Сетевая библиотекаСетевая библиотека

Темний Світ. Рівновага

Темний Світ. Рівновага
Темний Свiт. Рiвновага Марина и Сергей Дяченко Мене звуть Даша Лебедева. Фiлфак МДУ, другий курс. Я безтолкова i загалом середнячок. Коли роздавали таланти, мене явно вiдтiснили кудись у кiнець черги… До того, як усе це закрутилось, я гадки не мала, що срiбний кулон, який дiстався менi вiд батька, – потужний артефакт i з його допомогою можна бачити Тiней. Я й уявити собi не могла, що цi жахливi безсмертнi створiння, якi висмоктують iз людей радiсть, любов i життевi сили, будуть загрожувати моiм близьким. І, звичайно, навiть не пiдозрювала, що на мене можуть звернути увагу вiдразу двое хлопцiв – самовпевнений мажор Сем i чесний добряга Мiша. Але про все по порядку. А почалася ця iсторiя з того, що я померла… Марина та Сергiй Дяченки Темний Свiт Рiвновага Пролог Я просила дати менi iнструктором жiнку, досвiдчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумiнням тонкощiв дiвочоi психологii. А менi призначили дiдугана, який з першоi ж хвилини почав репетувати так, нiби я новобранець, а вiн злiсний старшина. Добре хоч не матюкався. Хто мене знае, пiдтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навiть шнуркiв зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виiжджаемо на вулицю, i не куди-небудь, а в самiсiньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бiзонiв. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалi, тремтять руки. А дiд репетуе: – Ти чого притискаешся до узбiччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся влiво! Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло – вiн кричить, я перестроююсь. Спереду роздорiжжя, я лiворуч… i виiжджаю на мiст. І хоч би пробка, хоч би затор – ба нi, рух скажений, усi обганяють, пiдрiзають, лаються сигналами, нiби хочуть тебе зжерти, i пануе нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту. – Я ж виiхала вперше! – верещу. Точнiше, пищу, бо в горлi пересохло. А вiн менi: – Тобi права потрiбнi, щоб тарганiв бити чи щоб нормально iздити? – У мене, – шепочу, – немае тарганiв. Вiн як розрегочеться: – У всiх студенток у головi таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй! Я мусила б вiдчути бiду – все-таки вiн iнструктор, вiн за мене вiдповiдае, ми посеред велетенського шляхопроводу, i зрозумiло, що я не впораюсь. Але вiн мене допiк до печiнок. Я на нього подивилася, мов космiчний десантник на Чужого, i зi злостi навiть почала краще думати. Вiн i раденький: – Швидше! Тут можна сто! На знаку ясно написано – вiсiмдесят. І краще б я пiдгребла до тротуару, i вийшла б з машини, i сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкiднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який iшов злiва, аж пригальмував од мого нахабства i пропустив у свiй ряд – мабуть, нiколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед бiлого дня влаштовувала стритрейсинг. А дiд кричить: – Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищi давиш, не скидай обертiв! Я майже нiчого не бачу – пiт заливае очi, серце у вухах тарабанить, i хочеться моему наставниковi добряче врiзати, але руки зайнятi. І я трохи чи не вголос клянуся собi нiколи-нiколи-нiколи бiльше не сiдати за кермо, нi з цим iнструктором, нi з будь-яким iншим – тiльки метро! І раптом якийсь розвiзник пiци на яскраво-жовтiй «Сонатi» влазить у мiй ряд на швидкостi сто, я бачу його – як пудреницю у своiх руках, до останньоi подряпинки. І бачу, що зараз в’iду в нього й «Швидка» жалiбно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що вiд нас залишиться… Я викручую кермо i якось непомiтно перемiщаюся за подвiйну осьову. Разом з iнструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидiннi, разом з ганчiрочкою для протирання скла i запахом яблучного освiжувача – з усiм цим добром вiдпливаю влiво, а назустрiч менi з-за гiрки пре вантажiвка. Ось вона за п’ять метрiв. За два. Ось вона просто передi мною. Усе. * * * Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю. – Тiтко, ти iдеш чи так сидиш? Пiднiмаю голову. Бачу ангела: оченята блакитнi, волосся лляне, на футболцi – несподiвано – Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорi брiвки: – Тут, мiж iншим, черга! Черга в раю? Чи це не рай?! Поступово повертаються звуки: пташки спiвають, дiти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклi вони б верещали не так… Ангел чекае. Я пiдводжусь i вилажу з машини – а це, виявляеться, електромобiльчик для дошкiльнят, як я туди вписалась – гадки не маю. Вiтер приносить запах лайна. Звiриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селi? Зовсiм поруч вольер з бiзонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогатi голови… Усе-таки пекло?! Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива. Дзвонить телефон. – Алло? Даша? Ти де?! – Я в зоопарку, мамо. – Там тобi й мiсце! Зi свиньми в однiй клiтцi! Бо ти свиня! Обiцяла передзвонити – i що?! Учора ввечерi ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадае проблему, сама починае страждати. – Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своiми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся! – Цiлую, – кажу в телефон. – Потiм передзвоню. У мене зарядка сiдае. Роздiл перший Первинний iнструктаж Мене звуть Даша Лебедева. У дитячому садку в нас було чотири Дашi й iще один хлопчик Лебедев, менi зовсiм не родич. Тому усвiдомлення власноi унiкальностi давалося менi непросто. Я малюю посередньо, спiваю так собi, у музичнiй школi провчилася рiвно один рiк. Ще рiк потiм ходила на волейбол i була ганьбою команди. На гiмнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небi роздавали таланти, мене явно вiдтiснили кудись у кiнець черги. Єдине, що в мене виходить талановито, – мрiяти. Я мрiю, що в майбутньому, наприклад, усi люди житимуть, як дружнi сусiди в одному старому дворi, жалiтимуть однi одних i розумiтимуть без слiв. Будь-яку хворобу можна буде вилiкувати однiею таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробiрках, i корови з ферм розбiжаться на волю, в пампаси. І ще я мрiю про справжнiй будинок, де було б горище, на якому можна зберiгати старi речi та спогади. Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла. Наша з мамою однокiмнатка в Петрозаводську, де я народилася, була чудова. Пам’ятаю опуклi лiнii на шпалерах у кiмнатi, стерту плитку на пiдлозi крихiтноi кухнi i величезний кущ черемшини пiд вiкном. Пам’ятаю, як ухкала, вмикаючись, газова колонка i як сивовусий газiвник наклеiв на неi сувору картинку: «Стiй! Перевiр тягу!» Коли ми звiдти виiжджали, менi ледь виповнилося тринадцять. Було дуже сумно, страшно й розпачливо, здавалося, закiнчуеться життя. При цьому показувати справжнi почуття я не могла – я мусила радiти, бо мама знайшла собi любов через листування. А я ж не ворог своiй мамi, вона й так через мене стiльки рокiв сама! І ми переiхали до дядька Колi в Липецьк, але ненадовго. Ви ненавидите переiзди так само люто, як ненавиджу iх я? Мама шукала себе, мiняючи мiста й роботу, сходячись то з одним, то з iншим «пристойним чоловiком». У восьмий, дев’ятий, десятий i одинадцятий клас я йшла щоразу в нову школу. Я вдавалася то в однi крайнощi, то в iншi: то я лiзла з усiма дружити, то «грала лiдера», то, навпаки, забивалася в тiнь, щоб менi дали спокiй. Я просто не могла нормально й упевнено ладнати з людьми, ображалася на дрiбницi, лiзла битися, влаштовувала демаршi, i приблизно до листопада вчителi вже мене ненавидiли, а ровесники цькували всiм класом. До травня все якимось дивом залагоджувалось. Я починала нарештi нормально вчитися й нормально жити, окреслювались якiсь симпатii й дружби… Але влiтку ми переiжджали, i все починалося заново. Закiнчивши школу, я поклялася почати нове життя й на ознаменування цього рiшення одна приiхала в Москву. На площi трьох вокзалiв, поки я крутила головою, шукаючи метро, з розрiзаного боку моеi чорноi дорожньоi сумки витягли гаманець з усiма грошима й паспортом, свiжим атестатом i результатами ЄДЕ, з рекомендацiйним листом пановi де Тревiлю… Брешу, рекомендацiйних листiв у мене зроду-вiку не було. Обливаючись слiзьми, через три години я вiдшукала своi папери в смiттевому баку на однiй iз сусiднiх вулиць i була така щаслива, що жалiти грошей здавалось нiби аж непристойно. З червоними очима, набряклим носом, брудна, пiтна, я довго не наважувалася ввiйти в храм науки, який був для мене символом недосяжного, прекрасного, створеного для iнших майбутнього. Вони проходили повз мене – впевненi у собi, високi, спортивнi, гарнi випускники найкращих московських шкiл. Я стояла осторонь – безтолкова i взагалi середнячок. Так говорила моя перша вчителька ще в Петрозаводську: середнячок, але ретельна. Старанна, але безтолкова! Написати такий складний диктант – i пропустити м’який знак у словi «пальчик»! Я, може, так i пiшла б, але дуже хотiлося пити. А там усерединi був кулер з безплатною водою. А грошей у мене лишилося сiм рублiв з копiйками. І сталося диво: в мене прийняли документи й поселили в гуртожиток на абiтуру, тому що, крiм ЄДЕ, треба було складати ще iспити. Поселили, до речi, в цю ж таки кiмнату, де ми тепер, на другому курсi, живемо з Настею. Кiмнатка чимось нагадуе менi нашу квартиру в Петрозаводську – може, тому, що я вважаю ii своiм домом? * * * Настя закип’ятила чайник, заварила фруктовий чай у пакетиках, пiдсунула чашку до мене: – Лебедева… а як у тебе справи з наркотою? Я захлинулася: – Нiяк! Траву один раз курила, в школi на випускному! Спробувала – не сподобалось. І все! Настя замислено постукала ложкою об порцеляновий край: – Якщо ти без усякоi хiмii такi глюки ловиш – ти ж знахiдка для пушера… – Слухай, Насте, не смiшно. Людина вперше виiхала, i хоч би на автоматi, а це ж механiка, тут думаеш, як би не заглухнути, а вiн репетуе: не сповiльняйся… – Хто репетуе? – Настя пiдняла акуратнi свiтлi брови. – Інструктор! – Лебедева, схаменись. Не було нiякого iнструктора. Ти не ходила нi на якi курси. Пiсля такоi аварii ти б чай пила в морзi! Я прокашлялася, вiддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерiгаючи, як тоненький шар пари звiюеться з бордовоi чайноi поверхнi. – А що було? – спитала, коли чай трохи охолов. – Темна iсторiя, – замислено сказала Настя. – Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твое iм’я кредит у банку… – Але в мене була тiльки залiковка, – пробурмотiла я. – Тому вони могли достроково скласти за мене сесiю, але не додумалися. – У тебе точно нiчого не пропало? – Настя почала мене розглядати, нiби сподiваючись побачити вiдсутнiсть, наприклад, носа чи правоi руки. І раптом розчахнула очi, як Мальвiна: – А де твiй кулон? Ти ж його нiколи не знiмаеш?! * * * У дитинствi зi мною сталася iсторiя, коли я поiхала на екскурсiю з групою з лiтнього шкiльного табору. Автобус був старий, але ще мiцний, з сизими шибками у свiтлих металевих рамах, а у водiя над вiтровим склом висiла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацiкавлено поглядала на цю ляльку… А бiльше не пам’ятаю нiчого. Одне слово, в автобусi щось там зламалося, вiн розiгнався на спуску й вилетiв на мiст. Усi дiти й вихователька вiдбулися переляком… крiм мене, зрозумiло, бо я збираю неприемностi, як магнiт залiзну стружку. Мене викинуло, нiби катапультою, у розбите вiкно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологiчний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тiльки з чужих слiв. Якимсь дивом я зумiла вилiзти на берег, хоч рiчка була глибока, а плавала я погано i вiд удару об воду взагалi могла знепритомнiти. Багато хто, слухаючи потiм цю iсторiю, кривив губи й хитав головою: iм здавалося, що я дуже перебiльшую. Але моя мама не дасть обманити – так усе й було. У дитинствi мама розповiдала, що мiй батько загинув, i кулон – срiбна пiдвiска у формi ока – едина пам’ять, яку вiн по собi залишив. Пiзнiше я стала помiчати в ii словах неузгодження. Якось мама в сльозах зiзналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке пiдозрювала й поставилася до новини спокiйно. Мама розповiдала: вона хотiла викинути кулон, позбутися пам’ятi про зрадника, але так i не змогла, сховала «око» в старий гаманець i закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася пiсля падiння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиi. Сам по собi, як стверджувала мама. Уголос я не посмiла засумнiватися: видно, маму так вразили моi пригоди, що вона забула, як сама напередоднi вiддала менi срiбну цяцьку. Вiдтодi в мене на шиi завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала – просто носила пiд одягом. Інодi знiмала – коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знiмала – завжди ставало незатишно, нiяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почуваеться миша, коли вгорi кружляе сова. Або, наприклад, у «Володарi перснiв» сцена з Фродо точнiсiнько передае це вiдчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накрие. Тому згодом я взагалi перестала його знiмати. І оце тепер його не було. Стоячи у ваннiй, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальнiй машинi… Може, хтось знайшов, коли прибирав i пилососив сидiння… І тут же уявила, на що мала, за логiкою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з iнструктором усерединi. Яке там знайти срiбну забавку… Дзеркало запотiло. Нi про що не думаючи, а просто дуже жалiючи за кулоном, я намалювала на потьмянiлому склi обрис ока… І погасло свiтло. * * * Було пiзно, давно настав вечiр. Я вiдчинила дверi в коридор – там хоч свiтло лiхтарiв пробивалося з вiкон, а у ваннiй було темно, як у кишкiвнику чорного пуделя, що спить у вугiльному вагонi похмуроi пiвденноi ночi. – Бу! Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда – i я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорiлося свiтло. – Павлик?! Ти що, iдiот?! Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навiть перестав усмiхатися: – Злякалася? Ну вибач, я жартома… – Клiнiчний iдiот! Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскiльки мае iнтерес до Настi. Вiн схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Нiколи не чула, щоб вiн про когось або про щось вiдгукувався погано. Багато дiвчат прихильнi до нього й називають «сонечком». Пiсля всiеi сьогоднiшньоi колотнечi менi було не до Павлика – але вiн знову наздогнав мене й перепинив: – У мене для тебе подарунок. І простягнув квиток у кiно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток. Найперше мое бажання було запхнути подаруночок дарувальниковi в пельку. Вiн угадав цю думку й про всяк випадок позадкував: – Слухай… Це не те, що ти думаеш… Я ii люблю, хочу освiдчитися… Ти зрозумiй, нам же нiде зустрiчатися… «А я так утомився», – подумав Гендальф. * * * Назви фiльму я навiть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями двi години не було охоти, так само як i сидiти наодинцi в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кiно не сподобаеться, хоч подрiмаю. Нiяких записiв щодо автошколи в моему телефонi не було. А я завжди записую в телефон своi плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер. Може, я заснула на лавi в зоопарку й менi наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бiзонiв дивитися? Та не аж так я обожнюю бiзонiв, щоб посеред робочого тижня бiгати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить i цiла гора неопрацьованих матерiалiв… Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очi самi собою заплющуються, а ще ж i до фiльму не дiйшло – реклама… І раптом передi мною в снопi свiтла з’явилося лице, якого я тепер довiку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я пiдскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з вiдра й весело застрибав по всьому ряду. – У мене для тебе щось е. – Інструктор на екранi пiдняв руку, показуючи мiй кулон на ланцюжку. – Бiля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спiзнюйся! І знову пiшла реклама якоiсь машини. Нiхто й вухом не повiв: мовляв, креативний ролик, бувае. Я встала, увiпхнула вiдро з попкорном у пiдставку на ручцi крiсла i в темрявi, перечiпаючись через чужi ноги, пострибала до виходу. * * * Вiн стояв бiля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нiчим не примiтний перехожий. Фiзiономiя жовчна, дивиться поверх голiв, але на вигляд – звичайний собi лiтнiй чоловiк, погляд за нього не чiпляеться. Я побачила його – i сповiльнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумцi, то в горло, то в шлунок. Захотiлося тихенько змитися, пiти в гуртожиток i забитися пiд ковдру. Але тут вiн мене помiтив – i дiловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як вiн репетував на мене в машинi за кiлька секунд до того, як ми врiзались у вантажiвку… Може, я досi сплю?! – Ти не спиш i не звихнулася, – сказав вiн нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцiю з технiки безпеки. – На. Вiн тримав мiй кулон за ланцюжок. Здавалося, срiбне «око» дивилось прямо на мене, але було цiлком ясно: варто потягтися, i цей Інструктор, чи хто вiн там, вiдсмикне руку. Я схоплю порожнечу i вiдчую себе невдахою. Дзуськи. З мотузочкою нехай кiшка граеться. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотiла тiнями нiч, тут нiколи не бувае темно, горять лiхтарi, водять променями фари, пiдфарбовують небо вогнi реклами, i хмари свiтяться вiдбитим свiтлом, розмитим, брудно-сiро-акварельним… – Бери, – сказав вiн уже роздратовано. – Це ж твое, чого ти гальмуеш? Кулон погойдувався перед носом, i я не стрималася. Простягла руку, схопила срiбну фiгурку, затисла в долонi… В очах потемнiло. І розсипалися кольоровi iскри, неначе мене вперiщили по головi дитячим пластмасовим калейдоскопом. Свiт навколо змiнився! Це було схоже на тривимiрну модель з матового скла або з кришталю, або навiть силiкону. Фiгури людей навколо налилися зсередини свiтлом – яскравим i ясним, синiм i жовтим, смарагдовим, червоним. Стiни будинкiв стали прозорi, я побачила iх наскрiзь з усiма перекриттями, з поверхами й лiфтовими шахтами, з пiдсвiченими силуетами людей усерединi. Земля стала прозора, як у «Вечорi проти Івана Купала», тiльки замiсть скарбiв я побачила пiд собою каналiзацiйнi труби, а нижче – величезну нору метро… Мiй кулон лежав на асфальтi. Я сидiла навпочiпки, вчепившись пальцями у вигорiлу траву, i чиiсь кросiвки – не Інструкторовi! – стояли поряд, i голос iхнього власника запитував, чи не треба менi допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросiвки повiрили йому й пiшли. Я пiдiбрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тiльки тодi, нетвердо тримаючись на ногах, вирiшила випростатися. – Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшоi врочистостi в голосi. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано вiд iнших. – Тодi давайте менi двi таблетки. – Що? – Ну, двi таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону… Вiн подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… i дiстав двi таблетки: – Ось. Потiм побачив мое лице й трохи змилостивився: – Узагалi-то червона – це льодяник вiд горла, а синя – родзинки в шоколадi… Ти в порядку? Хороше питання. – Гаразд, – вiн посуворiшав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний iнструктаж проведено. Тепер iди додому – там лихо. Роздiл другий Настя Настя ридала так, що аж плафони пiд стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, вiд тебе я такого не сподiвалась! Стiл був сервiрований, хоч на листiвку знiмай: свiчки, келихи, пляшка шампанського – невiдкоркована. Настя валялася на лiжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя пiдвела голову. Сльози розмили ii макiяж, чорнi дорiжки тяглися вiд очей до пiдборiддя. – Що вiн зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стiнi розмажемо, скажи, що вiн зробив? Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку: – У нас усе було добре… я його хотiла з бать… з батьками познайо… Вона заридала з новою силою: – Дзвонив! Обiцяв! Прийти! І… – І що? – І не прийшов! Я опустилася на стiлець бiля лiжка. Якщо чесно, мене пробило на «хi-хi» – iстеричний, тоненький смiх. Ну що за дитячий садок, справдi, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гiрша проблема – я, мiж нами, потроху з глузду з’iжджаю… Рука сама знайшла в кишенi мiй кулон. Ех, будь-що-будь. Я стисла «око» в долонi. І сталося точнiсiнько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змiнилося. Стало зi звичайного – справжнiм. Лампа пiд стелею потьмянiла, зате свiчки розгорiлися яскравiше, i я побачила, як над ними кружляють iскри – вогненнi мошки. Кiмната була наповнена… нi, не туманом. Найбiльше цей летючий кисiль нагадував крихiтнi хмари. Неначе моя голова – це лiтак на злетi, пiдлога – земля далеко внизу, а стiл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кiмната була, виявляеться, гарна й велична, немовби Гiмалаi з космосу, немовби свiтлина далекоi галактики… Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на пiдлозi. Темнi… кров. Змазаний вiдбиток долонi, безформнi плями, якi кримiналiст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю… І насилу стрималася, щоб не завищати. Лице моеi сусiдки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лiвiй скронi проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний iероглiф. У Настi був такий моторошний вигляд, що я вiдскочила, перекинувши стiлець, i розтисла руку в кишенi… Кров i татуювання щезли. Настинi щоки ще блищали вiд пролитоi гiркоi води, але очi враз висохли, люто глянули з-пiд запалених повiк: – Виродок! Зрадник! Покинув! Вiд неi повiяло холодом, наче вiд кондицiонера, який врубили на повну. Повiяло такою iдкою, амiачною ненавистю, що я злякалася за Павлика: – Стривай, може, з ним щось сталося… – Сталося! Вiн у Соколова в кiмнатi бухае на днi народження! А ти за нього не заступайся! Теж менi захисниця! Вона кричала на мене, зриваючи зло, i здавалося, що кожне ii слово здатне пропалити дiрку в одязi, наче кислотний плювок. Нiколи ранiше я не бачила Настi в такому станi. – Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаеш, хто ти пiсля цього?! Мене винесло в коридор, мов вiтром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодноi стiни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що вiн мав на увазi? Зiрване побачення? Чи щось iнше?! Чому саме я? Чому всяка гидота стаеться саме зi мною? Нас iхало в автобусi тридцятеро, але саме я вилетiла в рiчку крiзь розбиту шибку. Тисячi студентiв навчаються в цьому унiверситетi, сплять, iдять, флiртують, складають залiки, i тiльки я стою в темному коридорi, i на долонi в мене лежить знайомий з дитинства кулон у виглядi ока… Що менi робити? * * * Звичайна урна стояла коло порожньоi лави. Стискаючи в долонi ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни… Срiбна фiгурка глухо дзенькнула об залiзне дно. Ноги в мене пiдкосилися. Я опустилася на лаву. Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смiтник. Хай це буде любов чи надiя, чи раптова змiна – вiдмовся й сховайся в свою буденнiсть. Хай вогненнi мошки лiтають над свiчкою, хай земля здаеться прозорою до самiсiньких глибин, хай люди свiтяться зсередини барвистими вогнями… Вiдмовся вiд дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважае, лякае, мучить, вiдмовся… Я встала i вiдiйшла. Потiм повернулася. Пiшла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як вiн дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсiм порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, синi використанi бахiли, коробку з-пiд сигарет… Я вiдкинула спершу одну картонку. Потiм другу. Я поралася в смiттi однiею рукою, пiдсвiчуючи собi телефоном, розумiючи з кожною секундою дедалi яснiше: кулона тут нема. Я ж вiдмовилася вiд нього, правильно? От вiн i пiшов, образився на мене, визнав недостойною… Гримнув дзвiнком телефон, я i його ледь не впустила в урну. – Даша? Ти що робиш? Я рилася в урнi з вправнiстю професiйного бомжа, але не була готова сповiстити про це мамi. На щастя, вона й не чекала вiдповiдi. – Я дзвоню, щоб ти лягала спати! – Наче вже й сплю, – промимрила я впiвголоса. – Прокинутися б… – Це тому, що ти недосипляеш! Пiзно лягаеш! – Точно… – На добранiч! – На добранiч, ма… Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забрудненi кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахiли, м’ятий папiр i рваний полiетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дiрою в чужу реальнiсть – як раптом загорiлося свiтло, бiле й потужне, i освiтило ii до самого дна. Поруч стояв незнайомий хлопець. Промiнь лiхтарика, вiдбиваючись од металевого боку урни, пiдсвiчував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попереднiх заявок типу «Дiвчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?». У яскравому свiтлi я вiдразу побачила свiй кулон на днi урни. Хлопець з лiхтариком нахилився, пiдчепив кулон за ланцюжок i пiдняв на рiвень очей: – Оце? Я схопила кулон – i на секунду затисла в долонi. І знов побачила змiнений свiт: чоловiк передi мною здавався вирiзаним з гiрського кришталю, його фiгура свiтилася золотаво-зеленим. Лiхтарик лупив у землю бiлим променем, таким яскравим, що я замружилася. Несподiваний помiчник мовчав. Інший би на його мiсцi вже сто разiв покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобi погано?», «Тебе провести?». – Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовнiсть у кишеню. Вiн кивнув, приймаючи подяку. Я зрозумiла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потiм пошкодую. – Ти… завжди носиш з собою лiхтарик? Нi, бувають i бiльш iдiотськi питання. Але рiдко. – Бачиш, знадобився, – вiдгукнувся вiн лагiдно. – Ти з унiверситету? – Другий курс. Мехмат. – Гуртожиток? – Нi. Ми з подругою квартиру знiмаемо. У знайомих. Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здаеться, успадкувала вiд мами ген цiлковитого невезiння в особистих стосунках. Якщо менi хтось подобаеться – цей тип завжди не мiй, i я гордо дивлюся вбiк, мовляв, не дуже й хотiлося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лiзти зi зворушливою пичкою в чуже байдуже життя… – Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай. Вiн кивнув i вимкнув лiхтарик, i тут мене наче за язика смикнули. – Слухай… А ти менi не позичиш лiхтарика… на один вечiр? * * * – Вимкни свiтло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати менi спокiй?! Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогоднi в мене в долонi був мiй кулон… Мiй амулет. І неясне вiдчуття, що поруч дiеться темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а нiхто не бачить. Крiм мене. Я зупинилась коло ii лiжка, стискаючи амулет у долонi: – Щодо Павлика… Тут щось не так. Вiн тебе любить. – Любить?! Сука! Вона вiдкинула ковдру. Їi лице було вкрите суцiльною кiркою кровi. Кров сочилася з кожноi пори. Постiль була в кровi, i пiдлога, i вся кiмната, я закричала вiд страху – i випустила амулет. Кров зникла; у Настi було опухле, але чисте лице з очима нещасноi злоi баби: – Усi мужики – паскудники! Правду менi мама казала, а я не вiрила! Вона кричала не своiм звичайним голосом, веселим, низьким i ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий i надривний, вереск бензопили, яка вгризаеться в мертве дерево: – І татусь мiй був такий! Швиденько перепхнутися – i погнав далi! Усi мужики однаково влаштованi! Слова вискакували з неi готовими блоками – наче хтось заздалегiдь написав iй текст. Менi стало недобре. – Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай… – Що-о?! Ти iх покриваеш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапiв смердючих?! Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дiвчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоцi, не жила в однiй кiмнатi, не пила чай… Може, ii пiдмiнили? Пiдсадили в мозок чужу свiдомiсть? Вивернули навиворiт, зачарували? Що з нею зробили, врештi-решт?! Задкуючи, я знову вийшла в коридор i зачинила дверi. Надiла на шию амулет – i вiн здався менi дуже теплим, майже гарячим. – Потерпи, я розберусь, – сказала я Настi, хоча вона мене не чула. І, однiеi рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввiмкнула лiхтарик. * * * Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звiра, шахтою на днi океану. Стiни тремтiли, липкий кисiль то приховував iх од мене, то знову розповзався, i тодi пiд променем лiхтарика на стiнах проступали написи чужою мовою. Це не була нi арабська в’язь, нi iероглiфи, нi латиниця, нi будь-яка знайома менi знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто столiттями мертва, але навiть нелюдська. Я пройшла по коридору вiд краю до краю, пiднялася сходами на наступний поверх i нiкого не зустрiла, хоч це була людна пора, вечiр. Уже пiдходячи до двадцять дев’ятоi кiмнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стiнi напис, зроблений росiйською: «Тiнь приходить, щоб погубити». Я розтисла кулак, який устиг онiмiти. Тут, у звичайному свiтi, нiякого напису не було: стiну недавно бiлили. Я постукала у двадцять дев’яту. Нiхто не вiдповiв. Дверi були вiдчиненi. Я зайшла. Стiл у кiмнатцi був завалений брудним пластиковим посудом. Тут вiдзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою i бiляшами. Серед безлiчi порожнiх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-пiд кефiру. На лiжку хропiв, не знявши навiть кросiвок, хтось – лицем до стiни. Ще один хтось, худий, у червонiй футболцi, слухав щось у навушниках i посмикувався, пiдстрибував, не вiдриваючи пiдошов од пiдлоги, схожий на поплавець пiд час iнтенсивного клювання. Навколо вiн, здавалося, нiчого не бачив, поглинутий своiм глибоким внутрiшнiм свiтом. На пiдвiконнi сидiла об’емиста дiвка в джинсах i короткому топiку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася лiниво й нахабно: – Заблукала? У неi була особлива вимова – так говорять провiнцiали, коли знущаються з вимови москвичiв. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точнiше, декого в цiй кiмнатi. Хтось сидiв на пiдлозi за маленьким холодильником, привалившись до стiни. Спершу я помiтила ногу в синiй шкарпетцi. Розмiр взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерiгаеться. Я пiдiйшла ближче. Павлик сидiв, на вигляд п’яний у смерть, блiдий, невпiзнанний. Невже цей хлопець зовсiм недавно чекав на побачення, готувався, зазирав менi в очi: «Я ii люблю, я хочу iй освiдчитися». – Павлик? – спитала я невпевнено. – Узагалi-то тут уже все закiнчилося, – повiдомила з пiдвiконня дiвка. Я схилилася над Павликом: – Агов! Ти мене чуеш? Амулет вислизнув через комiр i загойдався в мене перед очима. Я пiймала його в кулак, i свiт змiнився. Нi, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитоi людини, яка нiч пролежала в заметi. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?! – Не займай його, нехай проспиться, – так само лiниво сказала за моею спиною дiвка. Я обернулась, як i ранiше стискаючи в долонi амулет… Воно сидiло на пiдвiконнi. Створiння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бiтуму. Таким би могло бути втiлене марення Сальвадора Далi пiд дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дiвка, нiби нiчого й не було, розглядала мене, ii бiлий живiт молодим жирком звисав поверх паска на штанях. – Побачила? І шо? Шо ти менi зробиш? І, пiднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити свое пиво. Незрозумiло як – iнтуiтивно – я зрозумiла, що не можна дозволити iй допити. – Ану… стiй! Менi б кинутися на неi, вибити пляшку. Крикнути, кинути стiльцем, приголомшити ii хоч якось. Але я розгубилася й прогавила момент. Одним ковтком вона прикiнчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком: – Лови! Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стiну за моею спиною, i по всiй кiмнатi полетiли скалки. Той, що спав на лiжку, навiть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як i ранiше, танцював на мiсцi, але в очах його з’явився слабкий проблиск iнтересу. Дiвка заскочила на пiдвiконня. Махнула менi рукою й ступила назовнi. З десятого поверху. Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом пiдскочили до вiдчиненого вiкна… Дiвка стояла внизу, на газонi. Знову махнула рукою – як юнга на щоглi корабля, коли той вiдчалюе в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, пiдстрибуючи. Лiхтарi свiтили яскраво, все було видно мов на долонi. З-за рогу навперейми стрибусi вискочила iнша дiвчина – блондинка на височенних шпильках. Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – i та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила ii за ногу й кудись дiловито поволокла, на ходу витягаючи мобiльний телефон з сумочки на поясi. – Нiколи бiльше не куритиму цiеi гидоти, – жалiбно заскиглив хлопець у навушниках. Я мовчки кинулась до дверей. * * * Вона лежала в травi й на вигляд не вiдрiзнялася вiд манекена. Я знову засумнiвалась у своему глуздi, тим бiльше що над нею стояла блондинка з телефоном i говорила втомлено й цiлком буденно: – Вантаження закiнчено, прошу доставки. Потiм блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся: – Для першого разу пристойно. – Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тiло в травi. – Вона… – Просто Тiнь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стiлець». – Умбра вульгарiс. Латиною. Вона пiймала мiй погляд: – Ти не тiшся, вона не здохла. Їх не можна вбивати. – Типу, забороняе «Грiнпiс»? – буркнула я. – Типу, вони безсмертнi, – без тiнi усмiшки вiдгукнулася блондинка. – Ну, де вiн там… З-за куща, за яким iще секунду тому нiкого не було, виринув чоловiк рокiв тридцяти, в майцi з яскравим анiмешним малюнком. «Наруто», наскiльки я можу судити про такi речi. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту. – Я збожеволiла, – сказала я приречено. – Як прикро. – Не надiйся, – привiтно повiдомив чоловiк. – Ти хто? Замiсть мене вiдповiла блондинка: – Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор пiдкинув. У вухах у мене знову зазвучали скрегiт i брязкiт аварii, тож довелося мiцно затиснути iх долонями: – Інструктор?! – Розбiр польотiв потiм, – довiрливо сказав чоловiк. – Спершу треба роботу зробити. Вiн пiдскочив до стiни трансформаторноi будки й став малювати щось на цеглi – балончик у його руцi виявився зовсiм не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Вiн малював графiтi срiблисто-металевим струменем, розгонисто, вмiло, навiть, мабуть, красиво. – Доставка готова… Вiн одступив од стiни, i я побачила, що цегли пiд графiтi бiльше немае. Є дiрка з оплавленими краями, всерединi струменiе повiтря, як над багаттям, i щось iще просвiчуе, немов далекий лiхтар у туманi. – Вантажимо, – блондинка знову пiдхопила дiвку за ногу, але та вже втратила подiбнiсть до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по травi. – Вона очуняла, Гришо, допоможи! Чоловiка не довелося просити двiчi. Разом вони пiдхопили дiвку i, ступивши одне за одним у дiру, зникли й затягли ii з собою. Ще за мить цегла повернулася на мiсце – тiльки слабка тiнь графiтi проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стiна. Мiцна – хоч головою бийся. * * * Хвилин десять я сидiла на лавi коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоцi й трепетi до ранку. Але – нiчого подiбного. Я змерзла, вiддихалася… i згадала про Павлика. Чи вiн там хоч живий?! Бiгом повернулася в кiмнату Соколова. Кружляв нiчний метелик над залишками пластикового застiлля, досi так само хропiв на лiжку невiдомий гiсть, зате танцюрист у червонiй футболцi втiк, залишивши на пiдвiконнi своi навушники. Павлик сидiв, привалившись спиною до стiни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозумiти, де вiн. Я стисла в долонi амулет. Вигляд у Павлика досi був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорнi «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд. – Привiт… Що це тут? – Це в Соколова був день народження, – зiтхнула я. У Павликових очах з’явився жах: – А я тут… як? Навiщо? Я мовчки допомогла йому встати. Усю дорогу по коридору вiн белькотiв засмучено й жалiбно: iшов до Настi… подзвонив i… вiн iшов, i раптом… – Ішов туди, а втрапив сюди, – крiзь зуби процiдила я. – Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надiею. Чекав, напевно, що я скажу – дурницi, дiло житейське, дiвчина пробачить… Я зазирнула в нашу кiмнату. Настя спала. Я повагалась… Нi. Чекати до ранку не треба. – Насте… Чуеш? Вона розплющила каламутнi очi: – Котра година? – Не мае значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати. – А це хто? – спитала вона й клiпнула. – Перестань, – я подивилася докiрливо. – З ним сталася бiда, випадково отруiвся паленою горiлкою. Нi на якому днi народження вiн не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалi не вмер… Настя позiхнула й глянула на годинник: – Свиня ти. Четверта ранку, а ти менi розповiдаеш якiсь байки про алкоголiкiв. Павлик просунув голову у вiдчиненi дверi. – Насте! – простогнав так жалiсно, що розридалась би навiть Снiгова королева. – Зi мною щось сталось, я йшов до тебе, я… – Дайте поспати, – сухо сказала моя сусiдка. – Зачини дверi, май совiсть. І натягла на голову ковдру. Роздiл третiй Портал Я зустрiла свiтанок на набережнiй. У цей час тут не було нi туристiв, нi торгiвцiв, лише кiлька двiрникiв у жовтогарячих жилетах, та й тi незабаром пiшли. Я стояла й дивилася на Москву. Передi мною лежало величезне мiсто… чи свiт. Щоразу, коли я стискала в долонi свiй амулет, цей свiт перероджувався перед моiми очима, i була потрiбна вся моя мужнiсть, щоб дивитися й бачити заново. Небо здавалося свiтлiшим i вищим. Земля мерехтiла опаловим м’яким свiтiнням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовтi дикi очi – та й пропали, i я так i не зрозумiла: привидiлось менi чи нi. Кружляли вогненнi полотна над рiчкою, схожi чи то на метеликiв, чи то на протуберанцi. З мостiв опускалися сталактити – крижанi, а може, вапнянi. Здiймалися на обрii стовпи свiтла, щось ворушилося пiд темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон… Однак дракона не було. Був свiт, не схожий на все, що я знала ранiше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнiздi всю юнiсть i вперше визирнуло назовнi. Або мов чернець, що добрався до краю землi й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моею спиною, а я стояла й дивилася. – Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був мiцно намотаний на долоню. Інструктор усмiхався. Коло тротуару стояла знайома менi машина з лiтеркою «У» – якраз пiд знаком «Зупинку заборонено». – Хочеш викинути цю штуку? – вiн дивився на амулет. Така думка в мене теж з’являлася. – Рiч не в ньому, а в тобi, – сказав вiн серйозно. – Ти посвячена. А це твiй предмет сили. Перстень Всемогутностi, Самсонове волосся, Кощiева голка… Сама знаеш краще за мене. – І якщо я його викину… – Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно. Вiн бiльше не усмiхався. Проiхала мiлiцейська машина, не побажавши навiть чхнути на дике правопорушення «учнiвськоi» «Лади». – Хто ви такий? – запитала я дуже тихо. – Подивись, – порадив вiн так само без усмiшки. Я стисла амулет у долонi. Вiн стояв передi мною, бiлий, неначе вморожений у лiд, не схожий на людину. – Ви що, теж Тiнь?! – Ображаеш, – вiн справдi, здаеться, трохи образився. Я не знала, про що з ним iще говорити. Я його боялась… i водночас розумiла, що треба зараз розпитувати, багато, жадiбно. Щоб потiм не шкодувати все життя. – Аварiя була насправдi? Там, на мосту… Вiн подивився глумливо: – Ти знаеш, що таке iнiцiацiя у традицiйнiй культурi? – Обряд дорослiшання, пов’язаний зi смертю i вiдродженням, – вiдповiла я, не замислюючись. – От ти й вiдродилася. Поздоровляю. Я закусила губу. Але ж це правда. У всiх традицiях початок нового життя, набуття нового статусу саме так i вiдбуваеться: претендента нiби вбивають – не насправдi… а потiм вiн народжуеться заново. – Це якась… секта? Вiн похитав головою. Пiшов до своеi машини, вiдчинив пасажирськi дверцята – мовляв, сiдай. Я не зрушила з мiсця. – Сiдай, – сказав вiн примирливо. – Не бiйся… Тепер я буду за кермом. * * * Вiн одвiз мене на задвiрки унiверситету, де я за два роки анi разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залiзний багор i пiдчепив кришку каналiзацiйного люка. Вiдкрився колодязь, знизу вiдчутно вiйнуло вогкiстю й гнилизною. – Не пiду, – сказала я. Вiн подивився докiрливо: – Ти менi не вiриш? Я раптом зрозумiла – вiрю. Оцiй дивнiй iстотi, яка, цiлком можливо, взагалi не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потiм загнала пiд вантажiвку, трохи не вбила… Я вiрю, що вiн не бажае менi зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив. – Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо. – У тебе ж нiбито е лiхтарик? Вiн дивився на мене, цiлковито впевнений, що я полiзу в колектор. І я полiзла, хоч i мовчки себе проклинаючи. Авантюристка. Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услiд за Інструктором я пройшла по досить широкiй трубi й опинилася перед дверима з кодовим замком. Дверi були на вигляд дуже старi, масивнi, рокiв, мабуть, з п’ятдесятих минулого столiття. Або сорокових. А сейфовий замок вiдносно новий. Замок спрацював, дверi скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залiзнi сходи з iржавими сходинками, мiй лiхтарик вихоплював з темряви чорнi бетоннi стiни, вкритi брудом i цвiллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах iржi, вологи, гнилоi органiки, землi… – Куди ми йдемо?! – Уже скоро. Вiн зiстрибнув на бетонне перекриття й подав менi руку. Промiнь лiхтарика вперся в дверцята лiфта. Інструктор натис едину кнопку – лiфт заскреготiв i вiдкрився. Був вiн просторий, зсередини обшитий цiнною деревиною, дуже дорогий i дуже старий. – Менi страшно, – сказала я. – Але ж тобi цiкаво, правда? Коли людина дослiджуе нове – iй завжди страшно… Я зайшла в лiфт услiд за ним. Кнопок було всього двi: «Угору» й «Униз». Дверi зачинилися, лiфт пiшов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здаеться, ризикуючи от-от обiрватися. – Ми не впадемо? – Досi не падали. Лiфт iхав страшенно довго й нарештi зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стiнами – тут уже не було темно, горiли тьмянi аварiйнi лампочки в залiзному обплетеннi. Долi розляглася стара зелена калюжа. Повiтря було дуже вологе й несподiвано холодне. – Одягайся, – Інструктор вiдчинив дверi величезноi шафи. Я сподiвалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобанi куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжнi, судячи iз запаху. – Я краще так залишуся. – До стiни примерзнеш, – сказав вiн поважно. – Одягнись, або нiкуди не пiдемо. Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навiть не стала сперечатися. Надiла куфайку, бiльш-менш вiдповiдного розмiру, засунула ноги у валянки, якi доходили менi до колiн, натягла шапку… Й одразу стало якось затишнiше. – Ходiмо. Вiн покрокував по коридору, тьмяно освiтленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи лiхтарик. Через хвилину рука задубiла, i я нижче натягла рукав. На стiнах блищав iнiй. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора: – Чому тут так холодно? – Нобелiвська премiя за 1910 рiк, – вiдгукнувся вiн, не обертаючись. – Такий собi Ван дер Ваальс вiдкрив рiвняння стану газiв. Спасибi йому: люди одержали рiдкий водень i рiдкий гелiй i навчилися будувати холодильнi установки… Промiнь мого лiхтарика вперся у свiтле полотнище на стiнi. Я придивилася: це було iнженерне креслення Головноi будiвлi МДУ – а пiд ним багатоповерхове пiдземелля з лiнiею пiдземки. – А це що?! – Не гальмуй, – вiн iшов не зупиняючись. – Часу немае. Я знову його наздогнала, боячись вiдстати, боячись залишитися на самотi в цьому холодi, в цiй темрявi. Моi валянки шурхотiли по вкритому iнiем бетону, звуки дивно вiдлунювали вiд стiни до стiни, зi стелi звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне камiння… «У печерi гiрського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберiгаються його скарби… Я сповiльнила крок. Стiни були обклеенi шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рiк… – «Іще пустельнi Ленiновi гори, – виспiвуючи бурмотiв Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентськi голоси уранцi задзвенять…» – Ми що, пiд Головною будiвлею?! – до мене дiйшло аж тепер. Вiн посмiхнувся: – Усе, що ти хотiла знати про Темний Свiт, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому роцi ми почали рити котлован… Знаеш цю легенду про заморо5зку? Я знала. Скiльки легенд розповiдали про Головний будинок: нiбито грунти пiд котлованом були слабкi, тому iх залили рiдким азотом i поставили таемнi крiогеннi генератори… Зуби моi почали цокотiти. Чи то з холоду, що проникав пiд куфайку, чи ще чогось. – Ви сказали… ви сказали: «ми»?! Вiн подивився серйозно й навiть з деяким сумом: – Нормальнi були грунти. * * * Вони працювали вдень i вночi – поспiшали. Кiвш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сiпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабiни i зацiпенiв, дивлячись униз. Перший до нього пiдбiг Серго, молодий геодезист, i теж став як укопаний. Інструктор опинився на мiсцi подii через кiлька секунд: – Чому не на робочому мiсцi?! Глянув – i закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнiшим iнженером на дiльницi. Іван Іванович устиг пiдбiгти… Отут iх i накрило. * * * На фотознiмку майже сiмдесятирiчноi давностi важко було розрiзнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори… – Розумiеш, ми не знали, до чого тут докопаемося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло… У нього задзвонив телефон. – Йдемо, – буркнув вiн у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте! * * * Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скiльки землi, камiння, перекриттiв, скiльки труб i обплетених жил у нас над головами. Скрiзь iнiй, лютий холод, схоже на розорений космiчний ангар на iншiй планетi. Залiзнi стелажi, стойки, величезнi балони зi скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола бiла стiна, вкрита кристалами льоду. Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дiвуля сидить на заледенiлiй пiдлозi пiд стiною: як була, у джинсах i короткому топiку, понура, зла. А трохи далi стояли моi знайомi – блондинка й Гриша. Обое у валянках, у куфайках i в шапках, та ще й перетягненi шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвiдченi. – Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простiр. – Працюйте, – дозволив Інструктор. – Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дiвка. Блондинка пирхнула: – Іди ти! – Та нехай востанне покурить, – несподiвано заступився Гриша. – Тобi жаль? Вiн кинув свою пачку разом iз запальничкою. Дiвка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадiбно, квапливо. Потiм стримала себе, стала курити пiдкреслено повiльно, випускаючи дим угору. Я секунду повагалася – i стисла в долонi амулет. Воно… це… як i ранiше, було чорне створiння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому менi перехопило дух: замiсть стiни в iстоти за спиною було провалля. Величезний порожнiй простiр, дiра… куди? У пекло? – Стiй, – сказав Інструктор i взяв мене за лiкоть. Я випустила амулет i тiльки тодi зрозумiла, що йду до стiни або до дiри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку. – Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Вiдiйди. Дiвка кинула на пiдлогу подаровану пачку: – Падлюки ви. Гади. Цi, сатрапи. – Отак пригощай iх сигареткою, – крiзь зуби процiдила блондинка. – Вони потiм вiддячать добром. Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальцi, наче розминаючись перед фортепiанними екзерсисами: – Чеши звiдси. Тiнь, знай свое мiсце! Дiвка загарчала й почала вiдповзати до стiни – не зводячи з блондинки злiсного погляду… А потiм раптом глянула на мене: – Ти з ними, так? Ну нiчого, ти пошкодуеш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше… – Іди геть! – гаркнула блондинка. Я встигла стиснути в долонi амулет i побачила, як зi сплетених долонь блондинки вириваеться бiлий стовп. Свiтло вдарило в чорну iстоту, як величезний кий по бiльярднiй кулi, i ввiгнало ii у велетенську потойбiчну лузу. Розмитi вихори, сiрi кисiльнi вири пiдхопили Тiнь, i чорна фiгура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простiр, але й вiн угамувався – наче поверхня ставка пiсля кинутоi грудки. Я виявила, що сиджу на крижанiй пiдлозi й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, пiдiйшла й стала поряд: – Нудить? Це з незвички. Дивись, дiвчино, це портал у Темний Свiт, i звiдти до нас лiзуть Тiнi. Убити Тiнь не можна – можна тiльки вигнати назад… туди. Я озирнулася на Інструктора. Вiн у цiй компанii був менi знайомий найбiльше – пiдтримка й захист у разi чого. Інструктор кивнув, пiдтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помiтила, що вiн без куфайки – в легкому костюмi, у вiдкритих туфлях, i йому не холодно. – Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймаеться свiжим поглядом… Але – життя е життя, i життя iнодi мiстить у собi фiгню типу порталу в пiдземелля… Треба просто прийняти, що так воно е, i не морочити собi голову. Покурити хочеш? – Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»? – А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всi намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо. У руках у нього був смартфон, i весь цей час вiн, не вiдриваючись, грався в якусь iграшку на зразок «Балансу». У поеднаннi з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно. – Вiдкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв i сховав телефон. – Отож не переживай… Вiн подав менi руку й допомiг звестися. Я похитнулася. – А як вони взагалi сюди… потрапляють? Проходять? – Наче кран протiкае, – видно було, що вiн не знущаеться, а, навпаки, намагаеться говорити якомога зрозумiлiше. – Вентиль закритий, але окремi краплi просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомi. Я розгублено кивнула. – А старпери, яких поставлено охороняти, нi фiга не охороняють, – додала блондинка. – Лiзо! – гарикнув Інструктор звiдкiлясь з-за стелажiв. – Я все чую! Вона картинно закотила очi. – Заради справедливостi, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти iх бачила? * * * За дерев’яним столом на старих табуретах сидiло трое: один у робочих штанях i вицвiлiй сiрiй майцi, другий у галiфе й потертiй гiмнастерцi. Третiй в iнженерськiй блузi за модою сорокових. На iхнiх обличчях i у волоссi блищав iнiй. На розсохлiй стiльницi лежали кiсточки домiно – тут iшла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможцiв. – Злiва дядько Толя, – неголосно представляла Лiза. – Вiн той самий екскаваторник. У центрi Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, iнженер. Вони майже сiмдесят рокiв тут сидять… грають. Трое дивилися на мене – так, нiби десь у дворi на робiтничiй околицi я пiдiйшла б до них запитати, чи пробiгало тут руде кошеня. У iхнiх поглядах була цiкавiсть – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник. – Вони охоронцi, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклiзм, вiдкрився портал, вони виявилися поруч, ну… iх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберiгае свiтову стабiльнiсть. Вони не живi й не мертвi… У них двоiста природа, ти ж пам’ятаеш, напевно, що природа свiтла – це випромiнювання й хвиля… – Гришо, – сказав Інструктор. – Дiвчинi на сьогоднi вистачить! Дайте iй можливiсть вiдпочити й отямитися. Я була йому дуже вдячна. Лiза взяла мене за лiкоть i кудись потягла. Я не встигла й зогледiтись, як знов опинилася у комiрчинi з лiфтом, шафами й калюжею на бруднiй пiдлозi. Лiза ледь чи не силомiць зняла з мене куфайку й витрусила з валянкiв. – Отже, ти iх бачиш? – запитала сухувато й буденно. – Кого? – Тiнi! – А, так. – А що ти ще вмiеш робити? – Вареники з вишнями. – Круто, – Лiза прищурилася. – А я тiльки яечню. Гриша викликав лiфт. – Гришо, – сказала Лiза несподiвано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружинi приемне – вiдкрий рамочку. – А що ти менi обiцяла? – з готовнiстю вiдгукнувся Гриша. – Це не лiнь, – вона пiдняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от… – Я ж казав: на операцiю взувай тiльки кросiвки… – Я звикла на пiдборах! – А ти борися з поганими звичками… Вони сперечалися впiвголоса, i було ясно, що обое просто розважаються. Нарештi Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою i, продовжуючи бурчати, почав малювати графiтi на бетоннiй стiнi бункера: – Рамочку туди… Рамочку сюди… так i пуп розв’яжеться… – Як вiн це робить? – пошепки спитала я в Лiзи. – А як ти бачиш те, що бачиш? Я знизала плечима. – От i вiн так само, – кивнула Лiза. – Інстинкт. У цю мить бетон розiйшовся i в стiнi вiдкрилася дiра. Лiза по-дружньому простягла менi руку… – Я туди не полiзу, – я позадкувала. – Залишишся тут? Навколо була темрява, пiдземелля, iржавi комунiкацii, холод, вогкiсть, сморiд… Я замружилась – i пролiзла в дiру в бетоннiй стiнi. Позаду залишився запах води й гнилi, менi в лице вiйнуло теплом, корицею i кавою, Лiзиними терпкими парфумами… Потiм я налетiла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очi. Роздiл четвертий Реальнiсть, дана у вiдчуттях – Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Лiза. – Утiм, як завжди, – вставив Гриша. – Кому не подобаеться, може прибрати! – парирувала Лiза, i я подумки iй зааплодувала. Я в життi не бачила затишнiшоi квартири, нiж у них. Може, менi здалось у контрастi до крижаного пiдземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому пiсля довгоi подорожi. І велосипед у передпокоi, i картини на стiнах, i зарядний шнур вiд мобiльника, що стирчить з розетки, наче лiана, поеднувалися й складалися в единий образ теплоi рiдноi нори. Я зазирнула в кiмнату. Тут картин було багато, iм не вистачало мiсця. На екранi комп’ютера в кутку мерехтiла й вигравала галактика. На пiдлозi, звiсивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка. – Дар’е! – крикнула з кухнi Лiза. – Бутерброди будеш? Я подумала, що вже два роки в Москвi, а друзiв, щоб прийти в гостi, у мене немае. І в жодному мiстi не було – досi. На кухнi по стiнах теж були розвiшанi картини (я вже здогадалася, що це Гришинi). У Лiзи над головою цвiла сакура й височiла Фудзi; Лiза рвала полiетилен на упаковцi з ковбасою, нiби Самсон, що розривае левову пащу. З тостера вискочили пiдсмаженi квадратики хлiба. – Бери! – Лiза простягла менi розкриту упаковку. Я подивилася на своi долонi: – Можна руки помити? Вхiд у ванну виявився одразу за дверима кухнi. Я зайшла… На вiшалцi строкатiли махровi рушники. На поличках юрмилися шампунi й батарея косметики. Окремо на гвiздках розвiшанi були рибальськi снастi. Вода у ваннi виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрiв п’ятнадцять, якщо судити з краю вузькоi ополонки. Крