклади: “Дух, ти прозорих рядків течіє!..“, “Так, як у майстра буває, що вмить…“, “Вашу природу, свічада, в цім світі…“, “О, це був звір, яких не бачив світ…“, “М’язи квітів звільна розтуляють…“, “За давнини ти була, трояндо-царівно…“, “Квіти, рукам тим, що лад вам дають, ви єсте…“] Отже, з 2 частини я переписав перші 7 сонетів. Тепер чекаю решту — 8-17, тобто, ще 10. А це — один свій вірш: [Далі йде вірш: “Отак би й я: розклав багаття б десь…“] Усе тяжче мені писати листи, усе тяжче їх читати. Так ніби все щільніше стуляються шлюзи пам’яті, а простір заливає чорною водою, в якій розпливаються щонайдорожчі образи. Просив би, коли мога, нехай хто “гавкне чи лайне“ з приводу пересланих віршів, перекладів. Коли ж іншим просто заборонено писати, то, Валю, візьмися Ти за цю справу — наведи критику на мої рядки, як кажуть наглядачі за чужим духом. Цілую усіх Вас, любі мої! Уклін Вірі Тезковій*. Додаю листа для Дмитра. І щасливо зустріньте Великдень! Василь 1 Йдеться про В.Лісового, який у цей час перебував у ПКТ. 52. ДО ДРУЖИНИ [Квітень 1975] Сервус! Одержав Твого листа з маленьким, але приємним кіноконцертним попурі, яким я втішався, особливо по тривалій павзі. Дякую. Так само — Тобі за Рільке. Новини такі: вікаліну мені на лікарні не дали, отже, Тобі просто написали неправду. Не дали, бо не мають — ні на лікарні, ні тут, на зоні (11 квітня я знову тут). Скажу Тобі, Валю: в “Иностранке“ (№ 3), де вірші Мікельанджело, є малюнок його. Подивись: він малював Твою щойно змиту похнюплену голівку (бачу навіть, як Ти гарно нарікаєш на мене, тамуючи прикрість; мовляв, нічого, ще Василь знатиме — дасть Біг — що сприкрив мене, жалітиме за свої запальні слова!). Отже, через 500 років Ти повторилася знову, тільки краща. А що ж до носа, то він у Тебе незрівнянно кращий, ніж у тієї — Тебе, яку малював італійський скульптор. Де ж там: у Тебе він такий похіпненький, тонкої роботи, а тут, у журналі, — явно з тих носів, які Бог роздавав не обдумуючи — зопалу дарував, аби дати. Моя трьохтижнева лікарняна павза вийшла мало врожайною на вірші. Усе, що переклав і дещо з того, що написав свого, я вже віддав у попередньому листі до батьків. Втім, одного ще, здається, перепишу: Наснилося, що я на тім дворі, безмежно розгородженому щойно, де вже кортить колючими алеями прогулюватись тіням ворушким. Я став при чорній брамі. В сто очей вглядаюся і вже за назиранням себе не чую. Бачу: біла тінь у сардаку сіренькому бреде зі згаслим поглядом, золотокоса. — Ти хто? — її запитую. — Ти хто? і згадую, і сам відповідаю: — Це ти, це ти, кохана. Не моя (розпізнаю за чистотою щему) товариша... — Це та, котра мені повинна появити царство тіней, щоб я себе в тім царстві розпізнав, зустрів віч-на-віч. В драних куфайках як немічні прояви, болі тлумляться чи розтікаються безлюдним широм чи товпляться, як самітні птахи. Така гуде зав’юга довкруги аж не зійти із дива, що трепети листок зелений — ані ворухнеться, як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду? Щоб надійшов один болючий рот з попеченими тьмавими губами і злякано накрив мені уста, проносячи движкий свій усміх далі. Весняна мжичка. І земля ще спить. От-от зі сну прокинеться дорога, і зблисне сонце, і забродить сік в тих овочах, що довго літа ждали і старіли в чеканні. Але вже троянда чорна пуп’янки пустила. Я вже писав, що дуже хотів би цього року побачити тата, коли видження не відберуть. Ну, а щодо сина — тяжко мені гадати, бо Ти ж так боїшся його сприкрити. Чекаю, коли вже поверне тезка і аби дав Бог, щоби тепліший за тільки тепленького, бо я потерпаю за нього. Тепер я чекаю вікаліну тут і ось уже який день сиджу коло Рільке, гризу лише граніт його строф. У п’ятірні в мене його сонети, але не даються ніяк, то й тяжко повірити, що в схожому стані Лесиків батько1 намалював більше картин, ніж іншим разом за рік. Голова не є надто світлою. Отож зі Славком разом ми мучимося коло цих сонетів. Великі мої вітання Славковим Валі та Атені — за привітання. Хай обоє не дуже сушаться, вірячи в бурлескну правду: буває гірше. Валю, матимеш змогу — передай Атеною привіт Ярославові2 за єдину вісточку (мав оце листа од нього). Написав я місяць тому листа до далекої Віри3, але не знаю, чи вона його вже має. То кланяйся поблизькій Вірі, як і Михасі й усьому славному жіноцтву нашому, на Україні й не Україні сущому. У нас уже розпустилися листочки на березах, то вже скоро почнемо зі Славком їх гризти: кажуть, дуже корисно для здоров’я, рятує від усякої холери. До мого повернення Славко тут уже дбав коло грядки — отже, колись будуть рожі, гвоздички, фіялка. Але тепер він перестав дбати за них, бо я поламав усі його плани квітникаря. До всього й погода. Шкода мені, що Василь Карпович по своїх 70 літах став до роботи. Може, я вислав би Вам яку копійку? Ну, ось і все, Валю. Додаю кілька карточок — 5. І бувай із тим здорова. Христос воскрес, Михасю! Воїстину воскрес, Льолю, Рито, Ірено, Надійко, Світлано, Богданко! Христос воскрес? Не чула, не бачила, не знаю... Щасти Вам, любі мої. Вальочку, не забувай, що Ти мені винна ще трохи сонетів Рільке, бо ці я, може, якось подолаю, коли стане сили в найближчій перспективі. Будь 1 Йдеться про Віктора Зарецького, який практикував лікувальне голодування. 2 Очевидно, йдеться про Ярослава Малицького, львівського інженера, близького до дисидентських кіл. 3 “Далека Віра“ — то Віра Вовк, а “поблизька“ — Віра Лісова. 53. ДО ДРУЖИНИ 28.04.1975 Сервус! Іще зовсім недавно мав листи од батьків (Марусі), Юлія (машинописом), поштівку Михасі із згадкою про відвідини ботанічного саду й телепатією. Сьогодні одержав два Твоїх, Валю, листи, від Марусі, Рити. Всім дякую. Але деяких адресатів, дякуючи, застерігаю від порад, закликів вести себе так чи інак. Мені це тяжко чути, бо не менш тяжко було б самому писати таке. Календар і часові перепади підводять. Не збагну, коли Ти мала, Валю, мого листа. Повторюю: перед цим я писав Тобі 14.4. Попрошу згадувати, коли якого листа мого Ви маєте. Лист Твій, Валю, мене засмутив. Що то за санаторійна школа, де Дмитро? Чи не та, де він був 1970 року і нарікав на нас? Коли інша — напиши. Чому Ти це зробила? Чи він слабий чи в Тебе нема змоги відбирати його зі школи — через те, що дєдя знову став до роботи? Прошу, напиши про це. Так само — що там з Атениною дочкою1. Славко тим дуже стурбований. Прикро йому дуже, що Атена, як і Валя, і Михася, не зрозуміли якогось уступу зі Славкового листа, чи витлумачили його своєрідно (вони всі мають добре те місце пам’ятати). Славкові прикро, що Атена до всього ще й неправильно витлумачила його в вужчому плані. Перекажи це все якнайшвидше Михасі — для Атени, якій зараз не бракує і не вигаданих клопотів. Скажи, що всі Славкові уточнення й тлумачення будуть у травневому листі, якщо такий дійде до адресатки (бо квітневий ліміт уже вичерпано). Отож, до одержання травневого листа хай Атена не переймається тим уступом, бо її реакція на нього — помилкова. І обов’язково хай дасть знати, що з донькою. Валю, я був писав раніше до брата Михайла, потім — до Марусі — але не знаю, чи дістали вони листа. Будь ласка, передай Марусі, хай перешле 5 кг пакунок на ім’я Іллі Івановича Попеляшка. Це старий дідусь, який не має рідні, йому нікому вислати. Можна слати сало, масло, трохи какао. Все — на свій розсуд. Але без меду, бо це заборонено, як і ковбаса тощо. Бажано, аби в травні пакунок прийшов сюди. Турбує мене Дмитро, турбує пізня праця Василя Карповича, Твій стан турбує, Твоя ізоляція повна — теж. Твоє мовчання в листах. Дякую за Рільке. Чекаю продовження — тільки 3 сонети — самі оригінали. Надсилаю одного вірша. Замерехтіло межи двох світів щось невпізнанно-знане. Ярі барви по ньому заструміли, мов жалінь тоненькі леза. Погляд мій взяли. Вітрило пружне вічних начувань, я сам пустився плавом за собою — не стільки од вітрів, як од чекань і спогадів. Як барви тріпотіли, єднали поцілунками світи! Метке осердя сталим серцем стало, як протяг полохкого досвіт-сну. Заворушилось небо, ожило громохким віщуванням. Глас Господній начитує старозавітню книгу. Вільготний вітер горне сторінки. За шелом’янем виспраглих видінь зникомий чую: на долонях доль поміж уважних пальців потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя. До нього недорослий, я майже немовля ввіходжу в мить неподоланну. Тарілки литавр — кружала вишу й долу — колихались у тремті кресли. Гуком набрякало осердя, прагнучи знайти мене, спостигнути і трепетом обдати. Як я губився в тих долонях доль. Валю, коли можеш — порадься з фахівцями: чи не вадитиме вікалінові суміш — чи в маслі, чи в травах — як порошок? Бо без нього мені сутужно, а його нема. Хочу мати й олександрійське листя (добре слабне, його Віра шле Василеві). При нагоді — май це на увазі. Коли зірветься побачення, тоді, може, в бандеролі все це вкладеш (тобто, одне листя з порохами). Все тоді краще подрібнити, аби не було зачіпок. Вітаю рідних, друзів. Додаю дві поштівочки і шмат листа до сина. Щасти Тобі. І не гнівайся, не сердься, коли ненароком я Тебе чимось вразив. Вибач — і зрозумій: я перепросити радий буду. 28.4.75 рокуВасиль Валю, прошу мати на увазі: я не хочу нікого нічим обтяжувати. Отож, мої прохання прошу виконати лише тоді, коли не тяжко. Не май гніву на це: я ж бо не маю великих перспектив на віддяку. [Середини листа бракує.] ...Так само й дєді. А тому — терпи. Знай, що добро ми не завжди розуміємо для себе, воно буває нам тяжке. А коли мине, починаєш згадувати — і стає шкода, що не впізнав. Втім, сину, я не знаю добре, які там у Тебе умови. То не май гніву на мене. Єдине, на що я сподіваюся: що Ти перетерпиш, коли трохи зле. Бо вчитися терпіти — велика наука. Більша за всі каліграфії й арифметики. Скучив я за Твоїми листами, але поки чекатиму, що колись Ти напишеш, як матимеш змогу і час. Поцілуй за мене маму. І скажи їй, що Ти перетерпиш ті санаторії, як і належить козакові. І взагалі скажи мамі, що Ти б і не таке міг перетерпіти, бо терпець у Тебе вже великий. Він росте швидше за Тебе. Бо ж Ти козак. Тоді мамі буде легше, а Тобі не так скучно. Гаразд? Тисну Твою міцну руку. Сподіваюся, що в Тебе буде все гаразд — і з навчанням, і зі здоров’ям, і з козацькою вдачею. Хотів би Тебе поцілувати, але згадав, що козакам то не до лиця, то не пасує козакам. Отож, тисну руку Твою і бажаю всього найкращого. Твій тато Вітаю Тебе з Першотравнем, з весною, з літом, з манною кашею і суницями, які скоро почнуть цвісти. Будь, голубе мій! 28.4.75 р. Буде змога — Ти сфотографуєшся з мамою на повен зріст, щоб я бачив, що Ти вже от-от наздоженеш маму. 1 Дочка Атени Пашко — Ірина Волицька — зазнавала переслідувань через матір. В 10 кл. перед іспитами на атестат зрілості її виключили з комсомолу і не давали позитивної характеристики для вступу до вузу за те, що вона не відмовилась від матері. Незважаючи на добру підготовку, її “зрізали“ на вступних іспитах до Київського ун-ту, Горлівського педінституту, чинили різні перешкоди, коли вона пішла працювати на завод. Лише згодом їй вдалося вступити до Ленінградського театрального інституту. Театрознавець, кандидат мистецтвознавства. 54. ДО БАТЬКІВ 10.05.[1975] Вітаю Вас! Мав вісточку од Марусі — дякую. На жаль, довше Ти, Марусю, не пишеш, як там у Вас — про здоров’я батьків, що мене обходить найбільше. Коли щось довідаюся про Твою турботу з приводу моїх прохань — дам знати. Особливих новин не маю. Хіба що, здається, в цьому році нам побачитися не вдасться. Думаю, що деякий невеличкий шанс іще є, але він може бути, мабуть, пізніше, ніж я писав раніше. Але чи буде — не знаю. Швидше, що ні. Вважаю, що це не моя вина, а намір блокувати мої контакти з вами, для чого використали дурничку, нічого не варту. Одне слово, мене позбавили чергового побачення. Коли Валя може проконсультуватися з кимось чи просто написати до ГУИТУ1 — аби з’ясували, що і як. Позбавили мене 30.4. Оскільки я не мав жодного побачення в цьому році, то це може й бути коротке побачення, оскільки тривале я мав торік 13 липня. Про все це слід написати — хай дадуть відповідь. Без такої відповіді нема на що сподіватися, бо тутешні тлумачать, як їм вигідно, а саме: тривалого побачення в мене не буде. Повну відповідь з цього приводу дадуть пізніше, але я не хочу баритися з листом до Вас. Коли будуть якісь втішніші вісті з цього приводу — я дам Валі знати. Але бідкатися не слід, хоч і дуже шкода. Зате слід подумати, чи можна вікалін розім’яти в целофані — як порошок і прислати в посилці, яку мені можна буде мати 13 липня. Коли ні, то може, змішати вікалін потовчений із маслом, якщо це йому не зашкодить. Вислати його можна і в бандеролі, яку я вже можу одержати, але вигляду надати треба такого, щоб він не скидався на медпрепарат. Бо тут досі його нема і думаю, що не буде. Я мав за нього велику війну, але нічого так і не домігся. Отож, ще раз мої прохання: 1. Хай Валя напише до ГУИТУ (це Москва, МВД, ГУИТУ) — і довідається, чи є шанс на зустріч. 2. Можна прислати сюди телеграму з запитом — оплативши відповідь, такого змісту: Когда родственники Стуса могут приехать на длительное свидание? Краще слати після відповіді з Гуїту, але можна і в середині червня, коло 10-15 червня. Окрім цього, новин нема. Присилайте в листах звичайні конверти. Не забувайте про це — 1-2 не зашкодить щоразу. Трохи відстав із перекладами Рільке, бо мав усякі клопоти дрібні. Чуюся звичайне. Просив би Валю, коли може, приїхати із Дмитром у Донецьк — хоч на тиждень, бо літом їй, знаю, тяжко вибиратися в дорогу. Переписую одного сонета Рільке, якого я переклав. Друзі дитинства колишнього мого, вас мало, тих, з ким я грався в занедбаних парках міських, де ми в гурті несміливо себе відкривали мовчки, неначе ягня до листків говірких вівши розмову. І наші відради нікому з нас не належали. О, чиїми ж були втіхи, що зникли без сліду в потоці людському, лячно за часом спливли? Швидко мчали повз нас, гуркотіли незнані карети, і облудні будинки стискали нас міцно в кільце, з них нас жоден не знав. А що ж було справжнього в світі? Аніщо. Лиш м’ячі. Їхні розкішні злети. Навіть не діти. Хіба що котрогось лице при падінні м’яча нагодиться короткої миті. Це всі мої новини. Вітаю Михайла з Любою, Дмитра. Погодьте самі з Валею, хто що слатиме — бандероль чи пакунок. Бажано в бандеролі прислати ручку з відкритим пером — для чорнила, аби тонко писала. Можна 10-20 конвертів, а вся решта — трави олександрійської, слабної, чи якої іншої слабної чи ще й трохи яких сумішей — од шлунку. Більше нічого. А в пакунок що зможете — те й покладете, окрім того, чого не можна (меду, м’яса, ковбаси не можна, краще якого сала чи масла та трохи какао). І, звичайно, вікалін — куди краще — чи в пакунок чи в бандероль, бо надії на зустріч досить мізерні. Але запити робити треба. Оце поки все. Бажаю здоров’я всім. Василь P.S. Валю, не сердься, що так зле виходить із побаченням — я не винен, їй-богу. Нічого не вдієш. Певне, комусь потрібна повна блокада нашого п’ятачка. Яремі2 теж тяжко. А ми якось переможемося. Бо все ж це крихти ганебні, які лишили навмисне, аби було хоч за що мене тримати і стримувати. Мав листа од Луїзи, Михайла Гориня, дякую обом. Дуже шкода Влодка3, що помер (він був тут, пішов два роки тому, аж оце упокоївся навіки). Час збігає за якоюсь порожньою метушнею, роботою. Шкода, що стоїть Рільке (ще 8-9 сонетів — і кінець, слава Богу). Чиїсь листи мені дуже надокучають за своїм дивним тоном — тяжко то читати. Ти знаєш, чиї. Але що зробиш? Терпиться все, і це можна терпіти. Думаю собі з острахом: невже я деградую помалу, що голова часто як ватою набита. Що тут напишеш — полюєш за часом для віршів, а він ховається. Кілька днів тому чув солов’їв. Аж дивно стало. Чекаю, що Ти напишеш за Дмитра, Василя Карповича, інших людей, про яких мені цікаво. На тому закінчуватиму. Великий привіт Михасі, Бадзям, Риті, Юлієві. Не клопочіться дуже листами до мене — я помалу починаю звикати. Вже, певне, надокучило писати — і Вам і мені — теж, чесно признатися. Нічого не пишу для Дмитра, бо так само тяжко видушити щось зі своєї голови. Але нічого не вдієш. Може, завтра зміниться настрій — тоді допишу. До речі, Валю, Ти хіба не знаєш Славка? Чому не вітаєш його? Ми читаємо одне одному листи і мені кожного разу незручно. Як там Віра Василева? Вітай її, як і інших дружин блукливого козацтва. Як там Шура зі своїми дівчатами? Уклін всій її родині. Будь. До завтра. Може, ще зустрінемось, коли я дописувати захочу листа. 10.5. Отже, цим листом я закінчую свій травневий ліміт. Через це в цьому місяці, які б не були зміни, я вже нічого написати не зможу. Читаю Бакланова в “Новом мире“ — добрий тон, цікавий, усе схоже до життя, а не як потьомкінські села нашої прози. У нас нема таких, що б розкрили очі на світ, цінуючи всі дрібниці життьові, які, власне, і є життям. У кожному разі життьову енергію дають саме вони. Читаючи, згадав, Валю, день народження одного знайомого, звідки Ти пішла, спокійно розгнівавшись на мою негречну поведінку. А я поспішив за Тобою — і все що було потім. Що там поробляє той чоловік тепер? Вітай його при нагоді. В “Вопросах философии“ — стаття Еріка Соловйова. Отак помалу й збігає час, нічого майже не лишаючи по собі. Але цур йому пек йому. Ще буде все, буде все, як повторював Еліот у своєму Пруфроці. Отож, замовкаю. У нас відцвітають кульбабки, цвітуть братки, я рву кульбабу, подорожник, березове листя — і жую — дуже поживно, дуже смачно, дуже добре на шлунок, гризли б були вони, ескулапи мої, трохи нижче за квіти. Бувай, Валю. Ждатиму Твого скупого листа, Твої сонети Рільке, ще не дописані, Твої вісті бідні. Над моїм Києвом здіймається вже мур, і я не чую за тим муром голосів. Як білка в колесі — так і я, повний тишею свого кола, звільнений від далекого великого світу, з яким погубилися всі контакти. Свобода! По всіх утратах вона схожа на вигорілу палю. І то все є життя, якого я не знав би, коли б доля не захотіла. Мій Антонич надовго застопорився — він не любить хапливості, а тут тільки хапливе, тільки хапливе. Ще раз — бувай. Поцілуй за мене сина. Перед цим писав Тобі 14.4. і з початку місяця. З найкращими побажаннями Василь Наступного місяця напишу до Тебе одразу ж після 1 числа, до батьків — трохи перегодом, тобто 8-10 червня. Будь. P.P.S. От бачиш, тепер дописую постпостскриптумом: щойно закінчив читати роман Г.Бакланова “Друзья“. Так багато цікавого в нього (порівняно), так чути прекрасний людський смак до життя, що заздрісно — має ж чоловік таку широку натуру. А я, грішний, навіть не знаю, що то за джерсі, тисячі інших дрібниць! Звичайно ж, орбіта у автора своя, так само на якихось колах штучна, але відсвіжує погляд! Звичайно, мені сподобались не тільки його небезпечні дотепи, але й щедрі відчуття людські. Матимеш час — прочитай цей роман. Чимало місць дали мені справжню насолоду, деякі надто гротескові, шаржовані, куди було б краще, коли б автор змінив тон — збагнув ницих у їхній, своїй рівновазі, де полюси здаються під рукою: тягнутися навіть не треба. Досить добрий Борька, правда, такого я знав сам, лише не згадаю коли саме. Але на виходах, під фініш, де авторові треба платити за все попереднє, автор дуже здав. Сподіваюся, через те ще, що третій номер я щойно в травні одержав. Як тяжко, йдучи за методою Кюв’є, реставрувати по одній щелепі все тіло, хоч маєш і не саму лише щелепу. Зіночку я теж зустрічав, Аню знаю теж, одне слово — світ увесь знайомий, лише чоловік має цікавий погляд, багато в чому відмінний від мене (а знаєш, я слава Богу, втратив звичку дивитися на літературні твори кваліфіковано, тобто, об’єктивно, чи як там ще сказати). Слава Богу, повернулося своє бачення, так легко думати, що може, і твір не такий здалий, а ти його прочитав під настрій. Аня частувала нас варениками зі сметаною — сама чистота, сама грація — знаєш своїх земляків? Чи їх краще знає Василь Карпович? Ти ж бо там бувала раз-другий, хоч по Прип’яті мусіла б краще пам’ятати. Приємно мені було прожити сьогодні день у романі, не чуючи нічого довкола себе (може, захотілося просто сховатися від світу — бодай у роман?). Ось і все. Щось я написав бозна що — через те, що листи пишу без чернеток, як і жив — без чернеток. Може, через те і листуємося сьогодні, що чернеток не було. А тому й тяжко згадувати окремі прикрі западини, в які попадала нога. Що ж то будуть казати за цей роман обтятий? Гадаю, трохи балачок буде, бо ж заоригінально виписано обрану публіку. А втім — хай земля крутиться — хоч круг лампочки4, як казав Максим Тадейович замолоду. Поцілуй сина за мене. Тебе ж не цілую — надокучили символічні жести. Ну, от і вже. Може, вже завтра, 12 травня, пішлю цього листа, коли не матиму нічого від Вас. 1 ГУИТУ — абревіатура від “Главное управление исправительно-трудовых учреждений“. 2 Ярема — син Надії Світличної, яка перебувала в таборі ЖХ 385/3-4 у Мордовії. 3 Йдеться, очевидно, про якогось із політв’язнів, що його В.С. застав, прибувши в зону, але був з ним недовго. 4 Цитата з вірша М.Рильського “Ластівки літають, бо літається…“ 55. ДО СИНА 10.05.1975 Синочку, вітаю! Сьогодні, згадуючи Тебе, згадав, як ми втрьох блукали лісом. Кричала жовна*. Ми клали вогнище і пекли картоплю. Пахло грибами і прохолодою конвалій. А потім вибігли козулі — стояли в просвіті лісу, як скульптурні озера. Ти ж вирвав пук трави і наблизився до козулі, просячи: “На, їж!“. І вона Тебе не злякалася, повірила, що Ти славний хлопець, але дарунків Твоїх і не брала. Ти пам’ятаєш це? А я, може, сплутав, поєднав дві такі пам’яті про ліс, маму й Тебе. Рости здоровий, мій дрібненький козаче! Міцно тисну Твою руку. Тато 10 травня 75 року 56. ДО ДРУЖИНИ 1.06.1975 Сервус! Валю, Твого листа від 18.5. одержав, спересердя почав одразу відписувати, не маючи ліміту, а тепер переписую його, відкинувши репліки під настрій. Лист мене засмутив — що Дмитра досі непокоїть серце, отже, надії, що з часом він переросте недугу, поменшали. Засмутив і тим, що, збираючись на вояж, Ти залишаєш сина у царстві міфів, які накидаєш і мені. Коли б Ти знала, як ті міфи мені подобаються! На жаль, мушу тільки повторювати своє давнє: роби як знаєш. Але не забудь при тому, що покладатися на мої акторські здібності — не дуже варт. Бо хоч як би я хотів, обов’язково сфальшивлю. Поєднати маленьке свято зустрічі (повторюю Твої слова) зі своєю побільшою мукою — то не так легко. Втім, мабуть, провадити про все це досить, Ти мусиш сама збагнути решту, якої я не допишу, бо не випадає цього робити в цьому листі. Листя олександрійське я одержав, але того не роби — краще вишлеш у бандеролі чи в пакунку. Воно мені допомагає, як і Василеві, що скоро має тут бути. Але класти в листа боронять. Щодо побачення: тут мені з’ясували на місці, що забрали тільки коротке побачення, довше ж я можу мати з 13.7., як і торік. Отже, 14 липня Ти можеш бути тут, а коли цей день Вам не випадає, то протягом тижня, не обов’язково орієнтуючись на четвер-п’ятницю. Можна з самого понеділка. Дуже хотів би бачити когось із батьків, але про це Ви мовчали досі, хоч я й писав. Тут, здається, дозволено бути лише двом дорослим. Отож, обір варіантів — за Вами, я ж буду радий усім Вам. Моторошно думати за таку зустріч із Дмитром — коли чуєш себе в шорах зобов’язань. Що брати? Хотів би мати з пару добрих ручок, яка б тонко писала — чи кулькова чи для чорнила. Якщо кулькова (на жаль, паркера я загубив), то незле мати 3-4 балони для нього. Ще — пару тонкої спідньої білизни, але не теплої. Книжок брати не треба, бо нічого не вийде. Хотів би ще грушу-спринцовку, вікалін, слабної трави. Решта — що зможеш. Вікаліну мені не дають досі. Дали застрики з алое, попив трохи настою алое, але чуюся не ідеально. Варю собі трави — подорожник, листя берези. Подивися лікарські властивості деревію, шпоришу — вони тут є. Недавно мав пару славних листів од Михасі — з перекладами М.О.1 і наступний — з мотивами бездіалогічного порозуміння. Передай їй мої гарячі вітання, як і сонмові перекладачів. Мав ще листа од Рити — на колгоспні теми. Ось і вже. Переживаю творчий антракт, бо душа трохи не на місці. Особливо не бідкаюся з того приводу — дасть Бог день і дасть решту. А я ж від нього багато не правлю. Хоч і як дивно, але будні домучують і тут. Хоч здавалося б — чого і як? Маю душу в прозорому тілі, все це стало наче не моїм, а так — збоку мене. Я ж перетворився на пристрій для шиття рукавиць і писання віршів. А все ж... Так рідко вдається побути на самоті, без якої неможливо народити жодної своєї думки. Уроки англійської мови дуже нерегулярні. Рільке вже маю всього — дякую. За п’ять літ бодай викінчу сонети, які мені придадуться — хай хоч для власного поетичного досвіду. Може, помалу я вийду з-під його чарів і тоді пробиватимуся далі, посилюючи якісь інші складні своїх змог. Біда в тому, що емоційне життя вичерпане майже, від того йдуть естетичні холодини — без напруги. Маю великий орфографічний словник, щойно виданий, і з задоволенням читаю, хоч там усі новітні тенденції стоять і не соромляться стояти. Сподіваюся на те, що колись мені бодай напише син. Як він закінчив другий клас? Як чується? Чи не ламає Твоїх планів відпочинку з сином оця зміщена дата можливого приїзду. На випадок всяких незручностей не жертвуй відпочинком сина — може, приїде Маруся з татом і на тому відбудемо чергу. Щодо можливих змін: я ще писатиму до батьків, десь коло середини місяця, а ні, то є інші способи повідомити, аби Ви не вибиралися в безцільний вояж. Поки ситуація така, що тяжко сказати, що то буде в цьому році з видженням. Я, звичайно, цей час побережуся, аби не давати зачіпок. Бандеролі поки не висилайте. Може, вона здасться на другу половину року. На цьому закінчуватиму. Перепишу трохи віршів: [Далі йдуть вірші: “Верни до мене, пам’яте моя…“, “Вона і я поділені навпіл…“, “Невже оце ти й є бідо…“] Ну, ось і вже. Рільке почекає свого часу, тим більше, що поспішати нікуди: попереду роки. Прошу вітати од мене всіх добрих друзів моїх на Україні і не в Україні сущих. Уклін Василеві Карповичу, синові. Моїм рідним Ти перекажеш усі новини сама, чи я окремою карточкою. Бувай здорова! Василь 1 червня 75 р. Додаю чотири карточки. 1 Мова про Миколу Олексійовича Лукаша, чиї нові неопубліковані переклади надсилала В.С. у своєму листі М.Коцюбинська. 57. ДО ДРУЖИНИ Червень 1975 Дорога моя Валю, вітаю з Днем народження. Хочу бачити Тебе ще кращою, ще вродливішою, ще терпеливішою до всіх життьових негод, які залишають Твоє чоло світлим і світлим. Пізнавши катарсис розлуки, я вже чую Тебе як богиню, що не знає жодних земних клопотів. Отож, чи можна дивуватися з Твоїх коротких листів? Чого Тобі побажати? Бути богинею. Богинею Берегинею (та що береже, але при березі). Бувай здорова, люба моя! Цілую. Твій Василь Червень 75 року 58. ДО БАТЬКІВ 13-17.06.1975 Вітаю Вас! У мене все по-старому. Був одержав листа од Марусі — пошкодував, що Вас марно засмутив звісткою, що побачення не буде. Справа в тому, що не хотів довго баритися з листом, а через це написав, як було на той час. Згодом уже з’ясували мені, що забрали не довге, а коротке побачення. Скажу Вам, що радості мені од того небагато, бо після побачення трохи гірше відчуваєш себе. Ото тільки й порадієш день-два, бачивши Вас. Я вже писав Валі, чи не зле було б приїхати кому з Вас, із Донецька. Бо Валя наміряється брати Дмитра, але все обставляє так, що мені просто боязко і незручно в такий спосіб бачити сина, який уже від мене відвик і дивитися буде великими очима на зовсім чужого дядька, якого й татом назвати тяжко. Дивіться самі, як Вам випадає. Бо Валі й самій нелегко відриватися від домашніх клопотів, та й Дмитро щось слабує на серце, то, певне, краще відрядити його в інше місце, де трохи кращий курорт, аніж тут у мене. Одержав Валину бандероль (це остання в цьому році) — дуже дякую їй. Особливо — за какао, яке мені до смаку. Попрошу Валю, коли б довелося готувати пакунок (чи привезти сюди, бо можу мати його з 13.7.), нехай трохи більше вкладе такого ж какао, аби мені його на більше стало. Звичайно, коли їхати буде Маруся — з татом чи мамою, хай так само візьмуть цього какао (Валя десь дістала в бандероль, то могла б і ще дістати). Волів би й трави такої самої — олександрійського листу, аби вистало з на півроку. Коли можна, й електробритву, бо з механічною маю мороку, а голитися інакше, тобто в тутешній перукарні, дуже негігієнічно. Втім, вона дорога (20-25 карб.), то коли зможете — боюсь вимагати, коли Вам сутужно. Одержав дуже приємного листа од Віри Вовк із Бразілії — вислала гарні відбитки двох композицій Ю.Соловія, відомого українського художника, що мешкає в Нью-Йорку. Там уся громада поетична міста — Віра, Тарнавський, Килина, Андієвська, Бойчук, Рубчак, Васильківська. Усі вони аполітичні митці, творять мистецтво, а не годять політикам. До речі, Віра передає свій далекий уклін Дмитрові й Валі, хоч їх і не знає. Вона просить переслати їй “Дуїнські елегії“ Рільке, які я закінчив перекладати перед лихоліттям — геть усі 10. На жаль, Валя досі не може їх знайти. Хоч вони у нотатнику-блокноті великому — такому, як пів цього аркуша. Здається, на обкладинці піонерське вогнище. Звичайно, Валя може того не знайти, бо не абсолютно орієнтується у моїх поетичних текстах. Можливо, зошита захопили ті татари, що були. Проте я просив би — і Михасю, і Риту, і ще кого, хто міг би допомогти — якось розібрати мої папери київські, щоб бодай дати всьому тому трохи ладу, знайшовши і цей зошит із елегіями (вони мені так само потрібні). Тим часом попрошу вислати текст четвертої елегії Рільке — в оригіналі і в моєму перекладі (це, здається, було передруковано раніше і я віддавав добірку для “Всесвіту“) — бодай це я хотів би переглянути, аби переслати Вірі. Мав ще листа од Віри Василевої1 — дякую. Правда, вісті невтішні все. Особливо про здоров’я сестри й брата2. Будь ласка, не забувайте нагадувати, як їхнє здоров’я. Попрошу Льолю — аби кланялась од мене і од Славка обом і вимагала — разом із нами — аби трималися. Бідне моє вусате сонечко, що з Твоєю голівкою сивою? А що, коли її твердіше тримати і не повторювати більше популярних лікувань3, од яких, правда, вкрай тяжко втриматися? Гадаю, для полегшення стану — і Твого і маленької куми моєї — дещо могли б зробити люди, яких до 1972 р. я вважав за Твоїх друзів (боронь боже, я не кажу, що вони вимінилися доконче, просто я цього не знаю). Так само шкода дуже, що заслабла Яремина мама. Біда та й годі! Набрали сюди нас, немічних і хворощних, то й перемогу тяжко торжествувати, особливо — похвалитися перед людьми такою перемогою ніяк. Але, любий мій, тяжко ворожити, коли доля все одно йде своєю твердою ступою, то й наш крок поправляє, коли нам часом кортить її уникнути. І тут нічого не вдієш. Буде те, що має бути. І єдине, чим ми можемо втримати себе — за особливо складних ситуацій виявляти менше суб’єктивності. Бодай на ті ситуації — чинити так, як дерево в бурю: воно стоїть, а немога фізична — то хилиться. Зичу, світлі мої, одужання Вам обом — я ж молитиму Бога, аби тримав Вас у своїй опіці, як славно пише Віра. Але ж не втримаюся і дещо перепишу з листа її: “Соловій лагодиться робити виставку в Ріо. А я пишу і перекладаю; маю в плані ораторію, яка мала б появитися разом із партитурою (це про сучасних нащадків антів) і взагалі в голові повно мистецьких проектів, щоб тільки здоров’я і досить вільного часу. Я працюю якраз дуже багато, витрачаю досить часу на доїзд до другого університету, але з різних причин та подвійна праця мені корисна... Цікава б прочитати, як Ви впоралися з елегіями Рільке... самій колись хотілось їх перекласти, але тепер нема чого. Чи могли б Ви їх мені переслати? Це чудово, що деякі люди спроможні творити всупереч долі“. Лист мене дуже зворушив, бо люблю Віру як людину виняткової людяності. До всього ще й карточка є з Віри — якраз така, яку я запам’ятав при зустрічах у Києві. І душа мені заболіла од цієї бознаскільки-верстової відстані, що і в діаспорі бувши нам не дотукатися — аж надто далеко вже. Останнім часом трохи читаю, переглядаю старі вірші — багато незадоволень з самого себе. Юлієва критика4, звичайно, слушна. Я сам чую, що деградував, але вдіяти проти того тяжко. Духовна дієта аж надто скромна. Ото й читаєш тільки, що по журналах. А в них не часто щось трапиться доброго. Багато зрештою розказувати, хоч мало слухати. А слухали Ви не раз і не два. Чи ж варто ще раз? Щождо мови, Юлію, то Ти знову маєш рацію: дійсно, той світ образний, який є по віршах, уже мусів би мені самому давно збридіти. Але за цих умов він — опертя моє, та стіна, яку я маю підпирати плечима, аби, обороняючись од трьох стін, знати, що бодай один бік надійний. Цей момент свідомого паразитування (вживаю заенергійне слово навмисне) Ти забуваєш чи просто вважав за краще його не торкатися. Отож, будь ласка, терпи, якщо й далі будуть іти старі мої тремти, свічада тощо. Без них я підвивав би потроху, а підвивати не хочу. До речі, як Тобі здається творчість Шевченка на засланні? Як на мене, то був той же, досудовий високий рівень (майже без деформації) продовжуваної й ширеної, простореної тематики, потім були спогади з часів каземату, а далі — спогади з життя-сну — з напівзабутого вчора, що перед тим, як загаснути, спалахувало увостаннє побільшим огнем. І думаю, що й термін останнього спалахування — приблизно той же — 3-4 роки. Потім заходить темінь. Ще потім — заходить мовчання, бо на Кос-Аральських пісках ростуть самі шпичаки і “з темної комори“ вже нікуди й визирати. Коли-не-коли допікає здавненілий біль, зрідка згадається те, чого ще не згадував, але багато з минулого пішло за часом: віршів із того вже не буде. Шевченко не писав, коли не чув стихії, він ще не знав, щ то інтелектуальна поезія, формальні завдання ets. Коли не писалося, він не писав. А коли й писалося — по тих Оренбургах і Кос-Аралах, то часто це були проби, чи ще тримається огризок олівця між пальців. Нарешті поетова образна стихія творила нові візерунки, досить часто видно: вірш тримається тільки дещо виміненим візерунком. Тематичної новизни вже нема. Є новизна, сказати б, композиційна. Та й та не бозна яка. На мене особисто ці вірші справляють враження як психологічний документ — про що і як мислилося йому, яким настроям він підупадав на схожій самоті. Признаюся, мені шкода, що не прочитав З.Тулуб “В степу безкраїм за Уралом“ — авторка була мудра і знала, що то є безкраїй степ. І скажу, що — при відповідних можливостях — міг би зайнятися реставрацією його тодішніх буднів, бо трохи досвіду є — як свого, так і спостереженого. Але, але, але... Мене втішили місцеві ескулапи: два дні тому нарешті дали 60 таблеток вікаліну. Хоч і мало, але спасибі й на тому. Буду сподіватися, що якраз на 60 таблеток мені буде краще. Варю траву, скоро почну варити грицики, полин, деревій, їстиму нагідки, запарюватиму подорожник і т.д. Отож, літо є літо, воно прихильніше до нас за зиму. Сьогодні був перший літній дощ. Листя осики й берези порозпрямлялося, наші рожі — всі в пуп’янках, такщо, коли 17 червня поверне Василь*, то зможе побачити перші квіткові просвіти. Літо є літо, і видається воно приємнішим, коли покидаєш обжиту оселю, де по стінах мигочуть як перелякані пташки, сонячні зайчики. Отож, Віро, все буде гаразд, аби тільки Василь був при здоров’ї. Може, сього року йому тут буде легше, ніж торік (важитиме фон піврічної самотності й певних невигод). Прийде — станемо сушити траву, аби стало на зиму чи зими (тяжко казати, що вона обіцяє, зима проти 76 року). Мої найсердечніші співчуття Світлані, що лишилася без матері. Пухом земля їй, що втомилася од життєвих невесел своїх дітей. Нашим батькам випала тяжка доля — подвоювати нашу біду своєю скорботою, жалями своїми. І нічого не вдієш. І ніякої ради не даси — ні собі, ні іншому в цьому горі. Отож, Світлано, тільки це: низько похиляю свою голову перед Твоєю великою бідою. Така біда ходить із хати в хату і моторошно думати, що вона ось-ось може стати на далекий поріг. Пухом земля небіжчиці! На нашу голову заходить моторошний час — увіходження в серпень, коли літа наче й не було, весна була хмарною і холодною, а на порозі стоїть осінь нашої самотності — гудуть вітри вже, а нам стояти перед невпізнанним світом — стояти наодинці, вже ні на що не сподіючись. Тяжко-важко, Світлано, а що маємо робити на цьому бездоллі подовгому нашому? 15.6. Продовжую раніше початого листа. Мав листа од Михасі, в якому згадано про розцяцьковану міну. Через якийсь час мені дали Смоличів часопис-смолопис, де Іван повторив свою давню пісню5, відкараскуючись від націонал-міщан, од яких відкараскалися без нього. Це вже нові кроки його, які дійсно свідчать про те, що 9.11.73 р. щось було народилося — але як його називати, те, що народилося. Не розумію. Я ще міг розуміти, коли він рятувався од звичайної загибелі. Але протоптувати стежку до літератури, на яку він вже втратив моральне право, це той незбагненний надмір, який мене обходить дуже істотно. І все ж я не маю гніву на нього, а тільки боляче мені. Дуже-дуже боляче. Невже тільки й світу, що в вікні? Чом би не взятися до якоїсь іншої роботи, зробивши з літературних занять хоббі. Скажімо, якась інформативна історико-літературна тематика чи естетична проблематика, од якої людям ні тепло ні холодно? Навіщо йому побільшувати свою ганьбу дивною впертістю — замість чесно визнати, що зламався, не витримав навантаження в сурдокамері? Це особливо моторошно чути й бачити нині, коли ті друзі, з якими він ніколи не хотів мати нічого спільного, перебувають у стані Івана чи Надійки. Бог йому суддя. То все було повито якимось містичним туманом, а туман може народити не самі тільки зорі. І що сталося з чоловіком? О Божечку! Наймужніші серед нас — Зеня, Миколя, Льончик та Іван6. Ось де справжні мужі, прости мені, Господи! Моторошно й думати про тамтешнє життя. Одержав листа і від Валі. Тобто, від Дмитра. Валя чомусь не написала ні слова, ні півслова. Або цензура вийняла листа, або Валя мала дуже великий поспіх. Тепер уявляю їх обох у Прохорівці, про яку мені чомусь особливо сумно згадувати. Михасю, моя репліка в попередньому листі — не дуже потикатися з порадами там, де вони зайві, Тебе абсолютно не стосується. Буду, певне, на цьому закінчувати. Коли б сталися які зміни з побаченням — спробую дати знати. Поки все по-старому. Так само попрошу дати знати Вірі Василевій про кінець Василевого терміну. Ми його сподівалися в п’ятницю, але марно. Тепер буде або завтра, або — коли не буде — то доведеться гадати: чи його кинули на лікарню, аби поправити трохи здоров’я, або на іншу зону. Звичайно, як тільки довідаюся — дам знати (інакше: напише сам Василь чи якось інакше). На цьому буду закінчувати. З найкращими зиченнями — рідним і друзям 15.6.75 р.Василь P.S. Перепишу трохи віршів. [Далі йдуть вірші: “Верни до мене, пам’яте моя…“, “Невже оце ти й є, бідо…“] Ще кілька літ — і увірветься в’язь. Забутий світ увійде в сни диточі, і всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися на нас. Червона барка випливе з імли тяжкою безголосою бідою. Не дляйся, враз пускайся за водою, допоки в душу зашпори зайшли. Дзьобатий сірий фенікс у човні — це Той, кому ти кластимеш поклони, аби похмурі прийняли затони тебе як гостя на довічні дні. Блажен, кому немає вороття, кого вже хвиля пойняла студена. Пади і пий із річки небуття, у смерть свої розкидавши рамена. А все тоте, що виснив у житті — як рить, проб’ється на плиті могильній. Бо ти єси тепер довіку вільний — як сирота в своєму всебутті. Цей вірш — Ви помітите, що в ньому є наліт єгипетської мітології — мене інтригує, а ціни йому сам скласти не можу. Додам правірш, якому так само ціни скласти не можу: Ще кілька літ — і увірветься в’язь, забутий світ увійде в сни диточі, і всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися на нас. Червона барка в чорноводді доль загубиться, і фенікс довгоногий тебе перенесе в ясні чертоги від самоволь, покори і сваволь. А все тоте, що виснив у житті, як рить, проб’ється на плиті могильній. Бо ти єси тепер довіку вільний розіп’ятий на чорному хресті. А це — думалося про сина: Ти десь уже за пам’яттю, в пітьмі утрати, до якої звикло серце. І світишся, як зірка, з глибини узвишшя наднебесного. Тобі все п’ять лиш років, у яких ти стрягнеш як зерня в шкаралущі. Болю мій, на попіл вигорілий, як нестерпно було тебе удруге народити і знов, як перше, вздріти немовлям. [Далі йде вірш: “Коли колючий посмерк наповзає…“] Валю, до Тебе я післав листа 3.6. Не знаю, чи Ти одержиш його своєчасно і чи збагнеш, що кому. Просив би Тебе — вишли мою карточку-візитку — хочу навзаєм післати до Віри Вовк (бо вона вислала мені свою). Це, звичайно, не так обов’язково. По-друге, не сердься на мене, бо я не хотів би Тебе гнівити — боронь боже. Поки ж досадно мені, що Твого листа немає... Напиши чи Ти наміряєшся і чи зможеш приїхати сюди і як буде з Дмитром і усіма умовами тяжкими. Хочу повідомити одразу: в липні я до Вас напишу тільки одного листа, бо другого хочу післати до Віри. Отож, листа я, напевне, писатиму посеред місяця (коли побачення не буде) або в кінці (коли зустріч відбудеться). Отож, не потерпайте за довшу мовчанку. Буде змога — я дам про себе знати. Але не знаю, чи така змога буде. Напиши, як здоров’я Твоє і Дмитрове. А Ти, Марусю, трохи більше пиши, як чуються батьки. Вітаю Тетяночку, що добре скінчила школу. Додаю вітання для Василя Карповича (пішліть йому на середину липня) і для Дмитра. Зичу здоров’я. Ваш В Листа, звичайно, перешліть, прочитавши, до Валі. Коли шлете конверти — перегинайте удвоє. Сьогодні, 17.6., прибув Василь-тезка. Дружньо пили чефір. 1 Вірі Лісовій. 2 Надії та Івана Світличних. 3 Йдеться про голодівку. 4 Мова про Юлія Шелеста. 5 Йдеться про Івана Дзюбу, який опублікував в газ. “Вісті з України“ (1974, № 18) звіт про громадське обговорення в Палаці культури Київського авіазаводу (він працював у багатотиражці цього заводу) кінопамфлету “Убивця відомий“ (про ОУН). Стаття мала назву “Пам’ять перед минулим, обов’язок перед майбутнім“. 6 Мова тут про Зіновію Франко, Миколу Холодного, Леоніда Селезненка, Івана Дзюбу, які виступали з покаянними статтями й відмежовувались од колишніх однодумців. 59. ДО ДРУЖИНИ 16.07.[1975] Чолом, Вальочку! Я ще під враженням нашої зустрічі, не можу прийти до пам’яти. Скажу, що побачення було — певне, через те, що побачив сина, — якесь незвичайне. Скрушно мені згадувати про минулі несподівані три дні виходу за звичайне коло моїх сірих буднів. Ваші гостини — мені на свято сумно-радісне. Усе було б цілком гаразд, коли б до всього мені видали Рільке, лікувальну траву і фотокартки Ваші з ручками. Але ніхто мені за ці речі нічого не каже, певне, швидше сама напишеш, чим закінчилася розмова Твоя, аніж я довідаюся, що з моїм Рільке. Це, скажу Тобі, єдині прикрощі від минулого побачення. Тепер чекатиму нову дату, коли ми знову зустрінемося. Цілий рік буде під цим знаком — нової зустрічі. Валю, повідом батьків: листом я їх у цьому місяці, на жаль, не потішу. Писатиму їм у серпні, аби не міняти черги: спочатку місяця — їм, перегодом — Тобі. Прошу, передай їм (чи зроби сама) — і зробіть це пошвидше — можна вислати бандероль із какао туди ж, куди Маруся слала пакунок. Мав листа від Льолі. Дякую. Прочитав із задоволенням. Справді, роботи коло сонетів ще чимало1. То матиму од суворого відзиву чимало користі — це стимулюватиме на нові поразки в змаганні з таким велетом як Рільке. А Льолине прикінцеве “цілую“ я сприйняв не зовсім фігурально і відчув, ніби вся її родинонька, порозкидана по світах, стала мені ближчою — до щоки кожного можу дотягнутися спраглими губами. А Івана вже можу поцілувати в його сиву голівоньку світлу. Дуже дякую. І цілуй Льолю за мене — і теж не фігурально. А Михасю я теж дуже люблю — то цілуй — і не фігурально — й її — Дмитро може це взяти на себе, аби вийшло природніше. Ось і все, Вальочку. Уклін і подяка дружній родині Валентина й Шури, дєді, всім добрим друзям-побратимам. Не залишай мене без елегій Рільке і зроби це в темпі. А я спробую ще замовити фотокопії Рільке з Бібліотеки іноземної літератури в Москві (є така адреса в Тебе — то перешли). Цілую. Твій Василь 1 Л.Світлична власноручно переписувала зауваження Григорія Кочура до Стусових перекладів “Сонетів до Орфея“ Рільке і надсилала їх у листах до В.С. 60. ДО РІДНИХ 3.08.1975 Добридень Вам, рідні мої! Недавно одержав листи — від Марусі й Дмитра. Дякую. Щоправда, від Дмитра був дуже безграмотний лист — аж я здивувався, як мій син зумів зробити стільки помилок у кількох словах! Уже, певне, мій лист його не застане в Донецьку. Маю трохи невеселих новин. [Закреслено цензурою.] А недавно щось зіпсувався шлунок геть — то довелося трохи наматися. Треба сподіватися на краще (вже чую себе дещо ліпше), а коли б такий приступ повторився (це моя виразка заговорила про себе вголос), то вже рятуватиме хірург. Тимчасом я вже тиждень вилежуюсь на лікарні, не знаючи скільки часу тут доведеться пробути. Звичайно, коли будуть які зміни, то повідомлю в наступному листі. Мамо, мені було прикро чути, ніби Ти трохи нарікаєш на мене. І як Ти, мамо, це собі думаєш! Ти ж мені найдорожча — Ти й Дмитрик. І це знаєш. А що я просив тата прибути — бо ж найдовше його не бачив, як і Дмитрика. І дуже шкода, що тато вже не може до мене заїхати. Від цьогорічного побачення намучився дуже — певне, через те, що побув із Дмитром. Так за ті три дні мені душа обболіла ним, що й не переказати. А що вдієш? Маруся, певне, переповідала, як і Дмитро. А мені душа неспокійна досі — згадую його, вродливого зайченятка, місця собі знайти не можу. Чотири роки терпів без нього, а тепер побачив — і весь той жаль зібрався докупи і почав гризти душу, неспокійну й без того. Але чи Вам про те все казати? Недавно одержав нового листа від Льолі, Михасі (з Сухумі) — дякую красно. То почитали разом з Данилом* — і побули коло моря під реліктовими соснами, чули, як запаморочливо пахне кава, запарена по-східньому, просто в піску. А от побути в лазні, яку зробили для моїх версій Рільке1, Данило не захтів. Мені в ній теж було тяжко, але свідомість того, що тільки ця — і є цілюща, спонукує заходити в неї знов і знову, уявляючи до всього погляд, і усмішку, і інтонацію фрази: “на зауваження прошу не ремствувати: річ звичайна“. Гадаю, що саме такий суд буде мені корисний і стимулюватиме до дальшої праці. Біда тільки, що в теперішньому моєму стані всі задуми стають проблематичні — більше, ніж треба. Отож, тяжко й планувати найменші задуми й найменші реалізації: несподіванки повсідалися по кутках і чигають, коли найкраще збавити працю. А що вдієш? Отож, я тут голий, як бубон, — без свого архіву, отже, й нічого римованого переписати не можу. А цей тиждень, що я тут, був такий, що мені було не до віршів, на жаль превеликий. Бо почалися клопоти, як писав колись сардонічний наш Плужник, — “над всі духові болі“ (але не певен, що правдиво цитую поета!). Хіба таке — зродилося під хвилю поетичної агонії: Ти підійшла — а я тебе не ждав, не сподівався, що аж так нагально, ні знаку не подавши — все відтрутиш, щоб заступити всесвіт мій цілий. І світ тобою став, ти — стала світом — чужим, як ти, німим, як ти, як ти — непроханим. Та чую — жаль обох вас уникнути — чи брата чи сестри. Є й другий, менше сумовитий: І віщий голос подали вітри, ласкаві ластівки зашелестіли як листя лип. І крики замигтіли мені по лицях. Годі, очі втри, моя зажуро! Поночіє світ і твердне панцир з вікової муки. Сідають ластівки — мені на руки. Душа ж — от-от пірветься у політ. Закінчуватиму на цьому. До Валі писатиму перегодом, а цього листа їй перешліть. Цілую Вас, любі мої. Сину мій! Дякую за листа. Переписую Твого листа, де є помилки. Добрий день тату! (бракує коми!). Невдало Ти переклав “колесо обзора“ — треба “колесо огляду“, “Щерербакова“ Ти написав із поспіху — похибку бачиш сам. “Я троши читаю книгу“ — та ж сама вада: поспіх. А “сказки народов мира“ треба перекласти так: “казки народів світу“. Слово “допобачення“ складається з двох: до побачення (отже, писати слід окремо). А звертаючись до мене “тату“, став кому (в Тебе ж просто: тату менше кури). Вже не кажу, що це речення Тобі підказав дідусь Семен, чи не так? Листа треба підписувати (в кінці ставити: Дмитрик). Писати не близько до верхнього краю, а відступивши. Зліва ставити дату, справа — звідки пишеш. Збагнув, мій Шерлоку Холмсе? Цілую, любий. Уклін мамі, дєді. 1 Мова, очевидно, про критичні зауваження до Стусових перекладів з Рільке, що їх зробили Г.Кочур та Ю.Бадзьо. 61. ДО ДРУЖИНИ 10.08.1975 Вітаю, Вальочку! Дякую за листи, за першу елегію Рільке. Дуже мені дивно, що Ти досі не можеш знайти перекладів. Ти знаєш, що частину з них, передрукованих, я віддавав до “Всесвіту“ — там була четверта, шоста і восьма (по пам’яті, але четверта була напевне). Отже, бракує перших трьох. Будь ласка, ще подивись — мають бути всі 10. Коли ж не знайдеш (а передруковані мають бути — я згадував торік ще на побаченні), тоді висилай до мене — переклади і оригінали (зможеш дістати елегію до М.Цвєтаєвої — це 11-а умовно елегія — перешлеш і її). Може ж таки я доведу їх до краю, коли стане здоров’я. Мав другу подачу рецензії, дуже вдячний за неї, бо чимало показали мені такого в ній, чого б я сам не помітив або не збагнув. Маючи таку певну критику, легше буде працювати далі. Був дуже славний лист од Михасі (з Абхазії), мами, тата, Дмитра, Марусі. Одне слово — дякую за вісточки всім (Риті теж!). Ритиного привіту не передав, бо тимчасом на лікарні. Опишу тепер свої невтішні події. 16 липня на мене був насипався один бандит-в’язень. Коли я відвернувся од його матюків і погроз, він з-за плечей ударив мене — підбив око досить небезпечно, зачепив руку ножем, але не дуже. Я подав на нього в суд, але місцевий прокурор відповів: підстав притягати його до суду немає. Звичайно, якби я дав йому здачі (там таке фе, що й дивитися нема на що), то мав би клопотів по зав’язку. Але що вдієш проти тутешньої справедливості! Доводиться тільки протестувати листовно — а більше нічого. А бідний Василь*, який обурився, що його ставлять на одну дошку з цим бандитом Сидельниковим, учорашнім фашистським головорізом, поїхав на 6 місяців ПКТ — бо гримнув дверми, покидаючи кабінет. Бандитові дали 15 діб ШІЗО**, а Василеві — півроку! Цей модуль справедливості має нас виховувати! 28 липня я чув себе досить зле (перед тим кілька днів рвало мене), ліг спати, але не міг, бо палило в грудях, як ніколи. В 22.30. я встав з ліжка, бо мене стало вернути — хотів вибігти з секції, аби не вирвало в приміщенні. Зробив пару кроків — і впав непритомний. Коли вернувся до тями, побачив — лежу весь у крові і кров довкола мене. Знову почало рвати — і знову кров’ю — рідкою і запеченою, як галушки. Кажуть, загубив коло 2 л. крові. На ношах мене серед ночі віднесли в лікарню. Стали вводити в вену фізіологічний розчин (коло 6-7 сеансів), ввели коло 1 л. крові, амінокапронову кислоту. Була температура повища — 38-38,7, а тепер менша — не більша 37,3. Кажуть, що прорвалася вена — в районі моєї виразки чи що (невідомо остаточно, бо рентгену не робили поки). Це не прободіння виразки ще. Але коли б така рвота з кров’ю повторилася, мої шанси були б куди гірші. Лежу вже майже 2 тижні. Помалу встаю, рухаюся потроху, але бережусь (іще трохи паморочиться в голові і поболює в районі виразки). Тиск крові стає кращий, норми ще не дійшов, але близький до того. Я зробив запит на Московську колегію адвокатів — чи можу я розраховувати на цивільного хірурга — з Києва чи Москви. Відповіді поки немає. Через це прошу Тебе — може, попроси Олену Юхимівну*** проконсультуватися, що це було і чим загрожує надалі, як берегтися, чим лікуватися. З огляду на те, що ліків тут терапевтичних нема, звернися до Радянського Червоного хреста чи на ГУИТУ в санвідділ МВС СРСР — аби дозволили ліки з дому — з огляду на досить складний стан здоров’я. Так само підтримай мою настійну вимогу, аби хірург, що мав би оперувати мене, був цивільний — із Києва чи Москви (таку вимогу я висловив у своєму листі ще 3.8.). Тепер я напишу на Міністерство охорони здоров’я і на ГУИТУ (в санвідділ) про цю свою вимогу. Головне, я думаю, що після першого випадку другий може бути будь-коли, якщо нічого в моїх умовах не зміниться (нервова робота на рукавицях, шкідливе харчування, відсутність дійових медпрепаратів — чи то вікаліну чи чого іншого). Через це тепер, коли мені значно краще, ніж 28.7., я мушу думати про найближчу перспективу. Напевне, пролежу тут не менше 1,5 місяця. Ти ж порадься з юристами — чи можна запросити для мене доброго лікаря — для оперування чи медогляду. Одне слово, вивчи це питання всебічно. Я тимчасом триматимусь, аби все було гаразд. Батькам, будь ласка, того всього не переповідай. Я написав їм 4.8. — згадав, що зіпсувався шлунок, аби їх не турбувати особливо. Ти так само не впадай у розпач. Що Бог дасть, те й буде. Але що можна зробити — зроби, бо я тут безсилий багато домогтися. Дуже прикро, що лежу я тут без роботи — немає ні словника, ні Рільке (коли переносили мене, було не до того). Отож, збавляю час, а що вдієш? Ще раз, Валю: коли Ти зможеш, напиши мені наслідки заочної консультації у добрих терапевтів чи хірургів — як мені шануватися, аби така кровотеча не повторилася, які медпрепарати мені потрібні для лікування і т. ін. Поки особливих підстав до хвилювання нема — чуюся значно краще. Лише не знаю, як буде завтра — бо виразка перейшла на більш енергійний тон розмови, як бачиш. 62. ДО РІДНИХ 1.09.1975 Вітаю вас, рідні мої! Одержав листа від мами, Марусі, Валі, Шелеста. Ще Атена вислала мамаїв. Досі ще перебуваю в лікарні, стало мені краще, але чим закінчиться ця лікарня — не знаю. Швидше за все — випишусь знову на зону, чекатиму, коли вже прикрутить, — то знову поверну сюди. Такщо поки особливих підстав хвилюватися про мій стан здоров’я немає. Прошу ще раз — повідоміть, чи одержали Ви мого листа, писаного до Вас 3.8., а до Валі — 10.8. Якось так збігає час на лікарні, що я мало що встиг зробити. Якось не виходить постійна робота, яку я не можу робити, бо на зоні лишилися книги й папери з роботою. А тут читаю, що попаде під руки. Прочитав роман про Шевченка Бікчентаєва1 “Тарас на Аралі“. Воно, звичайно, приємно, що написав роман каракалпацький письменник, який знає місцеві умови. Знає незле й біографію широку Тараса, тільки ж майстер із нього не надто який. Через це поет стоїть на котурнах і рідко коли скаже слово по-людськи, а все як геній, як ментор, як навчитель життя. Це надто романтизоване письмо, де зникає все те, чого від роману сподівався найбільше. Принаймні я, не бувши в тих місцях, але знаючи неволю й муштру, бачу, як мало автор віддав із буднів нашого поета, як, зрештою, тяжко було авторові улягатися в схему обов’язкову, як, може, неможливо за неї вийти. А що ж він подав із місцевого колориту? Надто мало. Згадую, як перечитував улітку 72 р. роман-біографію Хінкулова — і досі пам’ятаю червоне коло довкола Оревка (чи Оренбурга) — багрове, криваве коло. Звичайно, то одна з небагатьох сторінок, які пам’ятаю, а все ж таки. А поет же ближчий до Бікчентаєва ніж до Хінкулова. І досадно, що читав без великої радості. Прочитав ще нічогеньку повість Гамарри у Всесвіті, ч. 8. Ремарк своєрідний — тематично, але план інший і, зрештою, майстер слабіший. А ще перечитую статті з книги Голенищева-Кутузова2 — зосібна, про поетів Франції та Італії — найкраще, що в тій книзі для мене є. Переглянув щоденникові нотатки Ю.Дороша у “Новом мире“ — не бачу надто зіркого ока, бо знаю такого майстра як Пришвін, а решта тексту не аж як дотикає — особливо про Єлисаветградщину, де така екзотика. Цікавіша і багато дає до роздумів стаття покійного Давиденкова в “Природе“ — про шаманство і неврози — як індивідуальні, так і групові. То справило враження. Справили враження і мамаї. Через це просив би — коли б тільки Юлій не перечив за браком часу — лаконічно зреферувати мені те, що писав про мамаїв П.О.Білецький3 (я не помиляюся, що його стаття ціла була мамаям присвячена?). Так само, певне, десь у “Киевской старине“ щось було про мамаїв проваджено. Я вже, на жаль, геть чисто забув і роман Ільченка4, і вірш в ньому М.Т.Рильського, а гадаю, що раз чисто все забув із роману (крім емоційної пам’яті про добрі вірші поета), то й не було там чогось цікавого. Але цей образ — пуп’янок народного сприймання-щита — цікавий надто: ця ідилія степу, моментальний, як від блискавки, фотознимок спокою! Вояк, філософ, поет, страдник — йому є про що думати з такими великими очима, із крутим чолом. Але художник не міг доглупатися більше, над чим він думає: парсуни надто мало, аби здогадатися. Але як близько цей мамай од Сковороди (зброя — то як дитячі виграшки коло нього). І ця вся мертва природа (люлька, дзбанок) — додачі, як квіти, писані петриківцями на печах. А в кольорах неба стільки тривоги і полохкої заграви (довгий наш невроз, хований у колориті ночі). А ще у якомусь числі “Москви“ чи “Неви“ прочитав усні оповіді М.Зощенка — так енергійно зафіксоване його письмо — навіть на дрібничках тематичних. Звичайне ж, зауважив статтю Коротича про Р.Рождественського (все одно, якби Коротич писав про самого себе). Нарешті прочитав енергійну статтю Ю.Давидова про Гедоністичний містицизм: дух споживацького суспільства. Людина-гравець, homo ludens, що заступив homo fabere, стан “трипу“-сп’яніння, Маклюен і його спримітизовані проекти епохи ТВ, “колективне безсвідоме“, існування в теперішньому часі, людська випадковість і нетвердість, люмпен-інтеліґенція з її перетрощеною, поставленою на голову етикою (а які прекрасні цитації з абсолютно невідомого мені Макса Вебера — стор. 251), феномен небожа Рамо середини 20 ст., діонісійські дійства, психеделічні чари, ефект зграї — усе те, над чим давно вже час думати й нам, “бігунам на місці“. І так зле стає на душі од таких читань, що й ну. Певне, буду на цьому закінчувати. Шкода, Валю, що Ти своєчасно мого прохання не виконала. Тепер не треба, бо я не знаю, як там справи з пакунком. Ви мені снитеся майже щоночі — Дмитро найчастіше. Бачив Валю в сні — дуже бліду й дуже гарну (чи не хворієш?). Ось і все. Великий уклін Льолі, Михасі, всім добрим знайомим. Скажи пані Олені, що надто довго мовчить Віра5 і батько хвилюється; не мавши вістки. Цілую Вас. Зичу здоров’я. Валі писатиму 10-15.9. Ваш Василь [Частини листа бракує.] Дмитрику, я продовжую листа. Отже, цікаво було б побути на тій зоряній густоті, де їх аж 30 тисяч і, може, там світить не одне сонце, як тут, а кілька (з них одне заходить, а друге лише сходить, а третє показує, що час обідати). Там, може, немає зими, а все тепло, багато живності в воді й на землі. Може, там люди вміють одночасно ходити й літати й плавати, як риби. Може, вони розмовляють між собою не словами, а інакше: очима чи передають думки на відстані. Коли б у нас була така розмова! Я б подумав за Тебе, а Ти сказав би: тато мене кличе. І ми “говорили“ б на відстані, не бачачи одне одного, як телевізор не бачить стадіона, де грають. А, може, подумавши, ми б і бачили одне одного, як у відеотелефоні (в Києві такі, здається, тільки почали робити). Уяви собі, яка то була б “казка“ — цікавіша за правду! А знаєш, які далекі ті зірки? Для цього треба знати, що ці хвилі розповсюджуються дуже скоро — за одну секунду. То коли б їхати до тих зірок поїздом чи літаком, треба було б мільйони років. Але людина живе там поза часом. Правда, політ був би надто нудний, бо довкола все ніч та ніч. Але ми з Тобою, поки Ти не вивчишся і не будеш добре знати, що там можна зустріти, не поїдемо, еге ж? І не тільки тому, що там не грають у футбола, а Блохін не забиває голи. Ми вичитаємо, що там робиться, а від того стане цікавіше жити на землі. Чи не був Ти досі на стадіоні справжньому? Не було кому повезти? Попроси, може, дядька Юлька чи якого іншого. Напиши мені, які нові предмети у Вас будуть у цьому році, в третьому класі. Скажи — будеш бачити — тьоті Льолі, що я вітаю її дядька Івана з днем народження і зичу здоров’я, якого йому так бракує, як і його сестричці. Вислав би Тобі козака Мамая, але то великі відкритки, а в конверт звичайний не ввійдуть. Бережи своє горло на зиму. Ще не забув, як треба дмухати по-йогівськи (я Тобі показував, коли ми бачилися). Бувай, Дмитрику мій. Прошу Тебе — повідом (я хочу Тебе перевірити): 1. Де є те місто Аресібо, на якому континенті — чи знайдеш Ти по карті. Якщо не знайдеш по карті, то подивись в енциклопедії (дивися Пуерто-Ріко). 2. Запитай у мами, яка швидкість поширення радіохвиль, і скажи, яка відстань до тих зірок у кілометрах, аби я знав, чи далеко той Месьє-13. Такщо маєш завдання! Марусю! Просив би Тебе замовити розмову з Вірою і сказати їй, що батько за неї хвилюється. Її адреса така: м.Родинське-2, вул. Пушкіна, 28, кв. 16. Прізвище її — Калач. Вона не заїхала до Вас, бо в неї неточна адреса (назови їй справжню і скажи, хай телеграфує до батька про своє життя-буття). Дякую Тобі за переказ, за хусточку. Чи немає передплати на твори Гете? Будь ласка, подивись. Дякую, сестро! Твій Василь А Ви, тату й мамо, не дуже побивайтеся. Якось перебуду цю лиху годину, а чуюся вже краще. Може, через тиждень-два випишуть з лікарні. Пишіть, як Ваші справи. Вітаю Тетяночку, вона вже, певне, зовсім велика. У мене, на жаль, немає жодної цікавої відкритки (всі лишилися на зоні), то немає дітям що вислати. І тримайтеся, голуби мої! Вітайте Михайла з Любою, родину Дмитрову. 1.9.75 року Василь 1 В.С. помиляється: А.Бікчентаєв — башкирський письменник, і такого роману в нього немає. Автором повісті “Тарас на Аралі“ є каракалпацький прозаїк Уразак Бекбаулов. 2 Голенищев-Кутузов И.Н. Романские литературы. — М.: Наука, 1975. 3 Білецький П.О. “Козак Мамай“ — українська народна картина“. — Львів, 1960. 4 “Козацькому роду нема переводу, або козак Мамай і чужа молодиця“. 5 Йдеться про Олену Яновську і Віру Шумук, дочку Данила Шумука. 63. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 11-15.09.1975 Чолом, Вальочку! Довідався, що Ти слабуєш. Такою і снилась: блідою і гарною. І я згадав Твої згадки про літо, згадав за свої невесели, що так невчасно засмутили Тебе. Уже знаю, що ферроскорбін Тобі відіслали назад (із листів). Виявляється, жодного з лікарів про це не питали, а відіслали на свій адміністративний розсуд, бо “не положено“. Із Москви я одержав юридичну консультацію від адвоката С.В.Каллістратової. Вона пише: “Законы не только не содержат запрета помещения заключенных в лечебные учреждения органов здравоохранения или привлечения врачей-специалистов из медперсонала органов здравоохранения, но и прямо предусматривают такую возможность в случаях серьезных и длительных заболеваний“. Вона радить звернутися до Медсануправління МВД СССР з заявою про запрошення лікаря-фахівця для вирішення питання про операцію чи лікування. І додає: “Такое заявление может адресовать в МВД СССР и Ваша жена“. Твоє ставлення до цього може бути відповідне: Ти, звичайно, не можеш цим займатися, бувши в лікарні. Не хвилюйся. Я що зможу, робитиму сам, тобто писатиму, все наполягатиму на відповідному режимі лікування. Було б гаразд із роботою й харчуванням — усім тим, що навмисне завдає мені зайвих турбот на зоні — не перебільшую, що клопоту я не знав би. Тепер мені значно краще, але чи уникну стола — того добре не знаю. Медичні листовні поради — маю — красно дякую пані Олені . Але тут мені давали самі застрики — глюкозу (10 ампул) і вітаміни. Вже все закінчили. Але температура субфібрильна є — 37,3, 37,4. Проте маю апетит, ходжу, болю не чую. Дещо докучає безсоння і дивні відчуття, коли лягаю спати, — щось схоже до запаморочення (удень їх нема). Ти, Вальочку, те все не забирай у голову. Тепер мені геть клопітно за Вас — Тебе. Що з Тобою? Чому не пишеш? Краще напиши все, як є, аби я хоч знав, що з Тобою, як Дмитро сам, дєдя. Це так треба в нашому стані — більша одвертість, бо чую, що, на превеликий жаль, на цій розлуці безкраїй виникає невидима для ока смуга непорозуміння. Я її відчуваю. Особливо тоді, коли чую, що вже не можу беззусильно бути продовженням Тебе, Твоїх настроїв, дум, як колись. Це холод заходить і переводить нас у менший масштаб душі. Це я частенько чую. На жаль, і тоді, коли маю листи від своїх адресатів, і тоді, коли пишу. Це природньо (гони між нами ростуть), але надто прикро. Будь ласка, пиши за себе попросторіше. А як там Дмитро? Він не має на мене серця, що я написав йому (в листі до Тебе за серпень) кілька сердитих слів? Я додам йому текст, а це питання обмину, щоб він не застановлявся на цьому. Чи не знудилася Ти без віршів? Поки не шлю, хоч дещо і є, але хай ще полежить. Ще я не оговтався од нових відчуттів, щоправда, не таких гострих, як годилося б. Бо теперішнє існування, як і нове відчуття, що виникло 1,5 місяці тому, не надто відмінні, тільки щаблі однієї дороги. Певне, притупилися нервові закінчення: все це я вже бачив, відчув, пережив. Це. Або майже це. То ж чого банітувати? Чого радіти? Доводиться обмізковувати світ беземоційний, світ, приопалий на силі. Рух, здвиг знімілих форм — як у німому кіно. Як у Валері: “бессмертье с черно-золотым покровом, о утешитель наш в венке лавровом, на лоно матери зовущий всех! Обман высокий, хитрость благочестья! Кто не отверг вас, сопряженных вместе — порожний череп и застывший смех!“ До речі, зізнаюся, що 63-4 рр. я читав збірку Валері, видану видавництвом “Academia“. Передмова Ефроса — знущальна, а текст віршів — холодно-філігранний, блискучий, як полиск леза. Враження од читання віршів я не лишив, бо тоді я правив од поезії жару (не відмовився од цього й дотепер, хоч істотно остудилися мої вимоги, а ще більше остудився я сам). Перечитуючи тепер деякі цитації з Валері Голенищева-Кутузова, і знову наражаюся на холодини, ніби доторкаюся до обмерзлого заліза. Цього полюсу поезії мені ще не збагнути. До всього мені до душі — й незакінченість, non-finito, як це звуть тепер. Фрагментарність, аби витримати темп; бо є ще сутінь душі — не та, що додає сили, а що знесилює, розмиває. А контур всепочуття окреслити не дається. Душа бо — як потік кривоберегий: один берег зачудовання, другий — невпевненості, то ж як текти воді? 11.9. Уже двічі казав лікарям, аби виписали, але чомусь не спішать із тим. Хоч і ліків жодних не дають. Проте сподіваюся за кілька днів (наступної, може, п’ятниці) покинути цю лікарню. Дістав “Вопли“ № 8, прочитав добру статтю Аверинцева про В.Іванова, хоч прагнення читати поета в мене й не виникло. Але “Первый пурпур“ — із його віршів про Діоніса я собі відкрижив: Брызнул первый пурпур дикий словно в зелени живой бог кивнул мне, смуглоликий, змеекудрой головой. Взор обжег и разум вынул, ночью света ослепил и с души-рабыни скинул все, чем мир ее купил. И в обличье безусловном обнажая бытие, слил с отторгнутым и кровным сердце смертное мое. Це, звичайно, теж філолога вірш і науковця (рядки не ті часто є). І відчути легко, що його писав чоловік, навчений поезії. Зате в поетичній збірці Рея Бредбері “Коли слони цвіли востаннє на подвір’ї“ — людина, що пише без тяжкого зусилля: Всю ночь они идут вдоль улиц погребенных и видят собственные призрачные тени в холодном зеркале витрин суровый мореход и молью траченная странная стареющая дева І чуєш застиглість добре пійманої миті (хай Бог простить, але в добре впійманому вірші є застиглість кадру). І його ж дальше: “смех слишком громкий, а улыбка широка, чтобы любая смерть могла их успокоить“ — то недбало-широкий мазок, що видає майстра. Я вже писав Тобі, що на цьому лікарняному нічогонеробленні вимушеному я кілька разів брався до Рільке, але нічого не виходить — ні з сонетами (брак словника), ні з елегіями (брак оригіналів). Боюся спектися на приблизній передачі того чи іншого слова в Бажана (хоч, здається, не вельми значна можливість, а все ж). Крім того, за елегії слід братися одразу за всі, бо вони — як разки в намисті — гарні на низці, а поокремо — вже не те (до речі, Мефісто-Брехт пише, що робітники казали за Рільке, що він надто примітивний!). Усі елегії — сухуваті, розсудкові, з барвою специфічної для пізнього поета рефлективної емоційності. Він пише про світ, ніби винесений за межі життьового інтересу — десь на дорозі смерті чи кінець життьового пробування. Це думи людини, що живе пам’яттю про світ, пам’яттю, що наглухо відгородила його від світу. Тут уже годі знайти перші емоції, враження, прагнення, образ першого довкола: поет заглядає в нічну криницю свого життя, ставши опроти неї. Але заглядає крізь товщу ста сприймань-пам’ятей. Через цей бінокль своїх-мертвих-очей він дивиться в космічну порожняву, “бачачи“ “світ“ (“світ“ лише намальовано на лінзах пам’яті). І смисл цього вглядання (самовглядання чи себевглядання) — відчути поразку, оживити це відчуття віку. Автор дивиться очима людства — на те, як заходить зима існування і кожен вигибає поокремо. Це ситуація межи — ситуація самоусвідомлення межипростору: себе в межипросторі. Тут є амбівалентність людської психології, людини, яку свідомість винесла за край землі — інерцією вислаблого інстинкту. Територія існування стала неокрая, а від того й саме існування — неокреслене. Це веде до роздвоєння й самоочужіння. Бо життьовий інтерес поділено надвоє — між тим, що донедавна було за межею, і тим, що позначало збайдужілий світ. Це як няньо Миросі , що ходив, тримаючись за стіни, а потім став одужувати. Відповідно й розподілені силі любові й збайдужіння, сусідуючи, починають узаємно поглинатися. І цікаво бачити, що нова “реальність“, ставши рухливою і йдучи з нами воднокрок, завжди дорівнює нашому інтересові до неї. А ми, йдучи за цим “інтересом“, доходимо до краю. Наше життя якраз розраховане на відстань цього інтересу і в кінці — наша гибіль. Речі живуть для нас умиранням своїм — і — в тому “естетика“ і гіркота цього циклу, до якого лячно братися. Буду, певне, закінчувати. Коли цей лист ще застане Тебе в лікарні — напиши, що з Тобою і як. Бо все щось верзеться мені не те, що треба. Гаразд, славна моя? Ти, певне, не встигла мені передплатити “Иностранную литературу“? Нічого, видужаєш — тоді зробиш. Я знаю, що від цих дрібних зобов’язань, доручень голова йде обертом. Шануйся, Вальочку. Знай, що я ще тримаю свого пальця на пульсі Твоєї руки і коли щось негаразд — я чую (бодай у сні, як оце бачив — бліду й гарну). То не крийся, а пиши. Дякуй красно пані Олені й Михасі — за вісточки. Віра хай надто не бідкається, бо тепер усе краще, ніж було донедавна. Листа мого перешлеш до батьків — аби мама не лила сліз, ніби я вже задубів. Уклін мій добрим людям усім, Василеві Карповичу, рідні Вашій цілій. Чекаю на Твою відповідь. Зичу здоров’я. Цілую, горличко моя! 14.9.75Василь P.S. Додаю ще кілька слів. [Далі йдуть вірші: “І надто тяжко — в цій моїй пустелі…“, “І віщий голос подали вітри…“, “Ти підійшла, а я тебе не ждав…“] А це вірш, із якого я визираю своїх мамаїв: Сиджу надвечір при багатті бандура тужить у руках. Ідуть тумани пелехаті, ординський укривають шлях. Кінь биту землю копирсає, вітри у дубі шелестять нічна зірниця догоряє татари за горою сплять. Куди ж податися самому, коли ні душки довкруги? Чи ж мертвого у папілому мене загорнуть вороги? Тож пий із кварти оковиту добудь із дека дикий гук! Країну, кровію политу, пантрує невсипущий крук. Та є ще люлька і шаблюка ще є пістоль і довгий спис А світ, примарний, як гадюка, наліг на груди й горло стис. [Далі йдуть вірші: “Хлющить вода. І сутінь за вікном…“, “Син — ще малий — вигулькував, як птах…“, “— Забудься. Стань. І зачекай мене…“] Маєш, Вальочку. Може, перегодом, перегляну їх. 64. ДО СИНА 15.09.1975 Дмитрику! Чекаю від Тебе листа — не дочекаюся. Щось Ти був написав кілька слів із Донецька — і геть замовк. Маєш багато клопотів удома? Пиши, як там здоров’я мами, дєді. Мені вже стало краще. Скоро буде два місяці, як я на лікарні, а тепер ще й мама! Але дасть Біг — стане надалі усім нам веселіше, коли ми зберемося разом і я не правитиму від Тебе листів, яких Тобі так не хочеться, бачу, писати. Знаєш, кажуть, синичка або ластівка може перелетіти за одну ніч Сахару. Маєш задачку. У мене в книжках є довжина Сахари (а немає — то визнач по градусах на географічній карті. Знай, що кожен градус має 111 км.). Ніч — це, скажімо, 8 годин. З якою швидкістю летить ластівка? Чекаю відповіді. 15.9.75 р.Тато 65. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 24.09.1975 Дорога Вальочку! Синочку любий! Ось уже кілька днів, як мене перевели з лікарні. Поки ще не працюю, становище непевне моє тут — може, знову відправлять на лікарню, може, запропонують щось інше. Ліків жодних не дають — хіба соду та “від живота“. То я лікуюся своїм коштом: лежу, їм тільки те, що можна і т.д. Дуже, Валю, жду Твого листа. Мені сняться дуже недобрі сни — все про Вас. Будь ласка, напиши все, як є. Так само, коли можеш, заспокоюй батьків. Такі недобрі передчуття обсідають, що й ну. Інших новин не маю, листів — так само. Дуже просив би Тебе, повертаючись до свого прохання ще липневого — виконай його. Я мав на увазі звичайний порошок какао, а не інше щось. Коли б Тобі було тяжко то зробити — передай прохання Марусі. Вони там зроблять, якщо Ти не в силі — через які обставини свої — здоров’я насамперед. Навмисне багато не пишу — аби лист дійшов до Тебе раніше, аби Ви там бодай за мене не сушили голову собі. Бо тяжко знати, коли біди ломляться в усі двері. Вітай п.Олену, Михасю, Віру. Якщо зможеш — напиши пару заспокійливих слів до моїх батьків. Хай знають, що я вже вийшов із лікарні. Чуюсь, звичайно, краще, ніж перед цим. Але сказати, що добре — не можу поки. Бережи себе, горлице моя. Зичу Вас усім здоров’я. Ваш Василь 24 вересня 75 р. 66. ДО БАТЬКІВ 1.10.1975 Вітаю Вас, дорогі мої! Сьогодні — перше жовтня. Майже два тижні, як я повернувся з лікарні, але не працюю, бо не надто добре чуюсь. Можливо, незабаром знову піду на лікарню. Справа, певне, в тому, що мені не зробили рентгену — після того, як я захворів 28 липня, коли був більший приступ. Півроку після останнього рентгену буде в середині жовтня. Валя цікавилася, який діагноз. Я питав — сказали, що той же — виразка 12-палої кишки, загострена кровотечею. Як і раніше, жодних ліків для гоєння не дають, усе обіцяють — четвертий рік. Самі обіцянки — замість ліків. Коли нападає біль — я п’ю соду, намагаюся їсти тільки те, що можна, а такого не завжди маю (який легкий суп чи кашу чи молоко — маю дієту). Отож, остання телеграма, яку Валя мала звідси, була дуже, м’яко кажучи, оптимістична. До речі, авторства її ніхто брати на себе не хоче. Мав листа від Дмитра Гончарука — подякуйте йому. Він, може, єдина людина, що пише мені регулярно (окрім Вас, Валі та Михасі). Останнім часом було багато снів — про Вас. То ми з татом і Дмитриком на річковому вокзалі, у Дмитра ніжки в болоті, я несу його на руках. То розмовляю з мамою і Марусею, то Валя, надто бліда і стомлена. Отак мені випадає бачитися з Вами — позачергові побачення. Нарешті я допався до своїх рукописів, яких не мав коло себе на лікарні. Якщо нічого не завадить, то через тиждень-два начорно закінчу всі сонети Рільке. Тоді почну “білувати“ їх, а це, бачу, робота буде не менш тяжка. Втім, тут важить сама робота — по душі. Що ж до елегій (маю їх уже дві — дякуючи Валі), то займуся ними перегодом, після сонетів. Шкода, що після минулорічних веремій доводиться робити цю роботу вдруге, а Валя чомусь так і не змогла знайти раніше зробленого. Що ж, робитиму вдруге ці перші чотири елегії. Валя ще питала за кислотність. Справа в тому, що шлункового соку в мене ще не брали, оскільки викликати рвоту поки не варто, а я й сам би не погодився (кілька разів була рвота сама — й без шлангу). Думаю, що вона або трохи підвищена, або трохи більше підвищена — як я чую сам. А точні дані повідомлю тоді, коли знатиму (не певен, що навіть коли мені зроблять аналіз соку, я зможу про це довідатися). Прочитав “Хай я буду Гантенбайн“ Фріша — химерний роман, весь у формальних новаціях, маріонетки осіб, які автор приміряє до вистави, як костюми з реквізиту театрального. Це вже якесь кібернетичне письмо. Людям здається, що зовнішній світ геть уже виписаний. Через це темою твору скоро стануть фізіологічні процеси автора — єдина terra incognita, не затолочена ногами і не забаламучена поглядами попередників. Але, звичайно, цей план Фріша — цікавий. Тільки надто вже сухий — пересушений цей матеріал. Усе-таки мені здається, що значно цікавіше ловити моментальні (краще процесуальні, піймані в роботі, в контакті) враження від світу, які глибші за узвичаєне сприймання, бачать більше і беруть глибше. Навіть з феноменологічного погляду — це план найцікавіший. І, може, в ньому — найбільші здобутки: Фолкнер, Хемінгуей, Камю “Чужого“ і оповідань на “банкетні“ теми. А новітніші оригінали — явно слабіші, бо їхні зусилля поверхового напряму: оригінальність — будь-якою ціною. Зробив уже передплату періодики на наступний рік. Листи обтято зовсім, але сваритися не хочу, бо чую, що кожна сварка насамперед б’є по мені — одразу стає гірше. Сьогодні буду уявляти, як Дмитро, сидячи перед телевізором, уболіватиме за Блохіна, щоб улучив у ворота “Олімпіакоса“. Він мені сниться не таким, яким я його бачив улітку (це ніби сон був), а таким, як по довгій пам’яті — чи з Прохорівки, чи з Прип’яті, чи з Київського моря. Певне, буду на цьому закінчувати. Віршів цим разом не переписуватиму, хочу перечекати якийсь час — аби ще трохи поґемблювати їх. Марусю, якщо не можна виписати Гете, то не дуже тим бідкайся. Це не найбільше, чого мені зараз бракує. Зичу всім Вам здоров’я. Попросив би Валю, хай перешле трохи конвертів — можна маленькою бандероллю на 100-200 грамів. Так само ж прошу Валю про ту бандероль, яку я просив у неї ще в липні, а вона не зрозуміла, що мені солодку треба, а не лікувальну. Бувайте здорові з тим. Не журіться. Дасть Біг — усе буде гаразд. Цілую. Ваш Василь 67. ДО СИНА 1.10.1975 Дмитрику, сину! Сьогодні 1 жовтня. Думаю — ось Ти сьогодні за чверть до сьомої сядеш перед телевізором і будеш ждати, коли на поле вийдуть кияни й “Олімпіакос“. Звичайно, кияни виграють, хоч головніша зустріч у них буде 6жовтня — з Баварією, де вони можуть і програти (але рахунок не більше 1:2). Втім, оскільки гра жодна не почалась, я спробую вгадати рахунок. Із греками кияни зроблять 2:0, а з німцями — нічию (1:1). Поки до Тебе дійде лист, уже буде нецікаво Тобі. А тепер я перепишу Тобі одного вірша (мені він подобається, а Ти, як захочеш, — вивчи напам’ять). Зветься він “Літній ранок“. Джмелі спросоння — буц! — лобами — попадали, ревуть в траві! І задзвонили над джмелями дзвінки-дзвіночки лісові. Повільне сонце на тумані до проса випливло з трави, де на пташинім щебетанні тинявся малиновий дим. Лиш сонях спав, хоча й не мусив, і ось за те, аби він знав, важкий ячмінь медовим вусом бджолу за лапку лоскотав. У картузах із парусини комбайн комбайнові гука: — То що скосить? Воно ж все синє! Де льон? де небо? де ріка? Вибачай, коли цього вірша я Тобі переписував. Мені забути не тяжко, бо я забудько. Напиши, як там Твоя школа, як мамине здоров’я, дєді. Дуже хочу, сину, аби ні мама, ні дєдя на Тебе не нарікали. Бо я тепер трохи клопочуся маминим здоров’ям і хочу, аби Ти їй допомагав, як міг. Пиши мені побільше. На помилки, які я відмічатиму в Твоїх листах, не нарікай. Бо спочатку всі пишуть із помилками, поки аж навчаться. Зичу здоров’я Тобі, сину. Поцілуй мамочку. Тато 1 жовтня 1975 р. 68. ДО ДРУЖИНИ 13-17.10.1975 Чолом, Вальочку! Допіру прочитав у “Всесвіті“ повість Френсіса Кліффорда “Пастка часу“, яку я вподобав іще в першій частині (дивно, що й переклад твору мені не здався злецький, хоч перекладач1 має гріх, бо зіпсував українське видання “Дзвону“ папи Хема). І насунулося багато думок, може, й не пов’язаних із твором — самі собою наринули й мене “мов за подушне, оступили“. Сподобалися й вдалі сюжетні бар’єри, що дали авторові змогу так багато показати. Де мені було аналізувати повість, що, наче вилетілий чіп, визволила мою душу із запертку і подуми, як течія, побрали мене й понесли! Добрий автор! Його врівноважена й розлога оповідь, досить треба сказати, оповідна, справи не міняє. Занадто все зверху. Герої п’ють какао, сидячи в іспанській кав’ярні, усамітнений письменник Тай одержав повідомлення про успіх свого роману, не каже — дякую — долі. Він іде далі — не дорогою творчості, а — життя, і то, мабуть, не власного. Бо навчився бути не письменником, ба навіть не собою, а — самим життям, однією із його силових складнів. Він шукає таємниці і вміє зберігати її — таємницю життя. Бо найбільше, що нам дано — причаститися її. Більші зусилля — просто зайві. І прекрасно виписано конфлікт прекрасний — надовічний розрив закоханих, поміж якими стала напрямна Великого життьового процесу, зарадити якій жоден із них не може (вона — не здогадується, він — просто не в силі). Чим я ще займався? Прочитав “Вопли“ № 9, де манірні (й порожні!) листи Р.М.Рільке, та порожнява ж стаття В.Івашевої та неглибокі статті про творчість Фета. А більше в номері нема нічого. Ще прочитав статтю про Макса Вебера в “Советской музыке“ — на теми Адорно, статтю Одуєва про прусацтво й фашизм (Социологические исследования, № 3) — така собі. В “Новом мире“ (№ 9) академік Є.Федоров2 пише про підрахунки американських соціологів — Форрестера та Мідоуза про те, що в 2030-2050 рр. на Землі житиме 6,5 млрд людей, які потім за 20-30 років вимруть і залишиться на землі хіба 1,5-2 млрд чоловік. То ж чи дивно, що, маючи таку перспективу, Ч.Айтматов написав зовсім непотрібну повість “Ранні журавлі“, яку я ледве прочитав — така затолочена тема й затолочений задум і презлецька мова до всього. Ну, а старому алкоголікові Межелайтісу й Бог велів писати аби як (навіть гірше, ніж завжди). Ну, ще є там чтиво “Гостюючи в доброго короля Рене“ — дорожні нотатки від Франції (згадав я одразу ж такі нотатки, зроблені для “Всесвіту“ А.Москаленком і В.Коптіловим — і тут звична дистанція!). Це читати можна, хоч на який смак. В угорському, 9 числі “Вопросов философии“ — поверхові статті про Бартока й Франкфуртську школу, про Кафку й деякі проблеми модернізму3 (у цій останній заінтригувала фраза Аді, народжена в Парижі 1907 року: “власне, з варварського Сходу вербується форпост цивілізації“ — “з чотирикутника Відень — Констянтинополь — Тегеран — Петербург“. Оце те, що я прочитав за цю декаду, бо трохи оклигав, відколи мені стали давати вікалін і застрики — вітаміну В 12 та хлористого кальцію. Болі зменшилися, а попереду — певне, протягом 2-х місяців, — мають зробити операцію. Був синкліт і заявив, що мені не вдасться домогтися іншого хірурга, окрім тюремного. То я подумав, що домагатися мені звідси іншого лікаря надто тяжко (вони заперечують навіть те, що мені написала адвокат С.В.Каллістратова, я бачу, що ошукують, а що я можу вдіяти?). Думаю, не легше домагатися його і з Києва. Отож, як буде, так і буде. До кінця року, гадаю, проблема лікаря відпаде сама собою. Або так або інак. А мені, власне, байдуже — так чи інак, бо вони — ці варіанти — однакові. Через це про всякий випадок спробую спекатися зайвих книжок, бо все може бути. До речі, Валю, я ще сюди не одержав 6 тому Українсько-російського словника, то Ти його викупиш в Києві, а сюди мені не треба. Буду звільнюватися від книжок. Бо це були Славка викидали на етап, то він намався з книгами — що так багато (правда, виявилося, що тривога була навчальна, його тільки обшукали та й завернули назад). Дяка Славкові, що він тут: — єдина жива душа серед усього збориська. Я й не знаю, що б робив без нього. Отож, пересилатимемо бандеролі з книгами, бо все може бути попереду, а тут іще до кінця року попаду на стіл (будь ласка, не переказуй це батькам, хай вони про це довідаються post factum). Зараз займаюся в основному тим, що розчищаю Авгієві стайні своїх вирізок, виривок, виписок і т.д. Закінчив у чорновому варіянті решту сонетів до Орфея із 2 частини (9-17), але не дуже задоволений, то, певне, перешлю Тобі перегодом їх. Який жах! Життя перетворилося на щоденне чекання, що вивержиться Везувій — і все піде прахом — геть усе, що зроблено за ці страсні роки, за ціле життя! Але дивного в цьому є хіба мені, наївному. Уже не дивувалися задовго до мене — ті, що любили життя, а тому ставили його на карту (бо без цього і саме життя — не життя). Знову снився Дмитро — і знову не той, що приїздив з Тобою в тутешній “готель“, а ще менший за того, якого я покинув. Може, навіть більше ніж ще менший. Їй-богу, я можу стати платоніком — життя все робить для того. З далекого сну-спогаду моя туга вибирає найдорожче і, переінакшуючи його, повертає мені — в глибокий же сон, у якому я тільки й живу. Коли мене тут не знищать, то з цих вражень колись іще щось може народитись. Що там і як там почуваються Льоля, Михася? Давненько не мав од них листів. Власне, нас із Славком не дуже панькають листами, але від того й є користь: не гризе совість, що багатьом не відповіси через цей ліміт, що тут є. А крім того, мінімум листів віддаляє від Вас, від того світу, що від нас за дротом, дає змогу чутись вільніше в намірах, хай і не таких частих, куди завгодно. Ну от певне і все, Вальочку. Додаю кілька слів до батьків — будь ласка, передай їм при нагоді. А що долучаю переклади з Рільке, то не спіши з ними, бо я ще сидітиму коло них довший час. [Далі йдуть переклади сонетів Рільке до Орфея (2 частина: № 9, № 10, № 11, № 12, № 13, № 14, № 15, № 16, № 17.] Сьогодні 16 жовтня. Досі листа від Тебе немає. Гадаю, або щось там сталося у Вас (боронь Боже!), або Твій лист до мене просто загубився в далекій дорозі. Доведеться чекати, коли Ти напишеш другого листа. Журюся тезкою*, що без теплого одягу, шапки, чобіт, а вже почалися морози (сьогодні зранку — 6). Два дні тому таки забрали всі його речі — кудись на відправку. Напевне, до Вас у гості, коли не що гірше. Бачитимеш Віру, скажи їй, що оскільки книжок із речами разом було надто багато, ми, збираючи речі, на свій розсуд відкинули менш цінне (малохудожні твори для шкільної бібліотеки). Цілком може бути, що з інших речей щось забули. Коли Віра довідається од тезки про які наші помилки, ми зможемо їх усунути при змозі (книги, скажімо, лежать тут, але вони ні нам не потрібні, ні пересилати, гадаю, не варто; коли ж таке бажання є, то ми спакуємо і перешлем до Віри (але, на жаль, здається, немає адреси, то хай нам Віра про те напише, довідавшись од чоловіка). Треба сказати, що ми й так із тяжким серцем кидали в рюкзаки не дуже цінні книги, бо в дорозі кожен кілограм тяжкий. Може, коли б Вірі самій не було коли, то й Ти, Валю, згадаєш про все це. Попрошу Тебе й далі номерувати свої листи, оскільки це єдиний шлях знати про свої втрати. Сонети ці (9-17) я кілька разів переробляв (чи не кожного є кілька варіантів). Отож, поки спинюся на цій версії, яку подаю, а тимчасом дороблятиму решту сонетів і дві елегії розпочну — коли буде змога (тобто, буде здоров’я, час і словники — при мені). Із перекладених оце сонетів найбільше непокоїть 16, трохи менше — деякі інші. Боюся, що не так утяв, а тому й не так переклав. До речі, щось мені здається, чи не користувався М.П.Бажан підрядниками (надто різкі часом відходи від ритму оригіналу, як-от у 15 сонеті). Перечитав — із великим запізненням — роман Уейна “Зимою в горах“ — і майже збавив час на порожнавий твір. Останнім часом трохи докучає безсоння, більш енергійне, ніж треба було б, то доводиться “набелетризовуватися“. Дістали зі Славком кілька нових книжок, деякі — й цікаві. Мав листа від Віри — подає кілька заокеанських репродукцій — Зої Лісовської, Мирослава Радиша, Гуцалюка — останнього особливо цікаві за колоритом. Пише, що була літом у Тессалії (в Греції), має багаті задуми. Радить мені писати верлібром (усім, Валю, збриділи мої вірші, хоч і більше шанувальників вони ніколи не мали). Каже шукати нові ритмічні сполуки. Згадує, що редагуватиме університетський журнал, де буде вміщено — серед іншого — статті про “Симоненка, Іваничука, Тютюнника, Концевича, Захарченка, Шевчука, Дрозда, Гуцала, які вже доступні португальськомовним читачам“. Умістила й свої вірші — в цьому листі. Їх я перепишу: Нині розпеклись барви старих полотен саморобних на столі, на стінах кімнати. Коли невидима рука загубилась на струнах мосяжних і ранить торсо бандури. Це вітер іздаля — суворий і повний давнин несе на крилі новий епос. Як сутінок напинає останній промінь на лук прокидаються в душі дикі гуси б’ються об мури тюремні кличуть мовчазно. Це так, наче б чули сичіння — татуйованих кобр у танці в кутках кімнати Руки зривають із шиб останки темних гортензій для віщих зіниць в екстазі. Канна зарана: китайка в вітрі фенікс у танці водограй крови в зелених лезах земельна рана — серце навстіж. Отже, щоб уречевити для Вас цього листа, надсилаю Дмитрові дві бразілійські марки. Ну, ось, здається, переказав усі новини. А через це змовкаю. Уклін Михасі, Льолі, Вірі, пані Олені . Напиши, Валю, чи мала Ти мого листа кінця вересня. Бувай здорова, люба моя. Цілуючи, жду листів од Тебе. Кланяйся своїм. Одержав листа — за 6.10. Дякую. Василь 1 Повість Ф.Кліффорда у “Всесвіті“ (1975, № 9,10) переклав з англ. Мар Пінчевський. 2 Є.Федоров. Екологічна криза і соціальний прогрес. // Новый мир. — 1975. — № 9. 3 Денеш Золтаї. “Барток і Франкфуртська школа“; Ласло Матраї “Чи актуальний Кафка“ // Вопр. философии. — 1975. — № 9. 69. ДО СИНА 27.10.1975 Дорогий сину! Першої ж ночі, як мене привезли до Києва1, я бачив сон — снився мені Ти. Вибачай, що я пишу на папері, а не на відкритці, бо відкриток мені поки не віддали (коли будуть — надішлю Тобі якнайкращу). Прийти до мене, на жаль, не можна — тут такі дяді, що не пускають. А коли б можна було — то мама Тобі про те скаже. Задачку Ти вирішив досить добре. Молодець! Колись я Тобі таких задачок поставлю дуже багато і, певне, будуть такі, які вирішити буде не так легко. Вибачай, дорогий мій, що на день Твого народження я не зможу нічого подарувати Тобі, не зможу Тебе побачити. Така вже доля в нас, а що вдієш? Напиши мені, як Ти закінчуєш першу чверть. Сподіваюся, що четвірок у Тебе буде не так багато. Пиши, які книги Ти читаєш, чи водив Тебе хто-небудь на стадіон, щоб Ти побачив справжніх футболістів; пиши, як Твоє здоров’я, чи ходиш по гриби (зараз іще тепло, і опеньки, певне, ще вистромлюються з-під землі). А щодо моєї помилки, то можна писати й Біг, а не Бог. Але Біг вживається рідше. Вибачай, що пишу некаліграфічно. Тут немає стола, отож я пишу, підклавши під аркуш книгу — просто на колінах. Вітаю Тебе ще й як уболівальника за команду Блохіна — вона досягла виняткових успіхів. Рости здоровий, синку! Із найкращими зиченнями твій тато 27 жовтня 1975 р. У суботу, 15 листопада, я буду цілісінький день думати про Тебе. Ану — Ти відчуєш чи ні? Бувай, любий мій! 1 В.С. перед тим, як відправити до Ленінграда на операцію в спецлікарню, привезли до Києва на т.зв. профілактику до КДБ. Очевидно, сподіваючись використати його тяжкий фізичний стан. 70. ДО ДРУЖИНИ 4.11.1975 Дорога Вальочку! Додаю тексти для сина й батьків. Переписую Тобі листа, бо щось перший комусь там не сподобався — і завернули. Отож, більше двох тижнів, як я виїхав із Мордовії, скоро буде два київські тижні. Цікаво, чи не відчула Ти, що я став сусідувати ближче? Насамперед — кілька прохань. Будь ласка, вишли на цю адресу 5-10 карб., а то я не маю за що придбати найнеобхідніше (звідти гроші ще не прийшли). [Закреслено цензурою.] По-третє: добудь, прошу, добру практичну граматику німецької мови і спробуй передати мені — разом із першим томом Рільке. Оце поки всі прохання. Щодо себе: я вже писав Тобі, що мене обіцяли оперувати до Нового року. Тепер не знаю, як із тим буде. П’ю вікалін тут, маю дієту, але скучаю по рідній Мордовії, бо там мені краще. З якою метою привезли мене — ще не знаю, сподіваюся почути. Києва не відчуваю, навіть Софія — і та не сниться. Двічі снився Дмитро, Маруся. А Ти чомусь уникаєш уходити в мої нічні видива — чому то так? Штудіюю англійську мову, читаю “Етику“ Дробницького (Наука, 1974 р.) — на диво добре (поки!) написана. Я її конспектую і маю втіху від того. Коли одержу все необхідне із своїх конспектів, засяду дотягувати “Сонети до Орфея“. Ти, звичайно, мала останні переклади (всього 9 чи 10), якими я начорно закінчив обидві частини. Чуюся майже нормально, трохи непокоїть виразка, але в цілком пристойних межах. Оце поки й усе. Вітай родичів і все добре київське товариство. Навмисно пишу мало, аби знову не сконфіскували й цього листа. Напиши й від себе — до батьків. Може, й другого листа я адресуватиму до Тебе. Цілую. Твій Василь P.S. Будь ласка, про те, що попереду в мене операція, не пиши батькам. Хай вони довідаються про те post factum. Нема потреби їх непокоїти раніше. А я ще не знаю, чи робитимуть її, а коли робитимуть, то де й коли. Напиши, чи мала Ти мого листа з Мордовії, де були “Сонети до Орфея“. Гадаю, що нам із Тобою тут доведеться більше листуватися, аніж бачитися, хоч звідки те знати? Цілую ще раз, Вальочку Будь! Чекаю на Твої 5-10 карб. і на листа. Особливо на листа — Твого й синового. Цілую ще раз, Вальочку. Цілую ще раз, Вальочку. Цілую ще раз, Вальочку. Хай Дмитрик не має серця, що відкритка йому випала не дуже зґрабна, справа в тому, що кращої (така славна, з козаком Мамаєм на розвороті) мені не дали. А що вдієш? Я вже навчився трохи терпеливості й не надто ремствую через усякі такі дрібниці. Цілую ще раз, Вальочку. Уклонися від мене київському небові, київським світанням і вечорам, київському Дніпрові й київським соснам. І — великий мій уклін Софії Київській. Згадую — як то славно вона, диво-птаха, щебече з-над досвіта у вранішньому тумані. А Ти не можеш її поцілувати — за мене? Цілуй її, Софію Київську! 4.11.75 р. Будь. Василь 71. ДО ДРУЖИНИ 10.11.1975 Вальочку, люба! Нарешті — десь два дні тому бачив Тебе у сні. Правда, в рясному київському товаристві колишніх друзів, тобто, де не всі були й бажані для ока. І це потьмарило трохи мою радість снива. Оце й усі новини мої: тільки те, що висниш. Сказали, що ще 5.ХI. відіслали до Тебе листа, але повідомлення про вручення ще не маю. Проте, не знаючи, матиму з Тобою (з Вами!) побачення, чи ні, та й чи встигну на таке (чом би й тепер безнадійно не спізнитися!), хочу написати чергового листа, дарма, що попереду — 20 днів мовчання мого (а я матиму час читати листи від Тебе, коли Ти згодишся писати їх щодня!). Ну, ось і все. Повторюю свої прохання: коли б удалося коротке побачення, візьми перший том Рільке (німецькою мовою), два томики Рільке російською — лірику в перекладі Сільман і Ворпсведе, де є елегії Мікушевича. А дістанеш добру практичну граматику німецької мови — то й її. Мені ще треба цигаркового паперу, бо поки ні грошей, ні “отоварки“ (махорка є). Може, є які літні знимочки — з Тебе й Дмитра? Тут маю кольорове фото Дмитра із м’ячем — розмовляю з ним щодня, кажу, щоб слухав маму і не заваджав мені перекладати Рільке й учити англійську, як сідаю до роботи. Такщо веду майже родинне життя. Ну, а тепер — Рільке. Кілька днів підряд підправляв першу частину сонетів. Дещо вдалося, дещо ні, дечого не збагнув і на цей раз. Отож, перекладав знову навпомацки (а це все одно, що навпомац малювати!). Саме через ці часті навпомац замовив фотокопію книги одного західного німця, де є коментарі до кожного сонета (знайшов назву за статтею Литвинця в “Филологических науках“). Не знаю, чи вишлють і чи зможу розплатитися (замовляв, правда, ще з Барашева1, де й гроші). У кожному разі покищо на саме прояснення тексту, усвідомлення його йде 0,8 зусиль, а тільки мала частка — на реалізацію. На жаль, листовних зауважень на переклади було небагато (дещо — Юрко, дещо — Григорій Порфирович)2. Спробую, переписуючи новопереклади, врахувати не лише те, що було прямо застережене, а й те, що, видається мені, випливає з тону цієї критики. Звичайно, трохи далася взнаки й часова відстань — між впершеперекладом і теперішнім повертанням. Почну з першої частини. 1. О дерево звелось! О надвисання! О крон нагірній гук — Орфеїв спів! І змовкло все. Та вже й в самім мовчанні новий початок, знак і порух зрів. Із кубл і лігов звірі вирушали в прояснений і виріджений ліс і видалось: не страх їм горла стис і не від хитрощів вони змовкали, а з наслухань. Пощухли їм в серцях трубіж, і рев, і крики. Де не скоро з’явилася б і хижка наслухання, в яскині найтьмянішого бажання із брамою, де аж двигтять підпори, собори спорудив ти їм в ушах! Спробую відмести цим текстом варіанти численні, аби не вадили Твоєму сприйманню. Хай вони лишаються в мені, бо, може, по новому поверненню до сонета, знадобляться. 2. І появилась дівчинка мала як ліра й спів злились в однім гучанні. Уся промінна, в весняному вбранні, в моєму слуху спати прилягла, там і поснула. Сон її пойняв, дерева, що мене зачарували, і луки, що відчутні й чуйні стали, і кожен подив, що мене опав. І снила світ. Ділам твоїм хвала, співучий боже, раз вона й не хоче збудитися. Дивись — явленна спить! Де ж смерть її? Ти зміг би поновить мотив, як виспів з’їсть її, урочий. Де вийде з мене? Дівчинка ж мала. Варіант кінця: мотив, допоки виспів той урочий не вб’є її в мені? Така ж мала. 3. Господь спромігся. Але як же нам пройти в той слід крізь струн вузенькі ґрати? Там, де розхрестям серця дух розп’ято, вже не стоїть для Аполлона храм. Спів — не жадання, вчив ти повсякчас. Шлях досягань — то не його дорога. Спів — то буття, таке легке для бога. Коли ж ми є? Коли вже і до нас він зволить землю й зорі навернути? Юначе, це не те, що ти хотів, як криком рвав уста. Зумій забути — все, що співав. Був марний порив твій. Бо іншим духом повен справжній спів. Це дух в ніщо. Дух в Бозі. Вітровій. Трохи захищатиму цю версію, перечитавши знову Юрків коментар, із яким я не годжуся й тепер. Йдеться, насамперед, про 9, 10-14 рядки. Розуміючи підставність інших версій (сам робив: коли ж ми є, коли опроти нас Господь воліє всесвіт обернути; коли ж нам бути, як опроти нас і т. д.). Я пропоную: коли ж нам бути, тобто, мати спів як існування? І коли Господь створить (витворить із нас) космогонію співу-буття, схожу до кантівської космогонічної етики (чи, радше, космогонії етики). Не певен, що маю рацію, але хочу мати — і саме тут — рацію, хочу, щоб і Рільке мав на увазі саме це! Юнак співає плоттю, на її мотив (найбільша вада й моєї персональної поезії) — а це, за Рільке, не те. Бо співець — імперсональний, це голос світу через нього, співця, рури всесвіту. Отож, каже Рільке: Василю, краще покинь писати свої вірші, це пусте, плин, а не Verweilende, збережене, а не Bleibende immer (непроминальне). Бо суті співу ти, пак, не збагнув: це спів без мети, голос ніщо (який, власне, й виінакшує це ніщо, даючи йому душу). Це повів у Бозі, суб’єкта якоїсь Уседуші, тобто сам Бог і є ця Уседуша-Спів. Це спів-вітер, саморушійна сила Усесвіту, саморух-спів-усесвіт. Тоді — коли є правда в тому, що кажу — навіщо тема 3-4 рядка? Навіщо згадувати про голготу духу сучасної Рільке людини? Чи не сліди це рудиментарних текстів Кіркегора чи сущих із ним, які Рільке читав, а в вірші не відділив конституціонально від тіла сонета свого? Не знаю. Але з версією Бажана (сам кінець) я не згоден абсолютно. Втім, може, від того тільки більшають мої помилки пропонованої версії? Дивіться самі, а я чекатиму книги з Москви, де є коментарі. А ні — то ваших послушніших аргументів. 2. Кортить запропонувати чистопис версії сонета, дещо відмінний. І народилась дівчинка мала як ліра й спів злились в однім гучанні. Яснопромінна, в весняному вбранні у мене в слуху спати прилягла. Там і поснула. Сон її пойняв дерева, що мене зачарували, і луки, що відчутні й чуйні стали, і кожен подив, що мене опав. І снила світ. Довершенням хвала — твоїм, Орфею, раз вона й не хоче збудитись. Бачиш — нарожденна спить! Де ж смерть її? Ти зміг би поновить мотив, як тільки виспів твій урочий. в мені із нею згасне? Та ж мала. 4. О ласкаві, входьте часами в подих, що вас уникати звик. Вид ваш роздвоїть його, а за вами знов він зіллється в єдиний потік. Сповнені святості і благодаті, ви, мов витоки сердець людських. Стріли метати і в мети влучати (стріли метати, аби не влучати — може так?) прагне в віках ваш заплаканий сміх. Мук не страшіться, пригнічені горем, гніт весь вертайте в тяжіння земне тяжко бо й морю, тяжко бо й горам. Ті дерева, що садили їх діти, віком обтяжені — хто їх зрухне? Але ж бо й вітер і обшир є в світі! (Але ж бо вітру і обширу в світі!) Тут є такий варіант: Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність лежить ціль і дорога стріли. Промениться щирий ваш сміх, що в сльозі мерехтить. 5. Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають. Бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. Він існує зрідка лиш піснею, що гинучи бринить. Отак троянди опадає квітка. Защедра й ти, життя коротка мить. Коли б ви знали цей приділ конань, оцю невідворотну мить агоній! Як спів заходить за останню грань — Орфей іде, куди шляхів немає, поклавши на решітко струн долоні, і ловить збіглий погук і зникає. 6. Він не тубілець. Цій щедрій природі обшир значили обидва світи. Був би із віттям вербовим у згоді той, хто пізнав, як корінню рости. Спати йдучи, щоб мерців не звабляти, хліб і питво зі стола приберіть. Він, заклинаючи, міг би змішати все, що в ласкавих повіках струмить: їхні подоби у кожній прояві, чари домашнього вогнища й трави, бачить направду він їх, без оман. Справжній цей образ потьмити не в силі жоден із тих, що живі чи в могилі. Славить він застібку, перстень і дзбан. 7. Славлення! Той, кого ти вподобило, вийшов, мов мідь із руди, мовчазний. Серце його, це зужите чавило, людям неспинно цідило напій. Тлін над тим голосом буде не владний, скоро він волю господню явив. Світ — тільки ґроно і сад виноградний, що під полуднем чуйним дозрів. Слави його не сплямують ні тлінні рештки із княжого склепу, ні тіні, що за богами поклали сліди. Він залишився з тими гінцями, що зупинились край смертної брами, держачи в вазі славні плоди. 8. Тільки в колі слави йде тужіння німфи жалібного джерела, що пильнує наші всі падіння, щоб ясною річка сліз текла зі щовба, який тримає храми. Глянь, як з-за рамен її тепер почуття світає, мов літами німфа — наймолодша із сестер. Прагнення обличчя не ховає, радість мудра, лиш жалоба має мов школярка, день при дні безсонна, біди рахувати, заки ввись, д’горі, як просвітлі зореґрона, наші голоси не возмоглись. 9. Хто понад тіньми здолав ліру здійняти, найсокровеннішу з слав може співати. Хто від померлих поїв маку, той нині вловить найнижчий з тонів і в безгомінні. Образ пізнай, що майне і почезає в темних ставках. Лиш на небесне й земне царства лунає голос в віках. Звичайно, я не гарантований тут од нових похибок (дуже зле, скажімо, що є двічі enjambement3), введено зайві слова й описова передача змісту (7,8 рядки) тощо. Але признаюся, що добре намучився з цим варіянтом, зате врахував усі зауваження дорогого Метра4. Отож, коли в цьому варіанті є якісь вдаліші уступи — то це завдяки йому. Що ж до розділових знаків, то я їх часто-густо не ставлю по віршах, вважаючи це за найостанніше діло. Особливо ж — у такому пісенному вірші. 10. Вам, саркофаги римські, уклін, вам, кого серце здавна шанує світла вода старожитніх днин з вас, мов бадьора пісня, струмує. Ось урна прочинена — мов чабана око веселе, щойно зі сніння. Там і бджолина пісня гучна, й гарних метеликів безгоміння. Вам, розтулені вдруге вуста, мій уклін. Ви ж бо сумнів здолали, знаєте, що то є німота. Друзі, а ми це збагнули чи ні? Урнам і людям вид формували в роздумах довгих згаяні дні. (те і друге нам позначали в рисах обличчя загайні дні). Не раз і не два, коли зміст оригіналу більш-менш зрозумілий (але тільки більш-менш), відчуваєш те, що Томас Манн називав манірністю Рільке. Ось, скажімо, ось ця фігура стилістична кінцева (Beides bildet die zgernde Stunde in dem menschlichen Angesicht). Як на мене, смислу в ній не так і багато, зате розвезено на два рядки сонетного тексту. Думаю, поет мав на увазі, що години роздумів чи, пак, вагань залишали знак свій на людському обличчі. А подав це химерно, кружним шляхом. Мені особисто це здається манірністю (скажімо, аж надто багато її в Ахмадуліної чи й Цвєтаєвої), а що вдієш, рабе чужого тексту? Мусиш іти слідом за дідом, бо така вже доля, коли взявся збавляти час за перекладами (велика дяка такому авторові, що завдав мені такої прекрасної мороки!). 11. В небо глянь — яке сузір’я зветься “Вершник“? Це — пихи земної суть. Другий є — чи то він сам несеться чи когось виносить — не збагнуть. [В небо глянь — яке сузір’я зветься “Вершник“? Знак земної це пихи. Другий є, що він на нім несеться і провадить на одні шляхи. (вдвох провадять на одні шляхи)] Чи ж не так, приборкане, простує існування, жилаве й міцне? Гін і стрим. А щойно гніт звістує далину, обидва — вже одне. А чи ж є вони? Чи не минають в спільнім русі власної мети? Луг і стіл уже їх порізняють. Гроно зір готує теж облуди. Тішмось тим, щоб віру берегти в ці фігури хоч на мить. І буде. Варіянт кінця, щойно знайшов: Ґроно зір зашкодить при нагоді. Тішмось тим, щоб віру берегти в ці фігури хоч на мить. І годі. Це той текст, який я насилу на превелику здужав змінити. Звичайно, мені видається гіршим попередній текст, дещо підправлений, який, проте, я наведу. 11. В небо глянь — там Вершника немає? Гордощів земних на нас печать. Другий є — він того спонукає, держачи, але удвох і мчать. Зборканий, ачи ж оце не ти є, існування пружном’язий дух? Далеч, що її тягар відкриє, навіть нехіть обертає в рух (уводно злютує спин і рух) — або стрим, або втому А чи ж це вони? Чи ж це зуміли — з власної дороги не зійти? Луг і стіл уже їх порізнили. А що то є — Й зірне ґроно буде на заваді та Wendung? В ці фігури віру вберегти Поворот, а куди? хоч на мить — і з того будьмо раді. Може б, коли перепочити, зберігши в пам’яті всі варіанти, я б і “дотягнув“ би цей сонет до якого кращого рівня, а так — несила моя. А зупинятися не хочеться, бо хочу колись же скоро відіслати цього листа! Отже, що я сам чую в своїй версії? У першому катрені злі 3,4 рядки — чогось їм бракує. Може, навіть варіант у квадратних дужках — перспективніший. Я не хотів би робити добрий коментар Метра надбанням самого тексту (нащо робити більш окресленим, ніж у тексті, мотив кентавра?). Але до всього: такої астральної фігури як Вершник, здається, немає (так принаймні мені казали деякі не дуже авторитетні знавці). Отже, якщо це правда, то “другий є“ — дивно звучить. Невже ж поет виходив тільки з того, що хтось там, бачачи кентавра, шукає й вершника? А, може, й шукає саме його — кентавра-вершникоїздця? До всього, 4 рядок — то жах узагалі, якийсь другий, який його (себе?) спонукає і стримує і якого (?) він (сам?) жене. Це, напевне, треба перекладати стилем якого-небудь “Holzweg’s“ Гайдеггера5. А що робити з цим рядком сонета? Другий катрен: приборкана й стомлена ця м’язиста натура, але чого? Буття, існування, єства? Я вже звик до Sein — існування, але чи в тому є правда? Що ж до Weg і Wendung, то нічого кращого за “гін і стрим“ я не знайшов, бо хочеться, щоб ці слова існували парно, як помівка, а як досягнути цього? Звичайно, на фонічний візерунок я не зважав, бо то — такий десерт, на який мій текст явно не заслуговує. А як гніт (чи, скажімо, тягар, біда) звістує далину? Біда — зрозуміліше б було, та чи можна аж так далеко відходити? Що ж до “und die zwei sind eins“ — маю варіант: “оба злились в одне“. Але не знаю, як воно сприймається оце “оба“ (мені самому трохи дере вухо). Aber sind sie’s? Бажан каже: чи ж вони існують? А в мене є і “а чи ж це вони“ і “а чи ж є вони“. А що краще — Господь знає. Чи ж не минають в спільнім русі власної мети — зле цим непоетичним, чисто понятійним текстом (спільне — власне). Хоч і мета, певне, ні до чого. Бо краще було б саме “Weg, den sie zusammen tun“, і саме оцей звукопис, чи то плетиво звуків, як партій многоголосся. Трохи відійду вбік через оце Цзуен; схоже на “дзен“: І.Л.Галинська, пишучи про “дзенські“ оповідання Селінджера6 в зв’язку з оповіданням “І ці губи, і очі зелені“ (“раса огиди“) каже: Артур, згадуючи про Джоан, має, мовляв, певний емоційний стан, який автор відтворює звукописом: “he told her to just sit still for chrissake“ (за приписами санскритської поетики для створення відчуття огиди треба язичні й шиплячі голосні (щілинні й змичні) поєднувати з ретрофлексним “р“ при обов’язко піднесеному стилі оповіді й інтонаційних злетах. Ось Селінджер і вживає слово “ash“ і “ashtray“ (попіл, попільничка) — аби домогтися цієї “раси“ (тобто, мабуть, відчуття). А що, коли й Рільків текст ховає такі секрети? Бо ж не обов’язково знатися на індійській “дхвані“ (бажано, бажано, знаю!), щоб витворити своє емоційне відчуття звукосполучень — за особливостями своєї мови. А коли це перенести на інший ґрунт — то повинна, певне, інша звукова гама, яка б тільки й була еквівалентом — і по-справжньому. Але все це — з тої ж теми десертної, мені, звичайно, мало приємної. Отож, повертаюся до Рільке. “Луг і стіл уже їх порізняють“ — загублено namenlos (Бажан увів “німо“, я пробував “мовчки“, а спробуй, Василю, ввести “невимовлено“, “незбагненно“, буде 2-3 рядки обов’язково!). 12 рядок, певне, задалекий від оригіналу (“гроно зір зашкодить при нагоді“ замість “ошукує й зоряна сполука“), але задля прикінцевого “годі“ я мусив іти на ці жертви. Бо це “І годі“, здається, трохи віддає “das gengt“, яке описово я передав у другому, нижчому варіанті (і з того будьмо раді). А речення 13-14 рядків, на жаль, незґрабне. Дуже незґрабне. Може, коли що зметикую вдаліше, а поки — ні (оце пишу оці зауваження — відпочиваю, веду хитру гру з Фрейдовим “it“7, аби набратися сили на 12 сонет). У Бажана це речення вийшло незрівнянно точніше (хоч — по правді — не ідеал і воно!). А от кінцеве Бажана “І цього нам досить“ — вдале тільки для тих, хто знає оригінал і наголосить слово “цього“, а не “досить“. А що обиратиме людина, що оригіналу не знає? Так само не знаю, як сприйме моє “і годі“ та ж таки людина. Може, в цьому разі є не два, а з п’ять варіантів вибору-здогаду — що то за “і годі“ чи “і буде“ (останнє ще зле з фонічного боку та й, певне, просторічне, як каже Білодід. Низький стиль). Отож, прошу не ремствуйте на мої варіанти 11 сонета. Я виклав свої думки з приводу нього — і дороблятиму в цьому напрямі (хоч сам напрям, як Ви бачите, має кілька невідомих). А коли порадите щодо напряму й невідомих — як бути мені з ними, то згодом зроблю краще. 12. Славен дух, що зволив нас єднать! Бо в фігурах ми живем допоки. Йдуть години — їх дрібненькі кроки прагнуть поряд з нашим днем ступать. В світі наше місце — незбагненне. Що тобі судилось — те й чини. До антен змагаються антени і до марев — пустка далини. Чистота напруги. Сил гучання! Чи не це повільне справування береже нас од стількох завад? Скільки в полі селянин не дбає, але працю літо довершає. Лиш земля дарує щедрий сад. Перший катрен — тяжкий фонічно, особливо — 4 рядок, ще гірше — оце —ать, ненависне мені. А що вдієш? Було: Славен дух, що лучить нашу суть... поруч з нашим власним днем кладуть. Це, звичайно, пройшло б, але в інших сонетах стільки тієї римованої суті, що страх бере. На жаль, я ніколи не дбав про цей бік справи — технічний, ремесло. Все думалось — аби щиро вилилося. Ось воно й виливається — бідність рим дається взнаки. Що то — майстер Бажан (правда, не абсолютний пан форми, далеко не абсолютний): у нього, здається, жодного повтору рими немає (хоч навмисне я не аналізував, як, зрештою, й рими Рільке). А коли брати “SaO“8 як ціле, всі 55, то в цій системі це штука надто істотна буде. Але й це — пізніший мій клопіт: поки треба робити поокремі ділянки. Другий катрен я залишив як є. Він мені подобається. Побоююсь, правда, слова “змагаються“ в значенні “прагнуть“ (чи дає таке значення який словник чи ні: я використав те, що пам’ятаю з уст мами). 10 рядок — не знаю, чи так віддав. Було: чи не від благого справування геть у нас поменшало завад? Благе — в дусі Рільке, але die llichen Geschfte — наскільки здогадуюсь (бо llich словник не дає) — то щось ледаче, недбале, неретельне, несумлінне, повільне (знову — в дусі Рільке — означає: аби якнайменше чинив свою волю, а підпадав чужій, тобто волі-владі природи). Ось я і спинився на цьому. А 12-14 рядки — фантазував на теми Рільке, вірячи, що це в його дусі. А дух закону — навіть Рільке — мені дорожчий за букву. Втім, чекаю критики, якщо хто візьме не себе такий труд (наперед дякую!). 13. Груші, агрус, яблука, банани і життя, і смерті мають смак. Із обличчя хлопчика прогляне, що він чує, коли пильно так дивний плід куштує спроквола, бо зникає назва поступово, щойно таємниця замість слова з м’якуша стікати почала. Що ж ви яблуком звете? Стійкий солод цей, що в плоді збитий щільно присмаком відроджений повільно, став ясний, прозорий і меткий — уводно земний і сонцеграйний. Чуйність, радість, досвід — незвичайний! Цього сонета не торкався геть, свіжим оком не аналізував, залишу як є, бо нема поки часу. 14. Ми в колі квітів, листя і плодів, котрим не тільки мова року звична, з пітьми сягає сокровенне й вічне і, може, полиск ревності мерців, яким дано цю землю покріпляти, але кому збагнути — саме як? Це давня звичка мертвих — власний знак на шарі глини вільно проставляти. :шарами А запитай — чи труд відрада їм? Цей плід, як овоч, стиснутий рабами, стремить увись, коритися живим. Чи може, ми, підборкані мерцями, що в снінні зичать: хай із тих щедрот живі настачать ласки й сил стокрот. Кінець сонета є й такий: А запитайте — люба праця їм — до нас, своїх панів, його штовхати, цей овоч, в рабстві створений тяжкім? Чи їм дано попри корінню спати, щоб ми, раби їм, з часом пригубили питва (цей плід) цілунків і глухої сили. 10-11-12 рядки темні. Я робив, як чув. У Бажана аж так: не сунуть нам, своїм панам, кулак? Звичайно, geballt, але чи варто аж так погрозливо? Не знаю. 15. Ждіть-но... як смачно... вже й зникло за мить. Трохи б ще тупцяння, такту, гучання. Ваше, дівчатка, тепло й німування з танцем ув овоч дозрілий внесіть. Ви помаранчу танцюйте, що впита з трунку цілющого, вже не прийма солоду в себе. Її ви беріте — радо піддасться вона вам сама. Ви помаранчу танцюйте. Довкільна спека спаде з вас. Нехай пломеніє в вітрі вітчизни дозріла вона. Запахи голі зажевріють звільна, і порідняться — той сік, що воліє повнити овоч, і шкірка міцна. Почавши від 14 сонета, майже кожен наступний я підправив — цілком або частково змінивши текст. 16. Друже мій, ти сам-один, бо такий... Світ цей ми жестами і словами робимо власним — лиш тими частками, де він найслабший чи надто жаский. Хто пальцями вкаже на запах? Але ж сили, страшні нам, ти враз відчуваєш, скільки не є їх. Померлих ти знаєш, а чарів закляття лякаєшся все ж. Бачиш, нам велено разом стулити битий, незвершений витвір, мов цілий. Допомогти ж тобі кожен безсилий. Краще б мене ти в собі не плекав! Ріс би я швидше. І вовною вкриті, Бог упізнав би ці руки: Ісав! 19. Плинний, як хмара, струмить світ безугавне. Все досконале за мить кане в прадавнє. Це миготіння віків Над походою віків стримати може вільно і гоже лиш первозданний твій співйде первозданний твій спів гомін твій, Боже. гомін твій, Боже. Щ то біда? — таїна. Щ то любов? — не збагнуть. Смерті приховану суть Смерті прихована суть годі й пізнати. лик свій ховає, І тільки пісня одна — і тільки пісня одна радість і свято. благословляє. 17. Отче, ховає глибінь твір усесвітній. Хащі джерел і корінь, ані помітні. Сурми, шоломи, віки жаху незбутні, в розбраті чоловіки, діви, мов лютні. Там, де гілля сплелось, з тлуму і виру, вже показався хтось. Криють їх чагарі, цей же, що вже вгорі, в руки взяв ліру. 18. <Боже, новий це час?Боже, йде час новий? Гамір, дрижання —Гамір, дрижання, чуєш? Вони для нас —двигіт, грім горовий — як віщування.>як віщування. Цей знавіснілий плин все поглинає, кожна бо із машин слави бажає. Бачиш — навально мчить той двигун повсякчас, геть він спотворив нас, силу людську пожер ось і жене тепер й служить безжально. 20. Яку тобі, Боже, складу я хвалу? Мій спів — то ж твоє дання. Росію згадав я. Вечірню імлу. Провесну. І коня. З путами на передніх ногах він за селом блукав, сампасом лишений у лугах, : кинутий як гривою він стрясав! Скидалися косма у сиваша, а грубо стриманий біг здержаний, певне, краще значив, як займалась шалом душа, бо ж безмір лягав до ніг. Іржав і вслухався. Посвята оця — казці твоїй, що доходить кінця. 21. Знову настала весна. І природа — ніби дитина, що знає пісні. Скільки ж їх, скільки! Це нагорода їй за науки докучливі дні. Вчитель у неї суворий, звичайно: зовсім старий, в бороді сивина. Що є зелене, що синє? Спитай-но — й скаже вона, скаже вона. Земле, ти вільна. Бався, щаслива, нині із дітьми. Тебе запоймити щонайвесліший з нас зумів. найвеселший із нас Вчителя того наука правдива — зумів те, що в корінні і в стовбурі скрите все на її нанизалося спів. (текстом і ритмом лягло в її спів все це в весняний влягається спів). 22. Жертви навального плину, оце збагніть: часу хода — лиш мить непроминального. Що приспішалося, 5 Всьому дано знебуть, вигине і мине що приспішалося нам відкривається нам відкривалося стале одне. сталого суть. Хлопче, тебе несе порив? Даремна річ — квапитися в політ. Адже спочило все: днина ясна і ніч, книга і цвіт. 23. І вже тоді, як лет вирине в тишу неба більше не задля себе, не задля власних мет — щоб між подоб ширяти, наче пристрій легкий, він бо — вітрам за брата, плавний весь і меткий. Тільки як чисте “куди“ понад гордість дитячупиху, або: норов дитячий цей апарат знесе, (піднесе) здолана далеч тоді стане близькою, наче ним поєднано все. чи: в ньому прагнення все. 24. Що ж, боги добросерді, ми від дружби старої маєм відкинутись, щоб колись напитати десь на карті її — лиш за те, що міцної криці з наших гамарень ви не хочете й знати. <Ці всемогутні друзі, що вмерлих у нас забрали, :забирають, у далекій дорозі нас напропаще лишили на наших учтах нема їх, ми вже й надію згубили на святу кпіль. Гінці їх, вислані здавна з> Ці всемогутні друзі, що нас розлучають з мерцями, нас у тяжкій дорозі напризволяще лишили. На наших учтах нема їх. Ми вже й надію згубили на святу кпіль. Гінці їх, вислані здавна за нами, вкрай повільні, відстали. Тепер людина людині стала зовсім чужа, кожен собі пробуває. Стежку ми кладемо не як гарний меандр на глині, але як ступінь. Нині давній вогонь палає :сьогодні тільки ще під казанами, що молоти зводять угору щораз тяжче. Плавці, ми повну чуємо змору. 6 рядок викликає сумнів через різночитання (ніде й не торкнутися до наших коліс), я відійшов від тексту, прагнучи віддати: уже не штовхають нашого візка, підсобляючи. Що ж до Bder, то не знаю теж (до речі “кпіль“ чи “купль“? У цьому разі: на священну купль). Далі можна й так: “вислані вслід (замість здавна)“. Епітет “гарний“ можна й опустити, хоч у Рільке він є. Крім того, меандр гарний — звучить! Останні два рядки можуть бути й такі: лиш під парокотлами, де молотки все тяжчі. Ми ж, підупалі на силі, наче плавці пропащі. 25. Ти, тільки ти одна, квітко чудова, назви котрої не знав я, із небуття постань в пам’яті. Хочу явити і пригадати знову замість пам’яті можна: подругу юну моїх нездоланних волань — в зойках моїх! як танцюристку, занурену в страх мимовільний, : вгорнуту можна ледь завмерлу, мов юнь проймає метал, замість занурену скорбну й тремтячу. Нараз він, усесильний, в серце зінакшене ронить музики шал. Неміч близька вже. Та кров ще глухо шугає зборена тьмою, ляклива, ще відчуває: долана тьмою весну єства, ще поривається, йде знову вгору, стручена з темної паді, заки аж по жахливій серця надсаді : по страшній до безнадійно відкритої брами зайде. : до відчайдушно Не органічне: музики шал, сполучення не для Рільке, він, аполлонофіл, і музиці, певне, відмовить у діонісійстві, стихії плоті, бо ж сам живе світлом ясного духу, світлого і чіткого — не розумом навіть (не кажучи вже про ratio, розсудок), а таємничою владою (непомітною владою) проясненого, як вистояне вино, існування. А що то є: Tnzerin erst? Не знаючи, обійшов. Втім, мені здається, тут, у 25 сонеті, як і в деяких попередніх, є чимало, сказати б, стильового діонісійства (а ширше кажучи — старанно вияснювана, темінь існування прозоріє сама від цього старанного вияснювання, прозирання себе і в себе. І темінь суті, трачена, сказати б у собі, затьмарює погляд; прозорішає суть — від того, що темінь свою передає поглядові). Уявляю собі, які муки відчував сам Рільке, щоб, рятуючи бачене од діонісійства, самому не впасти в цей шал — музики, стихії, доладу. Але ж то, певне, й доля Орфея: чути знаду голосної теміні, не піддатися їй, а виходити з музичної теміні, як з ночі. Рільке працює там, де найбільше виявляється життєтворче, там, де це життєтворче вирує на якомусь генетичному, до зникомого дрібному мікробіологічному поверсі. Хоч це поверх не мікробіології, а генетики духу (здається, показово й те, що, прагнучи назвати це, вживаєш “фізіологічні“ терміни, бо термінології “фізіології“ духу не існує, замість неї користуємося паралелями, натяками, аби назвати невимовленне. Бо воно таке мале й зникоме, що найменше слово дужче за нього і може вбити. 26. Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш, хоч опав тебе тлум знавіснілих менад. З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш глушить гамори дикі чудовний твій лад : високий Ні голови, ні твоєї ліри не вразять вони. Скільки б гострим камінням у серце твоє не жбурляли — з нападом кожним лише ніжні ставали слух їм відкрило дрижання твоєї струни. Нарешті вони тебе вбили в пімсті сліпій але відлуння твоє і в левах і в скелях чути, птаство і крона дерев слухають відгомін твій. : відголос О Боже загублений! Ти — слід нескінченний в імлі. А що роздерла тебе ворожнеча прелюта — то придбали ми слуху й стали устами землі. Звичайно, в першому катрені треба буде якось подбати, щоб дію перенести в перфект. Як наголошувати “в левах“ — не знаю, коли б “левх“, то можна варіянт: й левами у горах почуте, левами при скелі почуте. Так само — вдгомін (шкода, тут не маю словника наголосів). Ну, ось, Вальочку — весь корпус I частини переписав. Трохи стомився від цієї роботи, що тривала понад 2 тижні — день у день, звичайно. Бачу, що деякі переклади вийшли краще. До речі, в останньому, 26 сонеті, Ти була написала Freundschaft замість Freindschaft. Ось я й вигадував усілякі проскури, якими роздається тіло Орфея, що, певна річ, ні в які ворота не ввезеш. А подивись, то ж так? Будь ласка, надалі будь уважна, переписуючи оригінал. До речі, повтори мені 7 рядок 19 сонета 2 частини (я маю так: Er, der Schweigende, steht in der Atempause. А чи не інакше?). Маю на увазі — чи не es? Будь ласка. Буде ж ласка Твоя — докінчиш мені дві наступні елегії (3,4). А поки я подам свіжіший переклад 18 сонета 2 частини: Де ти набралась духу, о танцівнице, минуле перенести в животік? Цей ураган кінця, оце дерево руху — чи не поймає собою все, здобуте за рік? Може, воно й зацвіло, щоб ти виром своїм захопила тиші його чолопок? І чи не мало собі незбутнє тепло твого тіла (мало собі незбутній жар твого тіла) і за літо й за сонце ясне? Чи ж не родило воно, дерево твого екстазу? Чи ж не його це плоди встояні (вспокоєні): дзбан з пасмами стиглості або визріла ваза? А в видінні: хіба ж сліду не залишала темна твоя брова, що рвійний оркан цих кружних перевтілень швидко писала? Отож, Вальочку, цим сонетом Рільке (як на мене, переклад його мені більш-менш удався) я й закінчуватиму цього київського листа до Тебе. Завтра — день народження Дмитра. Отже, він застудився і Ти грієш йому всілякі зілля, священнодіючи з ложечкою й питвом. А він — вередує. Так? Вислав Дмитрові комплект козаків-мамаїв. 24.Х. Так і не встиг післати вчасно листа, бо вирушив у дорогу тяжку9. Переписав собі всі переклади, аби не згубити на випадок, коли б Ти цього листа не одержала. Не знаю, як буде з роботою коло Рільке тут — швидше нічого не буде, бо не маю словника і не певен, що матиму під рукою — з речей. Тоді засяду за англійську мову. Розмовляв сьогодні з лікарем, ще не знаю нічого. Вітаю всіх добрих киян-друзів, Славка й Ніну Антонівну*, коли завітає до Вас. Цілую. Цілую. Василь 1 Селище в Мордовії, де був табір, в якому В.С. відбував ув’язнення. 2 У Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України зберігаються автографи листів Ю.Бадзя із зауваженнями щодо перекладів Стуса “Сонетів до Орфея“, а також переписані рукою Л.Світличної аналогічні зауваження й міркування Г.П.Кочура з приводу цих перекладів. 3 Термін з теорії поетичної мови (від фр. enjambement — перескочити) — незбіг інтонаційно-фразового членування у вірші з членуванням метричним, коли фраза або частина її, розпочата в одному віршованому рядку, переноситься в наступний. 4 Стус має тут на увазі Г.П.Кочура, одного з найбільших авторитетів у справі перекладу. 5 “Польова дорога“ (в іншому тлумаченні “Лісові просіки“) — філософська поема в прозі М.Гайдеггера. 6 Йдеться про філософію дзен-буддизму, ідеї якої знайшли відображення у творчості Селінджера. 7 Мова про Фрейдове поняття “It (Id)“ — підсвідомі страхи, інстинктивні прагнення та різноманітні психічні явища. 8 SaO (скор.) — “Die Sonnete an Orpheus“. 9 Йдеться про поїздку до Ленінграда — на операцію у спецлікарні ім.Гааза, де й завершено лист. 72. ДО БАТЬКІВ 24.11.1975 Дорогі мої! Написав листа до Валі, а шлю до Вас, бо, не дочекавшись кілька годин до Дмитрових іменин*, покинув столицю і оце пишу Вам із лікарні, де мене тепер лікуватимуть. Через несподіванку залишилися зайві всі прохання до Валі. Тепер проситиму Вас: будь ласка, вишліть на цю адресу 10 карбованців, щоб я міг закупити на ті гроші, що можу. Бо Валя післала в Київ 20 карб., але я їх не дочекався, отже, весь листопад залишився без “отоварки“, хоч не маю ні мила, ні зубного порошка. А що вдієш? Більше, прошу, не шліть. Тільки 10 карб. (на Київ я написав, аби переслали Валин переказ, але вони, думаю, не спішитимуть із тим, бо я їм, здається, не сподобався, а моя любов — не взаємною). Дорога була трохи тяжкою і надто довгою, то я трохи гірше чуюсь, ніж у Києві, але що вдієш? Сниться часто Дмитро, але пише мені рідко. Хоч Валя так само — пише рідко і мало. Певне, набридло їй бути дружиною чоловіка на папері. Шкода, що з роботою мені тут буде гірше, ніж у Мордовії, але якось вийду з цього невикруту. Може, підішлють газети й журнали (хай, може, Славко нагадає, аби не зволікали з тим мої власники). Мамочко, як Твоє здоров’ячко? Як Ти, тату? Сподівався побачити Вас у Києві, та не вийшло. А в мене ж було право на коротке побачення — щоб не бити Вам дороги аж до Мордовії. Марусю, є така книга: Ричард Диксон, Говорите по-английски (її було кілька видань). Як на мене, то вона підійшла б Тані дуже добре. А якщо цієї немає (хай Валя подивиться в моїх завалах — може бути, що знайде її в бібліотеці моїй), то придбай який розмовник для Тані (такі розмовники є у Валі напевно). Бажано, щоб був легкий текст, транскрипція і переклад. А щоб краще Таня збагнула англійську вимову, придбай платівки англійської мови — програватимеш, аби Таня наслідувала. Оце такі мої поради. Спробуй, Марусю, прислати в листі цигаркового паперу. Не знаю, чи пропустять — але спробуй. Тут трохи зимно, сніг лежить нічогенький, але погода тут балтійська, тобто сувора не дуже. Скільки тут пробуду — не знаю. Напишіть, чи дістав Дмитро мамаїв, яких я післав йому в день від’їзду з Києва — все сподівався, що подарую при зустрічі. Коли Валя бачитиме Віру*, хай вітає од мене Василя. І хай Валя напише, де він і що з ним, бо я досі ним журюся. Від Валі перед від’їздом дістав листа, більше нічого, звичайно, не мав, бо сів на колеса, і сонце довго світило мені справа. Ось так я побачив світу, не бачачи його. Навіть Софії, за якою скучив як за сестрою. Пиши, Марусю, як Тобі працюється. Буду на цьому закінчувати. Не баріться, будь ласка, з відповіддю. А цього листа, прошу, перешліть до Валі (спочатку мав намір слати листа їй, щоб вона Вам переслала, бо ж писав з Києва). Не нарікайте, що я дописую цього листа, а не переписую (надто марудно, лист вийшов завеликий). Уклін мій Вірі — коли бачитимете, Михайлові** з Любою та цілій родині Дмитра Гончарука. Цілую Вас і зичу здоров’я. Не журіться мною. Все буде гаразд, любі. Ваш Василь 24.ХI.75 р. 73. ДО ДРУЖИНИ 3-4.12.1975 Вальочку, люба! Ось я вже й тут, де Ти мене сподівалася. Так ось виходить: я снив Вами в Києві, але Ви не захотіли перебігти дорогу — просто в мої сни. Тепер я тут — і Ви перестали снитися. Десь двічі приходив у мої сновидіння Євген — зустріч була радісна й тужна. Славний який! Мені про свято — прийшов, нагомонів своїм прекрасним голосом і залишив по собі радість спогадувань. Снилася й мама — коло великої купи яблук, а я, стужений за ними, попросив яблука — вона мені дала антонівку (мені чомусь не була приємна її зеленавість — хоч би винного, з пасмами червоними й жовтявою стиглості). Про сни, здається, переповів усе — сняться й інші друзі — й кум, і Славко, і Їван. То як скучати мені. По всіх аналізах, рентгенах виявлено в мене стеноз кишечника і, певно, через це збільшений і опущений шлунок. Моя виразка зарубцьована, але геть спотворила цибулину 12-палої кишки. Отже, Вальочку, коли Ти читатимеш цього листа, я вже буду підремонтований (найближчим тижнем буде мій день кардинального ремонту). На душі спокійно, бо намався за цей час так, що байдуже — в які ступати двері. Десь у кінці листопада надіслав звідси листа до батьків. Може, вони перешлють його Тобі, бо там уся 1 частина сонетів до Орфея, частково (а деякі — ґрунтовно) перероблених за київський час. Досадно, що ось уже третій місяць без магазину — десь мої гроші без мене, а я без них. Твої, Валю, 20 карб. — я не встиг одержати в Києві. Написав туди, аби переслали на мою нову адресу, а, може, вони вже завернули їх Тобі? Отак випав мені Київ сьогорічний. Але так спокійніше, і Ти, Валю, не ремствуй, що я нічого не зробив, щоб там побачитися з Тобою (в мене й було коротке побачення, про що я Тобі писав у київському листі). Але вийшло так, що в день народження сина я все далів од Вас і далів, думаючи про Вас, але так і не викликав Вас на спіритичні сеанси. Що я поробляю тепер? Читаю, трохи пишу. Прочитав давніше: “Забріски-пойнт“ Антоніоні — і, певне, недоуявив сценарію, бо видався мені малоцікавим і просто — порожнім. Єдина сцена — вакханалій у пустелі — родива пустки — цікава, а решта? Неорганізований сюжет — революційні мотиви як приправа до теми (головної теми) шлюбування. Казна що. Прочитав “Граємо Стріндберга“ Дюрренматта. На жаль, я не знаю “Танцю смерті“ Стріндберга, тож тяжко порівняти, тяжко побачити, як оперував новий автор старого. Але зроблено майстерно: як концерт камерної музики. Мені приємно було це читати — як шедевр драматичного мистецтва. Форма — ось що мене вразило. Зрештою, самого змісту там не надто багато, але його подача — блискуча. Ремесло — слово, яке, на жаль, щоразу викликає упередження, — це половина мистецтва, а часом — то й усе мистецтво. Бо ремесло — і є мистецтво (умієш — зробиш, не вмієш — критикуй інших, а сам не пиши). Думаю, коли б мені прочитати цю п’єсу разів 10-20, вдумливо, з олівцем, з перервами, з тупцяннями по цій самоті моїй — то, чого доброго, я пройшов би певний вишкіл, аби й самому що такого утяти — драматичного. Зараз дочитую Кендзабуро Ое, Футбол 1860 (досі руки ніяк не доходили). Про враження напишу наступним листом — до батьків (надішлю його вже після ремонту капітального свого). Коли все буде гаразд із капремонтом (це ніби не такі фрашки, не така дрібниця, як здавалося), то довго тут не затримаюся, і вже десь із середини січня зможу розпити чай із Славком, коли він на старому місці лишиться. Ну, а тепер, Вальочку, трохи віршів (за тутешніми умовами не можу займатися Рільке, отож, сиджу коло англійської мови й усього такого припадкового). [Далі йдуть вірші: “Коли тебе здолає сон смертей…“, “Потрібен янгол помсти…“, “Вона лежить, як зібгана вода…“] Це, Вальочку, те, що дописалося з моїх заготовок тепер, отож, не май серця, коли той чи інший вірш видасться Тобі не до нагоди. Що я вдію з тим, бідний раб недовідомих імпульсів? На цьому буду обривати листа. Велике моє вітання пані Ніні, коли бачитимеш її в стольному граді. Пиши, як здужає Дмитро, як дєдя. До речі, Дмитро славно вигадав це: дєдя. Бо я ж так само daddy (деді) — по-англійському це татко, татусь. Уклін передноворічному Києву і моїм любим друзям, в Україні і не в Україні сущим. Цілую, люба. Усе буде гаразд, еге ж? Цілую, люба. Хай цей новий рік буде нашим останнім розлучним. Цілую, люба. Твій husband** 4.12.75Василь 74. ДО СИНА 4.12.1975 Сину мій любий! Вітаю Тебе із Новим роком. Зичу здоров’я, веселих лиж і радісних канікул. Звичайно ж, без усяких не потрібних нікому хвороб. А цікаво, чи стаєш Ти вже на ковзани? Радій, веселенятко моє ласкаве. Добре вчись, козачку мій безшаблючний, безпістольний, безкінний і безстрільний. Шануй маму, дєдю і здоровий рости. Уже велика стала та риба, яку ми скоро — з Тобою вдвох — будемо тягнути підсакою — в чотири руці. А ні — то й маму кликатимемо на поміч: пробі, мамо, допоможи козарлюгам! Висилаю з листом кілька марок. 4.12.75 р. Твій татко 75. ДО БАТЬКІВ 7-10.12.1975 Дорогі мої! Думаю, що досі Ви вже одержали мого листа, якого я написав до Вас у кінці листопада (там була вся перша частина сонетів до Орфея, які я доробляв, бувши недавно в Києві). Сьогорічний мій несподіваний Київ виявився зовсім коротким. Навіть Валі з Дмитром я не зміг побачити. Гірше, що за всіма моїми переїздами постійно відстають гроші (кожного разу їх пересилають із запізненням). Отож, я вже два місяці без “магазину“, тобто не можу придбати найнеобхіднішого, хоч уже не маю ні мила, ні зубного порошку. Валя була вислала в Києві на моє ім’я 20 карб., але сьогодні я одержав її листа і через кілька годин виїхав, пробувши цілий день народження сина на колесах. Ось уже більше двох тижнів я в Ленінграді, на лікарні. Уже зробили всі аналізи, пройшов рентген. Виявлено те, що було відоме й до цього: стеноз, тобто утруднене проходження в районі 12-палої кишки. Від неодноразових виразок там з’явилися рубці тверді, які можуть періодично відкриватися — восени й весною, коли й бувають сезонні загострення. Все це ускладнене тим, що деформована цибулина цієї кишки (а про її деформацію мені казали ще в Києві десь у 1968 р.). Усе це доведеться лікувати досить енергійно. Отож, я втішаюся тим, що лікарня тутешня досить добра і, сподіваюся, місцеві лікарі подадуть мені дійову допомогу. Тут стоїть легенька зима. Трохи снігу, морозець —2-3. Часами — дощ, відлига. Одне слово, зима тутешня нагадує донецьку, хоч нема того тяжкого туману зимового, як біля териконів. Я надіслав до Валі листа десь на початку цього місяця (4 грудня). Сьогодні вже 9 грудня, скільки тут пробуду — не знаю, але думаю, що в середині січня зможу написати Вам із нового місця. Де я буду тоді — сказати певне не можу, але думаю, що Барашева не мину. Коли б сталися якісь зміни, я спробую дати Вам знати відкриткою (якщо зможу, звичайно, бо мій ліміт цьогомісячний вичерпується цим листом). Отож, пишучи до мене на цю адресу, орієнтуйтесь на те, що після 25 грудня писати сюди вже не треба, бо листа Вашого я вже, напевне, не зможу одержати (він же прийде сюди не раніше 5-10 січня). Так само зорієнтуйте Валю. Напишіть їй, щоб після 25 грудня вже не писала на цю адресу. Тимчасом переписую свої старі вірші. Хочу мати їх підправлений і дороблений чистопис. Отож, дещо доробляю, дещо змінюю, дещо відкидаю. Цікаво аналізувати їх купно — в них зовсім немає мого теперішнього побуту. Так, ніби я десь посередині — між небом і землею. Відчуваю, що непомітно консервуються форми сприймання й поетичного потоку. І з цим мушу миритися. Бо вірші в цих умовах — це й знаки своєї певності, самозбереження, а тому за консерватизм форми хапаєшся, як сліпий за паркан. Поки переписав понад 60 віршів. Приміряю їх до концентру, а цей концентр має орієнтовний смисл палімпсестів. Сонети до Орфея (2 частина) йдуть тяжко, без наснаги. Поки переробив кілька перших сонетів, але не в захваті од роботи. Обтяжена форма надто, немає легкості першої частини, майже всі сонети другої частини схожі до гоплітів (у фільмі “300 спартанців“ Дмитро захоплювався цими тяжко озброєними вояками). Ось що в мене вийшло поки — чернетково. 1. Дихай, вірша єство ясне! Усесвіт, мінливий одвічно сповив твою непомітність. Противага, що мене народжує ритмічно. Хвиля єдина, котрої поступовим морем я зрів, найощадніша ти з усіх можливих морів: площі скупої. Скільки цих, назнаним широм, місцин ввібгав я в себе! Іншого леготу гони — ніби мій син. Повітря, мене пізнаєш? Пам’ятне мого покрова ти, гладенька опоно, листя й овал мого слова? Це один із найбільш “внутрішніх“ сонетів Рільке. На позір він легкий, легко дається до перекладу, а насправді датися зовсім не хоче. Раніше я робив “Подиху, вітра ясна течіє“, але це додавало зайвих складнощів, яких і без того віршеві не бракує. Звичайно, рядком я не захоплений, бо слід було б віддати саме невидимий, непомітний (я переніс цей епітет в третій рядок, але там він не на своєму місці). А “rhythmisch ereigne“ — як на мене, і не родить, і не наповнює, і не витворює (мої варіанти й Бажанове означення), а, сказати б, відбуває, діється, коїться. Тобто, смисл: не я пишу, а мною пише стихія усесвіту, пильнуючи мене і виношуючи, як материнський плід. У 2 катрені найгірше з 8 рядком: Raumgewinn, кинув Рільке. Бог знає, як то сприймають самі німці, мені довелося вигадувати (варіанти: взірець стислості густої, взір густини важкої — все не те). Продовжуючи цей Raumgewinn далі, я ввів: ввібгав я в себе. Ризикований і 12 рядок: пам’ятне мого покрову. А що вдієш? Як умію, так пію. 2 сонет Майстрові часом лиш аркуш проворний справжній мазок підказує влад, й усміх дівочий, святий, неповторний вловлює часто лиш темінь свічад, як вони ранок перевіряють чи мерехтіння догідливих свіч. Згодом же в подих правдивих облич тільки відбитки одні западають. Що ви там бачили, біля каміну, очі, як жар загасав без часу? Прозирк життя, що навіки згубилось. Земле, хто знає, що віддано тліну? Той лиш, хто радо співає ясу, серцю, котре у всьому забилось. Маю маленький варіант перших восьми рядків: Майстрові часом лиш аркуш проворний допомагає мазок віднайти. Усміх дівчат, святий, неповторний, часто в свічада лиш волить зайти як вони сяйво догідливих свіч або поранок перевіряють і відображення тільки пірнають згодом у подих справжніх облич. Здається, з цим сонетом клопоту менше (хоч перший катрен мав би бути, звичайно, кращий). 3 Вашу природу, свічада, в цім світі досі ніхто списати не вмів. Ви наче діри гучливі в ситі заполонили перерви часів. Звикли ви тринькати зали порожні, смерком повиті, мов плетивом віт. Крізь живопліт ваш свічник переможно йде, наче хлопець шістнадцяти літ. Часом ви барви живої потік, ця ще, здається, в вас сновигає цю ви справляєте лячно вбік, а щонайкраща спинилась за шклом, поки за вашим лицем не засяє білий нарцис, розкритий цілком. 4 (не змінюю) О це був звір, яких не бачив світ. Вони його не знавши полюбили за цю ходу, поставу, повну сили, за дужий карк, за погляду політ. Лиш ця любов його зробила звіром, як надала йому весь шир світів, щоб він над тим ясним і щедрим широм уже не міг не владити. Він жив не хлібом їхнім, але тим, що міг в собі плекати це єство звіряче що їхню міць на себе перебрав, аж виріс в нього ріг, на лобі ріг. Тоді вже йшов до юнок нетерпляче і в срібла-люстра їхніх лон ставав. 5 Квітів м’яз, що звільна анемони розтуляє ранком луговим, заки небо стоголосе лона (поліфонне) їм затопить сяєвом дзвінким, пружний од невгавного вбирання, (невситного) він в сумирних зорях квітів так обіп’ється, геть до знемагання, що і заходу спокійний знак ледве годен береги згорнути, вщерть розкриті, аби вам вернути, міць і намір, у світах всіх сущі! Ми ж, гнобливі, живемо й по тому. А коли ж і ми, в житті котрому так розкриємося, всеприймущі. Із цим сонетом я намався клопоту, дотягуючи його до більш-менш читабельного рівня, але бачу, що домігся не багато. Коли б Ваша та добрая ласка — проаналізуйте його, як можете. Мене тут мучить і квітів м’яз, і фонічний бік (тороси: у світах всіх сущі) і відносний варіант “в житті котрому“ (в Рільке ясно й чітко: in welchem alles Leben). І багато дечого ще. А подвигнути працю — не можу поки. Потрібен зовнішній стимул. На цьому буду закінчувати з сонетами — до наступного листа. Тобто, не скоро буде закінчення. Тепер — собі для відпочинку й на радість велику — вдруге перечитую “Футбол, 1860“ Кендзабуро Ое. Після монографії-брошурки Галинської про Селінджера я старанно вишукую всілякі рештки дзен-буддизму за текстом цього талановитого роману. Здається, що й техніка його — оманливо-позверхня (не знаю, може, сам читаю під цим кутом погляду). А все радість більша — од його тонів, пів-чверть і 1/8 тону, що в сукупності дає бозна-яке сполучення (голова паморочиться просто — думати і уявляти). Натяки й натяки, символи й назнаки (дерево, тінь його, спогад про дерево і про тінь його; перший, другий, третій спогад, що існує, як живий і всевимінливий дух, бо цей спогад живе з нами і наповнюється нашим життям, він теж виростає, мов дерево, — і має такі ж кружала наших літ на зрізах). Асоціації Ое йдуть цілою вервечкою, вибірково чи однією найдостеменнішою тональністю, барвою, смаком, запахом. І все — як за чайною церемонією: музичний лад буднів, музичний лад життів і доль, музичний лад народження й небуття. Увесь твір — це якийсь ускладнений контрапункт: самовбивця з червоною головою і дитина-кретин. Прадід, брат прадіда, загиблі брати їхні — університетський мілітарист і жертвенна вівця — брат S. Ще пари: Міцу й Такасі, Міцу й дружина, повстання 1860 і футбол через століття, парні мотиви роду Недокоро, неначе коріння роду знає два мотиви однієї пісні. Всі ці пари розліновують твір, ніби написаний на міліметровому папері, аби не схибити, аби можна було розмістити всю конструкцію і максимально окреслити її невловиме ряхтіння. Смисл життя Міцу й Такасі — обрати себе в гуді родоводу, коли й не обрати — то визначитися щодо нього. І згадані мною пари, антиномії, проліновуючи твір, роблять, може, й сировину мистецьким виробом (бо вони мають в собі — чи передбачають — якусь потайну структуральну ідею — мистецького (як ідеальна недозмістовлена недоформа: пратвір, ембріон його, протомотив великої стихії). А особливості японської вдачі! Прозаїків Японії я, на жаль, мало знаю, але скажу: які схожі світи і в Кобо Абе, і в Кавабате Ясунарі, і в цього унікума, Ое. “Глаз, потерявший способность видеть то, что меня окружает, я превратил в глаз, широко открытый во тьму черепной коробки, и этим глазом я всегда пристально вглядываюсь в наполненную кровью горячую тьму жарче температуры моего тела. Я сам назначил себя в разведку, чтобы, вглядываясь в ночной лес во мне, приучиться следить за происходящим внутри меня“. Така мікроінтротема може докучити кому завгодно. Але спрацьовує “система автора“ — він багато надолужує відчайдушним натуралізмом (я как червяк длиной 172 сантиметра!). А 100 хвилин, які Міцу провів у ямі разом із псом — для психорегулятивних цілей! А містичні фрази (їх чимало) на кшталт єврейських потойбічних інтонацій: “что может быть лучше, чем умереть так, как тебе хотелось“. А всілякі мазохістські штучки Міцу (ні, ні, він не мазохіст, як його товариш-перекладач!). А вміння існувати в один ряд із кревними людськими братами — лісом, водою, долиною, небом, вогнем, гамором і т. ін. Тепер я, здається, трохи розумію, чого такі дивні форми має японська пагода, геть відмінна від наших струнких церков. Там, мабуть, теж є поліфонія, обтяжена пам’яттю століть. Вона — як кавалок тьми, часу і надії, кавалок, вирваний із потоку. Це конструкція гармонізована і гармонізуюча — як дві галактики, вставлені одна в одну, але з двома, хай і спорідненими, серцями. Одне слово, маю я радості від цього твору. Може, перегодом, прочитаю його ще й утретє, аби хоч трохи добитися до схованих джерел (знаю, що самих джерел не побачу, бо вони сховані в хащах локальної символіки, мені, певна річ, не відомої абсолютно). Коли читаєш таку прозу, не раз доходиш думки: та й набридли ви вже, кляті вірші! Згадую, якийсь математик (певне, француз, бо мовив із гальським шармом) зауважив про когось: йому забракло фантазії, через це він залишив математику і став поетом. Щось таке можна сказати і щодо цієї пари: поет і прозаїк. Прочитав я кілька статей в монографії “Философия Канта и современность“. Особливо мене вразила стаття Е.Соловйова “Теория общественного договора и кантовское моральное обоснование права“. Версію Соловйова дуже приємно читати — особливо на фоні моторошної “левіафанівської“ справедливості у Гоббса (хоч перевага цієї останньої перед ще моторошнішими її модуляціями — що вона послідовна і становить собою чітку, відкриту і відверту систему). Соловйов, переказуючи Чезаре Беккаріа (його книгу “О преступлениях и наказаниях“ переклали в Москві 1939 р.), каже: “порядок, поддерживаемый неограниченной властью, может, по мнению Беккариа, именоваться “гражданским миром“ лишь злостными шутниками. В действительности он представляет собой просто этапизированную систему непрекращающейся войны и насилия“ (193). Яка шкода, що я досі не читав ні Беккаріа, ні Монтеск’є (Про дух законів; Перські листи). Ось, даймо, милі зауваження Монтеск’є, що для людини найкраще, “если должностные лица вовсе не будут знать о его существовании, и что безопасность его личности зависит от ее ничтожества“. Або Беккаріа: “При наиболее тяжелом деспотизме дружба является наиболее драгоценной, а семейные добродетели становятся наиболее распространенными или скорее единственными“ (194). До речі, схожі пасажі я читав у Етьєналя Боесі, але коли його книга була видана, не знаю. Соловйов пише про демократичну програму Руссо, що сама себе і подолує, хоч Руссо того не помічає: “Воля народа ставится Руссо выше всякой законности и неожиданно начинает описываться в тех самых выражениях, которые Гоббс использовал для характеристики монархического произвола“. Скажімо, антигоббсівець Руссо пише: “Противно природе политического организма, чтобы суверен связывал самого себя законом, которого он не мог бы нарушить“. За народ у Руссо дбає один Законодавець, що втілює розум народу і маніпулює останнім. Автор пише, що програма Руссо у роки випробувань виявилась тільки антидеспотичною декларацією. Кант застерігав од цієї біди. За Кантом, не може бути примусової цілеорієнтації людини: “Правление отеческое, при котором подданные, как несовершеннолетние, не в состоянии различить, что для них действительно полезно или вредно... есть величайший деспотизм“ (210). За Кантом, “справедливость может содействовать прогрессу в том и только в том случае, если она ставится выше любых прогрессистских устремлений“, бо ж “не во власти правителей, как бы сильны и разумны они ни были, творить хозяйственный, социальный и культурный прогресс“ (218). Ось я і зреферував Вам цю статтю, яка дала мені кілька годин втіхи — під час читання й роздумів. Поки нема періодики — всі мої газети й журнали застрягли на Барашево, чекають мене, хоч я їх чекаю тут. Але якось перебудемо цю розлуку, під час якої я хоч перестану дратуватися, читаючи літукраїну і т.ін. Буду на цьому закінчувати. Зичу Вам усім добре справити новорічні святки. А я звідси щедруватиму Вам щастя-здоров’я і многая літа. Не знаю тільки, чим я засіватиму — не маю ж бо ні жита, ні пшениці, ні всякої (тобто, будь-якої) пашниці. Цілую Вас, любі мої! З найщирішими вітаннями і найщедрішими зиченнями — Ваш Василь 1976 76. ДО ДРУЖИНИ 3.01.1976 Добридень, Вальочку! З Новим роком! Сьогодні хочу написати до Тебе листа, аби завтра його могли вже взяти. Сподівався написати до батьків, але, виходячи з ситуації, вважаю, що так буде краще (при умові, що Ти негайно ж перешлеш вісточку батькам, аби там не хвилювалися). Отож, коротко про свої справи: 10 грудня мені зробили операцію Більрот-1 (резекція 2/3 шлунка, здається, з частковим збереженням 12-палої кишки). Було виявлено, що на місці виразок (мав не одну, а дві, другу й рентген не фіксував) у мене утворилася була діра, а я переносив цю перфорацію на ногах. Майже два тижні після операції чув себе зовсім добре, а перед Новим роком погіршало: мене стало рвати жовчю, після їжі млоїть, паморочиться голова, серце б’ється, як у пташати. Як мені сказали, це демпінг синдром1, який здебільша буває при операції Більрот-2. А мені повезло його набути й при іншій операції. Ось кілька днів трохи відпустило, дещо став їсти (ні солодкого, ні масного мені не можна, навіть коров’ячого масла, сметани). Незле все пісне, без сахаридів (отже, і каші теж не про мене поки). Такщо маю поки шлунок, добрий для заощаджень харчів. Кажуть, що згодом це мине, але потрібні мінеральні води кавказьких джерел, добре було б санаторне лікування, обов’язково рослинно-молочний стіл (хоч ціле молоко мені не йде, хіба кефір незле), годяться фрукти й соки. Інакше буде розвиватися холецистит (під час операції виявлено спайки довкола жовчного міхура). Це все я пишу Тобі для того, щоб Ти знала, що мені можна, коли б трапилася нагода зустрічі або передачі. Думаю, що коли читатимеш цього листа, я знову проглядатиму перепони до золотих бань Софії і наслухатиму вечірні співи на замовлення Дмитрові. Не знаю, як там складеться, але не забувай про те, що мені потрібен перший том Рільке (німецькою) і томик з перекладами Сільман (коли до того часу вийде обіцяний “Наукою“ Рільке чи Рільке в “Художественной литературе“, то прошу не забути м’я грішного). Прошу також про добру практичну граматику німецької мови, гадаю, в моїх завалах Юрко таку знайде чи й Ти сама. А ще — календарик на цей рік — у листі перешлеш і вклади туди 5-10 карб. на перший місяць, поки прийдуть мої (одну купюру!). Так буде швидше. Ні сама, ні батьки — не ходіть під мури і не просіть, і сліз не лийте марне — дорогих Ваших сліз. Я, читавши маминого листа, аж зайшовся од жалю, що вона там, бідна, побивалась. Коли що вийде з видженням, я дам знати (вимагатиму цього), а Ви чекайте. Яка була б шкода, коли б ще Маруся вибралася сюди, в Ленінград, аби не побачитися. Будь ласка, не робіть більше помилок. Останнім тижнем одержав листи від Тебе, Валю (9.12. датований), від мами й тата — окремо були два листи, від брата Дмитра, вітання від Льолі й лист Світлани, який мені дуже сподобався — інформацією про козака Мамая. Красно всім дякую. Одержав тут 30 карб., а як будуть ще — дам знати. Прийшла посилка — газет і журналів — з Барашева. То я прочитав за 1,5 місяця “Літературну Україну. І це, треба сказати, справляє враження! Ось де кипуча літературна стихія! А що, як гамузом читати цю газету за рік? Проглянув кілька старих номерів “Литературной газеты“, де було прочитати дещо (добірка Вознесенського тощо). У “Воплях“ — цікаву з інформативного боку статтю про Л.Шестова (я, грішний, читав єдину його книгу “Достоевский и Ницше“), в “Вопросах философии“ — кілька вартісних статей і цікава згадка про статут Академії Наук, який затвердила Єлизавета Петрівна: “Каждый академик обязан в своей науке добрых авторов, которые в иных государствах издаются, читать. И тако ему лехко будет экстракт из оных сочинить. Сии экстракты, с протчими изобретениями и розсуждениями, имеют от Академии в назначенные времена в печать отданы быть“. Ото був золотий час, якщо таке читання і такі екстракти не заборонялися, а ще й заохочувалися — монаршою волею! А що ж нам, навченим на критиці критики критик! Так само цікаво пише Кузнецов2 (Вопросы философии) про спільність металогіки Галілея й Аріосто, Гегеля й Гете, Достоєвського і Ейнштейна. Нам лишається найбільше — хоч позначитися на марґінезі. І ще дещо відкрив для себе, читаючи “Литературную газету“, але про це не скажу, згадавши — і то приблизно — Мандельштама: Я скажу тебе шепотом, шепотом, потому что еще не пора: достается лишь потом и опытом допотопного неба игра. А ще трапилася мені нагода — прочитати Блока в злецькому бідному виданні (200 стор. тексту)3. Чотирирічна розлука з ним виявилася — при зустрічі — тяжчою, ніж я думав. Виявляється, чимало його мотивів, духових спроб (без слів!) живе в мені — оглушено живе, впевнено. Я мав майже радість — таку, як позаторішня моя келійна зустріч з Буніним і “богинею с козьим лицом“ (якраз, Валю, таким, як у Тебе — особливо на карточці Твоїй шкільній, де Ти вбрана в якогось страшного плаща, зшитого на “граждан“ просто; ту-Тебе я часто згадую, коли мої сни захочуть бачити Тебе — давню-давню — все молодшу: певне за інерцією туги сни заганяються в ті літа, коли я Тебе й не бачив). Блок виявився і вищим і прозаїчнішим. Його тумани по-старому часто дратують, а його дольники — просто вражають. Ось — із “Кармен“: Ты рванулась движеньем испуганной птицы, ты прошла, словно сон мой, легка, и вздохнули духи, задремали ресницы, зашептали тревожно шелка, но из глуби зеркал ты мне взоры бросала и, бросая, кричала: лови! А монисто бренчало, цыганка плясала и визжала заре о любви. І цей — прозаїчний, зухвало-прозаїчний: Ночь. Улица. Фонарь. Аптека. Бессмысленный и тусклый свет. Живи еще хоть четверть века — все будет так. Исхода нет. Умрешь — начнешь опять сначала, и повторится все, как встарь: ночь, ледяная рябь канала, аптека, улица, фонарь. І як чути передзвін голосів — і Цветаєва, і Ахматова, і Бунін, і Єсенін, і чимало поетів пізніших літ — усе тут. І скільки прозріння — глухого, лячного: и капли ржавые лесные, родясь в глуши и темноте, несут испуганной России весть о сжигающем Христе! Або: Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться? Царь да Сибирь да Ермак да тюрьма! Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться… Вольному серцу на что твоя тьма? Деякі прозріння — моторошні, свідомо не осмислюються, аби мотив співучасті в гріху не колов ока (Скифы). О, це справді стихія, справді вітер, справді (хоч і далеко) — перед-Маяковський, бо — прихилявся до, а не самостояв. Як багато в ньому всіх і як у всіх — його багато. Хоч скільки є — й самоповторів, ковзання по кризі давніше виробленого стилю. А намагання позасобою-голосу — це що? Справді, це мембрана свого часу, духу й повіву часу свого. Ось кого жбурляла б доба — то об зорі, то об каміння земних проваль, якби на його шляху трапилося більше повітряних ям. А він зміг рано вмерти, янгольськи-мефістофелівська душа. Оце струміння, оце течія! По-старому переписую і доробляю свої вірші, хоч сили поки обмаль (через це поки Рільке не йде — друга частина сонетів жде, коли я поверну ті 10 кг ваги, які я втратив після скальпелів і наступних змагань: маю нині 62 кг). Не переписуватиму цього разу жодного вірша. Деякі заготовки маю, а нічого нового цілком за весь цей запертковий час, проведений у північній пальмірі, не вийшло: дисонують теми. Я не дуже це беру в голову. Скільки можу — студіюю англійську мову. Але темпи надто повільні, бо трохи виснажився. Новорічної ночі мені снився тезка, з яким я так і не зміг побачитися, бувши близько Вас (може, ще застану?). А потім пішли злецькі видіння, я не доспав і не додивився того снива недоброго. Завтра, може, віддадуть Михасиного листа, перевіривши (дякую!). А коли ж, Вальочку, я дочекаюся від Тебе Новорічних зичень? Ти, як завжди, запізнюєшся, і це мене трохи сприкрює. Але Ти ще виправишся, знаю. Щирі вітання — родичам, друзям. А Гете — передплатила, Валю, чи Маруся, може? Сервус. Василь 1 Демпінг-синдром — агастральна астенія, хворобливий стан, що виникає у деяких хворих після часткової або повної резекції шлунка внаслідок порушення нервової і ферментативної кореляції органів травлення. Виявляється порушенням функції частин шлунка, що залишилися. Напад починається після їди — загальна слабість, паморочення голови, рясне потовиділення, болі, спад артеріального тиску. 2 Кузнєцов Г.А. Про логічні підстави механіки // Вопр. философии. — 1975. — № 2. 3 Очевидно, йдеться про видання: Блок Александр. Избранные стихи и поэмы. — Л., 1951. — 214 с. 77. ДО СИНА [3.01.1976] Синку мій любий! З Новим роком вітаю Тебе. Рости здоровий. Як Ти закінчив другу чверть? Як Тобі сподобалися мамаї? Напиши, де Ти зустрічав Новий рік і як Ти провів дні канікул. Власне, Ти вже міг би писати мені довші листи, геть про все розповідаючи. Бо ж Тобі вже аж 9 років — такий Ти великий. Напиши, як чує себе дєдя. Може, я ще побачуся з Тобою, коли поталанить. Але який у нас талан? Не таланить нам бачитися, та й годі. Чи мав Ти марки (я був пересилав)? Тисну Твою руку — пустуна-футболіста — тато До речі, синку, якщо після нашого побачення в Барашеві Ти ще фотографувався, то візьмеш карточку із собою, якщо вдасться видження. І тоді нагадаєш мамі, що мені не треба ні меду, ні нічого солодкого — а тільки яблука чи які інші овочі-фрукти, коли такі дістати. У нас тут було тепло. А оце стало холодніше — мороз до 10-13. Зима тут м’яка, часто відлиги бувають, і я вже скучив за тріскучими мордовськими градусами, де мені найспокійніше. Чи ставили Ви ялинку? Сьогодні перед сном уявлятиму: в кутку першої кімнати (там, певне, телевізор?), стоїть ялинка. Дмитро дивиться хокей, а позолотою цяцьок пропливає тьмяне світло. Бувай, козаче. 78. ДО БАТЬКІВ, СЕСТРИ, ПЛЕМІННИЦІ 16.01.1976 Дорогі мої мамо, тату, сестро, Тетяночко! Усупереч сподіванням, я ще поки вилежую боки в Ленінграді1, хоч мені вже й добряче надокучило. Одне те, що чуюсь я вже зовсім добре. Ви вже, певне, знаєте, що мені зробили операцію — місяць тому (10 грудня). Мали відправити ще 1 січня, але щось не вийшло. Саме через те, що кожного дня чекаєш переїзду, я й відмовляв, аби ні Ви, ні Валя сюди не їхали. Бо велика небезпека, що побачитися не вдасться. Операція мені була вкрай потрібна, бо мав аж дві виразки і була деформована 12-пала кишка — такщо було утруднене проходження. Більше того — в шлункові була невеличка діра, а це все було небезпечно. Слава Богу, хірурги тут добрі, все пройшло без ускладнень, операцію зробили дуже вдало. Буду жити — колись приїду до Ленінграду і віддячу цим дуже добрим людям, які подали мені велику допомогу. Багато поки їсти не можна, шлунок ще не набув нормальних розмірів, поки обмежую себе на масне й солодке, але тепер спокійніше ставлюся до цього, тобто, в обмежених дозах шлунок переносить і солодке, і масне. Отже, про здоров’я моє не турбуйтеся: я тепер чуюся краще, ніж будь коли за ці останні чотири роки. Деякий час (півроку) я буду звільнений від роботи, такщо буду мати час читати і писати. На жаль, умови для роботи маю тут значно гірші, ніж у Мордовії чи Києві. Через це я жду-не діждуся, коли нарешті мене звідси вивезуть. Думаю, що це буде щонайближчими днями (жду щодня). Займаюся англійською мовою, перечитав журнали, які прийшли з Барашева, але коло Рільке поки працювати не можу (надто нетворча атмосфера). Зробив першу вибірку віршів із одного з чорнових зошитів, які при мені. Вибрав 70 віршів. Коли повернуся до Барашева, буду продовжувати цю вибірку. Власне, я дуже хотів би одразу повернутися до Барашева, не заїздивши до марудного Києва. Але як буде — не знаю, адже поки не я вибираю свої дороги, але вони мене. Мав два листи од Валі (дуже дякую!), давній лист од Михасі з новорічною відкриткою (дякую!), телеграми від Валі, Михасі та Бадзів (од них був і дуже приємний лист), були теплі вітання од Атени, Льолі, Валиної сестри, Тетяночки. Сьогодні, 15 січня, мав листа од Марусі (від 30.12). Недавно прийшов грошовий переказ із Мордовії. Останнім часом сняться якісь людні сни — чимало рідних, знайомих. Хоч як дивно, літаю в снах і бачу все, що дороге моєму серцю. Снилися всі Ви, Валя, Дмитро, чимало друзів. Одразу, як приїду на нове місце, спробую дати знати про це, але не знаю, чи то вдасться. Тобто, на гірший випадок відпишу з початком лютого (бо вже написав листа до Валі, піславши його 4 січня). І сниться мені вода — якась тихенька річка, де я впіймав рибину, а цієї ночі був із Дмитриком — так мені було відрадно, аж заговорив із ним спросоння — і прокинувся. Знайте самі й перекажіть Валі — нікому з Вас не треба їхати до мене, бо потреби немає, так само поки нічого не треба слати (хіба конверта в листі). Якщо буде змога зустрітися — то Ви про неї довідаєтеся, а самі ж нікуди не ходіть, нікого не просіть і не лийте своїх дорогих сліз. Мені боляче дуже було читати, як Ти, мамочко, побивалася разом із Валею три дні в Києві — і все марно. Будь ласка, не робіть більше таких помилок. Скоро Водохреща, сьогодні було 28 морозу, що для цих місць, здається, штука незвична. Але за день-два морози пересядуться, хоч вони мені тут не дошкуляють. Нехай Валя, переказавши велике вітання Льолі, напише, як ся має Іван та мої сусіди2 — хлопці й дівчата. А слати мені рецензію поки не треба, поки адреса не стане сталою. Ще раз прошу Валю: десь має вийти дві книги Рільке російською мовою — коли тільки буде змога, нехай придбає книги мені. Я буду радий із того, що десь вони лежатимуть у Києві, чекатимуть на мене. Ще раз прошу Вас — не журіться мною. Я дуже задоволений із того, що оперували мене не в Мордовії, а тут, у Ленінграді, де незвично чуйні люди і чуйні лікарі. Не знаю, як мені їм і віддячити. Найсердечніші мої вітання братам обом із родинами, усім моїм друзям і побратимам, розпорошеним по далеких від мене світах. То велика допомога мені — знати, що десь далеко є Ви, є Валя з Дмитром, є мої дорогі друзі й подруги. Спасибі Вам, любі мої. Зичу здоров’я Вам, дорогі мої. Цілуючи Вас — Василь 16.1.76 р. 1 У Ленінграді в спеціалізованій лікарні Стуса було оперовано з приводу прориву виразки шлунка. 2 Йдеться про в’язнів мордовських таборів. 79. ДО ДРУЖИНИ 22.01.1976 Сервус, Вальочку! Ось поминули й Водохреща, а я все ще не вибрався в дорогу. Тепер уже орієнтуюся, що до кінця цього місяця пробуду тут, хоч мені й добряче докучило: головно через те, що маю абсолютно нетворчу обстановку. А ця вимушена бездіяльність сприкрює це перебування — й істотно сприкрює. Чую себе вже цілком добре, слід на череві такий, наче б уже минуло з рік — рівний і вдалий. Тобто, давно мені вже час рушати, але на заваді всілякі несподіванки — то маленька застуда, то щось приблизно схоже до грипу (у Вас, певне, теж грип загуляв?). А на ці місця грипові не поскаржитися: тут він здавна тримає стіл, як удільний князь. По-старому студіюю англійську мову і деякі сліди того чую. До Рільке по-старому поки руки не доходять, бо діє принцип завеликих контрастів, що спрацьовує, як автостоп. А від цих нескінченних автостопів мені й голова посивіла. Трапився томик О.Толстого — “Сестри“ й “Вісімнадцятий рік“ (третьої частини, “Ходіння по муках“ — бракує, як не дивно!). Усю трилогію читав ще за студенства свого. Відтоді враження лишалося солідне про цього автора (Петро I, звичайно, дозріліша річ, але схожа до гігантських полотен Хмелька — декор, манірність, зумисність, одне слово — мистецтво, фе). А це прочитав два романи — і одним твором стало у мене менше. Пригадую, жовчний пізній Бунін, споглядаючи зверхньо на одномовну з ним літературу сучасників, писав про те, що Толстой, пак, дуже відворотньо подав тут Блока (у Толстого це Безсонов — поет смерті, ночі й тіней, алкоголік і розпусник, стомлений життям і порожнечею власною). Звичайно, щось блоківське (але шаржем) тут пізнається (навіть зовні, в портреті). Але чи аж так, як це твердить Бунін? Втім, хто був його протогеном — мені не болить голова дуже. Я більше здивувався зі стилю. Це письмо досить сирове, особливо в авторському тоні. Певні, як легкий протяг, відчутні паралелі до Толстого — першого. Історичний фон — якогось бульварно-газетярського кшталту. Образи людські в нього виразні, проте й тут не раз даються взнаки перепади життєвого досвіду. Думаю, що російська проза має нині з 5 а то й 10 авторів, які пишуть не гірше, а то й — відверто краще. Нудно мені вже в цьому запертку, але шукаєш розради, як можеш. У моєму стані, виявляється, надто важать дрібниці. От немає газет, журналів і т. ін. — того, що в Барашеві творило день — і запаси спокою дуже скоро з’їдаються, і все починає сприйматися в сторчовому освітленні — всі тіні в тебе. Чекатиму нині кінця місяця — може, десь там і мій маршрут. Чи не забула Ти за те, щоб мати напохваті книги Рільке (німецькою і російською, який вийшов чи вийде — особливо, звичайно, цінне мені видання “Науки“). Буде змога — передаси, а не буде — полежать, почекають. Будь, Вальочку. Ти мені снишся сумною-сумною, як ожиновий кущ, — і я з Тобою, Валю, ділю тужні спомини. Мої вітання Славкові й Василеві1, що вже вийшов з-під одного замка — хай знають, що в мене все гаразд. Уклін мій друзям-киянам. Сервус!Василь 1 Йдеться про Василя Лісового, який щойно звільнився з ПКТ, куди його було запроторено на 6 місяців (див. лист до дружини від 10.08.1975). 80. ДО ДРУЖИНИ 8.02.1976 с.Озерне Вальочку! Добився до Мордовії, але трохи не туди. Атена чи Валя Славкова розкажуть Тобі, що це за селище Озерне, де я нині перебуваю (тут трохи краще для ока, ніж там, от лиш для серця гірше). Я маю право на бандероль. То Ти, будь ласка, або вишли мені кубиків супних, або какао з молоком (змішавши все це докупи). Прошу з 10-20 стержнів довгих і яку легеньку мочалку, щоб нічого не важила. Конверти вишлеш цінним листом. Мені належиться посилка поопераційна (дають усім, кому робили резекцію). Якщо буде на це дозвіл, тоді я напишу Тобі в наступному листі (днів за 7-10, а то й раніше, як довідаюся). Сиджу поки голісінький і чекаю своїх речей і книг, розкиданих по всій Мордовії. Через це доводиться заповнювати час усім, що трапиться під руку. Ти знаєш, що на півроку (а то й більше, бо по операції з’явився демпінг синдром) я інвалід 2 групи, тобто, працювати не буду, поки не стане все гаразд і живіт не заросте (лікар сказав, аби стерігся грижі). Симптоми не такі виражені, як раніше, але ще даються взнаки. Отож, скажи, вітаючи, Льолі, що адреса в мене вже стала і можна присилати рецензію, якої я чекаю1. Коли б з кубиками супними було тяжко Тобі, надішли чого іншого (які родзинки чи горіхи чи ще що). Пиши, які там у Вас новини. Скучив за Вашими листами, жду, коли напише Дмитро. Як там здоров’я Василя Карповича? Нічого не знаю за Ніну — як вона і де вона? Так само й за Славка нічого не знаю. На жаль, я забрав усі його чисті зошити. Спробую переслати. Скажи Атені, що я безнадійно скучив за ним, але вже, певне, і не побачуся в Мордовії. Мої найліпші і найгарячіші вітання родичам і друзям — далеким і близьким. Напиши мені, що Ти передплатила сюди для мене, аби я знав. Можливо, я зовсім лишуся без газет і журналів. Але і це не біда. Скажи Дмитрові — хай шанується і добре вчиться. Хочу почути, що третій клас він закінчив відмінником. Цілую. Бувай здорова, люба. 8 лютого 1976 року 1 Л.Світлична власноручно переписувала рецензії Г.Кочура на Стусові переклади з Рільке і надсилала у листах до В.С. 81. ДО БАТЬКІВ 8.02.1976 с.Озерне Дорогі мої! Нарешті — замість Києва — я добився до Мордовії. Але потрапив я до іншого табору. Чуюся значно краще, ніж перед операцією. Тут, на цій зоні, мальовничіше, ніж було на старій, але поки не маю своїх речей — на який тиждень не зможу зайнятися своєю роботою — англійською мовою, Рільке тощо. Клопочуся Вами, оскільки довго не мав од Вас листів. Через це одписуйте одразу. Мною, будь ласка, не журіться, бо все гаразд. Маю деякі потреби, але їх я викладу в листі до Валі (вона має більшу змогу споряджувати бандероль). Новин, звичайно, жодних не маю. Поки я тут один, як палець. Жодного молодого земляка. Але маю ж багато роботи на цей рік, то робота й стане мені за доброго земляка. Тепер їхати до мене на побачення буде гірше: доїхати до Явасу, а потім сідати на автобус до цього селища, Озерного (Атена і Валя Славкова знають, як сюди добиватися, то можуть порадити Валі, що і як, хоч, звичайно, до того часу ще далеко і все може бути). Добре, що до Ленінграда ніхто не приїздив — у майже марну подорож. Будь ласка, поширше прописуйте, як себе чує мама, тато, як працюється Марусі, як вчиться Тетянка. Великі мої вітання братам із родинами — Михайлові та Дмитрові. На цьому буду закінчувати. Листа Ви, звичайно, перешлете до Валі, а їй я напишу перегодом — через декаду приблизно. Цілую Вас, любі мої. Зичу Вам здоров’я. І прошу ще раз — не турбуйтеся мною. Справді, в мене все гаразд нині. Отож, будьте спокійні за мене. Ваш Василь 8 лютого 1976 р. 82. ДО ДРУЖИНИ 24.02.1976 Вальочку, княгине-князівно моя! Вітаю Тебе з весною, зі святом світу. Я знаю, що Ти в мене славна (а стала ще кращою, а будеш іще кращою — такою гарною, що довкола Твого чола засвітиться німб — святої жіночності). Зумисне взяв у дужки, аби Ти часом не загорділа, не запишалася, не задерла свого філігранно чеканеного носика. Цілую Тебе. Цілую Тебе. Цілуючи, люблячи. Люблячи, цілую. 24.2.1976 р.Василь 83. ДО ДРУЖИНИ 26.02.[1976] Сервус, Вальочку! Перепрошую, насамперед, що всі мої вітання прийдуть до Тебе із запізненням. Справа в тому, що листа до Тебе від 19.2. сконфіскували через щось і довелося звертатися до Тебе через Донецьк. Я вже писав Тобі, що мені можна вислати бандероль (досі, напевне, Ти вже її й післала). Що ж до пакунка, то на нього дозвіл я маю зовсім недавно і, скориставшись нагодою, вже чекаю (аби швидше дійшов). Через це, будь ласка, не сердься, що я звільнив Тебе од неї. Це тільки через те, що не всі харчі є в Твоєму розпорядженні. Коли ж щось трапиться і московське висилання не вдасться, тоді я апелюватиму до Тебе знову (писатиму числа 5-10 березня, гаразд?). Що я нині поробляю? Головне — скучаю, нуджуся і нидію. Крім того, читаю. Скажімо в “Вопросах литературы“ натрапив на цікаву статтю Ю.Давидова “Чи подолана людина?“. З задоволенням прочитав увесь польський номер журналу “Вопли“ (ч. 12). Разюча картина, особливо коли думаєш про Вашу тамтешню періодику. І за обсягом, і за автурою, і за насиченістю, і за виднокраями, яких сягає око допитливих польських літераторів. Я вже думаю, яка то буде відрада — передплачувати польські газети й журнали, аби остаточно звільнитися од невеселого заняття — читати українську періодику. Одержав “Жовтень“ № 1 — побачив, яка біднота інтелектуальна, яка проза ница, які вірші, які статті. Єдине, що спинило око — стаття про Йова Кондзелевича (візьми історію українського мистецтва — і подивись фрагменти Богородчанського іконостасу!). Враження від журналу — ніби знову вся Галичина перерита шанцями, ніби годинник історії став відставати в кабінеті редактора років на 30. І нащо я передплачував цей журнал? А от зі статті Януша Термера я довідався (Вопли, № 12, 75, с.80-94), як зле я знаю поляків. А все через те, що років 10-15 витратив не на те, що треба: читав загумінкових авторів, а не знаю таких майстрів! Навіть поезії не знаю — бодай у тій мірі, щоб якось орієнтуватися в цьому морі імен, проблем, творів, напрямів! Як на мене, є й гарна стаття К.Цибенко “Польська література в Радянському Союзі“ — докладна й уважна. А уривки, рецензії і т.д., що подають тут про Парандовського, Стажинського і деяких інших — розкіш! Цікаво було б порівняти, що з зарубіжних авторів і скільки видають у Польщі і скільки — на Україні. Цікаво порівняти періодику і зміст її — і відстані стануть відчутні добре. Валю, просив би Тебе дати знати, що Ти пренумеровувала для мене на цей рік. Коли таке робила — то сповісти, аби я знав, чого я не маю. Бо мені зробили таку передплату на півроку: Современная художественная литература за рубежом, Вопросы литературы, Вопросы философии, Новый мир, Наш современник, Природа, Вокруг света, Жовтень, Всесвіт, Літературна Україна, Литературная газета, Книжное обозрение. Власне, шкодую за “Иностранной литературой“, яку, може, матиму з півроку, а ні — то обійдуся й так, бо матиму чимало клопоту й без того. А з часом для роботи тут поза всякий сумнів тяжче, ніж було в попередніх умовах. Просив би Тебе довідатися й дати знати, як мені ферроскорбін у цих змінених поопераційних умовах. До Рільке поки не повернувся, бо чекаю рецензії (це одне), а друге — щось поки не зібрався на силі наче. Настроїтися на нього поки не можу. Будь ласка, не май серця на те, що довше нічого не висилав із віршів чи перекладів. Я читаю — і так виправдовую течію часу. Чуюся краще. Отже, підстав до надмірних хвилювань немає. А свій стан оцінюю як цілком терпимий, коли не сказати голосніше. Симптоми демпінг синдрому незначні, вони дають про себе знати не часто і з більшими проміжками. А проте напиши, що це таке, бо лікар сказав — може розвинутися холецистит. То чи не збиває його, скажімо, звичайний аллохол? Нарешті, Валю. Оскільки в Києві назбиралося багато новин, про деякі з яких я читав у “Литературной газете“ на початку лютого, то пропиши все. Може, зайде до Тебе такий Віталій, сестра якого мешкає в Києві десь за автовокзалом — то не здивуйся. Моє знайомство з ним було випадкове, коротке, але приємне, хоч, звичайно ж, і надто приблизне. Уклін мій моїм друзям і подругам — повсюди сущим. На тому, певне, закінчуватиму, аби не спізнитися до пошти. Цілуй Михасю, скажи, що довгого листа її не мав. Щасти Тобі. Вітаю дєдю, цілую Тебе, чекаю звісточки од Ніни. Цілую — Василь Пишіть при потребі цінні листи (на 10-15 карб. вартості), аби листи доходили. 84. ДО СИНА 26.02.1976 Синку мій, Дмитрику! Одержав Твого листа, якого Ти був написав мені до Ленінграда. Побачив, що Ти ще не звик писати листи, хоч пишеш уже досить славно. Напевне, Тобі треба частіше викладати свої думки на папір. Намагайся це робити частіше. Напиши, скажімо, як Ти провів свій вихідний день. А ще краще — розкажи, яке Ти бачив кіно чи гру. Перекажи його, подумай, чи добре грав той чи інший актор чи гравець. Хто з них сподобався Тобі більше. Чим більше Ти висловиш своїх думок, тим краще. Отак напиши, а через місяць — перечитай. Побачиш, що міг би написати краще. Спробуй виправити, що Тобі здається невдалим. Так Ти навчишся писати краще (тобто, ще краще, ніж досі — скажу Тобі такий комплімент, а Ти подумай, чи справедливий він, гаразд?). Чи вмієш Ти їздити на ковзанах? Чи бував Ти на катку — в Піонерському парку? Пиши до мене частіше (раз у місяць) і пиши побільше. Треба ж нам якось звикати одне до одного, бо ми вже й так добре забулися. А забуватися не слід. То на допомогу треба брати перо й папір. Цікаво мені як Ти допомагаєш мамі і дєді (“дєді“ — слід писати, а не “деді“, як Ти пишеш). А по-англійському дедді — це тато. Пишеться daddy. Особливо взимку, коли робота менше цікава, ніж у садку. Звичайно, мене цікавить, чи Ти часто студишся (тобто, слабуєш на горло) і взагалі — як почуваєшся. Бо від здоров’я залежить, чи будеш Ти козаком чи ні. Бувай здоровий, сину! Вчись добре, гартуйся і дбай про маму й дідуся. Тисну Твою руку, бо ж чоломкатися хлопцям не подобає. Твій тато 85. ДО ДРУЖИНИ 8.03.1976 Сервус, Вальочку! Одержав два Твої листи. Так само одержав два листи від батьків — мами й тата. Нині чекаю, коли Льоля перешле рецензію, яка стимулюватиме мене до праці. Прошу — не сердься, що в лютому я залишив Тебе без листів. Написав був до Тебе ще 19.2., але листа сконфіскували, хоч підстав до того не було жодних. Гадаю, що мої ображені київські бесідники1 наструнчують декого, аби робили такі ось речі. Через це я другого листа післав 26.2. до батьків знову — вони, певне, матимуть його аж у середині березня. Більше листів не було поки ні від кого. Спочатку відповім на деякі питання медичні. Жаги в мене немає, нудить не кожного дня, а приблизно 1-2 на тиждень, здебільшого вранці після їди. Гадаю, що вадить масне (навіть у скромних дозах) і солодке. При цьому, хоч сніданки мої одноманітні, коли нудить, а коли й ні. Через це я вважаю, що, окрім їжі, важать якісь внутрішні цикли. Помічав, що по недосипанні це буває неодмінно майже. Окрім нудоти, в такі дні чую легке запаморочення, підвищене серцебиття, трохи вкидає в піт. Бажано це перележати — яку годину, аби відпустило. Рвоти немає ось уже два місяці. А відрижки бувають по їді (гадаю, через поменшений шлунок) — самим повітрям, без спецефічних яких-будь запахів. Отож, рвоти немає. А коли була (в кінці грудня і на початку січня), то часта — самою жовчю (і лимонна жовта на колір), гірка, малими дозами (бо нічого тоді й не їв). Рвота тоді була при повній відсутності апетиту, їжа викликала відразу. Відчуття терпкості в роті тоді було велике, воно збереглося досі, але менше виявляється. Таке відчуття терпкості і невеликої згіркості є постійно й тепер, особливо вранці, після сну. Від цього їжа здається несолоною і несмачною — як трава (це якась певна втрата смакових відчуттів). Нічної рвоти немає (була в кінці грудня). Біль є, але непостійний — то з’явиться і рівно тримається (глухий тупий біль на тому ж місці, де була раніше виразка, тобто трохи вправо від підложечки) — існує кілька днів підряд на одній висоті, то зникає. Висота болю, коли є, незначна, не надто докучає. Кишечник поводить себе значно краще. Ні гуркання, ні надимання (останнє буває рідко і викликається горохом, коли виникає — біль уже інший: не той, про який я щойно згадував, а різкіший і тимчасовіший (не довше доби). Стілець регулярний, нормальний за густотою, отже, відхилень (запор, понос) майже не буває, в кожному разі відхилення — досить рідкісні. Кольору теж звичайного, світлого. Відчуття гіркоти й прісності (це одне відчуття — на язику і губах) — постійне майже. Але вранці відчутно більше — гіркоту-прісність. Уранці язик обкладено — білим нальотом, трохи пересихають губи (теж майже постійно). Тому хочеться пити побільше. Вага — перед операцією мав 71 кг. Одразу після стола (на 4-й день по операції) мав 65 кг. Коли почалася рвота і згубився апетит (кінець грудня — початок січня) — вага зійшла до 61 кг. (десь за 10 днів). Останнім часом важу коло 66-67 кг. Від рвоти мені в Ленінграді давали кілька днів фурдамін. Апетит є. Але відчуття слабості дуже повільно зникає — якась немічність чується, трохи занижений тиск (може, цим викликані деякі відчуття, які я переношу на рахунок демпінг-синдрому). Часом б’є млість, особливо при перегріванні — тоді серце стугонить, памороч, нудота. Від молока, здається, трохи здуває (але не настільки, щоб відмовлятися від нього). Проте напевне сказати не можу поки, як діє молоко. Що ж стосується ковбасного сиру твердого чи плавлених сирків, то злих наслідків не чую од них. Яка кислотність — не знаю (бо після операції аналізу в мене не брали). За суб’єктивними відчуттями вона або нормальна, або дещо занижена, але неістотно. Звичайно, нерозкладена, не нейтралізована жовч є, але за симптомами треба сказати, що не надто значної кількості. Дієта, яку мені поки дають, звичайно недієтична, але трохи краща за звичайний стіл. Тепер мені роблять застрики вітамінів. Скоро буде молода трава — і їх стане більше (кульбаба!). Звернуся із заявою до відповідних інстанцій, аби дозволили бандероль із оксиферроскарбоном. Коли дозволять — дам знати, а ні — спробую інші способи (вікалін, може, й альмогель, коли останній не завадить, судячи з призначення: підвищена кислотність! хоч це стосується й вікаліну теж). Отож, Валю, я відповів на всі питання. Будь ласка, заспокой батьків, бо в них надто жаске уявлення про мій стан. Що ж до пакунка — то я його матиму вже скоро (Ти вибачай, що звільнив Тебе од обов’язків). А коли щось завадить — тоді напишу Тобі — з наступним листом у кінці місяця. Валю, напиши, як Ти себе чуєш. Чи не хворіла і чи не хворієш? І напиши, чому перестала снитися часто (хіба раз у місяць). Власне, сновидіння мої змінилися (часто не пам’ятаю). Щось сталося з пам’яттю — за останні півроку. Багато забувається чого. Я вже думаю, чи не наслідок наркозу, операції, ліків і т. ін. Крім того, Валю, прошу відповідати на ті питання, які я ставлю. А Ти їх геть усі обминула. Як зайде той хлопець із Корчуватого (Віталій) — напиши. Чи хай він напише. Так само повідом, куди пише тепер листи Валя Славкова, так само й Ніна і як вона там. Цікавлюсь і долею інших дніпропетровців — в зв’язку з тим, що вичитав у “Литературной газете“. Як там поживають кияни і вся світла родина Льолина (вітання!). А то, беручи Твого листа, одразу бачу, що Ти спішиш написати один аркушик і післати — як відчепно. Це, звичайно, не так — знаю. Але пиши ж побільше трохи, попросторіше! А щоб листи Твої доходили — шли цінним листом. Усі Твої грошові пересилання я мав — дякую. Більше їх не роби, а з преси нічого не передплачуй — навіть Иностранной литературы. Коли Тобі не тяжко — вишли 2-3 комплекти різні відкриток київських пейзажів — пам’ятки архітектури і т. ін. (скажімо, Софія, Печерська Лавра і т. д.). Це — в цінному листі можна робити. Але не обтяжуй себе тим. Квіточок-відкриток більше не шли. Від Віри Вовк нічого не маю і не знаю, як їй написати — коли виберуся з листом. Може, аж у квітні. Бо в березні не зможу — зважаючи на обставини. Чим я займаюся? Трохи щось написалося (аби не наврочити!). Я боюся, чи не зачепив хірург чогось того, що писало вірші раніше, але, здається, не зачепив. Просто за півроку я ще постарів і не призвичаївся до змінених і загамірних умов. Ось оговтаюся — і стане звичайніше і тоді буде легше на душі. Тимчасом прочитав кілька гарних книжок. Тепер читаю поезії Лесі (перший том із 12-томовика) — давно її не читав, але захвату особливого не маю. Думаю, що коли б більше сили — зміг би виявити словом, чого вона в мене як поетка викликає подвійне враження. Але нема сили — заглиблюватися в тему. Певне, бракує чогось — написати про це. Милуюся не раз її мовою, але того ж мало. Як мало й “Товаришці на спомин“ і кількох ущипливих — у дусі Сивенького-Самійленка — сатир. Цікаво бачити, як тяжко бути нашому поетові — рухати реальність на собі, як тяжко чути не допомогу цієї рідної реальності, а заваду, стрим, обтяження. Один Шевченко виламався з цих пут, решті довелося йти в річищі, в баговинні. Леся, здається, не уникла цієї долі. Хоч незалежність її од умов — значно більша за інших. Світ абстракцій і народницької — в дусі Плещеєва — поетики. А замальовки її більше думальні. Вона мислить, бачачи. І — передусім мислить, замість більш гармонійного Гетівського male Knstler, rede nicht (малюй, митцю, не провадь). Надто часто провадить. Але, певно, гріх те все казати, бо ж у неї і часи були не до малювання, а до провадження. Рятівна барка нашого гурту (я літератор тільки, а не) так само добре таки тече. Бо просмолена зле — і бозна-чим просмолена. Отож, напевне, мені було б самому значне краще, аби Леся мені більше була до вподоби. Хочеш, Валю, то чую кризу творчу. Не втрату потенції творчої (здається, Бог поки не забрав і це), а саме кризу. Того треба було сподіватися колись. Сьогодні, проти 8 березня, Ти мені снилася — перед ранком. Не знаю, чи це дійшли до мене Твої флюїди (дай Боже, аби так, хоч це і надто розкішно — так думати), чи я викликав у сні Тебе, а не докликався і сам зробив так, щоб Ти мені наснилася (найкоротша і найлегша дорога здобути відраду). Але нічого не вийшло. Бачив Тебе, щось готувався — бути з Тобою, а нічого не вийшло — ні з розмовою, ні з чим. А все винні Твої короткі листи! Звичайно, винний і ще хтось, але про нього я провадити не стану, хоч і годилося б сьогодні. Хотів переписати кілька нових віршів, але певне, робити не буду на цей раз. Май зі мною поменше клопоту — отож, коли Тобі тяжко переслати види з Софії й Печерської Лаври — то не роби цього. Я, коли надто закортить, спробую замовити через “Книгу — поштою“. Просто незручно завдавати Вам зайвих турбот. Дуже шкода, що не знаю нічого за київське життя. То хоч Рита писала — про концерти, вистави, експозиції, а це вже і її листів нема. Михасиних побільших не пускають. Ти відписуєшся на кільканадцять рядків, рідні мої просто не в курсі справ — от і нудьгую за всім тим, що там у Києві чи поза ним. Здається, англійську мову я трохи підтягнув — віддаю їй щодня по 2-3 години (але ж пам’ять!). Іншим часом — читаю, аби не лишатися на самоті, від якої я намагаюся тікати і вже навіть відвик од неї. Прошу, розкажи мені про київську весну, про київські квіти, котики вербові, проліски, про Дніпро з Володимирської гірки, про Софію — як вона мерехтить із узвозу — від площі Калініна йдучи вгору. А ще розкажи, як Ви з Дмитриком бавитесь — під веселий настрій. Одне слово — позич мені трохи веселого настрою, а я Тобі його зичу — в цей славний сонячний день, коли тут зрання було до 28 морозу, а вдень вищирилося сонце і навіть обачно закапотіло зі стріх. Будуть якісь іще новини — дам знати у другому листі. А Ти дай знати про моїх однокашників. Цілую. Вітаю. Василь 8.3.76 року 1 Мова про співробітників Київського КДБ, які провадили з В.С. “виховні“ бесіди, від ведення котрих він категорично відмовлявся. 86. ДО СИНА 8.03.1976 Вітаю, Дмитрику! Маю багато завдань для Тебе, прочитавши цікаву книгу, де розповідають про календар, тобто, про те, як люди здогадалися, що рік має 365,25 доби. А місяць прибуває і убуває за 29,53 доби. Скільки разів за рік буває повня? Подивись у календарі відривному, коли буває перша повня в січні, а решту вирахуй сам. А мені напишеш, а я перевірю. Май на увазі, що помилка в 2-3 доби можлива. Колись люди визначали дні за Місяцем і його фазами. То скільки у них було місяців? Напиши мені, так само за календарем, коли яка зірка і де з’являється на небі. Скажімо, Сіріус з’являється: на сході при сході сонця, на заході при сході сонця, на сході при заході сонця і на заході при заході сонця. Це можна писати про кожен місяць, щоб менше було Тобі роботи. Тоді Ти напишеш, коли рухався в Києві (чи Москві) Телець (сузір’я Плеяди), Оріон (сузір’я Бетельгейзе), Сіріус Великого Пса, Арктур Волопаса, Вега Ліри. Бо кожна зірка має свій час — сходити й заходити. Тому колись один давній грек писав: збирай урожай, коли сходять Плеяди. А знаєш, що колись рік починався з 21-22 березня, коли ніч дорівнює дневі? Колись не вміли рахувати днів року, бо не знали, скільки триває рік, тобто, за скільки земля обкружляє довкола сонця (точна цифра: 365 днів 5 годин 48 хвилин 46 секунд, або 365,2422 доби). Думали — 355 днів, 364, 360, а виходило так, що січень ставав у липні, тобто, коли зріли вишні, а липень був у снігу й морозах. Юлій Цезар у 46 році до н.е. увів рік з 365,25 доби. Але за 4 роки набігало 44 хвилини, а за 128 літ — ціла доба. Через це до 1582 року набігло аж 10 днів. Їх скасував папа римський Григорій 13, що пропустив 10 днів, і з 4 жовтня стали рахувати не 5, а 15 жовтня, щоб зняти те, що набігло. А на 1918 рік, коли у нас запровадили григоріанський календар, набігло вже 13 днів, через це по-старому 1 січня, а по новому — 14 січня. В СРСР запровадили новий календар з 14 лютого 1918 року. А скоро, може, зроблять такі місяці, що кожен день, скажімо 1 січня, буде у суботу і суботу — кожного року. Про це я Тобі напишу в іншому листі. Стеж за небом і зірками — дивись, що кожної ночі багато зірок рухається. Бувай здоровий і кинь грипувати. Тисну Тобі руку — тато. 8.3.76 р. 87. ДО ДРУЖИНИ [Березень 1976] с.Озерне Вітаю, Вальочку! Сьогодні в мене трохи радості — одержав листи од Рити, Михасі, Світлани — трохи відчув Київського музею (перепрошую, але Київ згадується мені як музей, може, як Кирилівська церква, де ми ходили колись утрьох, а хупава молода співробітниця щось провадила і не зовсім не до речі). І окремі сцени, слайди, сказати б слід: Дмитрик із Миросиком розмовляє з Юрком, Валя йде присмерковим снігом, що рипає під ногами, і щось таке розповідає, про що вона раніше розповідати не зважувалася. Зал філармонії (іншого не хочу!), де звучить Бортнянський. Багато гучної публіки, де кожен із слухачів (а більше — глядачів), вийшовши на публіку, плеще в долоні, віддавшись хвилі імперсонального ентузіазму. Михася готує дієтичну зупу (священнодіє, бо до Михасі будні не пристають!) і, журно всміхаючись, думає, кого могла б почастувати. Рита в димчастих окулярах з’являється на роботі в новій сукні, а все ті ж співробітниці почали охи й ахи. Львівські завулки, сніг, болото, туман утаємничує таємниці. Ну от, за це й дякую дуже. Михасю, на Бога, не сердься (чую, чую!) — так мені сутужно з листами, ніяк озватися. Слава Богу, що Борис Дмитрович може насолоджуватися Шукшиним (слухаючи?). Японської новели, Світлано, не одержав, бо згортаю свої попити читацькі перед великим стрибком — у безодню сходу. Сьогодні, Валю, довідався із жалем, що Ти робиш якісь кроки вирвати мене з цього благословенного краю. Я Тебе розумію (і дякую, люба), але заради Бога — не треба того. В моїх очах це неестетично: Твою чистоту янгольську іспитувати ось такими спробами. Віддаймося, Валю, долі. То найсправедливіше й найкраще для нас. Як Бог дасть — так і буде. Гаразд? І, звичайно, не сердься, що я підглянув кілька (на жаль, дуже мало, бо спостерігав крізь шпару туги й забуття) сценок із Твоїх буднів. О, як мені було приємно розмальовувати ці абриси в гарячі тони радості, що Ви десь там є, рухаєтеся, розмовляєте, щось у когось питаєте, тобто, Ви не тіні китайські, а постаті повнокровні. Дуже був би радий, аби Ти переписувала мені якісь такі замальовки кількаденні, аби хоч так наблизити Тебе до себе. Невже це так багато я прошу, га? Трохи зі своїх новин: чуюся краще після серії застриків вітамінних, вікалін мені шкодить (іспитував на собі), демпінг-синдромні гості приходять не так часто, як раніше. Може, помаленьку відвикну від них? Буду, звичайно, ставити питання згодом про стаціонарне лікування (коли таке можливе в цьому краї), а ні — перекліпаю якось. Пакунок буде за два-три дні, і Ти, прошу, не май серця, що я позбавив Тебе цих пакункових турбот. Недавно одержав Льолину рецензію на сонети — і це трохи стимулює мою роботу над другою частиною сонетів. Звичайно, робота йде повільно, бо щось не повертається поки до мене. Зараз упорядковую свої рукописи — на випадок чого мати менше речей у рюкзаку, але то робота без кінця-краю. На жаль, поки ці заняття не запалюють — клімат якийсь тут не той. Але боюсь про це провадити. Може, дасть Біг, я ще зможу створити для себе клімат і не помічати довколишнього. Тимчасом читаю “Бесы“ Достоєвського — і дратує мене автор кожною сторінкою, кожним епізодом, про що б не провадив. Не дай Боже мати такого генія. [Закінчення листа бракує.] 88. ДО ДРУЖИНИ 11.05.1976 с.Озерне Чолом, Вальочку! Пишу Тобі третього травневого листа — аби убезпечитися, що бодай одного Ти матимеш. Не нарікай, що не маєш листів — я не винен. Знаєш, скоро я почну думати, що Ти — фігура снива. Довго тягнеться піст — перед великодньою радістю — далекої зустрічі, часу останнього, четвертого побачення нашого, коли різьблені передосінньою задумою зорі серпня нашого засяють у душі — звомплені і пригашені. Триматиму свічку перед Твоїм обличчям — аби роздивитися добре, довго долатиму забуття, що схолодило кров. Бо вже боюся розминутися з образом, правдивішим за Твою яву, втративши чар терпкої тужливої радості, що надихала мої вірші. Заходить пора останньої відради — осінньої. І не дай, Боже, не подолати — смуги відчуження, аби не знати її повік. Здоровлю Тебе, далека журавко моя, всім віщунам наперекір — зичу щастя! Отже, термін видження — той же. Висідати — на Явасі, де на Тебе чекатиме автобус — до селища. Заздалегідь бий телеграму до владців моїх — чи можна відважуватися на мандри. Віршів не шлю — бо не дозволяють переписувати в листах — незалежно від змісту. Радять писати їх у зошити і поки тримати при собі. Скоро, може, буду на лікарні. Порадь мамі — хай при своїй хворості спробує поїсти їжачатини — ніби дуже добре допомагає. Мав листа від тата, де він згадує про свої звертання на адресу з’їзду. Мав вітання од Рити, Марусі. Листів змістовних майже не маю. Зрештою, всі змістовні листи пишуться не для мене, це вже я пересвідчився неодноразово. Чуюся в межах. Як там мої відповіді на лікарняну анкету? Ти одержала півлиста через те, кажуть, що далі йшли переписані вірші. А їх слати не можу. Заспокоюй батьків, аби не бентежилися з приводу листовної перерви. Їй-богу, я не винен у тому. Мав листа від брата Дмитра. Вітай Надійку і всю її родину. Уклін мій Василеві Карповичу, всій Шуриній родині, всім добрим людям. Карточки української архітектури мав, 40 карб. од Марусі теж, пакунок одержав нарешті. Бувай, Вальочку! Цілуючи краєчок ризи Твоєї Василь 89. ДО ДРУЖИНИ Травень 1976 Люба моя, вітаю з Днем народження. Хай Тобі щастить. Хай Бог воздасть Тобі за Твою добрість велику. Самого спогаду на дні, як зірка у криниці, вона з’являється мені і світить і святиться. Та зірка — це Ти. Дякую Тобі. Дякую, Господи. Цілуючи, сколінений перед Тобою — Василь травень, 76 р. 90. ДО ДРУЖИНИ 3.06.1976 Чолом, Вальочку! Поспішаю надіслати до Тебе листа, аби не зволікати напотім. Третій тиждень добуваю на лікарні, може, знову повернуся на зону, але куди? Зробив заяву, аби не повертали на 17-А, хоч мого прохання, звичайно, замало. Умови існування мого все ускладнюються — на моє здивування. Я, здається, за весь час не позивав жодного янгола-охоронця, проте слід заявити, що владу наді мною вони мають, чесно кажучи, тільки місцеву. Нудно мені сидіти на лікарні без книжок, за нудьгою місця не знайду. Вірші ж — саме збиткування: то починають іти, наче кров із горла, силоміць подержать коло себе і вже: накивали п’ятами, накидали оком — вибачаючись за короткі гостини, за пута приємні, за розлуку. І що зробиш? Мабуть, на цьому світі тільки й радості — підставити свої руки під золотий потік натхнення — і пригубити води. Бо більшої втіхи немає. Вальочку! От Тобі вже без малого двадцять років. Вітаю, люба, відірвавши від книжок свої очі (а що тут читаю?). Знаєш, я вже думаю, що сон триває надто довго — не життя, а мрія про нього. Так би хотів побачитися з Тобою, усіма рідними, але як їхати сюди? Надто багато клопотів додаткових. Доведеться ще лікуватися якийсь час, а потім не знаю, як буде, на яку навіть зону повернуся. Може, я прискіпливий надто до свого терапевтичного спокою (як показав огляд, кислотність дещо занизька) — може. Але куди не візьми — все не так, як годилося б. Як пухир на носі, це видження! Боюся марної подорожі — гроші витратиш, згаєш час, стомишся — і дарма. На олівець зауваж собі, аби не забути, заховай у пам’яті: коли б відважилася їхати — то добре зберися з вістями про моїх односельців — давно їх не бачив. Вийти до крамниці — не пускають. Втім, це дрібниці — і пакунок і все решта. Я чекатиму Тебе, своїх рідних, любих, а решта — пусте. Не забудь перед тим дати телеграму на адміністрацію — чи дозволено буде. Прибути можеш на понеділок, 12 липня (матиму день, від сили два — і це в кращому разі). Будеш із Марусею — добре, із Дмитром — добре. Скажеш, скільки листів за період з лютого по травень Ти дістала (писаних із 17-А). Бо деякі квитанції непереконливі можуть бути. Вітай Яремову маму, Михасю, родину Ритину. Уклін мій родичам. Цілую Тебе, люба. Дмитрові тисну руку. Василеві Карповичу — теж. Віршів цього разу не буде. Але чи будуть разу наступного? Бувай. Додаю 2 відкритки. 3.6.76 р.Василь Вальочку, Додаю кілька шкіцових віршів, недотягнених і недороблених, але в них щось є — надія, що з того щось вийде. [Далі йдуть вірші: “І прийде і згуртує й поведе…“, “На тихі води і на ясні зорі…“] Ще двійко віршів — теж чернеткового рівня, але хай Ти їх матимеш, люба. Цілую, лебедине моя. Обіймаю — крильми своїми, нахиливши шию, аби Ти поклала свою — маючи підпору. Люба моя Вальочку! Із Днем народження вітаю Тебе вкотре, воліючи здоровити щоденно: Ти на те заслуговуєш. Бувай щаслива, лебідко моя. Василь Червень, 76 року 91. ДО ДРУЖИНИ 5.07.1976 Вітаю! Чи одержувала Ти листа від 14.V.76 р. (цінний лист на 10 карб.)? А наступний який був? Одержав, Вальочку, дуже скупого листа від Тебе. Дякую, не за те, що скупий лист — і надто. За те, що він — Твій. Приємно було бачити й руку Дмитрикову — з усіма помилками (не так багато, ні). Але чому в Тебе таке життя — без новин? Чи вони для мене нецікаві, чи їх просто нема, чи Ти не можеш мені їх переповісти? Побачення моє ще проблематичніше, ніж було. Швидше за все — його не буде. Шишки посипалися на мою голову — як з дерева. А що я винен — не знаю. Щоправда, часом не стає витримки, на мій стан потрібен залізний спокій і самовладання, а в мене тепер нема не тільки залізного, але й мідного. Що вдієш? Експансивність моєї натури — холод і жар — локомотиви моїх віршових занять і водночас — найтяжчі бичі, що вицьвохкують проти мене. Така вже, певне, доля. Але не буду більше з тим. Із листом до Тебе спізнився попри свою волю. Зате день Твого народження весь час на зимній (занадто!) самоті1 уявляв — кінець Твого робочого дня, вечір, ранок свята — певне скромного, так, аби не виходити за зручний простір, скромнице. І тих думок самітніх про Тебе мені стало на кілька довгих до Тебе віршів — нашіптуваних устами самими, бо зафіксувати їх було годі. Ось воно і повторення тієї ж теми: жар і холод мого темпераменту реалізувалися в аскетичному декорі пригашеної сцени — де йшла надто довга п’єса одного актора. Власне, було не до акторства, я був змушений пригадувати солістів ансамблю Вірського (гопак! гопак!), аби їм наслідувати — коли не в майстерності (ще б пак!), то в інтенсивності рухання. Але думав про Тебе — і вимагав, аби Ти провідала мене в хапливому сні-зморенні — й Ти покірно приходила. Певне, знала, що коли в когось жодної відради немає — Ти маєш прийти, хоч би й як не хотілося, не було коли і т. ін. Трохи написалося віршів, але, на жаль, подати їх Тобі в дарунок не можу через старі причини малозбагненного недозволу. До речі, ачи не мала Ти листа з Барашева місячної давності (Твій лист від 16.6. свідчить, що ще не мала). Цей лист я спробую подати за рахунок свого втраченого ліміту за червень, але не знаю, як воно вийде. Я вже писав Тобі, що права на пакунок позбувся. Тимчасом готую другий пакунок із книжками до Тебе. Так само застерігаю, що можуть бути попереду нові перерви в листуванні, отож дай спокій собі й батьків заспокоюй, аби там не бідкалися. Останнім часом, уже липневим, став чутися дещо гірше на здоров’ї. Нарешті дочекався шлункового соку, який став пити, але застудився трохи, з’явилися болі на старому “виразковому“ місці. Не знаю, може перейдуть, а ні — то помалу готуватимусь до другої серії лікування — кустарними способами, оскільки ці — найгарантованіші. Перечитав матеріали з’їзду письменників — заднім теж числом. Здається, все по-старому. Щось не подобається людям у Тендрякова, а решта все гаразд — так і всі українські промовці провадили. Нарешті закінчив читати книгу Скринникова про Івана Грозного2 та славнозвісну Олександрівську слободу. Цікаво було уявляти опричників в одязі іноків (висвячувалися од своїх діянь), цікаві епізоди з “англійськими“ настроями царя. Цікаві експерименти з культурною традицією: цар зробив так, аби сліди літописання загубилися в слобідці! Цікаві моменти з синодиком: “помяни господи 1505 человек а имена их ты сам господи веси“, цікаво читати, де і в якому році скільки осіб було “отделано“. Цікаві й візити царя со товарищи до Пскова й Новгорода (“по малютине скаске в ноугороцкой посылке Малюта отделал 1490 человек (ручным усечением ис пищали отделано 15 человек)“. Хотів би прочитати всі першоджерела того періоду, аби все побачити рельєфніше. На жаль, такої нагоди ще довго не матиму. Прочитав “Франкфуртську школу“ (М., Мысль, 1975р.)3, але розчарований, бо від монографії сподівався на більше. Але окремі цитації прокривають двері — і заради цих окремішностей і була читана книжка. Це і думка Гайдеггера, що розум є запеклий розум мислення, і Адорно про історію — як шлях саморуйнації просвіщення, і про інструментальний розум, і некрофілія — як тенденція духа (за Фроммом) і вдалий вислів іншого філософа — про філософію придворного (надвірнього, мабуть) блазня. І думка Горкгаймера, яку я повторював кілька літ тому, обстоюючи себе: “Теология есть... надежда, что несправедливость... не может быть последним словом“, і Габермасове “техніка є кайданами звільнення“, і вивід Адорно, що філософія є прагнення сказати про те, про що неможливо сказати, що міраж філософії є виявом невисловленного в ній самій, тому вона — як музика і пасажі про облудне мислення, знаряддя масової маніпуляції — стільки ж примусової, як і добровільної (пристрасть індивідуальна — бути приневоленим до череди). Габермас і пише, що кожна суспільна свідомість є облудною — мовляв, уже через те, що протилежна саморефлексії. Ще прочитав давнішу статтю Г.С.Померанця “Некоторые особенности литературного процесса на Востоке“, вміщену у збірнику “Литература и культура Китая“, М., Наука, 1972 р. Збірник присвячено пам’яті академіка-орієнтолога Алексеєва. Автор називає Захід вогнищем модернізації. Там, мовляв, своя ламана лінія стильових змін. На Незаході (від Німеччини — на Схід), де все було пізніше, стяжки стилів (просвіщення з чимось іще), в одній літературній течії було по декілька струменів, терміни, повторюючи західні, були набагато місткіші. “Зигзаг истории культуры (Ренессанс, барокко, классицизм просвещения, сентиментализм, позитивный реализм) не Незападе оказывается сплюснутым, как сложенная гармошка“. Окремі автори — Пушкін, Гете — існують у 2-3 літературних епохах (сліди поспіху, аби не відставати і надолужити, форсувати за 4 роки). На Незаході — анклавність, острівність культурних процесів (термін не дуже точний, бо надто цікава думка: у Франції було, бач, Просвіщення один раз, і пройняло собою майже весь регіон і всі соціальні верстви; на Незаході воно накочувалося кількома хвилями, облігши багато десятиліть. “В России было дворянское Просвещение, разночинное, а на рубеже 20 в. — по окраинах и городских низах“ — те, чого не було і в Японії навіть. Цікаво? Без сумніву. Пояснення — нема. Шкода. Зате є змога домислювати самому. Нарешті, на Незаході був етнофільський, “почвенный“ характер романтичної реакції на Просвіщення. Західні романтики втікали за межі своєї країни, незахідні — в старовину. Романтизм Сходу весь ксенофобський (цікаво було б прочитати Н.Страхова, Борьба с Западом в нашей литературе, СПб, 1882 р.!). І, каже, “королевским заменом этнофильства стал внутренний мир человека, полусознательные и бессознательные ценности и привязанности“. Це все — ескізно, нотатки на марґінесі, читаючи “Восток и Запад“ академіка Н.Конрада. Але дещо помічено цікавого і спонукає до роздумів. Щоправда, роздумувати не так легко — на спорожнілій території пам’яті. І все ж таки... Певне, буду закінчувати на цьому. Валю, дякую за звістки про Степана4, хоч намагайся підходити до всіх зайшлих інформацій з належною прискіпливістю, бо при Твоєму зорові (напевне, вже носиш окуляри, га?) можна й не дібрати всього. А не збагнути — то біда не найбільша, звичайно. Ти розумієш це сама. Валю, я кілька разів переказую вітання кумі5, Ти хоч бачилася з нею? Як там Ярема? Останнім часом мені сняться якісь задушливі сни. Певне, келійні розмірковування під Твоїм зодіаком не пішли мені на користь, а зворохобили душу, поглибивши почуття неспокою. Як там дядько Яремин, Михася? Вітання мої найщиріші добрим друзям і подругам. Тримайся, Вальочку, і не гнівайся на мене, коли час нашого побачення відсунеться на бозна-коли: повір, я не винен у тому. Цілую Тебе, люба. Вітання найбільші Василеві Карповичу (долучаю відкритку для нього) і синові. Бувай. Пиши, не забуваючи, що я втішаюся кожним Твоїм словом у листах, але слів тих надто вже, надто мало. Одержав химерного листа від Віктора Могильного з Києва. Дякую. Ще раз — цілую — Василь 1 Очевидно, В.С. відбував покарання в ШІЗО в червні-липні. 2 Скрынников Р. Иван Грозный. — М.: Наука, 1975. 3 Йдеться про книгу: Социальная философия франкфуртской школы. Критический очерк. — М.: Мысль; Прага: Свобода, 1975. Франкфуртська школа — напрям у німецькій філософії та соціології, що виник на початку 30-х років ХХ ст. у Франкфуртському ін-ті соціальних досліджень. Головні представники: М.Горкгаймер, Т.Адорно, Г.Маркузе, Е.Фромм, Ю.Габермас та ін. 4 Двоюрідний брат В.Стуса. 5 Йдеться про Надію Світличну. 92. ДО РІДНИХ 8.07.1976 Добридень Вам! Дякую за листи, які мав од мами й Марусі. В мене новини: позбувся чергового побачення і пакунка. Обіцяли дати до Вас (чи Валі) телеграму — аби Ви марне не вирушали в цю далеку дорогу. Моє самопочуття звичайне. Останнім часом чуюсь дещо гірше. Півроку, які ще попереду в мене, з місяця в місяць перейдуть — і край. Що не сидів склавши руки, не марнував цього дорогого часу у нидінні, що намагався збагнути себе, втілити в холодній мережці поетичного тексту, реалізуючи свідоме і підсвідоме — за це дякувати Богу: робота — краща відрада, а позви долі — того не уникнути, як волі божественного начальства (думаю, янгольське сонмище, зниділе ширяти в хмарах, підтримало земну субординацію, яка не докучить нікому). Кажуть — вісім разів відміряй, раз відріж. Не такий я чоловік, видно: часом ріжу, й разу не промірявши. Весь покладаюся на обставини, на те, що вирішить час. За мною, прошу, не побивайтесь: поки Ви мали од мене листи регулярно. А скоро взагалі піст мій закінчиться, тоді писатиму щодня. Уже тепер відмовляюся від інтенсивної передплати книжок через “Книгу — поштою“, від зайвих книжок, чернеткових начерків, дотягуючи вірші до підданства цілому поетичному корпусові. Робота, правда, йде повільно — через неспокій, сни, клопоти, ненастрій. Буває, що цілий тиждень згаєш — і не напишеш жодного рядка. Головний мотив, бачу, — людська душа перед вічністю високого неба, фізичні й духовні борсання в неокрайому морі щоденності, тортури висамітнілого очужілого духа. Хочеться мажору — аби дзвеніли браслети, як у Кармен, вогненного іспанського танцю, де крижана душа розтоплюється, розбігаючись пругким співом, аби задумлива келія душевної тиші наповнювалась гамором юрби. Все це інакше зветься: проривом у більше небо поетичного пориву — не романтика, а більше ідеаліста (означити саме так можу — без перебільшень). Прийшло дев’яносто карбованців. Я не потребую грошей, то прошу — більше не робіть того, підтримки грошової не робіть: вона ні до чого. До кінця року мені вистачить 30 карб., а їх маю нині більше 200 (спочатку було 10 карб., потім двічі по 40 карб.). Дайте Валі знати (краще перешліть цього листа до неї): забрали чергове побачення, але маю права на ще два. Тобто, особисте можна ще відвоювати. Але при цьому треба мати хоч якусь гарантію звідси, що вже в дорозі справа не зміниться (дуже таке можливо). Гадаю, що навіть коротке побачення проблематичне. Отож, може, краще відкласти зустріч на 1977 рік, коли буде хоч далі, зате простіше. Дуже перепрошую, але їй-богу, я в тому не винен, що в цьому році не вдасться побачитися. Мав листа од Віри, Вашої сусідки. Дякую. Так само — був лист від Дмитра і поштівка од Рити. Більше листів не було. По-старому хвилюють вірші — яка буде їхня доля. А не писати — не можу. Як там у Вас? Тут холодно, то дощ, то хмарно, а все немає сонця. Цілком осіння погода. Напевне, доведеться знову вживати вікалін, бо якась у тому потреба є. Маю ще право на один лист у цьому місяці — може, напишу вже до Валі, коли одержу вісточку од неї (їй післав листа тиждень тому). Як там Тані відпочивалося на морі? Де збирається поїхати Маруся? Які плани з відпусткою у Валі? Пишіть поширше. Цілую Вас, любі мої. Тримайтеся. Може, дасть Біг нам іще побачитися на цьому світі. Зичу здоров’я. Вітання Дмитрові з родиною, велике вітання Валі з сином — і всій родині, а також добрим людям у Києві. Ваш Василь 93. ДО РІДНИХ 18.08.1976 с.Озерне Дорогі мої! Дякую за листи (від тата мав 6.8., а перед тим 22.7., учора, 17 серпня, були листи од мами й Дмитра з Єнакієво). Був писав до Вас ще 9.8 — листа сконфіскували. До Валі писав 19.7, потім 3.8, але все “сконфіскували“ — через “условности стихами“, хоч вірші були ліричні мої, потім я переписав сонети Шарля Бодлера, а потім пару віршів із “Кобзаря“ Шевченка. Всюди знайшли “условности стихами“. Від Олега листа сконфіскували, від Валі й Рити — теж. Днями лише був лист від Валі із Міжгір’я, де вона відпочивала з Дмитриком. Попросіть Валю, аби знову нумерувала свої листи — хай я хоч знаю, скільки листів не одержав. А про всі одержані я завжди повідомляю. Отже, які листи доходять до мене, Ви можете довідатися з моїх листів, де я про це повідомляю. Інших свідчень про це не треба брати до уваги: всі вони не є авторитетні. Чуюся так собі, але Ви не можете мені допомогти нічим. А від усіх лікувань я відмовився — і так намався — досі рука болить од лікування. Дієти не маю. Бандероль можна буде слати в листопаді, але хай труд візьме на себе Валя — вона знає що покласти. Замовлень не роблю — що пришле, те й буде. За побачення не дбайте — шкода труду зайвого, марного труду — і без користі. Хвилююся за рукописи своїх віршів — їх десь коло 700-800 (перекладені і мої власні) — яка то доля їхня буде? Пишу коротко, бо й цього листа можуть сконфіскувати. Саме через це не переписую й віршів — бо це “нє паложена“. Коли не буде листів од мене — я не винен: їх просто не пускають. І, тату, відмовся від зайвих порад (“поводься лагідно“). Я лагідний — але тільки з добрими людьми. А бути завжди лагідним — від того можна й захворіти морально. Хай Валя надто не сушиться — як дасть Бог — так і буде. А більше надії нема. Ось уже півроку б’юся за вірші — аби не видерли. Скільки стане сили — захищатиму їх, аби не втратити. Хай Валя спробує писати цінні листи і хай напише, скільки листів од мене мала з Озерного за червень-липень. Додаю відкритки для Дмитрика й тата. Вітаю дядька Никифора — хай дасть Бог, аби операція повернула йому зір. Цього листа перешлете до Валі. Жодного повідомлення про вручення до мене не повертається. Зичу здоров’я усім Вам. Цілую — Ваш Василь 18.8.76 року 94. ДО ДРУЖИНИ 19.08.1976 с. Озерне Вальочку, люба моя! Тричі я писав до Тебе — і тричі листа конфісковували (19.7., 26.7., 10.8.). Слав свої вірші, ліричні — нельзя, слав сонети Бодлера — нельзя, слав вірші Шевченка — теж заборонено. Всюди — “условности в тексте“. Що робити — не знаю. Як буде з моїми рукописами — віршів своїх і перекладних — не знаю. Від думок про їхню долю можна заробити другу виразку. Як бачиш, дотримуватися емоційної гігієни, так потрібної в моєму стані, — надто тяжко. Голова йде обертом, а що вдієш? Конфіскують і листи, що йдуть до мене — показували акт на листи Олега, Ритин, Твій. Мав од Тебе листа з Міжгір’я — дякую. За побачення не дбай — нічого не вийде. Пакунок (тобто, бандероль — вагою 1 кг) вишлеш мені десь у листопаді. Покладеш, що знаєш. Замовлень не маю: все, що з Твоїх дароносних рук, — приймаю з великою вдячністю. Снишся мені хорою і змученою — певне, слабуєш? Приснись мені, прошу, веселою — будь ласка. Нумеруй, будь ласка, свої листи, аби я знав, скільки не одержую. Я повідомляю в листах про всі кореспонденційні новини — це єдине підтвердження, що лист дійшов. Іншого підтвердження — немає. Заборонено писати про більшість речей, які я хотів би Тобі сказати. В цих умовах краще не писати взагалі, але шкода, що Ви (батьки передусім) будете хвилюватися. Вальочку, мені боляче навіть писати до Тебе ті слова, що стоять у горлі, на устах, стужених за Тобою, бо перлюстрація — і надто прискіплива — додає свої нюанси небажані. Отож, Вальочку, я Тебе люблю і на цьому спиняюсь. Скучив. Сумую. Думаю часто. Навіть Дмитра обігнала — відтісняєш його на другий план, як і належиться. Адже Ти, моя дмитрородице, є найбільшим світом моїм, а я знидів без Твого проміння; не суши собі голову — я, думаючи за Тебе, хочу витримати іспит Твоєї найкращої і найвимогливішої віри. А муру довкола мене — не існує (Ти писала за мур відстані й розлуки, в який Ти стукаєш своїми кулачатами). І повір, що Твоїх сподівань і надій я тримаюся, як своїх надій і орієнтирів. Отож, вище Голову, моя лебідко. Цілую Тебе в сумні очі, світе мій кароокий. Уклін родичам — дай Боже всім Вам здоров’я. Мав листа од мами — аж щось закипіло мені під віями. Уклін добрим друзям. Просив би їх нічого не писати, крім скупих відкриток хіба. Гірко уявляти, що їхні листи читає хтось — і на тому кінець. Написав листа до Михасі, але не знаю, чи вона його дістала. Чуюся звично. Дещо виснажився, але, слава Богу, тільки фізично. Вірші потроху йдуть. Мав карточку од Рити — дякую. Бувай, Вальочку. Додаю карточку для Дмитрика. З найкращими зиченнями, цілуючи — Василь 95. ДО ДРУЖИНИ 12.09.1976 Барашеве Чолом, Вальочку! Дістав був од Тебе листа — з карточкою Дмитра — дорослого, невпізнанного, насупленого. Карточка засвідчила, що ми з Тобою, люба, прожили на землі тривалий час, коли син уже нагадує піддорослого парубка. Шкода стало, що не було Твоєї знимочки, що, може, не було через потаємне (і марне!) прагнення ховатися за сином на другому плані. Шкода, Вальочку. Бо Ваші зірки — однієї першої величини на моєму космічному видноколі. І кожна з них світить мені щедро, не заступаючи інші. Ось сон мені був: якийсь кінотеатр — із людною компанією (переважно жіночою) — з мотивами забутої кокетерії грацій, а Ти, достойнице, певна свого твердого домену — гідно дозволяєш усі маленькі пустощі зажвавих співбесідниць — бо що нам із Тобою може загрожувати? Я нишком милувався Тобою, пишався — потай, аби Ти того не запримітила і не закопилила губки, тратячи на царственості поводження. А син — був мотивом, чомусь іще на руках (мій же, най-най-най мій — чим менший, тим ніжніший!) — чистий символ моєї любові, її тендітний виросток. Хороше було чутися в колі Твоєї княжості — васалом свого гарного суверена. Дякую, що снишся — самого спогаду на дні, як зірка у криниці. Дякую, люба. Заходь у мої сновидіння — завжди чекаю на Тебе. Мав листа від батьків — писала Маруся дощової погоди, тато повіз дядька Никифора до Рахнівки, аби перебути передопераційну павзу. У них усе по-старому. І такі ж небалакучі листи, яким не довіряються найтепліші слова (Твої комплекси і — комплекси цінності). Перебув деякі зміни. По-перше, змінилася моя адреса, взяли мої 50 зошитів — із віршами, перекладами, конспектами, нотатками, начерками, шкіцами — на рецензування внутрішнє, кажучи словами видавництва. Ось уже три тижні терпляче жду, надіючись, що повернуть. Перший тиждень поров гарячку, тому другий тиждень мерз1, а третій проводжу на лікарні — мають дати робочу групу і стану до роботи (годі байдики бити!). Нове людне гамірне оточення, нові знайомства дещо обтяжливі, дещо вражають мої герметизовані нахили, але то на користь: до моєї мушлі потрапляє більше світу. Більше листів не маю, їх або конфіскують, або ще що з ними трапляється. Так, конфіскувати стали й листи од Рити, Михасі, Олега, Твого так само були затримали з місяць тому. Шкода людської роботи. То, може, хай і не пишуть, аби не робити марної роботи. Бо ж боляче уявляти, що адресати всіх цих листів — інші, не ті, найчастіше не ті. На новому місці, де й не встиг, правда, і розгледітися як слід — справжній шарварок: ніколи вгору глянути. Коли ж мені читати, коли писати? І задля чого писати? Адже це все писанина, що сама по собі має вже негативний знак. Доводиться потаємно, тихо, мовчки, непомітно дозрівати — і то непомітно, аби й самому не зауважити, що йде, може, найстигліший час мого існування. Іде — збавляється. І що вдієш, Вальочку? Мимоволі стаєш песимістом. То шукаю позитивних емоцій: перетер у пучці вижовклу парасольку кропу — підніс до уст — і згадав дитинство: літо, спека, пряжить сонце, напахчене гіркою тугою — полину? кропу? чебрецю? Удруге кульбаба зацвіла — на здеревілому пні, не боїться морозу, відважно (відважно-довірливо) стоїть проти зимних ночей, а на вересневе сонце задивляється з усіх очей — і вже бджоли на ній; одна, друга, третя — тихо-мирно беруть узяток. І знову образ дитинства, що на видноколі пам’яті ряхтить, як різьблене, бо от-от має зайти його сонце — призахіднє. Ось оберемок прибитих морозом жоржин — попалене холодом листя зчорніле, аж масне, і жалобні квіти з обімлілими пучечками пелюсток — наче сіно з отави: що воно знакує собою, що каже мені — з досі не передуманого? Ось упала до ніг гілочка дубова — жолудя вже нема — випав, а саме охайне держалко — ще надзелень, як і годиться опікунові (дозвіл на старіння до нього приходить пізніше, як у синів). А це нагадало мій перший тужний піонертабір — десь у 5-6 класі був. І жолуддя дубове, і грім нічний, і крик якогось божевільного, і відчуття перше — заслання. Звістування його, як голос далекого грому. Вибачай, Вальочку, цей тон. Сантиментальність! — хай загине і пам’ять ніжних на землі, казав залізний Еллан. О яка то химородна ознака — залізність. Десь в “Україні“ — тижневику, прочитав вірші Павла Мовчана, зарослого, як лісовик. Вірші про Франка. І майже самі поразки — і майже в кожному рядку. А то ще — фальшу посередині. Парфуми стандартизаційні. На перині Прокруста мислиться, як на перині. Тільки навіщо до перини — стільки зела (борода, вуса etc), адже зело — то не пух. Суміш. Абстрактні, невпорядковані композиції — жужмом. Шкода. Славний же поет і такі космічні швидкості добував, крутячись довкола кори. Ще кілька своїх новин. Післав пакунок із книжками. Попереду в мене багато невіді — на решту терміну аж надто багато. Пакунок (бандероль) можеш прислати аж у грудні — наприпочатку. Заспокоюй рідних. Вітай друзів. Цілую — Василь 1 Після протестів В.С. проти конфіскації віршів В.С. його відправили до ШІЗО. 96. ДО РІДНИХ 12.09.1976 Барашеве Дорогі мої! Одержав Марусиного листа від 23.8. Довше не мали мого серпневого листа, бо і до Вас і до Валі довелося переписувати чотири рази — все бракували текст під різними приводами — то переписував свої ліричні вірші, то ще що — і так проволоводили аж до 24.8, коли нарешті відправили. Але я не знаю, чи Ви їх дістали. Хай Валя (і Ви теж) повідомляє, коли одержує мої листи, аби я хоч знав, що мої листи до Вас доходять. Ви певне знаєте, що в мене двічі забрали побачення, отож до кінця терміну не маю вже змоги жодної — на видження з Вами. Так само забрали пакунок, забрали на перевірку всі мої зошити з віршами, перекладами, конспектами, нотатками. Не знаю, чи повернуть. Ця атмосфера дуже впливає на моє писання — пропадає чимало задумів, думок, вражень. Пропадає, не народившись. Чутись в такому стані — не дуже добре. Листи до мене майже не йдуть — більшість конфіскують. Листи до Вас доводиться переписувати по кілька разів. Усе якась недогода, а чому я маю годити комусь, як писати? Від того і провадити багато не хочеться. Шкода марної праці. Обдумувати це все — теж заняття не краще. Нарешті десь 24 серпня відіслали телеграму мою, що вдруге позбавили мене побачення. Потім ніби відіслали серпневі листи мої — до Вас і до Валі. Мали б уже одержати їх, але не знаю, чи дістали. Дієти вже не дістаю. Нині на лікарні — мають перевірити стан здоров’я, щоб зняти інвалідну групу і поставити до роботи. Попереду в мене багато несподіванок має бути — хоч лишилося всього 4 місяці до кінця ув’язнення. Поки мені треба писати на таку адресу: 431170, Мордовская АССР, ст. Потьма, пос. Лесной, п/я ЖХ 358/19-3. Як буде далі — напишу перегодом, може, аж у жовтні. Погода стала осінньою — вночі приморозки, вікна пітніють і трава біла, жоржини померзли. Доводиться часом прокидатися вночі, спостерігаючи за погодою у вікні. Сновидіння неспокійні. Все частіше сниться мама — тужна і бліда. Такою і Валя сниться. А Дмитро, чим стає більший, тим менший сниться — геть зовсім немовля. Навіть не знаю, як бути з такими сумними сновидіннями. Тужно й марудно мені на лікарні, бо немає ні книжок, ні зошитів моїх із попередньою роботою. Починати завжди усе спочатку — то Сізіфова праця, яку я маю доконувати, хоч і голова починає йти обертом від тих вічних початків. Не подумайте, що я нарікаю тільки. Зовсім ні. В тому є і своя користь певна, про яку багато розводитися не стану. Сподіваюся, що десь у листопаді чи на початку грудня Валя перешле мені бандероль — байдуже, якого вмісту. Може, краще в жовтні, аби повторити висилання, коли першу завернуть. Бо на кожному “учреждении“ — свої особливості і свої сюрпризи можливі. Прошу друзів — не писати мені більше, хіба поштівку, аби не збавляти марно часу. А поштівка може дійти. Пишіть, як Ви ся маєте, як здоров’я, як обернеться операція у дядька Никифора. Великий йому привіт — йому і тітці Ірині. Я їх згадую часто, згадуючи свої рахнівські гостини. Чуюся звичайне. Не знаю, що покажуть аналізи — чи не нажив я ще діабету, який може розвинутися при демпінг-синдромі й невідповідному харчуванні. Вітаю Дмитра Митрофановича з його родиною. Повторюю: листи від Валі, Рити, Олега, Михайлини, Могильного були сконфіскували. Знімок Дмитра з Міжгір’я мав, але гілочки з Карпат не виявилося. Шкода. Буду уявляти, що вона була славна і пахнула Україною. Тепер, коли стану до роботи, мені буде відрадніше — і коли стане людніше, і коли самотніше. Бо вже навчився пізнавати переваги кожного стану: добре, коли краще, але незле, коли трохи гірше. Бо трохи гірше, а трохи краще — то майже одне й те саме. Головне — аби не втрачалася перспектива шляху — пройденого і того, що стелиться попереду. Певне, закінчуватиму на цьому. Вірші міг би переписати по пам’яті, але не пустять, коли конфіскують навіть переписані вірші Бодлера чи Шевченка. Ще раз вітаю тата із Днем народження і зичу здоров’я — аби ще побачитися. Бувайте здорові, любі мої. Цілую Вас. Шкода, що Ви не вмієте писати ширших листів, а все провадите про одне й те ж. Так само приблизно пише й Валя. Перешліть до неї цього листа, коли прочитаєте. Вітання — Валі, Дмитрові, Василеві Карповичу, рідним, друзям. 12.9.76 р.Ваш Василь 97. ДО ДРУЖИНИ 22-30.09.1976 с.Барашеве Люба моя, Вальочку! Сьогодні ще допіру 22 вересня, ліміт мій вересневий вичерпано, нудота на лікарні, бо читати путнього немає нічого, сиджу — нидію, бо й вірші не пишуться, знаючи, що їх чекає по тому. 50 зошитів, вилучених місяць назад, ще десь перевіряються, коли не сталося з ними гіршої притичини. Атмосфера тяжка — на безділлі, слухати тутешні розмови — тяжко, бо це перемелювання порожнеч, знаних і перезнаних. Мають ставити мені залізні зуби — на сибірські хащі, але не знаю, як буде. Часом непокоїть шлунок, особливо на солодке й масне відзивається сердито. Дістав листа од Яреминої мами — дуже дякую. Шкода, що в неї мало втішного. Великий мій привіт сонечку вусатому, низький уклін — безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами й гравюрами, керамікою і книгами — думну сутінь, де добре мислилося і почувалося. Їй-богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки — то один із них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом1. Але згадується чомусь, як ми з Льолею дивилися замашного Стенлі Крамера “Нюрнберзький процес“ — сторожка, допитлива, питлива атмосфера того часу, який знакував початок нового десяти- чи що? — ліття. Усі спогади забарвлені в такий тон. Шкода, що ми завжди молоді, вічно зачинаємося, але далі зелені — не йде. Шкода, але що вдієш? Доля — назву так своє відчуття, аби заспокоїти надто живі згадування й думи. Прочитав “Люди не ангелы“ Стаднюка — свого, вінничанина, солов’я — майже такого, як Стельмах. І пасажі є дивні (в післямові), і заколисування гріха (як у Бориса пекторального2: так уж сталось, так уж сталось), але надто вже примітивно написано: хацапетівський детектив, харцизький водевіль, ханжонківське3 дійство — а стільки захоплень — і в пресі, і в розмовах. Ото мені пісенність вайлувата — хай би грець. Куди з більшою цікавістю прочитав початок Рубрука4 і поетів Канади5, статтю настирного Скуратовського6, що вже вдруге чи втретє заінтриговує стилістикою щільною. Згадався Юрко — зі своїми славними (не теоре-теоретичними) статтями7 — де умів іти впритул до тексту — аби між ним і текстом не було ні шпарини: геть усім тілом чути плоть тексту, аби непомильно говорити (чути) двох — себе і текст, як одне ціле. Певне, я дещо фантазую, але кращого не бачу: фантазіє, ти мрія чарівна (правдиво цитую Лесю?). Нині, 26 вересня, були дивні снива: в донецькій домі розмовляв із Василем Захарченком, дуже приязно і дуже стужено, збагнувши, як приязнь перейшла в кревне братерство, мама щось провадила про мій голос, а потім читали вірші — я свої, а Маруся — свої (трохи інакшою приснилася, бо ж і вірші читала — незвично для неї). Що то роблять із людиною кілометри розлуки! Зафантазуєшся так, що й світа божого не видно — за чадом фантазій — хай і успокоєних, але голова од них все більше стає шпакуватою: волосся зацвітає мріями, яким уже тісно в коробці. Читаю нудний номер “Воплів“ (№ 98, 76) — багато розвозить Затонський — граючи в бісер9, так само — Епштейн зі своїми проблемами Лоуренса-Міллера10. Нудно в усьому світі. Шкода, що я не встиг прочитати трактату Крега11. Все частіше виникає видіння перенаселених, ущільнених галактик театрального світу, світу-театру, де на гігантській авансцені багатоповерховій іде дійство — в оточенні придійств, замкнених ув овал своєї квазі-окремішної достатності. Даймо так — макетуючи авансцену на папері: Всі а-кола — придійства, творять фон, пригашують світло головного дійства, обговорюють навіть абсурдність цілого макету чи логіку дійств і придійств (а-коло і як глядач). Цікаво уявити й переходи героїв з А в будь-яке інше а, де вони кожного разу дивляться на себе збоку. Додати музику — стихій самих краще (вітер, голос — краще жіночий, або й а-капельний жіночий хор, грім, ліс, дзюркотіння води чи й рев літака) — додати гру барв, інтенсивність світла, може, й температурні перепади — і абсурд буде вречевлено. Але композиційні, монтажні завдання — великі: мислити слід, охоплюючи орбіти мікросвітиків — є що монтувати і перед чим відчувати пострах: великий макрокосм, кастрований на ляльковий вертеп збожеволілої галактики. А-дії можуть бути повторювані, складаючись із двох-трьох рухів чи реплік. Це був би, може, вихід театру в космос і сама боязкість виходу і самий вихід, як шукання глухого кутика, аби не паморочила безодня й стереометрія — додавало б свого шарму, унаочнювало б відчуття краю і закрайових світів. Це й композиція світового абсурду. І всі такі видіння мої — від незадоволення альковом поезії, її чаду, її таємних чарунків, од яких болить голова і в очах тьмяніє. Надто вбік од центрального світла природи ця ніша — поезії. Надто вбік. За кресами здоров’я і глузду. Ілюстрація немочі, її образок. Лицемірне утаємничення демонстрації. Царина психіатрії, не мистецтва. А мистецтво — хіба не з кабінету майбутнього психіатра, може, навіть, психогеніста? І взагалі: чи не потрібен теперішньому світові кабінет психіатра? Генітальне покоління 70 років, — пише Earl Wilson12. Це вже треба стерпіти, шукаючи деінде почуття самоповаги. В греків то було спокійніше і якось природніше — коли вони влаштовували генітальні демонстрації на придорожніх стовпах: сором приспокоювався дистанцією божих посередників. А цей сором не дистанціює ніхто і ніщо. Дратує і подача Б.Брехта13 — про письменників і про книжки. Так насипатися на Т.Манна, Г.Бенна, С.Георге — то треба вміти. А кого Брехт залишає для слави? Навіжений був чоловік, і відмінність його від супротивників — дуже проблематична: сіамські близнюки, що не признають своєї кревності, відкараскуються від неї. Треба було пережити чоловікові років 30-40, аби на призаході свого сонця дещо збагнути: улюблена діалектика підготувала гіркого жарта для іронічно-войовничого адепта популярних аргументацій. Останній поет 20 і перший — 21 століття може втратити свою аудиторію значно раніше. А прогнози Фейхтвангера можуть не збутися. 27.9. Сьогодні дістав листа од Дмитра з Єнакієвого14. Напевне, вже в Рахнівці, під подільськими дощами. А як же тато? Сподівався, Вальочку, од Тебе листа. Немає. Твої листи, бачу, приходять до мене близько 13 числа. Яка ж Ти малолистовна дружина! Може, дістану листа наступного разу? Дав би Бог. Вчора прочитав “Вишивальницю“ Паскаля Лене15, про яку, мабуть, рік тому читав у пресі — Литгазете, Иностранке чи Современной художественной литературе за рубежом. Читав надвечір — а вночі бачив сон. І я збагнув ще раз: сни — як губка денних вражень, вони перепалюють органіку життя на мінерали мрії, потім живляться тими добривами наші наступні дні (адже мінерали сягають-осідають у підсвідоме — на його численні поверхи). Була там і моя вишивальниця — складена із смальти окремих уражень, але вільно завиступала, як Фенікс із попелу. Знову я летів — помахуючи руками, здіймався над громаддям міських кам’яниць, електричними дротами — в голубому і вже незнаному київському небі, поки, як птах, пришпилився до горішнього, панівного шелепочка, з якого зривалися, як голубі м’ячі дитинства, променисті опуки, спадаючи на Київ котлованний. А решти переказувати не буду сну: весь озонний, горішній, нагірній — аж я подумав — через сон — що старію, а тому таке безгріховне сніння. Тепер щодо повісті самої: інтелектуал Емері — надто мало інтелектуал і не цілком вдалий партнер ролевий: міг би бути людяніший, аби непорозуміння набрало більше “онтологічного“ змісту. Сама Помм — надзвичайно тяжка до зображення, необразкова, загашене (пригашене) в собі світло, необ’єктна, сказати б. Труднощі виняткові, але автор міг би хоч не іронізувати над нею часом, виразніше подати (невже ж тільки кухнею вона визначається і роботою-службою, що повз неї). Це ціла філософія — Помм: живе, не заганяючись до вузьких ніш, живе біологічно, здобуваючи перемогу (нею звісно, не фіксовану) над духовним існуванням. Травми не обов’язкові (травми — прерогатива духовників). Швидше — недорозквітання, невигорання, недосамовикінчення. Мовний бар’єр — схема, хоч і надто цікава, надто змістовна, надто реальна. Але — схема. Через те і втрати авторські (довше Помм скидалася на “Чужого“ А.Камю, але не скинулася). Крім того: мовне “я“ — це фіксоване для соціальних потреб видноколо життєіснування, форма цього життєіснування, явище, перевернуте і явлене на соціальний екран, на його потребу; тобто, мовне “я“ — це вже подвоєна форма, форма форми (опускаю інші чинники, пов’язані з системними особливостями). І через це мовне “я“ — вже не тотожне видноколові індивідуального життєіснування. Воно не стільки виявляє його, скільки приховує за виробленими шибами поглядів, фільтрується через них, виявляючись лише в тій мірі, в якій дається ситові. А що не просівається? Що з ним? Ця непросіванна решта — основа нервозу, соціально спричиненого; вона створює напругу, якій немає виходу, тобто напругу тільки руйнівну для особистості. Вже через те, що існує медіум мовного “я“ — має бути два Емері й дві (це важливіше!) Помм. Яку з них Паскаль Лене віддав, а яку — ні? Як на мене, мав надію віддати обох, але не віддав жодної більш достатньо. Знову ж — конструкція. Конструкція мислення самого автора, вихованого на сконструйованому, щаблюватому пізнанні, тому пізнанні, при якому інтуїція пасе задніх, дуже пасе задніх за раціо. Тому й утрати художні, гадаю собі. А стильові “мережки“ самого автора — що то? Мені більше до вподоби тяжка маса Камю, хай і вона підконструйована (але незрівнянно, непорівнянно менше!). І, може, ці “мережки“ забезпечували тільки окремі вдалі нальоти, наскоки, але не давали бачити цілого рельєфу (автор — мало не критик, мало не коментатор — і тільки!). Але й це зумовлене — інакше премії Гонкурів Е.Базен16 не дасть. Скажу — приємне було мені читати цю повістину, хай і розріджену, хай і неенергійну. Вальочку, міг би Тобі сказати з цього приводу кілька дотичних реплік: Ти трохи теж “вишивальниця“, вишивована (це точніше, ніж вишивальниця, — стосовно Тебе). І чимало такого помічав я, фіксував, по-різному ставився, але завжди вважав: Твоя стихія — мудріша за мої спостереження. І проблему “Пігмаліона“ Б.Шоу — я певен — можна з не меншими підставами трактувати навпаки, з другого кінця активності — агресивності піддатливої. Саме оце: піддатлива агресивність — основа протилежної лінії пігмаліонових турбот. Знаю, що Ти обережно, м’яко, про себе, але так, що я краще почую Твоє про себе, не згодишся зі мною, скажеш десь — таїною думи своєї — і Василя занесло і понесло. Бо день закрився для нього, замкнувся, як діафрагма фотооб’єктива, стулився, як пообідня квітка нагідки. Залишилися дивні денні враження — що наснилося, начиталося, надумалося. А світ — той, що ще існує для Дмитрика чи й Тебе, може, вже згаснув для мене. Бодай тепер і бодай тут. Так гинуть і спогади подорожні. До речі, подорожній Яремчиної мами, що буцім-то переповідав їй якісь історії на давній дорозі од Яреми, обернувся на фе і дуже фе. А він же краянин, мешкав, Валю, там, де і Твоя двоюрідна сестричка, функціонерка, з якою я був колись не надто гречний (на біду забув її ім’я). Отак і спогади гинуть, як день мій загинув, залишивши натомість не-день, набитий розмовами, самороздумами, послухом (послухом, Вальочку, послухом!) і не раз — невеселими передчуттями. Ще коли напружишся — особливо коли раптово нападає черга холодних днів, — то сюди-туди (навіть сни напружені, а тому приємні). А лишень спадає напруга, заходять думки в голову, передчуття — і Ви, любі мої, вибачайте — як на кінчику голки — хапливі й тонкі й гойдливі. (“Дівчинка на м’ячі“ Пабло Пікассо — ось така й Ти, скажімо, школярочка). Прориви в сон — це напрям моєї душі, там розкоші її, і там вона розкошує, коли сторожові пости начувань не витримують своїх дозорів. Це мій індивідуальний космос, у якому я чуюся мандрівником: земля даленіє, розмиваються обриси — і залишається мерехтіння, тільки музика спогадів. Отож не дивуй, коли вірші (яких Ти через заборони всі не маєш уже майже рік) стають абстрактніші й здематеріалізовані. Це все від блукання в галактиках снінь — тільки від того. А що вдієш? Коли людина часом не хоче пристосовуватися, тоді її просто пристосовує, як хвиля прибиває тріску до берега. Вступає до розмови сила, а тріска слабіша за хвилю, хоч і як невесело це звучить. Це значно більша підвалина людських неврозів, ніж та, що спровадила Помм до клініки. А що, коли я не хочу прибиватися до берега? А що, коли я не можу? А що, коли я не можу навіть цього — стати тяжчим за воду і легшим за повітря? Тоді пливи, будь припливаний — через себе, через своє безголів’я, через свій крик, хруст, зойк — пливи! І все, зрештою, гаразд, але дим — над головою стоїть. Висить, як сива хмарка. Окрім хмарки — все гаразд (особливо, коли обрізав, обтяв (чи —то) всі живі коріння, всі паростки — всі всі всі; коли саме обтинання цього коріння випробувало не твої власницькі інстинкти, а твою здатність до офіри, тобто твій власницький інстинкт, але з від’ємним знаком, тобто, вже і не інстинкт, і не власницький). Але хмарка — не хоче ні відплисти, ні розтати, ні дощем проллятися. Хмарка — біла, срібляста, мерехтлива — як кучугури незрушного каміння. Все гаразд, от лиш аби не хмарка. Тут уже твоя повна, цілковита залежність — більша й інша, ніж Дон Кіхота — від Дульцінеї, ти її васал, але — як Сізіф, ще — як Тантал. Вона — твій Дамоклів меч. Хмарка — меч. Усе, усе гаразд, окрім цієї хмарки. Під її тінню (прозорою!) сняться обачні сни. Тривожні. А походження цієї тривоги — незбагненне. Її не має бути, вона не існує просто, як чаклунка, але вона є. Починаються завороти, відблиски тамбічних світів, антисвіт, як кажуть. А простіше: коли ти подолав пік і спускаєшся другим боком, пам’ять сходження все переінакшує. Бо ж — інший напрям, інший бік, інший знак. Добре математикам: поставив ↑↓ — і суть ухоплено, а тут мізкуй, допередавай, доуточнюй — і все мало, все не так, усе — заприблизно. А що вже казати за словесні решета, через які часом витікає (протікає) весь зміст! Ось і знову — проблематика Паскаля Лене — тільки вже не вишивальниці. Але досить про те вже. 29.IХ. Думаю про Дмитра, який так рідко до мене пише. Ти йому не нагадуй про те — хай пише тоді, коли відчуває потребу. Хоч гадаю — дитяче почуття може бути й егоїстичне. Власницьке. А чим його потішав тато за останні п’ять років? Він схожий на дєдю (згадав його родимки на обличчі, його схильність до жартів, сам малюнок жартів — від дєді (може, просто знімає узори, як Ти кажеш). Скоро йому 10 років, а я безсилий якось відгукнутися на ювілей. Може, перешлю йому трохи грошей — іншої подарункової форми, на жаль, не маю. Сьогодні якраз місяць, як мав Твого останнього листа. Скільки ще чекати, коли Ти зволиш написати? Учора ввечері, тобто 29.9., повідомили, що всі мої 50 зошитів, вилучених перед переїздом на 19 зону, спалені. В мене було забрано всі рукописи, то ще не знаю, чи всі знищені, чи тільки 50 учнівських зошитів, як вони написали. Написав до прокурора, ще не вірячи, що вогонь пожер усі мої вірші й переклади. На гірший випадок доведеться, звичайно, порушувати справу. На цьому, Валю, буду закінчувати. Зуби ще не вставили, але мені тепер не до них, бо ж і життя немиле. Бувай. Цілую Тебе. Пиши на адресу 19 табору, яку я подав у попередньому листі. 431170 Мордовская АССР, ст. Потьма, п/о Лесной, ЖХ 358/19-3. Бувай. Цілую Тебе. 30.9.76 р.Василь 8.10. Вальочку, всі рукописи повернули — цілі! 1 Світличні мешкали на останньому поверху будинку по вул. Уманській, на Чоколівці. 2 Йдеться про Бориса Мозолевського, поета і археолога, однією з найважливіших знахідок якого була золота пектораль скіфського царя з розкопок у Товстій могилі. “Так уж сталось…“ — слова вірша Мозолевського “Мальви“. 3 Ім’я Ханжонкіна носила на зорі свого існування Одеська кіностудія. Під “ханжонкінським дійством“ слід, очевидно, розуміти невибагливе видовище. 4 “Подорож у східні краї Вільгельма де Рубрука, брата ордену міноритів року божого 1253“ (переклад А.Содомори) — Всесвіт. — 1976. — №№ 9,10. 5 Добірка “Із сучасної франко-канадської поезії“ у “Всесвіті“ (1976, № 7) у перекладах В.Ткаченка і В.Коптілова. 6 Стаття В.Скуратівського “З нотаток про масову культуру“ (“Всесвіт“. — 1976. — № 9). 7 Мова йде про критичні статті Ю.Бадзя присвячені творчості молодих українських прозаїків, зокрема — В.Дрозда. 8 В.С. помилився номером — далі йдеться про № 8 ж. “Вопросы литературы“ за 1976 р. 9 Йдеться про статтю Д.Затонського “Куди йде ХХ вік“ (“Вопросы литературы“. — 1976. — № 8). „Граючи в бісер“ — тут В.С. перефразовує назву відомого роману Г.Гессе “Гра в бісер“. 10 Стаття М.Епштейна у “Вопросах литературы“ № 8, 1976 — “В поисках “естественного“ человека“ (“Сексуальная революция“ и дегуманизация личности в западной литературе ХХ в.“), де ця проблематика розглядається на матеріалі роману Д.-Г.Лоуренса “Коханець леді Чаттерлей“ і творів Генрі Міллера. 11 Гордон Крег — відомий англійський режисер і теоретик театру. Збірку його творів “Про мистецтво театру“ було видано у Києві 1974 р. 12 Йдеться про книгу Ерла Уілсона про “сексуальну революцію“ в середовищі “зірок“ сучасного американського кіно і шоубізнеса“ (“Show business laid bare“, — N.Y., 1974.). 13 В № 8 ж. “Всесвіт“ за 1976 р. вміщено добірку (з різних джерел) висловлювань Б.Брехта про письменників і книги. 14 Дмитро Гончарук, далекий родич Стусів. 15 Лене Паскаль. Кружевница. — “Иностр. лит.“, — 1976. — № 9. 16 Ерве Базен — президент Гонкурівської академії. 98. ДО РІДНИХ 30.09.1976 Дорогі мої! Довше не було від Вас листа — десь мав од Марусі останнього. Не знаю, чи повернувся тато з Рахнівки. Як там дядько Никифір, як Ви. Мав листа од Дмитра Гончарука, збирається до Рахнівки. Від Вас не мав листа уже місяць. Ще я на лікарні — вставляють зуби. Маю великий клопіт: повідомили, що всі мої 50 зошитів, вилучених в кінці серпня, спалили. Коли це правда, то не знаю, як і бути. Такого ще не бувало — забирати все, що написано за роки тяжкого труду. Написав до прокурора, чекаю відповіді, доведеться позивати, коли сталося так, як кажуть. А хто поверне мої вірші, мої переклади? Не можу продовжувати далі. Все решта — неістотне порівняно з цією страшною бідою. Але ще не трачу надії — може, це тільки б’ють на мізки — аби тяжче дошкулити. Бувайте, любі мої. Пишіть мені на 19 табір: 431170, Мордовская АССР, ст.Потьма, п/о Лесной, ЖХ 385/19-3. Будь ласка, зробіть від мене якийсь подарунок Дмитрові. Адже йому вже 10 років. А гроші висилати — щось ніби не подобає. Цілую Вас, дорогі мої! 30.9.76 р. Ваш Василь 8.10. Всі рукописи повернули — цілі!!Василь 99. ДО СИНА Вересень 1976 с.Барашеве Дорогий синку! Мав Твою фотографію — із Міжгір’я. Здивувався, який Ти в мене вже великий парубок — хай Тобі нічого не вадить. Намагався вгадати, про що Ти думаєш — такий насурмонений. І не знаю, чи вгадав, чи помилився. Усе чекаю, коли Тобі буде 10 років — якраз половину з них я був із Тобою, а половину — ні. Вже й не знаю, чи ми порозуміємося при зустрічі, бо якраз стільки зближувалися, скільки й розходилися. І я не Тебе знаю, а того, який був зі мною у Прохорівці, на Прип’яті, з яким я летів із Донецька і їздив у таксі чи автобусі, чи ловили рибу на Київському морі чи плавали озером — на п’ятій просіці чи збирали гриби за Києвом чи зустріли лося в Святошинському лісі. Моя адреса змінилася. Тепер мені треба писати ось куди: 431170, Мордовская АССР, ст. Потьма, пос. Лесной, п/я 385/19-3. Отож, коли маєш час — напиши. Ти, певне, знаєш, що лишилося мені добувати чотири місяці, потім повезуть далі — але не на захід, до Тебе, а на схід. Але там буде інакше, туди можна буде приїздити, коли захочеш. А сподобається — то й житимемо там усі разом — ловитимемо рибу, збиратимемо гриби і ягоди і їздитимемо на собаках чи яких оленях, коли таких спіймаємо дурних — щоб дали себе запрягти в упряж. Одне слово, має бути ще веселіше, ніж тепер. Уявляєш, скільки то буде сміху! Звичайно, придбаємо собі рушницю, фотоапарат, намет, рибальське начиння і заходимося будувати втрьох новий маленький Київ — якраз на трьох. І збудуємо маленьку Софію і прокопаємо маленький Дніпро. З метро буде гірше — без нього, як і без тролейбусів, доведеться обійтися. Ось і вже, любий мій. Скажи мамі, аби вислала свою фотографію, щоб я знав, якою вона стала на вересень 1976 року. Хоч наша мама Валя — завжди гарна мама, еге ж? Тисну руку Твою, козаче-соболю, і вітаю Тебе на Вкраїні далекій. Цілуй маму і дєдю.Тато Одночасно пишу до Донецька. 100. ДО ДРУЖИНИ 24.10.1976 с.Лісове Чолом, Вальочку! Ось уже й я став до роботи — по тривалій перерві. З лікарні повернувся, маючи сталеві зуби (14 коронок — це вже можна й дерево гризти!). Чуюся звичайно, шлунок веде себе цілком пристойно, а я ще бережуся солодкого і масного — то й наслідків демпінг-синдрому здебільша не відчуваю — в зовнішніх бодай виявах. Листа від Тебе мав ще в вересні (від 4 вересня). Дістав його десь у середині вересня. Довідався, що Ти готуєш бандеролю — дякую. Поки не дістав, але сподіваюсь, що буде. Весняну твою бандеролю мав, писав Тобі про неї, але, певне, листа Ти не дістала того. Що стосується дивних телеграм од мене — то це телеграми були не мої. Власне, в мене відібрали до кінця року всі побачення — і я наполягав, аби Ти не мала марних подорожей — повідомити Тебе про ці “не положено“. Отак стоїть справа. Не знаю, чи Ти маєш од мене листи (було повідомлення про вручення кілька разів, останнє — від 6.9., підписане Твоєю рукою, таке повідомлення мав і раніше, але бачу, що Твій почерк належить, мабуть, не тільки Тобі). Дістав листа од І.Кандиби з Пустомитів — дякую. Пише, що Іван Дзюба зле себе чує. Не знаю, що в нього за хвороба — але зичу йому одужати. Я зберіг до нього добре в цілому ставлення і молю Бога, аби він одужав. Мав поштівку і від Яреминої мами — дякую. Вітання цілій їхній господі й далекому пану-господарю. Ось уже довгий час я перебуваю на особливому епістолярному харчуванні — нічого не маю з Києва — майже нічого. Частіше пишуть батьки, Маруся, Дмитро, але їхні листи без жодних новин — окрім хатніх. Та вже якось буде. Чи дістала Ти мого попереднього листа (був простий, бо не мав ні марок, ні рекомендованих конвертів) — я в ньому писав свої враження од повісті Паскаля Лене “Вишивальниця“? Коли мала, то додаю: мої рукописи всі мені повернули, але стара заборона переписувати свої вірші в листах до Вас триває. Отже, загроза над віршами не минула. Тут, на новому місці, трохи гамірно, мало чую самотності, а це зменшує творчі імпульси. Немає і вільного часу. Але з огляду на те, що лишилося до Сибіру небагато, я думаю, що перебуду й таке. Будь ласка, Валю, пиши частіше. Дивно чути, що Ти перепитуєш мене про бажані новини, в яких я чую потребу. Мене цікавить, як там мої друзі ся мають — київські й далекі — насамперед. Не знаю, чому немає звісточки од Дмитрика. Сподіваюся, що він мені напише — аби я побачив, як пише той похмурий підпарубок, якого я побачив на карточці з Закарпаття. Вальочку! Твоє турне зі мною до Сибіру (спільне!) мені видається надто бажаним. На жаль, воно нездійсненне, оскільки до кінцевого пункту Сибіру мене везтимуть звично. Везтимуть, а не я сам їхатиму. А заради відчуття, що в іншому вагоні чи й в поїзді їдеш Ти — не варто реалізувати задуму. Може, буде інакше: я доїду до кінця — до пункту призначення, відіб’ю телеграму (якщо будуть гроші на неї!), або напишу — як і що там — і тоді вже можна буде спокійно обмізкувати, чи є смисл в вояжі Твоєму і на який термін. Справа в тому, що я надто шаную — і Тебе, і сина — щоб наражати й Вас на свої “тимчасові труднощі“. Це — попри те, що бачити Тебе я хотів би якомога раніше. Ти це розумієш, звичайно, сама. Пиши, Вальочку, частіше. Коли завернуть бандеролю Твою — то це буде не моя провина. Це зроблять без мене (я ж радо прийму все, що Ти пришлеш). Буду на цьому закінчувати, аби не зволікати з листом — і не губити ліміту. Віршів не переписую, бо “не положено“: листа одразу ж сконфіскують. Цілую тебе, люба. Вітання родичам, друзям. З найкращими зиченнями — 24.Х.76 р. Василь Додаю листа і карточку для Дмитрика. Будь ласка, Валю, зроби од мене подарунок для сина — відмовився од пересилання грошей — незручно мені! 101. ДО СИНА Жовтень 1976 Дмитрику, любий! Дивлюся на Твою карточку із Закарпаття — хочу збагнути, про що Ти думаєш, так насуплений. Скучив я за Тобою дуже. Хотів би поговорити — вдвох, аби впізнати один одного, пригадати і збагнути. Чомусь не маю листів од Тебе. Не знаю, як Тобі живеться, чим захоплюєшся, з ким товаришуєш, чи не докучає Тобі навчання. Втішаю себе думкою, що вже наступне літо — буде наше з Тобою. Може, вдасться порибалити, походити лісом, збираючи ягоди, милуючись світанками й вечорами. Ти пиши до мене попросторіше — хочу знати про Тебе якомога більше: що Ти читаєш, чим захоплюєшся, з ким товаришуєш. Уже можеш писати, які маєш потреби. Буду скоро мати змогу — допомогти Тобі в деяких Твоїх потребах. Рости здоровий, сину. Дуже, дуже хочу Тебе видіти. Але вже мало нам лишилося жити поокремо. Скоро зберемося всі разом — щоб у Тебе була і мама, і тато. Вітай дєдю і всю рідню. Цілуй мамочку. Тисну руку — тато Жовтень, 1976 року 102. ДО ДРУЖИНИ Жовтень 1976 Дорога Вальочку! Вітаю Тебе з 10-річчям нашого сина і — дякую Тобі. Так багато слів вдячності в моєму горлі і я їх проказую хрипким голосом, а Ти, будь ласка, спробуй їх озвучити — так само ж про себе. Цілую. Цілую. Цілую. Твій Василь Жовтень, 1976 р. 103. ДО СИНА Жовтень 1976 Дорогий сину! Вітаю Тебе з 10-річчям. Дивлюся на Твоє фото з Закарпаття і бачу, що Ти вже багато чого розумієш і вже знаєш, що жити на світі — не просто. Дай Боже, аби Ти виріс таким, яким я хочу Тебе бачити. Будь щасливий, сину, тобто прагни гідно прожити своє життя. Таке щастя — в наших руках. І воно дається — сміливим і чесним людям. Дуже шкодую, що в день Твого народження ми не будемо разом. Але зустріч наша — вже зовсім близько. Отож, до зустрічі, любий. Тисну руку Твою, козаче. Твій тато Жовтень, 1976 року 104. ДО ДРУЖИНИ 10.11.1976 Валю, люба! Приїхати сюди, в Мордовію, Ти не зможеш ніяк — не дадуть бачитися — ні тепер, ні в січні. Зустріч — через Сибір, коли така мандрівочка Тебе не злякає. Передплачуй мені добрі книги, бо я вже не замовляю (2 місяці вже до одного краю!). Цікавить Поль Валері, Словник Української мови, Словник староукраїнської мови, 50 томів Франка, Історія УРСР — багатотомова, фольклору збірки тощо. За “Книжным обозрением“ можна вгадати все, що мені до серця: філософія особи, новітня філософія, духовна історія — в її репрезентантах, духовність мого народу. Політика чиста — ні, соціологія, економіка — ні. Література цікава — художня, коли що виходить. Бандеролі не мав. Може, буде перегодом? Журюся Дмитриком, бо зле став снитися мені — аж душа болить од сновидінь. З листами можливі затримки. То спокійно будь до того. По-старому хвилююся за долю віршів — рукописи. Чи довезу до Сибіру? Чуюся звичайне. Цілую Тебе, Вальочку. Вітаю з 10-літтям нашого сина. Дякую Тобі, дорога моя. Будь ласка, не май на мене гніву. Боюся казати щиріше і глибше, що я чую до Тебе. Дякую. Дякую. Дякую. Вітання рідним, друзям. Василь 10.11.76 р. Додаю карточки — для Дмитра і для Тебе. Тримайся, лебідко моя. Валю, Ти вже подумай, які книжки мені переслати в Сибір (мінімум — 100-200). Поки ж — на перший випадок — Німецький словник (2 томи), Рільке — 3 томи, всі російські Рільке видання, поезії — найгарніші: французів (Бодлер, антологічні, Елюар (український, бо його не знаю), Пастернак, Ахматова. З українських — Сковороду, Тичину, Бажана. Бувай! Василь 105. ДО РІДНИХ 10.11.1976 Вітаю Вас! Мав листа. Дякую. В мене все гаразд. Здоров’я в межах можливого. Снився Дмитрик — дуже зле. Хай Валя знає, що на побачення в мене немає ліміту, а в січні — просто не дадуть. Отже, бачитися нам — тільки через Сибір. І це вже потім, коли я доїду до кінця і напишу — з тих далеких далек. Багато славних книжок бачу в “Книжном обозрении“, але вже не можу замовляти — будь ласка, Валю і друзі, майте все на увазі — допоможіть (книга П.Валері про мистецтво, книга про буржуазні теорії етносу, історія УРСР, багатотомовий Франко, Словник української мови (10-11 т.) і 2 томи Староукраїнської, фольклорні збірники грубі, академічні тощо). Бандеролі ще не маю. Певне, відіслали назад. Листи йдуть тільки з Донецька і Єнакієвого. Більше нема. Ось поки всі новини. Решта — по старому. Віршів не шлю, бо заборонено висилати (конфіскуватимуть листа, де вірші). Вітання друзям. Мав карточку од Рити. Дякую. Велике вітання — пані Льолі з усім сімейством славним, Михасі. Цілую Вас, любі мої. Не сушіться мною — чуюся незле. До зустрічі. Вітання родичам. Ваш Василь 10.11.76 року Додам, що в мене все є, що треба в моєму стані. Більше нічого не треба, та й Ви не зможете. Бандероль, певне, перешле Валя. Думаю за Дмитрика — і душа болить. А що вдію? 106. ДО ДРУЖИНИ 2.12.1976 Добридень, Вальочку! Надсилаю, напевне, останнього листа до Тебе — з Мордовії. У січні не знаю, чи вдасться. Отож, сприйми його як останні мої заповіти. До Сибіру в мене є все — з теплого одягу. Буде гірше з грішми — привезуть без копійки. Тому одразу перешлеш мені на нову адресу (я відіб’ю телеграму абощо) трохи грошей — на перший прожиток. Гадаю, це буде не раніше середини лютого (коло 20 лютого). Мав листа од Саші Болонкіна — він поїхав до Бурят-Монголії, мав 33 дні дороги. Тамтешні житлові умови специфічні, отож, усякі висилання мені можуть бути лише при потребі моїй (я попрошу і аж тоді). Так само — всі мандри в мій бік. Мав би ще відіслати зо 3 пакунки з книжками, але не знаю, чи зможу. Отож, є загроза, що речей буде забагато — для двох моїх рук. Дякую дуже — за теплі листи — Рити й Льолі про 14 листопада, коли я уявляв усіх Вас за дружнім столом і хмелів од тостів. Добре, що з Дмитром усе гаразд поки. Слава Богові і решта все ніби коло того. Отож, Валю, замовляй — для мене — книжки, хай вони збираються в Києві, в Тебе. Є дуже гарні — через “Книжное обозрение“ стеж. Не забудь у 1977 р. прочитати “Степового вовка“ Г.Гессе — ним захоплювалися всі хіппі США — дзен-буддизм чи що додав романові чару. Дякую Льолі — за деякі звістки. Шкода за Іваном, Євгеном, але добре, що обоє не виходять з ситуації оптимізму — в розпач. Зле, то зле. Але емоції наші — лише розмиті речі, речі хай не розмиваються, а емоції хай ховаються в них, як собака в буду. Тоді легше переносити і спеку і мороз. Чомусь декому здається, що на Оленчиного тата я дихаю мало не вогнем. Господи! І як тільки можна так думати! Сашко Болонкін надіслав до мене два листи — одного не дістав. Його адреса: 671510 Бурятская АССР, Баунтовский р-н, п.Багдарин, До востребования Болонкину А.А. Можна було б його бодай привітати — од мене — із Новим роком, бо мого ліміту бракне на таку розкіш. І — будь ласка — привітайте од мене моїх кревних друзів. Що з Михасею? Чому не чути од неї нічого? Вітаю її з днем народження. Обіцяю одного з перших листів — з Сибіру — надіслати до неї. Шкода мені, що Юрко по-старому іспитує своє здоров’я. А що зробиш? Тяжко уявляти мені Київ — од якого лишилися щемні спогади і ще дещо. Тяжко. Я б у ньому нудьгував трохи за тутешнім оточенням. Вальочку, дякую дуже за бандероль — дістав. Дістав і цінного листа — з красунею пишною. І теж дякую — заоригінальні бувають Твої висилання. Оце, здається, поки все. Не іспитую цензуру і не вміщую віршів. Надто мало часу, аби ризикувати дублями листів — грудневих. Десь скоро напишу і до батьків. Отож, прийміть мої новорічні поздоровлення, любі. Цілую Вас — найлюбіших, найрідніших, найдорожчих. Отож, Валю, привітай Сашка Олександровича в Бурятії — скажи, що я мав од нього листа, а більше нічого не дійшло, подякуй за листа, перешли йому адресу Матвіюка Кузьми Івановича: Вінницька область, Старокостянтинівський район, село Ілляшівка. Дістав набір Олени Кульчицької — од Михасі. Дякую. Через якийсь час зможу відповісти (на жаль, аж ізвідти вже). Сашко має нефахову роботу (некваліфікований робітник) у геологічній експедиції, хоч є непатентованим доктором технічних наук, живе у гуртожитку, де ні спокою, ні відпочинку, ні читання: певне, пожильці п’ють горілку і зизять на непитущих. То таке там і побачення, і праця коло Рільке чи Гете. Та й дістає щось 70-80 карб. — це разом із північними (30%). Не мед, звичайно. Але й меду не треба. Хотілося б тільки трохи менше гіркоти. Закінчую на цьому. Вітаю Михасю й Ярему і Євгена — з Днем народження. Зичу всім доброго Нового року. Цілую — Василь 2.12.76 року 107. ДО СИНА Грудень 1976 Дорогий синку! Дякую за листа. Здоровлю Тебе з Новим роком — 1977, коли ми нарешті зустрінемося — не так сумно, як торік. Хай Тобі Дід Мороз принесе з подарунками добру вдачу, таку потрібну для козакування. Нехай приведе на поріг вороного коня, золоте сіделечко і срібну вуздечку. А решту надбає собі молодий козак, коли має тверду вдачу. Ти чуєш мене, синку? Цілую. Тато Грудень, 1976 р. 1977 108. ДО БАТЬКІВ 4.01.1977 Вітаю Вас, дорогі мої! Поспішаю написати — аби не втрачати ліміт. Поки все по-старому, повезуть до Красноярського краю. Перешлете листа до Валі — хай замовить через “Науку“ (Московську чи Ленінградську) — книгарень адресу або знайде сама, або я допишу — такі книжки: Сенека, Письма к Луцилию. М., Наука, 1977 г. (серия “Литературные памятники“) Швейцер А., Письма из Ламбарене. М., Наука, 1975 г. (та ж серія). Обидві книги надто мене цікавлять, і замовити їх буде не тяжко. Гірше (тяжче) буде з іншими, які вийдуть у серії “Памятники эстетической мысли“: Вакенродер В.Г. Фантазии об искусстве; Испанская классическая эстетика. Антология; Американская эстетика конца 18 — начала 19 века; Вячеслав Иванов, Стихотворения (мала серія “Библиотеки поэта“). Якщо вдасться ці книжки дістати, буду радий, а ні — то ні. Не хотів би цим завдавати Вам клопоту, отож, виконаєте моє прохання, коли це Вас обтяжувати не буде. У нас добрі морози стоять. Але мені тепло — в валянцях. Отож, до Сибіру їхати готовий цілком. Чуюся звичайне. Ще раз — вітаю Вас із Різдвом Христовим і Новим роком. Зичу найкращого — 4.1.77 року Ваш Василь 109. ДО ДРУЖИНИ 8.03.1977 Вальочку, люба! Це Ти, Вальочку, в моїх долонях, у моїх мріях, у моїх снивах (од розлуки я став багаторукий, як Шіва) eге ж? Це я гладжу Тебе по голівці — Ти нудишся — дасть Біг, вліті, може, я Тебе заберу до себе — посаджу Тебе на дзиґлику — і буду милуватися, берегти, аби й порошинка на Тебе не впала. А Ти примірятимеш Золоті черевички, які я Тобі куплю (бо ж буду багатий: гірник — шукач золота). Дружинам тут мед: бери сухий готовий борщ — і кидай у воду: перше є. А на друге є м’ясо, консерви, яйця, вершки, сухе молоко. А на третє є коньяк. А на четверте — морозні пейзажі в дусі Рокуелла Кента (це я, Господи1, це я!), сопки, ягоди — влітку, 60-ступневий мороз узимку. Словом, є все, крім України. Живу в гуртожитку (вул. Центральна, 37, кімната 6). Тут є телефон — номер 2-60 — в гуртожитку, близько. Він весь час мовчить, то під настрій Вам можна й задзвонити, хоч працюватиму я позмінно. Пізніше допевнюсь графіка — і тоді можна вести бесіди, зважаючи на 8 годин часової різниці. Селище Матросова, де я мешкаю, — на 400 км. північного заходу од Магадана. Район — Тенькінський — не закритий, як Магадан і деякі райони. Проте для Тебе, здається, треба вибивати дозвіл — на приїзд (пов’язано і з режимом, і з мешканням: готелю тут нема), проте можна зняти злецький кутик — на людях. А київську квартиру можна забронювати — на час моїх примусових заробітків. Отже, все не так страшно, як здається. Як ся чує Василь Карпович? Кланяюсь йому низенько — і дякую за все добре, що я од нього мав. Як там Дмитрусь? Улітку тут багато ягід, отже, вітаміни є. Сподіваюся, що кошти на дорогу сюди я Тобі перешлю (це 200-250 карб., а після підвищення повітрянопасажирської платні то й не знаю; але 12 тис. км. — це щось!). Літак, скоро піде — ТУ-104, здається — від Москви до Хабаровська — 3 години. Від Хабаровська до Магадана — щодня — 2-45 (так мене перекидали на ИЛ-18). А від Магадана — 12 годин автобусом. Тут усі такі виміри, як у космосі. Але ж до космосу ми, люба, звикли? Умови в гуртожитку середні, цілком терпимі — особливо після моїх попередніх, сусіди по кімнаті — їх двоє — ітеерівці**, молоді техніки. Приїзди, Вальочку, буде весело: поки Тебе дочекаюся — стану алкоголіком, пияком добрим (це від силікозу допомагає! і ще добре проти застуди, розлуки, безжіноцтва і браку книжок добрих!). Це жарти, Вальочку, а пияком я вже став — од туги за Тобою — а не від горілки (покуштував трохи вже, нічого славного не побачив). Люди тут на позір — кращі, чуйніші. Напиши телефони домашні — у кого Ти буваєш (Михасі, Льолі, Світлани). Може, яких академіків2 — це спростило б стосунки. Хоч пошта тут працює зле — від 10 до 4 дня, два дні, здається, перепочиває. Напиши, чи дістала Ти два пакунки з книжками — там вирізки з журналів і книги. Чи переслали Тобі гроші з Мордовії (десь 208 карб). Коли ні — то я правитиму з них сюди. Не висилай нічого — ні з одягу, ні грошей. Якось я дам собі раду сам, а пересилати — завеликі витрати. Напиши, коли в Тебе відпустка, які Твої міркування про вояж до мене. Все обговоримо і приймемо ухвалу. Могла б Ти з’їздити до Василя Овсієнка — с.Леніне, Радомишльського р-ну, на Житомирщині. Просив би Тебе — в гурті з Михасею або якось іще. Ми звільнилися в один день — 5.3. А вивезли мене з Потьми 12 січня. Намався трохи дорогою. Просив би переслати два томи Гете (німецькою мовою), російські переклади його віршів, коли вже є, Рільке — так само — німецькою і російською (десь у “Науке“ і в “Художественной литературе“ мали вийти дві його книги). І великий 2-томовий словник німецько-російський. Це поки й усе. Може, ще томик Пастернака, Еліота — коли дістанеш, може, що цікавого з періодики або з поточних новинок — але всього не надто багато (не більше 20 книжок). Передплати для мене з півріччя чи раніше “Всесвіт“, “Літературну Україну“, Жиче літерацке і Polityk’u й Kultur’u польською мовою. Решту я зможу собі замовити тут. Великі привіти мої родинам моїх друзів по Євро-Азії, уклін Льолі, Михасі, родині Бадзів, Довганів; що там Олег поробляє? У Донецьк я післав телеграму, як і до Тебе — вчора, 7.III. Листа напишу сьогодні. Цілую. Вітай Шуру з родиною — дякую за телеграму новорічну — до дня народження. Цілую — Василь P.S. Резюмую деякі моменти: коли Твоя згода є, то приїхати сюди Ти змогла б через 3-4 місяці (не раніше!). Коли я вишлю Тобі виклик — не раніше (інакше Тебе можуть сюди не пустити). Адреса моя — для листів — хай буде краще через поштамт, до запитання. Висилай рекомендовані листи або й цінні — для убезпечення, бо стара пісня ще лунає. Коли я знатиму графік роботи (бо поки вчать 10 днів, а потім 3 місяці я вчитимусь руками), Ти можеш дзвонити — замовлявши телефон 2-60 с.Матросова — так дадуть швидше; але спочатку треба спробувати, як чути — на таку віддаль. Страшного нема нічого — тут нічим не гірше за Красноярський край чи за київське никання в пошуках (і тривалих!) роботи. Чуюся звичайно. Медкомісія визнала мене придатним до відповідальної роботи — гірником. Це шахта, але безпечна: покрівля міцна, вся блищить од золота, срібла й діамантів. Ні речей, ні грошей мені не шли. Мені дали 50 карб. авансу — і я вже оформлений (з 6 березня). Книжок пришлеш мінімум — як написав. Напиши, як Ти себе чуєш, як Дмитрове здоров’я, як Василь Карпович — і свої контрпропозиції до мого зманювання на вояж. Одне слово, відшукаймо спільно кращі варіанти свого побуту — в межах можливого чи й поза ними. Переді мною — виставка карточок — я сам у кімнаті — разом із Вами. Мені спокійно і затишно: п’ю чай, зварив супу — їм другий день. Бо їдальня на ремонті, а буфет поки дорогий для мене. Купив джинси, пасок, маю дві сорочки цивільні й два теплі кожушки — кацавейки. Вбиратимусь перегодом — десь через місяць два. Напиши, як там Василь Овсієнко, як Василь Лісовий, яка адреса Стефи Шабатури і Володі Р.3 Ну і вже, люба. Чекаю на Твого листа. Цілую. Цьомаю Дмитрика. Найкращі зичення — на Твою господу, на Твою голівку, на Твоє личко, на Твоє серце — 8.3.77 р. Василь 1 “Це я, Господи“ — назва картини і книги Рокуелла Кента. 2 В.С. мав намір звернутися із заслання безпосередньо до деяких впливових людей, щоб привернути їхню увагу до становища політв’язнів. Від цього наміру довелося відмовитися, бо телефонний зв’язок з “материком“ був дуже утруднений. 3 Можливо, йдеться про Володимира Рокецького. 110. ДО БАТЬКІВ 8.03.1977 Дорогі мої! Нарешті добився до місця — лише 5 березня. Надокучила трохи їзда (і поїзд, і літак — від Хабаровська, до Магадана; а від Магадана до місця — 400 км автобусом), але вже все позаду. Буду шукати золото — почесна робота. Дали мені 50 карб. авансу одразу, кімнату в гуртожитку (тут ще двоє, крім мене). Сусіди по кімнаті — ітеерівці, молоді пристойні хлопці. Годуюся по-всякому — або буфет, або сам готую. Висилати мені не треба нічого, я тут матиму пристойну платню — і ще, може, допомагатиму Вам і Валі. Чуюся нічого. Клопочуся тим, що від Вас не маю вісток. До Вас писав дорогою, але не знаю, чи Ви дістали. Пишіть, як Ваше здоров’я, як живеться. Тут іще холодно —25-30, літо буде у травні. Довкола — сопки, тобто гори, а це селище — в западині наче, приховане од вітру. Мешканців небагато — тисяч 2-3. Харчі в магазинах є, але бракує овочів і зелені (консервоване є, звичайно — і соки, і джеми). Але м’ясо, масло, молоко — постійно. Якісь завалящі лимони — я не захотів і брати — так зле виглядають зовні. Але скоро літо — і буде багато ягід усіляких. Грибів тут теж є, кажуть, чимало. До Вас дуже далеко — 12 тис. км. Просто приїхати — не можна, потрібен дозвіл, бо тут закриті райони є, та й сам Магадан місто закрите. Ну, ось, переказав усі новини попередні. Тепер чекатиму вісток од Вас. Як там Тобі працюється, сестро? Як Тетянці вчиться? Грішний, я вже чую, що відвик від Дмитра. Переболіла душа за ним — і захотіла відпочити од журби. Дасть Біг — побачимося колись. Думаю, може, Валя підбере бажання приїхати сюди. Але — як уже схоче: силувати не буду та й ніяк. На цьому поки закінчуватиму. Зичу Вам здоров’я і щастя — Ваш Василь Адреса моя на селищі: вул. Центральна, 37, кімната 6, але краще пишіть до запитання. 111. ДО СИНА 10.03.1977 с.Матросова Дорогий синку! Недавно я писав до мами — попросив, аби вона вислала мені деякі книги. Хотів попередити, що пересилання сюди коштують дуже дорого, через це нехай довідається на пошті, чи дорого коштуватиме відправлення окремої книги — бо на книги і бандеролі (не авіапоштою), здається, існує поміркованіший ліміт. Коли ж ціна можлива, тоді, звичайно, треба вислати мені й орфографічний словник української мови. Оце коротко те, що я забув сказати — в листі до мами. Замовив телефонну розмову на 20 годин місцевого часу (Вашого це буде 12 годин). Якого дня дадуть — не знаю. Чи вийде розмова (тобто, чи дадуть і чи буде чути) — не знаю теж. Ще раз повторюю — слати мені не треба нічого: ні одягу, ні грошей. Я викручуюсь сам, а пересилання коштуватиме надто дорого (мама може запитати на пошті, коли не вірить). Пиши, як Твої справи. В мене, виявляється, тут буде відпустка майже на 2 місяці. Але це не скоро — через рік аж. Як Тобі вчиться? Що Тебе приваблює найбільше? Ти геть мене забув, сину, правда? Нічого, ще спам’ятаємося колись. Висилаю Тобі закладочку — для книжок — на жаль, нічого іншого поки не маю — для пам’яті, аби Ти мав од мене про згадку. Але згодом я щось вигадаю краще — це напевне. Вітай од мене дєдю, родину дяді Валентина і тьоті Шури. Як мама — задоволена Твоїм навчанням, Твоєю поведінкою? А дєдя — задоволений теж? Шануйся, голубе. Ти вже маєш сам розуміти, що і мамі, і татові твоєму не мед, тому і повинен зважати на це, аби не сприкрювати мами. Тисну руку Твою, синку. З найкращими вітаннями — Тато 112. ДО ДРУЖИНИ [Березень 1977] Це, Валю, Тобі — на те, щоб Ти хотіла приїхати до мене, щоб не турбувалася дрібницями, бо десь є я, хто чекає на Тебе вже п’ять (П’ять!) років. Бо Ти краща за цю Джоконду. Бо Ти — це Ти і Ти. О, як би я хотів Тебе посмикати за вушко — маленьке і зґрабне. Бувай, люба. Я скучив за Тобою. Ску-у-чив! 113. ДО ДРУЖИНИ [Березень 1977] Валю, мав листа од Надії Світличної, Юрка, три (Три, Валю!) од Рити, Михасі. До речі, коли до Магадану можна взяти авіаквиток без дозволу, тоді можна їхати й без виклику (бо Тенька — не закрита). Але Ти вже дивись сама — може, почекай, коли відбудуться всі ці процедури з викликом. Дякую за светра, за Рільке, за Гете! ВС А з фото, Валю, тяжко. Немає тут фотографа, хоч ти що! 114. ДО ДРУЖИНИ 31.03.1977 Вальочку! Яка Ти ледача — такий я старанний: пишу, бач, до Тебе чи не щодня. Отже, надішли на відділ кадрів рудника ім. Матросова особовий аркуш (анкета така є в відділах кадрів, коли беруть на роботу) — заповнивши його, і копію диплому — це про те, аби тут подивилися, що змогли б Тобі запропонувати з роботи — по приїзді. І — післати виклик. Так само подивись, чи є військовий квиток мій — тут питають, а я не знаю, де він — чи то в ГБ, чи дома в Тебе. Цілую — 30.3.77 р. Василь Це я заходив — питав, як бути, щоб післати виклик Тобі. Тоді мені запропонували оці всі анкети Твої, переанкети. Власне, прислати все це можеш мені, а я віднесу. Бувай Вибачай, що так пишу — дещо недбало: був уночі на роботі, а це проволоводився до другої дня — і ще не спав. Дістав сьогодні од Тебе светр (чудовий!), книги (прекрасні!). Юрко надіслав книжку, Рита — фотографії. Дякую. Учора мав листа од І.В.Корсунської, в листа було вкладено листа од Анни Галі Горбач. Але яка її адреса? До Віри Вовк я написав, до А.Г.Горбач ні, бо не знаю адреси. Сервус! Чекаю листа од Дмитра — і марне! Од Віри не знайшов — іншим разом! [Далі йде вірш: “Звелася длань господня…“] Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть — туга, наче слива, рудою налита. О ти — всепрощальна, о несамовита осмутою вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в останній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі — нам світ не належить (бовваном стоїть). Шалена, вогненна дорога — кипить — взялась кушпелою: обвітрені крони, що душу обрушать у вічні полони. І згадкою — вечора зламана віть. І сонце — при спаді — прощально кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності. Господи, дай мені жить! Удай, що обтято дорогу, що спить душа, розколошкана в смертнім оркані розбіглих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, і поле схололе встелило імлою. Роздалься, роздимся, розстанься з добою. Прислухайся, юнче: а всесвіт не спить? Усесвіт не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки — це, Господи, сяєво, це торжество — надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце не гасне, і грає пожежами тоскна сосна. Це довге кружляння — над світом і під високими хмарами, під багряними — з пожежами замірів. Господи, з ними вже не родичається стомлений рід людський, що принишк під торосами неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу доль і жереб. Поорана чорна дорога — кипить, нема ні знаку — од прадавнього шляху. Тож, серце, сподобся високого краху! Вільготно колишеться зламана віть. Тут, до цього вірша, додаю варіянти (музично компонована тема, а тому, як казав один пес, я тут дійсно не знаю, що таке логіка). Варіянти хай будуть, вірш хай існує в бур’янах варіянтів (нема змоги проглянути його в тиші: маю великий голод на тишу!). Гойдається вечора зламана віть, туга, наче слива, рудою налита о ця всепрощальна, ця несамовита, осмутами вмита тривка ненасить. (о ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита (як серце болить!) Гойдається вечора зламана віть — і синню тяжкою в останній пожежі ніяк ся не вбгає і прагне за межі погиб уселенських (як хочеться жить!) о дай мені жить! Гойдається вечора зламана віть і синню тяжкою в останній пожежі ніяк ся не вбгає, виходить за межі навального смерку (о дай мені жить!) Хай вірш так і проглядає з-поміж хащі варіянтів — хай. Може, я ще повернуся — щоб глянути — спокоєм — на все, а, може, доживу до самотності й тиші! [Далі йдуть вірші: “Алея довга і порожня…“, “Усевитончуваний зойк…“, “Відчув себе — й досить…“, “Боже, не літості — лютості…“, “Горобчик цвіркнув на бантині…“, “Збоку, о збоку — за серце лівіше…“, “Ще трохи краще край Господніх брам…“, “Яка нестерпна рідна чужина…“, “Украдене сонце зизить схарапудженим оком…“, “О не дивуй, о не дивуй мені…“, “Йди з-перед очей, відрадо…“, “Колючий посмерк повз, немов їжак…“, “Оце моє видіння — всіх ночей…“, “Ущухло серце джерела…“, “Нерозпізнанне місто дороге…“, “Стелили білі обруси…“, “Ти десь живеш на призабутім березі…“, “Сумні і сині, наче птиці…“, “І стіл, і череп, і свіча…“, “О власну стріти смерть…“, “Коли найперші сполохи світання…“, “Ти десь за білим забуттям…“, “Зачервоніє горобина…“, “І як ти озовешся з такої німоти…“, “Невже оце ти й є, бідо…“, “Верни до мене, пам’яте моя…“, “Нарешті! — прощальна пора настигає…“, “Коли б, коли б ви мали, голуби…“, “О краю мій, коли тобі проститься…“, “Прийшло — по зустрічі прощання…“, “Не зближуйся. На відстані — спинись…“, “Зими убогий маскарад…“, “Ці виски, ці скрики…“, “Недовідомі закипають грози…“, “Мов ящірка, що між пісків сліпучих…“, “Дерева — в маячні…“] Поки буде. Перегодом — подам нову чергу. 115. ДО ДРУЖИНИ 15.04.1977 с.Матросова Дорога Вальочку, нарешті — дочекався Твого листа (і другого від Дмитрика). Дуже дякую, люба. Коли б Ти знала, як я чекаю вісточки від Тебе, Ти б писала трохи частіше і відкритіше. Хотів би знати, чи Ти одержала мого листа — з пропозицією надіслати на відділ кадрів копію диплому і особовий аркуш по обліку кадрів (це на те, аби Тебе трудовлаштувати — при приїзді, коли Ти відважишся бути зі мною тут два роки). Твої плани, Валю, то — плани Твої. Я цілком покладуся на те, як Ти вирішиш за краще для себе (тобто, і для всіх нас): чи приїхати сюди на два роки, чи — лише у відпустку (краще б — з-на пару місяців, аби я хоч надивився на Тебе!). Отож, дивись. Напиши, чи дістав Дмитро листа від мене (була там вишивана закладочка для книжок). Твого листа я мав третього (три — всього). Тобі написав 5 чи 6 (збився з ліку!). Твої я одержав дві бандеролі — і з сухими супами і аскорбінку і мед з маслом. Дякую. Невже я не писав? Книжки вже одержав, переадресувань преси ще не маю, але, певне, скоро буде. Щодо пальто: йде літо, я купив собі нейлонову куртку — 35 карб. дав, мені стане її до осени. А на зиму я куплю собі кожушок (шубу!). Пальто — не присилай поки. Буде потреба — тоді напишу (до речі, те пальто, в якому я був у КГБ в 72 році?). Напиши, які це мозаїки Ти одержала з Мордовії і який словник? Я щось не доберу. Добре подивись мої пакунки з Мордовії — книжкові. Особливо ті, де вирізки з журналів. Ті статті, де стоять спереду хрестики олівцем — найцікавіші. Прочитай сама — негайно, аби не було пізно. А ні — то дай прочитати Надійці, Яремовій мамі. Власне, там уважно треба переглянути все, я їх недарма збирав, вирізав і пересилав, маючи коло них багато роботи. Ти ж дістала два пакунки? Напиши все, як я питаю, — так і відповідай — на кожне моє питання. Я знайшов кімнатку — не знаю, скільки платитиму, але це буде мені краще за гуртожиток: зовсім окрема — десь на 8-9 м2, два вікна, там буду мати тишу і писатиму вірші. Коли дістанеш цього листа — дай телеграму, що дістала. Сьогодні одержав бандероль від Михасі — дуже дякую! І листа від Михасі. І два листи від пані Анни Галі Горбач, і два вітання з США — великодні. Пані Анна Галя переслала свій переклад (німецькою мовою) мого вірша “Місячне сяйво ллє сиву куделю мрій“. Дивно читати іномовний варіянт душі своєї, де — як зірка у криниці — Ти світишся (“мій білий метелик, що спить на сумнім столі“). Я вже відписав — і пані Галі, і до пані Віри написав — відповіди од Віри ще не маю. Хоч і не знаю, чи дістане вона вість од мене. Валю, я цілком щиро й чесно кажу, що тут є всі продукти: сухе молоко, сухі вершки. Чудове молоко нам дають перед зміною. Але молоко мені не йде — від нього нудить. Прекрасно йде мені сир, але його рідко бачу. Згодом робитиму собі сам — прекрасний сир тут. Мій демпінг-синдром боронить мені солодке, масне і молочне. Добре йдуть овочі і рослинне все. Тому беру вінегрет, сирову капусту, соки (не консервовані). Не треба слати ні шипшини, ні смородини. [Середини листа бракує.] ...Олегові, що, може, хай тим не клопочеться. Хіба, може, привезеш сюди сама — хочу з приставкою мати! Риті — подякуй: за розмову, за листи, за фото. Дякую й Луїзі — за листа. Але з відповіддю зберуся перегодом трохи — хай поки вибачають! Від Михасі мав дуже добрі вітаміни — дякую! Моїм демпінг-синдромом надто не клопочись. Роботою моєю — так само: помалу втягуюся. Здається, Валю, відповів на всі Твої запитання. Чи не так? Цілую Тебе, люба моя, в Твоєму райському садочку — де все скоро зацвіте, заквітує. Щасти Тобі. Уклін Льолі з родиною, Михасі, Риті, Бадзям. Надішли адресу Віри Лісової (уклін їй!), вітання Олегові (відписав йому). Цілую. Вітай Шуру з родиною, дєдю. Василь 116. ДО ДРУЖИНИ [Квітень 1977] Валю! Сюди, в аеропорт Магадану, здається, дозволу не треба (ще довідаюся), бо, не заїздивши до режимного міста, Ти сідаєш на автобус — і їдеш до Матросова чи до Усть-Омчуга (від Усть-Омчуга до Матросова 130 км., а від Магадана їхати цілий день — з ранку до вечора). Ще поки не перейшов у кімнатку, але збираюся скоро. Надсилаю Тобі фото — я біля комбінату, на фоні захаращеного двору рудні (якась майстерня, коробки, а далі — всніжені сопки). Светр на мені — з Донецька (червоний — і светр, і куртка, сині джинси). На червоній куртці — зелені смужки — по плечах і кишенях. А голова трохи сива — і смішно через те (див. фото). Годинник — Poljot — уже ставав, адже made in USSR. А хоч — я стану патлатий, як молодь теперішня? Дякую за телеграму. Отож, виконай прохання з того листа. Коли ж Тебе чекати, люба? Цілую. Уклін Дмитрові, Василю Карповичу, Шурі з родиною. Василь 117. ДО СИНА [Травень 1977] Дмитрику! Поки цей лист дійде до Тебе — Ти вже за лотерею виграєш машину — і возитимеш усю шмаркату компанію із дворища. Але далі воріт — не їдь: там траса — і машині можуть розтовкти носа. Домовились? То як Ти закінчуєш школу? Хочеш, аби й я був схожий на Швейка, так? Рости вже сам — Швейком, а я — швайкою краще буду. Чекаю на Твого листа. В неділю-суботу уявляю, як Ти в садочку допомагаєш дєді (а уявляти маю в 10 год. вечора — коли у Вас там 2 дня). У нас паде сніг — чи не щодня. Отож, тут зима не хоче йти геть, а дід Мороз не хоче нести новорічних подарунків у травні. Ледачий колимський дід Мороз! Бувай, школярику мій! Чекаю — на Твої прохання. Машину я Тобі вже вислав у листі. Коли лотерейний квиток не “виграє“ — то це вже Ти винен, а не я. Бо я слав його, як машину для Тебе — аби возив усю шмаркату компанію. Пиши, сину. Переповідай, старий, як живеш — хто програв, хто виграв. Але чи в Києві тільки те й роблять, що грають, га? Зичу найкращого — Твій тато 118. ДО ДРУЖИНИ 18-22.05.1977 Вальочку! Дістав сьогодні Твого листа, якого довго чекав (лист від 12.05). Здивований, що Ти так рідко одержуєш мої листи: 30 квітня переслав Тобі листа, де було 4 фотографії, 5 травня післав цінного листа, оскільки вірші переписав, а листи нещадно крадуть. Шкода, що так зле вийшло з поїздкою на село — у Дмитра і дєді. Пиши, як вони чуються. Коли одержиш такі згадані мої листи — дай знати. Так само: чи одержала Михася мого листа з листами Віри Вовк?1 На жаль, я слав рекомендованим, а не цінним, то, певне, вкрали теж (од Михасі нічого не маю), взагалі одержую дуже мало листів — крадуть листування — і мої і до мене конверти збираються десь у сейфі. Я вже писав, що знімати кімнату мені заборонили. Отже, живу в гуртожитку. Коли б Ти приїхала, то тут, певне, й перебудемо (дирекція обіцяла куток, але де — не знаю: може, обладнають іншу яку?). Вчора, 19.V., їздив в Усть-Омчуг — взяти дозвіл на Твій приїзд. Мав багато клопоту: викликав начальник міліції полковник Переверзєв і почав сварити брутально, що я порушую всі правила. Мав на увазі, що я з однієї кімнати перейшов до іншої жити, що став працювати на легшій роботі — так само в шахті, але на скрепері. Наказу ще нема, хоч я вже 8 днів на новому місці. Може, завернуть назад, може, ще що. Полковник був дуже брутальний. Я протестував проти його хамства, але він вів далі — так само. Потім мене посадили на воронок і повезли в КГБ, де два працівники вели зі мною лицемірну бесіду. Я їм сказав, що хамства — не дозволяю, що тут мені гірше, ніж у Мордовії було, що обирати роботу і житло я можу сам (за положенням), а мені боронять. Чому? Чому крадуть листи? Чому полковник кричить, що моя жінка не приїде, бо я зле поводжусь? Хіба моя жінка — то теж стаття “поощренія“ в системі кагебістського виховання? Вони вели лицемірну мову, але я твердо заявив: знаю, що ви за люди і на що ви здатні. Отож, не треба лукавити і красти, як злодюжкам, мої листи. У відповідь на мою телеграму до Андропова — про загрозливий стан здоров’я В’ячеслава Чорновола і за свої вірші, забрані в Мордовії, сказали: стан Славка — задовільний, а вірші переслали з Києва на Потьму, звідки мені й перешлють. Видно, ця телеграма (я післав і до Сахарова — з проханням допомогти Славкові), певне, й викликала лють полковника. Що там у Михасі? Може, знову її, бідну, трясли? Так я зрозумів із листа Світлани Кириченко. Я слав фото і до Михасі — але теж не знаю, чи дістала. Одержав словники від Олега — дякую. Але він пише про дві свої збірки, а я одержав тільки одну — що то означає? То повернути цю, яку маю? Не знаю, як буде з нашою зустріччю в цьому році. Десь найближчими днями знову поїду до Усть-Омчуга, бо треба стати на військовий облік. Зайду вдруге до райвиконкому, де обіцяли переслати перепустку на Твою адресу: довідаюся, чи відіслали, чи затримали. Там сфотографувався — замовив 12 фото — аби стало для друзів. Валю, я досі не знаю, коли Ти орієнтовно ідеш у відпустку. Будь ласка, напиши. Коли б їхала сюди, то, може, візьми з місяць за свій рахунок — аби побути хоч трохи довше разом. Коли ж стануть до зустрічі великі завади, тоді перешліть мені транзистора, а до осени я розрахуюся з людьми, що його придбали. Шліть мені тепер тільки цінні листи, бо інші не доходять. Я робитиму так само. Попроси людей довідатися адресу мами Зоряна Попадюка зі Львова. Вона зветься Любою. Пальто в мене є — легке, таке, як у Києві чорне (таки згадав!). Є і костюм — допомогли добрі люди. І те, і друге — трохи закоротке, але цілком можна носити. Напиши, чи дістала Ти од Михасі вірші чи вони пропали, тобто, забрані при трусові. Чи дістала Ти мого першого травневого цінного листа? У нас уже тепло — кілька днів сонячна погода — ходять у сорочках. А на північних схилах сопок — ще сніг. Скоро зацвітуть сопки — і стане легше на душі. Ось і вже, люба моя. Вітання родичам, друзям. Пиши, як ся мають Дмитро з дєдею. І коли Тебе чекати. І — чи чекати. Цілую — Василь Коли б їхала — візьми маленькі будики, бо тут нема. 22 травня 77 р. Надішли мій профспілковий квиток, а як нема — попроси Риту забрати з роботи його. Або ж адресу точну установи — я зроблю звідси запит: так краще. 1 Такого листа М.Коцюбинська не одержувала. 119. ДО БАТЬКІВ 23.05.1977 Дорогі мої, любі! Дістав листа — од тата і од мами. Добре, що Ви дістали моє фото, бо Валя, здається, ще не дістала, хоч я слав уводнодень. Сфотографувався в районі, Усть-Омчузі (це 130 км. від селища) — туди їздив за дозволом на приїзд Валі. Коли зроблять — пришлю. І не такий, мамо, я старий і замучений, як Тобі видалось. Якась дівчина у фотоательє спитала, скільки мені років. Коли я сказав, вона здивовано відповіла: а я думала, вам і 30 немає. От бачиш! Не журіться, прошу: в мене якось ніби сяко-тако. Працюю на скрепері — тисну на важелі — а ківш сам тяжко працює. Отож, мамо, і цим не суши свою золоту голівоньку. І не вважай, що я бідний та нещасний. Ні, я видаюся комусь незламним, бо терпцю в мене більше, ніж вони сподівалися. А пишу вірші, які читатимуть люди колись, проклинаючи тих, хто з мене збиткувався. Такщо дарма бідкатися за мною. А як буде воля Божа — то ще побачимося колись, хоч я не певен що мене пустять звідси у відпустку. Тоді через два з гаком роки. Ось уже третій місяць працюю, а все ще учень. Бо два місяці майже був на іншій роботі — не склавши іспиту, покинув її. Тепер — тут. Зовсім недавно — днів 10, як став на скрепері. Через тиждень-два складу іспит — і буду заробляти більше. Власне, з мене вистачає і учнівських: десь 160-180 карб. маю. Вже обкидався, як Ти, мамо, кажеш: маю одягу трохи: костюм, пальто легке, куртку нейлонову (в якій сфотографувався), сорочки, взуття, білизну. А згодом матиму зайві гроші — і для Валі, і для Вас. Писатиму я Вам два листи на місяць, гаразд? Частіше — просто ні про що. А Ви знайте, що в мене такий термін — на листи. Бувайте здорові, любі мої. Як там ведеться Тетянці, як Маруся? Написав Гнат — поздоровлення. Чи дістав Дмитро мої листи? Зараз мало пишу, бо мої листи зникають — крадуть їх по дорозі. Тому пишу обмаль. Щасти Вам! Ваш Василь 23.V.77 р. 120. ДО ДРУЖИНИ 1.06.1977 Дорога Вальочку! Листа Твого від 23.V. дістав 30.V., але з ушкодженою сургучною печаткою. Отже, коло Твого листа стараються: все шукають бісові діти фронди чи якоїсь холери. Добре, що Ти таки дістала мої фотографії (а я думав, що не матимеш). Всі ви, кияни, якісь застрашені. Коли я про що довідуюся, то з листів некиян. Скажімо, запитую вже сто разів, чи дістала Михася мої листи (особливо — з листами Віри Вовк до мене) — а ви мовчите. Хоч мені то дуже важливо. Про О.Я.Мешко Ти пишеш гіпотетично, а можна й комусь і спитати в О.Я. — чи мала од мене листа. Од Михасі я не маю листів уже більше місяця і не знаю, що з нею. Так само не знаю, чи мав мого листа Юрко Бадзьо (я писав про М.Плахотнюка в ньому і перейшов на трохи дорікальний тон). Чи дістала листа Надійка? А Ляля Сверстюк? А коли я матиму адреси Галі Пронюкової і Віри Лісової? Хочу й мати адресу Любомири Попадюк — зі Львова. Мої листи не доходять до в’язнів. Уже післав цінного листа — до Євгена Сверстюка, але на повідомленні про вручення стоїть підпис цензора, як і на повідомленні з листа до Івана Світличного. Отже, я пишу цензорам! Добра втіха! Навіть од Рити не маю листів — найстараннішої кореспондентки. І чого Ви там боїтеся так? Все одно ж далі Мордовії не вивезуть. А там не так страшно, як здається. Сьогодні, 31.V., їздив до Усть-Омчуга — став на військовий облік. Довідався, що дозвіл на Твій приїзд відправлено Тобі ще 23.V. Коли дістала — дай знати. Може, навіть телеграфічно. Коли б їхала сюди, то орієнтовно повідом — коли зустрічати. Повідом заздалегідь, аби я вибивав кімнату — для нас, аби зустрів. Май теплий одяг — светр чи куртку, бо зараз за вікном сніг, а температура — 2-3 тепла. Не знаю, чи зміниться погода до Твого приїзду. Коли прилетиш до Магадана, на 56 км. (до міста Тебе не пустять), то спробуй долетіти вертольотом до Усть-Омчуга, аби не мучитися в автобусі — ці 400 км. (це з ранку до вечора, автобус Магадан — Матросова приходить сюди о 20 год. вечора). Розкладу вертольотів, звичайно, не знаю. Коли б їхала, то нічого з собою не бери — з продуктів, аби легше було на руки. Тут є продукти, крім овочів. А овочів — не навезешся. Не дуже дбай і за речі — досить радіо, будиків. Коли не тяжко, візьми жилки рибальської 0,8-0,6 (по два мотки) — краще німецьку, але не обов’язково. Візьми гачків рибальських — для вудочки, бо тут нема. Може, сходимо вдвох — порибалимо. Це все було в мене — в снастях. А ні — то купиш: невеликі гроші. Візьми зо 2-3 мої краватки — кращі. З одягу для мене нічого не бери. Візьми томик Пастернака. І — Антонича. І томик Рільке з прозою (це другий том). А ні — то перешли ці книги поштою. Шевченківський словник я вже маю — отже, хай лежить у Києві. Дорогу зворотню я Тобі оплачу — такщо не мучся позичками. Про всяк випадок: їхати автобусом до середнього селища Матросова, а від зупинки — 100-150 м гуртожиток (вул. Центральна, 37, кімната 33). Хоч я гадаю — Ти зробиш так, щоб я міг Тебе зустріти (хай і день і два — буду зустрічати). Я працюватиму так: з 6 до 12.VI. — з 6 вечора, з 13 до 19 — з 8 ранку, з 19 по 26 — вночі, а з 27 по 3.7. — з 6 вечора. Але при Твоїй телеграмі я розіб’юся, аби зустріти. Розіб’юся, аби побачити. От лише — чи вдасться. Тобто, чи приїдеш? Коли з Києва є літак до Хабаровська — то лети ним, а в Хабаровську є щодня рейс на Магадан. Просив би, аби Ти бодай була в курсі справи, як там мої друзі по пустинях чуються. Зі всякими можливими візитерами будь обачна, хоч Ти знаєш і сама. Чи не могла б Ти з-на місяць узяти відпустку за свій рахунок — аби побути зі мною довше? Нових фотографій не маю — тому не пересилаю. Будуть — одразу пішлю. Ще питання: чи дістала мого другого листа Валя Чорновіл? Яка адреса Василя Лісового? Про неї я вже питаю кілька разів? Чи Славко Човновіл — на ПКТ? Яка його адреса? Від Олега дістав словники, збірки — дві його і чортовиння Б.Нечерди. Не знаю, що цей незлецький колись поет писав упродовж 1972-7 р., але коли таке, як ця збірка, то я йому не заздрю. Їй-богу, українська поезія стала будинком розпусти — фе! Чув недавно по радіо — літстудійців із Літінституту Москви. Серед інших — і чи не найкраще — прозвучала Ілліна (якраз і читала перекотигоре-перекотибіль). Дістав повідомлення про вручення — од Лілі Сверстюкової і Василя Захарченка — підкреслено лично, а чиє то лично — швидше за все безликих дозирячих. Цієї суботи, 28.V., увечері пішли через сопку до річки Ітрикан (потічок студений). Бачив маленького харіуса, але не впіймали нічого. Зате було вогнище — при воді — і біла ніч — вечір не минає до ранку. А потім — сон, і на обличчя падав лапатий сніг. Мені то було вперше — такі виходи на природу. Були й інші враження, про які поки не обмовлюсь, моторошні враження по слідах моїх попередників тутешніх — мучнів-земляків. Це був зеківський цвинтар — зовсім близько від селища, в розпадку. Розграбана могила, де розсипані кісточки білі, а на двох-трьох хрестах — ініціали і дата життя: 1922 р. — 1955 р. І стоїть це “р“ — свідчити, що й тут українці домінували. Звичайно, думаю, що до 1955 р. (може, 1953) не було й цього: ні трун, ні хрестів, ні дат. Хто побивався за цими ініціалами? Валю, невже я написав, що досі не маю преси? Ні. Пресу я маю — обидві літ. повії1 і Всесвіт. Досі ще учень. Спробую скласти іспити фахові на розряд десь 9 червня. Тоді, може, трохи більше платитимуть, бо поки — 170-180 карб. — моя постійна стеля. А як на цю роботу і ці місця — то просто ганьба. Мав листа од Дмитрика. Закінчуватиму на цьому — Цілую, вітаю, чекаю — Василь 1.VI.77 року 1 Мова про “Литературную газету“ і “Літературну Україну“. 121. ДО СИНА 1.06.1977 Дорогий сину! Дістав Твого листа — дякую. Все Ти жартуєш, хлопчику, в своїх листах у шортах (натягну і я шорти на свого листа до Тебе). Чекаю, коли напишеш, як закінчив школу — чи не залишили Тебе на другий рік? Як здоров’я Твоє, золотиночко? Оце пишу — а за вікном сніг паде. Біла сопка в снігу. І нема пса, щоб гавкнув з досади. Все добре, але немає пса. Нікому гавкати. Оце й прикро. Коли виграєш машину, то за ворота не виїзди. Книги Ти читаєш бозна-які. І де Ти тільки знаходиш такі книги? Шкода, що мене коло Тебе нема. Бувай. Цілуй дєдю і маму — твій тато. 122. ДО ДРУЖИНИ 5.06.1977 с.Матросова Вальочку, дістав Твою телеграму. Гадаю, що Ти повідомиш, коли Тебе зустрічати (розумію, що день-два-три може бути невраховане). Надсилаю Тобі страхове свідоцтво, хоч і не знаю, навіщо воно Тобі чи мені. Просив Тебе за профспілковий квиток, але відповіді не маю. Коли вдома не знайдеш — попроси Риту — хай візьме в того чорта кульгавого, що колись писав на мене підлу характеристику (а ні — то просто адресу службову, я заправлю звідси). До книжок прошу Кобзар Шевченка (є малий удома, зручний і повний за змістом), Українські народні пісні — багато ілюстровані (передмова, здається, Стельмаха). Це все можна бандероллю переслати. Візьми гачків для рибальства (двійники і трійники — середніх розмірів і найменших, а ні — то які є). Автобусом їдуть із Магадана всі. Мабуть, це найкращий транспорт. Ходить він щодня, вирушає десь уранці і приходить о 8 вечора. Я працюю так: з 12 по 19 — з 8 ранку, з 19 по 26.VI. — з 24.00, з 26 до 3.VII. — з 7 вечора. Отже, з 26 до 3.7. зустріти Тебе буде тяжче (хіба Ти даси точну дату — з Хабаровська чи Магадана (якщо доведеться ночувати). Сісти в автобус Магадан — Матросова — не тяжко. Листів не маю зовсім: геть загородили греблю. Починаю скарги й позивання. Можеш зібрати дані — хто з киян писав мені у травні й пізніше — аби я включив і їхні листи до свого списку. Прошу привезти фотографії Твої й Дмитрові — теперішні. Зичу здоров’я і доброї дороги, на якій Ти будь готова до всяких сюрпризів (тут Колима, тут влада і не-влада чинять, що хочуть). Привіти рідним, друзям. Нічого з одягу для мене не вези, з продуктів — так само: не обтяжуй себе. Краще задзвони в “Радянський письменник“ директору Стасеві — я післав листа, аби вернули рукопис віршів. Але він набрав у рот води — мовчить. Нагадай про мого листа до видавництва і заправ збірку, як моя дружина. Бувай Василь 5.VI.77 р. Ще раз: автобусом їхати до середнього селища (так зветься зупинка). Від неї до гуртожитка — 150 м. Адреса: Центральна, 37, к.33. 123. ДО СИНА 6.06.1977 Дорогий сину, ось уже й гулі почалися в Тебе — закінчив школу. Вітаю. Прошу Тебе нагадати мамі, аби не забула — щоб доставила мені двійники й трійники — гачки до рибальства, на харіуса (коли не бачив харіуса — подивися в книзі Сабанєєва, яка є на полиці). А що Тобі дістати? Що б Ти хотів мати? Тато хоче щось купити для Тебе, але не знає, що Ти потребуєш. Напиши. Одужуй, золота моя грудочко. І не слабуй. Цілуй маму і дєдю — твій тато Додаю 4 марки. 124. ДО СИНА 11.07.1977 Синку, любий! Дістав Твого листа. Оцінки в Тебе не найкращі, але я мовчу. Шкода, що Ти слабуєш сам і дозволяєш слабувати мамі. Не дозволяй — ні мамі, ні собі. Коли побачимо добрий портфель до школи чи рукавички спортивні — купимо. А ні — то що іншого. Ми з мамою, може, купимо Вам усім подарунки — і вишлемо (дідусеві, бабусі, Тані, тьоті Марусі, Тобі). Тут є футбольний майданчик, а взимі тут — хокей. А ми з мамою — ходимо на сопки, рвемо квіти, шукаємо гриби. Може, згодом підемо ловити рибу. Мамі стало краще зі здоров’ям. Пиши, дядьку. Цілуємо Тебе — твої тато і мама 11.7.77 р. 125. ДО ДРУЖИНИ 13.08.1977 Дорога Вальочку! Зле без Тебе — відвик я од їдальні, не ходжу. Роблю сир, купую дієтичну ковбасу, п’ю чай. По гриби, ягоди не йду — ні з ким. Чекаю на Твого листа — подробиці — телеграмою. Яків дістав кімнату — вибереться, як буде дружина. Приїхав третій — спокійний хлопець, не бич. Ідуть неспокійні сновидіння. Снилась Ти — і Дмитро і Рита. Подяка Луїзі — за книгу Толочка. Велика подяка Риті. Мав листа од Валі Чорновіл, два пакунки зі Львова — од брата Оленки Славкової. Листів нема. Саша Болонкін б’є телеграми: віддайте Василеві три мої листи. Погода зіпсувалася — похмуро. Але тепло. Ось і вже. Скажи Риті й Михасі, що їхніх книжок не дістав — хай вимагають по квитанціях (я тут написав нову скаргу — про листи втрачені, згадав і книги — але описово, бо не знаю ж, коли саме їх було вислано). Мав листа од Люби Попадюк, од Володі Міщенка, од Василя Овсієнка. Ось і вже. Цілую, Валю. Уклін дєді, Шурі з родиною, дружинам моїх побратимів. Уклін Риті (напишу їй згодом, бо ці злодії відбивають бажання писати листи до їхніх сейфів). Михасі писатиму через Тебе. Може, й Риті так само. Додаю для Дмитра. Василь 126. ДО БАТЬКА [Серпень 1977] Дорогий тату! Вітаю Тебе з Днем народження. Зичу здоров’я, щастя. Тримайся, мій старий козаче. Шлю Тобі віршу — про згадку: Неначе стріли, випущені в безліт, згубилися між обидвох країв, проваджені не силою тятив, а спогадом про образи почезлі, так душі наші: о порі вагань, під щемний спів земного притягання спішать у тишу, в безвість, у смеркання, де Бог приймає всепрощенну длань. Так прозначились криволети птиць, що, знявшись д’горі, засягають паді, де зірка задивляється в свічаддя своїх озер, колодязів, криниць. Цілую! 127. ДО СИНА 19.08.1977 Синку, знову до школи? Напиши, як Ти перебув літо, як доїхав. Зичу Тобі здоров’я. Додаю кілька марок — їх вирізала мама, але забула. Цілую Тебе. Фото Твоє у мене на стелажі — подивляю на нього. Твій тато 19.8.77 р. 128. ДО ДРУЖИНИ 7.09.1977 Вальочку! Отже, я в лікарні. Про це повідомляв Тебе телеграмою, але не знаю, чи Ти її дістала. За побачення з Тобою — розплата. Шкода, що за звичайну радість — бачити дорогі обличчя рідних — життя стало правити ціну. Знаєш, розслаблюєшся на цих побаченнях — і тяжко по них чутися. А це читав сантиментальний роман Достоєвського “Принижені й ображені“ — по довгій перерві. Нудно читати цього психа, геть слабенький твір — насьогодні то геть зле. Ніяких м’язів, самі драглі. І під настрій читаного — приснився Дмитрик. Чорнявий, з чорними очима глибокими — я перемучився душею, відчувши, щ він для мене. Отож, Валю, пакунків більше не висилай до мене. Яблука тут є, а Твої надійшли геть зогнилі — наполовину майже. Шкода труду Твого — марного. Отож, будь ласка, не роби жодних висилань. Листів по-старому не маю. Але тепер, поки перебуду цю лікарню, ніяк дошукуватися, де вони зникають. Власне, вже подав би до суду, а так треба чекати, коли вийду. Я Тобі казав, що з початком вересня ляжу на обстеження. Хочу, щоб поставили мене на облік, і таким чином я міг би розраховувати на якусь дієту. Скільки тут пробуду — не знаю. Чи платитимуть за лежання — не знаю так само. Але це пусте все. Головне — час іде і вже лишилося 25 місяців. Надіслав пакунок — до батьків. Так, аби тато дістав до дня народження. Уклін друзям. Я не писатиму до них поки, бо прості листи пропадуть, а рекомендованих і цінних поки не можу слати (треба когось просити і т. ін.). Цілуй Дмитрика. Вітай рідних і моїх друзів-подруг. Хай Тобі здоровиться. Цілую Тебе, славна моя. 7.9.77 рокуВасиль 129. ДО СИНА 7.09.1977 Дорогий сину, скучив дуже за Твоїми листами, Твоїми новинами. Чекаю на вісточку від Тебе. Ти мені недавно снився, але не такий, як насправді Ти є, а інший. Душа мені заболіла од того сну. Пиши, які маєш потреби. Чим зможу — допоможу, от тільки вийду з лікарні. Зичу Тобі здоров’я. Хай легко Тобі дається навчання, хай Тобі весело живеться — в Твої зелені літа. Стискаю Твою руку — 7. IХ.77 р.Тато 130. ДО ДРУЖИНИ 3.10.1977 Валю, Дістав копію метрики од Тебе, одного листа, два пакунки (третього, з картоплею, ще не маю). І що Ти собі думаєш? Присилай уже і капусту — головками і крупу. Навіщо Ти шлеш — я не збагну. Адже ж прошу Тебе — нічого не шли! Листів не маю. До Тебе післав десь 2.9. телеграму, а 7-9.9. — листа. Не знаю, чи мала. Поки до Тебе дійде цей лист — я, певне, покину цю лікарню. Обридло трохи. Не хвилюйся. Зі мною все гаразд — на рівні нашого побачення. Не гірше. Батьки мої дуже нарікають на Дмитра — за непослух. Нехай вибачиться перед ними. Я сердитий на нього — за такі штуки. А тато ще проболів коло місяця — порушив ногу. Нехай вибачиться. Обов’язково. У нас уже сніг і мороз. Василь Овсієнко прислав пакунок — дякую. Листів по-старому не маю. Поки я тут, у гуртожитку обшукують мої речі. Мав листа од Рити — дякую. Щасти Вам — Василь P.S. Листи крадуть геть майже всі (пускають переважно тільки Твої та ще від батьків, бо вони порожні). Із Москви хтось (певне, КГБ) надіслав копію листа із Сосновки — про тамтешні чвари1. Я вже писав, що всю вину складаю на КГБ і ті нестерпні умови, в яких тримають людей, доводячи їх до крайнього стану. Тому не можу нікого із друзів-мучнів судити. Дав телеграму (і листа післав) до Андропова. Телеграма такого змісту: “Ваша служба ворует всю мою корреспонденцию. Издевается, превышая власть. Обеспечьте законность. Подробности письмом“. А в листі назвав усі збиткування — і на зоні, і тут. Якщо не буде наслідків, доведеться розпочати голодівку протесту. Дав телеграму Іванові Світличному — до дня народження. Не знаю, чи дістав. Часто сниться Євген Сверстюк — їм тяжко нині, от і сняться — дуже веселі. Привіт друзям — Михасі, Льолі, Надійці, Бадзям. Знаю деякі сумні факти — і з Москви, і з Києва. Привіт Риті, Борисові. Не хвилюйся, Валю. Цілую. Василь 1 У Соснівці (Мордовія) було розташовано табір особливого режиму ЖХ 385/17, де відбували покарання В.Мороз, Д.Шумук, В.Романюк, М.Осадчий, Св.Караванський та інші укр. політв’язні. Між ними існували незгоди, виникали гострі конфлікти, що й намагалися використати репресивні органи для дискредитації правозахисного руху. З цією метою у пресі публікували справжні й сфальсифіковані листи із зони, надсилали їх поштою на відповідні адреси у Львові, Києві (зокрема Л.Світличній, М.Коцюбинській та ін.). Щось подібне було надіслано і В.С. 131. ДО ДРУЖИНИ 16.10.1977 Валю, Твого листа дістав, як і пакунок, хоч ним я не скористався (його привезли на лікарню, а тут картоплі не звариш). Отже, і ця Твоя поштова передача була зайва. Заради Бога — нічого не висилай. А вже як не слухаєш — то шли й капусту й сиру воду. Сподіваюся скоро повернутися в гуртожиток. Листів по-старому не маю. Дав телеграму Андропову, де писав, що його служба краде мої листи. З’явився перегодом його службіст із району і сказав, що це наклеп, що я вже політичний труп, бо всі мої товариші повідмовлялися, що наглядає за мною не КГБ, а МВД, до них і всі претензії. Я відповів йому, що доведеться вдатися до більш енергійних форм протесту, якщо справа з листами не поліпшиться. Валю, після серпня я ще не діставав платні. Коли що одержу — надішлю Тобі: адже осінь, і в Тебе, мабуть, чимало витрат. Будь ласка, не хвилюйся: коло мене все гаразд. На Дмитра я сердитий. Батьки скривджені ним, бо дуже неслухняно вів себе в Донецьку: така, бач, цяця, що моя стара мати мала за ним кошелі носити. Дуже мені неприємно за все це. Хай перепросить батьків, коли має совість. Писати до нього я не буду — поки він не напише, за що кривдив діда Семена і бабусю Їлину. Післав був телеграму до Івана Світличного, не знаю, чи дістав він (адже в нього гаряча пора). Кожен день думаю — як там вони, мої товариші, в своїх чергових випробуваннях. Від Михасі не маю нічого. Шкода, коли Рита й Михася не піднімуть справи про загублені на пошті книги (Рільке й Moskovia). Мав листа од Стефи Шабатури і Левка Лук’яненка — дуже сумні вісті. Але що може бути веселого — в ситуації, яку точно розрахувало тупе насильство: застрахати, нейтралізувати, усамітнити й відгородити окремих зухвальців? Валю, фільму японського, що про нього Ти пишеш, звичайно, не бачив. Читаю Пруста, Фолкнера, Українські повісті Гоголя. Од цього Гоголя я зовсім не в захваті, зате яка прекрасна “Шинель“! Студіюю English. Думаю, що в гуртожитку десь усе перевертають — без мене. А що вдієш, коли я тут сам-один, як палець. Післав телеграми до Саші Болонкіна, Стефи Шабатури, Люди Грюнберг (дружини П’єра). Не знаю, чи дістали. Але вже маю фото Стефи. А як там Ніна Строката? Чи виїздить, чи не дають дозволу на те? Звичайно — в разі дозволу — то був би цікавий прецедент. Уклін родині Світличних, родинам усіх товаришів по лихій годині, Бадзям, Олегові. Хочу, Валю, подати в суд на видавництво “Радянський письменник“, яке не повертає рукопису. Тоді дам Тобі знати — аби захищала мої інтереси — на процесі. Ось поки все, Вальочку. Уклін родині, Риті з усією сімейкою (дякую їй за листа). Щасти Тобі, голубко. Цілую. Зичу здоров’я — всім попелюхам , всім друзям. І не треба надто страшитися. Адже час нині — унікальний. Сервус! З привітомВасиль Валю, бережи себе. Ти якась геть хворенька була. Видужуй і пильнуй себе! 132. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 24.10.1977 Матросова Вітаю, ледача до писання моя дружино! Повідомляю, що 18 жовтня повернувся з лікарні, де пробув без малого 2 місяці. Ще буду не працювати десь коло 2 місяців. Ти не хвилюйся. Нічого особливого нема. Ти ж знаєш — я Тобі казав. Головне — хай про це не знають батьки. Надсилаю Тобі 100 карб. Вибачай, що мало (ще не одержав за лікарняне, одержу — то перешлю). Може, щось придбаєш Дмитрові — од себе й дєді, бо перепрошення за батьків я од нього не дочекався поки (втім, купиш і од мене). Листи не доходять по-старому. Виявляється, пані Галя Горбач із ФРН слала мені книги, листи, але нічого я не дістав. Оце в листі — на лікарню — вона питає, чи можна що висилати для мене на Твою адресу. Я думаю, що тільки листи та книги, аби гебісти не чинили атак на Тебе — за пакунки інші. Напиши, як Тобі здається самій. Бо я не хотів би Тобі завдавати клопоту. Правда, тутешній гебіст назвав Тебе “порядочной“, на що я заявив різкий протест (бо що він знає про порядність?). Я Тобі вже писав про це — мабуть, у простому листі з Транспортного десь коло 15-16.Х. Повторю однак: тут, у кімнаті, без мене вселили на 1 ніч якогось біса — і він перевернув мої папери, є деякі втрати. Я ж дав телеграму Андропову — з приводу крадіжки листів і знущань незаконних. Він не відповів, а був місцевий, із району — казав, що краде листи не ГБ, а за “клевету“ на ГБ я буду відповідати. І взагалі ніс ахінею. Після того лікарі, й до того не так уважні, взагалі відбували чергу. Певне, і їм, і тутешнім наказав, як бути зі мною. Але — чорт їх бери! Пиши, як там у Тебе (ми ж такі різні!). Гірко мені, Валю. Отож, уживаю побільше цукру. На Бога — нічого не шли мені. Все в мене є. Мав листа од О.Я.Мешко. Уклін їй і вітання для сина. Мав листи од Л.Лук’яненка з Чернігова і Стефи Шабатури, лист од Сашка Болонкіна. Більше ніц не було. Тримайся, дорога моя. Дасть Біг — н-рік побачимося. Пиши, як Ваше здоров’я — всіх. Вітаю родичів. Уклін друзям — родині Світличних, Михасі, Риті (од неї мав вірші), Бадзям. Привіт родинам мучнів. Тяжко чутися, коли вони там постять тяжко. Та й хворі майже всі. Додаю відкритки. Цілую — Василь 24.Х.77 р. Дорога, Вальочку! Вітаю Тебе з 11 річницею, як Ти стала матір’ю, а мені подарувала сина. Дякую Тобі, Голубине моя! Переді мною — портрет Джіневри деї Бенчі, написаний Леонардо да Вінчі біля 1482 р. Це Ти — перша, яку я пізнав багато літ тому (тільки в Тебе незрівнянно кращий носик). А очі — Твої, спокій і якась божественна відреченість вигляду — Твоя. Дякую, Джіневро, дякую! Дозволь поцілувати Тебе, тужна моя, славна моя, солодка моя! 24.Х.77Василь Дмитрику, вітаю Тебе з Днем народження. Хочу, аби Ти був славним хлопчиком, аби знав, що Твій батько хоче, аби й Ти стояв на захисті Справедливості, вільної людини і свого народу — за це мене й мучать багато років. Не кривди нікого, а насамперед — рідних. Знай, що моя мама — найдорожча в світі людина. І найкраща. Перепроси — і бабусю і дідуся. Щасти Тобі. Мама щось Тобі купить — від мене. Обіймаю — тато. 133. ДО ДРУЖИНИ 10.11.1977 с.Матросова Кохана моя, заждана моя! Дістав Твого дуже сумного листа, де Ти пишеш про хворобу Василя Карповича — дай йому, Боже, одужати. Пише мій брат Дмитро, що був у Тебе, повертаючись із Рахнівки, і застав Тебе у сльозах. Пише тато мій, що слабує і готує мене до всяких своїх сумних фіналів. Пише Льоля, що Іван дуже хворий. Біди йдуть гуртом — як зимові зав’юги. Іспитують нас. Але — скільки можна іспитувати? Що вже, Валю, дасть Бог — те й буде. Мені так прикро стало, що деякі з попередніх листів до Тебе могли Тобі дошкулити — своїм тоном. Вибач мені, бідна моя. Я сто разів уже картав себе, що в тяжчі свої часи дав знати — тоном, не зовсім подобним. Вибач, кохана. Бог із ним — із прикрістю, якої Дмитро завдавав батькам. Вони пишуть по-різному; написала мама, наче я гніваюся на неї за Дмитра. Одне слово, даються взнаки старечі нерви. Із цим треба рахуватися, але Дмитро ще не вміє того робити (бо і навчитися того не так легко). Заждана моя, бодай не бери в голову мої неприємнощі малі. Шкода, що я Тобі про те писав. Вважай, що коло мене скоро буде геть усе гаразд — зі здоров’ям. Абсолютно нічого страшного. Через місяць, певне, стану до роботи. За переказ — мовчи. Тільки що буде в мене — все слатиму до Тебе і до батьків. Що ж тут незвичного чи прикрого? Коло мене все гаразд, і я не чую біди, не обмежую себе. А, може б, хто проконсультував Василя Карповича? Може, спитай про те знайомих моїх — треба ж щось робити? Але сподіваймося на краще (дай-но, Боже!). А спитай — Михасі чи Льолі, може, нарадять доброго лікаря. Валю, я так і писав до Стефи Шабатури, що Ти могла б приймати лише книги, а більш нічого, аби не мати клопоту з усілякими “педагогами“. Втім, вони полегшать роботу, бо книжки крастимуть, а Ти й не знатимеш про це. Валю, мені досі не оплатили лікарняний (чому, ще не знаю). Оплатять — тоді перешлю ще яку копійку. І на ці теми не провадь зі мною. Я нічим не жертвую, а по можливості виконую (дуже зле!) свій обов’язок чоловіка. Мені, звичайно, нічого не шли. Дуже шкода, що на Новий рік я не пришлю Вам горішків колимських (через хворобу втратив осінь і півзими). До Михасі я востаннє писав 27 червня, перед тим 5 травня, 1 квітня, в березні. Перестав писати їй, бо поліція краде листи. Ось Льоля написала щойно, що Михася шле листи, а де вони? 3.11. післав телеграму Яремі. 31.Х. надіслав рекомендовані листи до Віри Шумук, Василя Овсієнка. 29.Х. — цінні листи до Ю.Бадзя, М.Гориня. 24.Х. — цінні листи до Стефи Шабатури, Сашка Болонкіна. Перед цим — до О.Орача. Коли Юрко дістане листа, там буде і для Михасі, і для Рити, і для Льолі. Але — чи дістане? Валю, кохана моя, як я чекав цього Твого листа! Коли б Ти знала... Але — не силую Тебе. Пиши, коли матимеш час. Бачу, що в Тебе ж — повна хата горя і жодної годинки просвітлої. Отож, напишеш, як зберешся. Ага: мав милого листа од Любомири Попадюк, сина якої знав. Мав два листи од Левка Лук’яненка, відписав йому. Додаю до листа збірку Олегову, яку він просив повернути. Дякую йому. Може, хто передасть йому — аби не пропала. Мав збірочку і од Володі Міщенка. Теж дякую. Тримайся, мій Вальочку любий. Не сердься на мене. Я так Тебе люблю — півсвіту Ти мого. Вибач за прикрощі, які часом я завдаю Тобі. Молю Бога, аби здоров’я наших батьків покращало. Молю Бога, аби в Твоїх очах не стояли сльози. Дякую, Дмитроматере моя! Заздрю сопкам, що по ним походжали Твої ніжки, заждана моя! Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Цілую. Валю, а що таке — перша операція? Невже Василя Карповича жде і друга? Дай йому, Боже, здоров’я. Уклін родині Шури і Валентина. Уклін друзям. Тримайся, слабосила моя. Тримайся, Еврідіко моя! Цілую краєчок Твоєї сукні, цілую Твою худеньку ручку, Твої сумні щоки. Буде ж колись, Валю, і просвітла годинка. Вірмо в неї. І будьмо гідні її. А то, боронь Боже, вона колись до нас прийде, а ми перед нею попустим очі. Ще раз — дякую, богине моя, за листа. Випиваю слізки з Твоїх щічок (не плач, Валю, люба, зажданочко моя, не плач!). Вище голівку. Доля іспитує нас — невідворотними бідами. А ми — тримаймо вище голівку! Люблю Тебе, славна моя Джіневро! Василь Люба моя, вітаю Тебе — з Днем народження сина. Хочу, аби цей день був радісний для Тебе, щоб не гризли серце турботи. Дозволь поцілувати Твою лілейну долоню, дружино моя дорога. Тримайся. Будь. Усміхнись до мене, Люба! 10.11.77 р.Василь Синку, ще раз — вітаю Тебе з Днем народження. Бажаю, щоб здійснилися всі Твої мрії. Обіймаю. Хочу, щоб Ти був міцний і твердий, як цей собор на кам’яній горі. 10.11.77 р.Тато 134. ДО БАТЬКІВ І СЕСТРИ 10.11.1977 Матросова, Дорогі батьки, дорога сестро, дорога Тетяночко! Сьогодні, 9 листопада, дістав листа від Вас. Дякую. Одночасно написали Валя і Дмитро Гончарук. Всі Ваші листи дуже сумні. Бо всі хворіють — і тато, і тесть, і Валя плаче. Один я здоровий. Тату, весь час Ви пишете, що я мало повідомляю. А що? У мене ж ніяких змін: робота і келія гуртожитку. Ось і вже. А що ще? Те, що мене більше обходить і за що мене тримають у Магадані, я не пишу, бо Ти того, на жаль, не розумієш. Знаю, що я Тобі дорогий син, але Ти хотів би, щоб я був із Вами і сидів, попустивши хвоста. Я так не можу. Для мене то не життя. Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них — то що зробиш? Не я перший, не я останній. Ось Василь Захарченко вдома, коло жінки. Певне, працював на якійсь будові. Потім написав дуже гидку статтю, оббріхуючи товаришів моїх (не мене, а тих, із ким був разом у Пермі). Хочеш, може, щоб і я так зробив? То краще мені померти, ніж мати таку ганьбу. А тут ще й зверху по ньому, кумові, чобітьми: і Микола Колісник, і Лазоренко — як, мовляв, так можна! Тобто, сварять його, що колись зробив страшний злочин (і жоден пес у газеті не напише, а який же саме злочин? навіть Василь Захарченко у окаянному листі своєму)1. Тату, мені дуже шкода, що Ти слабий, що горе й мамі, і Марусі, і Валі, і тестеві, і Дмитрові. Не знаю, чи вдасться нам побачитися, хоч і як хотілося б. Але своїм катам я не покорюся. Це кажу твердо, і розмов про це бути не може. Одна надія на Бога. У нас уже 30-35 морозу. Але без вітру, сухо, що й не скажеш. Тобто, переноситься легко. Бажаю Вам здоров’я, голуби мої. Тримайтеся. Бажаю, щоб і в Марусі, і в Тетяночки було все гаразд. Цілую Вас усіх. А за Дмитра Ви наспівали то однієї, то другої. Я написав до нього, щоб вибачився перед Вами. А Валя пише, що він не знає, за що вибачатися. То я йому раджу вдруге: вибачся і скажи, що я й не знаю, чим Вас скривдив. Коли щось не так робив, то вибачте, бо я ненавмисне. І давай більше про це не будемо провадити. А то вже докучило. Та і їм там, бідним, не солодко: Василеві Карповичу зробили операцію, а по ній ще й схопив запалення легенів. Бережіться, дорогі мої. За мною не сушіться надто. Така вже моя доля, а на неї я не скаржуся. Бо комусь же треба підставляти свої плечі, коли біда. Ось і я підставив свої. І мушу триматись, як подобає. Цілую Вас. Пишіть. Велике вітання родині Дмитра й Михайла. Ваш Василь Буде Дмитро у Вас — дасте йому карточку мою. 10.11.77 року 1 Йдеться про надруковану в “ЛУ“ статтю В.Захарченка “Право бути чесним“. 135. ДО ДРУЖИНИ Й СИНА 17.11.1977 с.Матросова Дорогі мої — Валю, Дмитрику, дєдю! Було свято — 14 листопада. Я виставив на столі всі Ваші фото, заварив чаю — і на самоті справляв свято. Увечері, 15 листопада, — так само. На цей раз, правда, випив шклянку вина, перевівши годинник на київський час. А що висиджую я до 3-4 ночі, то приблизно водночас стежив і уявляв: це Дмитрик прокинувся, а його привітала мама. Це Дмитрик прийшов зі школи. Це — приїхала і мама — з роботи. А десь коло 7 вечора (у нас — 3 ночі) стали сходитися гості — і всі вітали маму і Дмитрика. Телеграму мою ви дістали вчасно? Було б добре. А це я так уявляв Ваш святковий день: Скоро встане мама Валя, славно вмиється, вбереться і до Дмитрика підійде: “Годі, зайчику, вставай!“ Він свої розплющить вічка: “Ой, яка ти, мамо, гарна, ну, як квіточка!“ А мама, нахилившися над ним, ніжно-ніжно поцілує привітає: “Нині свято, мій синочку, одинадцять молоденьких маєш літ, тож бо я тебе й вітаю: будь здоровий і щасливий. Бач — на столику дарунки: чеберяйчик-зайчик дав! Умивайся, убирайся, і до школи. А надвечір дорогі зберуться гості — всі вітатимуть Тебе“. Дмитрик враз зіскочив з ліжка, мовив мамі: “Добрий ранок, дорога моя матусю, дуже дякую Тобі!“ І — обмацує дарунки: це — автобус, це машинка, це бульдозер, це — літак, це цукерки, це сорочка, це славненька авторучка, ось і книжечка гарненька, ось ракетка, ось і м’яч. А найкращий подарунок — це моя славненька мама. Я, щоб знав, яка ти гарна — і раніше б народивсь! Отак мені мріялося, любі мої. Дай, Боже, Вам здоров’я, а насамперед — дєді, за якого я турбуюся так само, як і за своїх дорогих батьків. Валю, не журися мною. Все йде на краще, і скоро, певне, стану до роботи. Чи дістала Ти мій маленький переказ — і чи був він вчасно прийшов? Завтра, 18 листопада, їду на контрольну перевірку до лікаря — що то він скаже? Був лист од Ані П., писала, що Твою цидулу мала. Ще був лист од Льолі, поштівка од Рити й Луїзи. Писав уже, що від Михасі не маю вже 3 місяці нічого. Дивно: шле Атена телеграму, що 5.9. післала мені листа (його я не одержав) і каже, щоб я тут поспитав. Кого питати? В цих випадках найкраще це робити адресантові, бо ні виду листа, ні номера квитанції я ж не знаю. Я просив уже, що такі адресати, як Михася, Атена мають писати лише цінні листи. Бо мафія їх не любить. Післав був листа Юркові Бадзьові, Валі Чорновіл, два листи — до Левка Лук’яненка. Валю, чи Ти, синку: пришліть мені славних новорічних українських відкриток, бо тут нема. Валю, переслав Тобі збірочку Олегову (вислав 10.11.). При нагоді — передай йому, подякувавши. Цієї ночі Ти мені снилась, люба. Але сон був мало втішний. Цілую Вас, любі мої! Привіт тьоті Шурі з родиною, друзям моїм. На все добре. І — тримайся, Вальочку. Не треба триматися жалоби — як Бог дасть, так і буде. Вчися приймати новини з гідністю. Знаю, що нелегка наука, проте іншого виходу немає. Цілую. Василь P.S. Валю, батькам своїм я не пишу, що по лікарняному листку заробив тривалішу відпустку-перепочинок. Май це на увазі. У них і свого клопоту — по саму зав’язку. 136. ДО ДРУЖИНИ 22.11.1977 Валю! Ставлю Тебе до відома, що 22.ХI.77 р. відправив до Київського міського суду свою заяву такого змісту: “В 1968 році я остаточно упорядкував свою збірку “Зимові дерева“ (обсягом 4-5 друкованих аркушів) і здав до видавництва “Рад[янський] письменник“ (завідуючий відділом поезії — Ю.Петренко). Збірка одержала дві видавничі рецензії — членів СПУ Є.Г.Адельгейма та І.Ф.Драча, обидві — схвального в цілому характеру). 1972 р. я став жертвою політичних репресій на Україні, нині вибув термін позбавлення волі і мешкаю на засланні. 24 квітня ц. р. я звернувся з листом до директора видавництва гр. Стася з вимогою повернути мені рукопис (квитанція № 160 на прийняття рекомендованого листа директорові видавництва від 24.4.77 р.). На жаль, я не одержав ні рукопису, ні відповіді. Вірші, вміщені в збірці, — це плід моєї 10-річної поетичної діяльності, наслідок мого копіткого труду, який я оціновую в 5 (п’ять) тисяч карбованців. У зв’язку з вищевикладеним звертаюся до Вас з тим, щоб змусити видавництво повернути мені рукопис або — в іншому разі — виплатити мені 5 тисяч карбованців відшкодування. У зв’язку з тим, що будучи на засланні і не маючи змоги самому з’явитися в суд, доручаю захищати свої інтереси дружині, Попелюх В. Вас., що мешкає в Києві (подаю Твою адресу) В.Стус 22.ХI.77 р. Це — аби Ти знала таку штуку. Якщо Київ нічого не відповість, спробую апелювати до Верховного Суду СРСР. У мене все гаразд. Цілую. Чекаю Твого листа — Василь Одержав листа від Льолі, Надійки, бандероль Олега з книгами. 137. ДО СИНА 22.11.1977 с.Матросова Дорогий сину! Hello! Дістав Твого листа — дякую. Ти вчинив, як справжній мужчина — перепросивши бабусю і дідуся. Це потребує мужності — перепрошувати. І Ти довів, що мужності Тобі не бракує. Таким я і хочу Тебе бачити. Це Твій подарунок — мені. Чверть Ти закінчив не блискуче, звичайно. В Твої роки я був відмінником. Але скажу, що не міг терпіти — ні малювання, ні ботаніки шкільної (вона дуже нудна була мені). Правда, зараз я шкодую за одним: що багато трав не знаю (мама знає куди більше за мене, хоч не питав, чи мала вона з ботаніки 5). Отож, цікався гербарієм, коли в школі він багатий, упізнавай квіти, читай книги Попова, Носаля (мама їх знає). А ось англійську мову — вчи. Що таке 78 слів? На Твою молоду голівку можна щодня вивчати по 10-20 слів. Читай побільше, мама хай розшукає книжечки-посібники. Слухай радіо, або, може, мама придбає платівки з англійським текстом. Може, через рік писатимеш мені листи англійською мовою, га? Отже, Ти воротар? Я теж пам’ятаю — в Твої роки часом стояв на воротях (більше був у нападі — лівим крайнім). Якось ми грали, і наш воротар пропускав голи, як решето воду. Я вигнав його в поле, а сам став на його місце. І тут хтось із наших узяв м’яч рукою — в межах штрафного майданчика. Той горе-воротар зловтішався: буде, мовляв, тобі зараз “плюха“. Сильно пробили в нижній правий кут. Як я накрив м’яч — сам не знаю. І так мені було м’яко лежати на м’ячі — мало не скавучав од насолоди, що ось він, під боком у мене! Але в нападі мені було значно краще. І техніку мав досить незлу: мав непоганий дриблінг (dribble — дивись!), однаково грав правою і лівою, міг легко обробити м’яч, довго з ним не розводячись, досить точно спрямовував м’яч туди, куди хотів. Ось тільки “тушувався“ перед ворітьми: ану ж, заб’ю. І забивав, звичайно. І частіше, ніж інші. Дмитрику, шкода, що Ти в листах нічого не пишеш за маму і дєдю. А він же хворий — і я вже переживаю за нього, хвилююсь: ѕк він там? Але іншим разом Ти напишеш, авжеж? Будеш бачити Миросика — вітай його і маму його (додаю карточку, хоч і пізно). Тісно обіймаю Тебе. From the bottom of the heart Your father А далі — додаю кілька слів для мами. До речі, оце моє “га?“ англійською мовою так: “isn’t he?“, чи не так? А “знтг“ звучить, як га. Ще одне: я зле пишу англійські літери, бо звик до німецького шрифту, отож, Ти не дивуйся. Скажімо, я пишу , а не , як належить, тобто, роблю помилку. Будь, my dear boy! В С Додаю: дістав бандеролі од Надії Світличної і Олега. Дякую. Обом відповідаю. Мав листа од Льолі — дякую теж. Чи дістав Юр Бадзьо мого цінного листа від 29.Х. Я слав йому так само, як і Михайлові Гориневі (тоді ж — цінного). 138. ДО ДРУЖИНИ 30.11.1977 Валю, дістав Твого листа. Слава Богу, що Василю Карповичу стало трохи легше. Мав листа од мами — дуже зле чує тато. Порадив їм бити телеграму, завірену лікарями. За умовами заслання при дуже тяжкій хворобі найближчих родичів можуть пустити на 10 діб (до 10 діб). Але це право МВД, а не обов’язок. Чекаю, що то буде в наступному листі. Дуже тим занепокоєний. Тому поки не слатиму гроші — ні Тобі, ні батькам, аби були на цей випадок (коли б пустили побачитися з татом). Дуже занепокоєний його станом. Може, після 4-го грудня, коли я поїду відмічатися, проконсультуюся з працівниками МВД. І, може, і батьки, і Ти куди звернетеся, щоб дозволили побачитися (може, до президії Верховної Ради СРСР, може, до МВД РРФСР, може, ще куди). Після 4-го напишу ширше. За мене на турбуйся. Василь 139. ДО ДРУЖИНИ 7.12.1977 Дорогі мої! Був я в міліції 5.12. — відмічався. Сказав, що з татом зле. Відповіли, що без телеграми, завіреної лікарем, нема й мови про виїзд. Я вже з острахом ходжу на пошту, бо телеграфував батькам, щоб у разі, коли татові не стало краще, таку телеграму завірену відбили. Я їм написав, що, коли татові полегшає (дай-но, Боже!), то нехай у січні звернуться із заявою до Верховної Ради СРСР, до Магаданського управління внутрішніх справ, до МВД СРСР, до Тенькінського відділу внутрішніх справ (г. Усть-Омчуг, Магаданской обл.). Скажімо, такою (пишу в варіянті для Тебе): “Мой муж, Стус В.С., находится в ссылке, проживая в поселке им. Матросова, Тенькинского р-на, Магаданской обл. Со времени ссылки прошел уже год. Очень прошу Вас разрешить моему мужу выезд на время отпуска в г.Донецк, где проживают его родители. Они очень преклонного возраста (отцу — 86 лет, матери — 77), их состояние здоровья очень плохое. Сына они не видели уже 6 лет, и каждый день забирает у них последние надежды его увидеть. А поехать к нему они уже давно не в состоянии“. Я попросив Марусю тримати Тебе в курсі справи — як із батьками. Через це, Валю, я поки не висилатиму Тобі нічого з грошей, хоч уже маю на дорогу і розрахувався з боргами (ті 300 карб., які я позичав при Тобі). Про всякий випадок знайди страховий поліс, який я Тобі висилав цього року — десь у травні. Може, він знадобиться — і тоді я телеграфуватиму до Тебе, аби його вислала. Не хотів Тобі писати про це, бо дурничка. Але коли Ти вже щось довідалася, то ось. 20 серпня я впав метрів із 2-2,5 і роздробив кості п’ят обох. Із цим перележав у лікарні 2 місяці (закритий перелом), в гіпсі, не встаючи. 18 жовтня привезли з лікарні. Вже все майже минуло. Скоро стану до роботи. Лікарняні мені сплачують із 6 вересня (коли минуло 6 місяців). Травма це, мабуть, побутова. Бо було так: я вийшов грати в шахи — на вулицю, перед гуртожитком, а ключа не взяв, попросивши сусіда, коли йтиме, віддати. А він забув. Я прождав його до пізнього вечора, а вранці, на 5.30, треба було йти на роботу — в неділю. І я спробував, ставши на ґанок, дотягнутися до кватирки, аби так добитися до кімнати. А вікно, як Ти пам’ятаєш, майже над ґанком. І обірвався, впавши на ноги. Але п’яти не витримали. Уже тільки трохи кульгаю. Може б, Ти вислала б мені пару супінаторів 43 розміру? Це — на ортопедичному заводі на Подолі, як пам’ятаєш. Не знаю, чи це потрібно. Бо, може, поки Ти їх пришлеш, вони вже не будуть потрібні (поки я підмощую просто під підйом). Валю, це дурнички, то Ти не журись тим. І, звичайно ж, батькам того знати не треба. Бувай, Валю. Казав уже, що бачив фільм “Небезпечна гонитва“ (Японія), про який Ти писала. Він мені не дуже сподобався. Напиши, чи дістав Юрко Бадзьо мого листа від 29 жовтня. Я слав цінним листом. Водночас шлю листа до Михасі. Надійці писав раніше. Цілую Тебе й сина. Привіт дєді й Шуриній родині. Василь Од Рити мав поштівку, од Олега теж. Вітай їх. 140. ДО СИНА [Грудень 1977] Синку, вітаю Тебе! Дякую — і за листа, і за фото (дивлюся на нього щодня). Коли закінчиш 1-е півріччя без четвірок, я куплю Тобі фотоапарат. Тоді зніматимеш маму і сестричок і дєдю — і слатимеш мені. Якщо маєш які потреби — напиши. Неодмінно виконаю Твої прохання. Додаю лотерейний квиток — вигравай. Цілую, синку. А Ти цьомай дєдю, маму. Привіт. Привіт.Тато Василь 141. ДО ДРУЖИНИ 20.12.1977 Валю, дістав сьогодні Твого дуже розпачливого — датованого 9.12. листа, який було тяжко читати і тяжко зрозуміти. Бо якась біда зробила Твою мову (мову листа) незбагненною. Отже, в Тебе була істерика нічна? Діставши телеграму про цей поліс, Ти вирішила, що я скалічів? У Тебе були диявольські візитери? Коли була істерика — то, думаю, важили комплексні причини — розлуки, невіді, побоювання, цілої атмосфери. Хотів би, щоб Ти була далі од розпачу. Але — Ти жінка. Тобі тяжче. Коли думаєш, що я скалічів — дарма. На Твоє прохання, на Твою вимогу я написав Тобі правду. Всю правду (хоч бачу — дарма). Але ця правда — не страшна. Я вже ходжу на роботу (поки маю на місяць легку працю — в конторі перебираю папери, як архівіст-каталогізатор). Так, п’яти ще трохи болять, але різні ванни, електрофорез та різні фізіотерапевтичні процедури за місяць знімуть усякий біль. Думаю, ніякого сліду не буде. А що заправив поліс — то лише для того, щоб за ним (може!) дістати часткову компенсацію за 4 місяці лікарняного (кажуть, що можуть щось сплатити, але не знаю, чи сплатять). Коли були візитери — то не зважай на цих душителів. Ще прийде до них лиха година, тільки не знаю, коли. Але прийде — обов’язково. Може, через 10 чи 20 чи 100 років. Але — прийде. Колись Чернишевський писав — із в’язниці Петропавлівської — до дружини: ми з тобою, наше життя — належить історії. Тому будьмо гідні своєї долі — і не нарікаймо на неї — долю. Думаю, що наше з Тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест — і несімо його гідно. Бог просто забрав у нас будні, а залишив — свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей. А буднів у нас (двох) — нема, слава Богу. Коли тому ж таки Чернишевському запропонували написати прошеніє про помилування, він відповів ад’ютантові генерал-губернатора Сибіру (Східного) таке: “В чем я должен просить помилования?... Я сослан только потому, что моя голова и голова шефа жандармов Шувалова устроены на разный манер?“ А ось — дослівно — з листа до дружини 1863 р., тобто, ще з тюрми: “Скажу тебе одно: наша с тобой жизнь принадлежит истории. Так надо же нам не уронить себя со стороны бодрости характера перед людьми“. Славно сказано: саме бодрости характера (і не обов’язково: перед людьми). Я згадую: теж писав Тобі — десь у жовтні-листопаді, до дня народження Дмитрика — 1972 р. Але начальник тюрми Сапожников, прочитавши текст і пообіцявши відіслати, не відіслав... Тобто, со стороны бодрости беріївського характеру він виявив себе добряче. И не уронил себя, беріївця. Валю, мені зараз геть обрізали всі листи. Не йдуть — не тільки від Михасі. Ні від кого — не йдуть. Маю лише від Тебе, від батьків, деякі інші листи — такого ж плану. Тобто — негромадянського. А я збирався попросити знайомих киян: коли в Києві є який мужній і добрий лікар-хірург, нехай дасть мені заочну консультацію. Для цього треба офіційно звернутися в хірургічне відділення районної лікарні селища Транспортного. Бо контрольних знімків (рентгеноскопії) мені не показали. Я просив, щоб видали знімки на руки, то лікар Квачов Віталій Миколайович (зав. хірургічним відділенням) відповів, що на руки не дають — самим пацієнтам. А усно сказав: знімки дуже добрі, можете стрибати, танцювати, їздити на велосипеді. Але, може, це за висновком КГБ? Втім, думаю, що через місяць я, може, й буду все це робити. І тоді потреба відпаде. Бо й тепер чогось аж-аж — нема. Уже 1,5 місяця ходжу без милиць. А адреса така: п.Транспортный, Тенькинского р-на, Магаданской обл., хирургич. отделение. Валю, а яких прикрощів я Тобі завдаю? Їй-богу, не знаю. Не розумію, чому Ти “не хочеш мене образити“. За що, Вальочку? Що я, наївний студент? Пишайся, Вальочку. Справді: я живу, як студент. Обожнюю Тебе, як студент. Хіба Тобі цього мало? Валю, я не ображатимусь на Тебе ніколи, бо нема (і не буде ж?) за що. Не хвилюйся, люба. Мене вже чорти не беруть: із кожним днем чую в собі твердіший дух — спасибі Мордовії. Ще таке, Валю: оскільки пошта пускає листи лише від Тебе, я через Тебе звертатимуся до друзів (бо єдина це змога до них звернутися). У листах до Тебе перераховую всі свої висилання — аби знати, що дійшло, а що ні. Так само — всі надходження. І не будь сумною, люба. Радій, що маєш такого навіженого мужа. Цілую. Цілую. Цілую. Зичу — веселощів. Зичу — радощів. Зичу — вірити в нашу зустріч. Зичу — бути певною, що добро не зігнеться перед злом. Най нам щастить! І хай мій син буде хоч трохи схожий до мене — моєї натури. Василь 20.12.77 р. P.S. Я казав Квачову, лікареві: а коли б звер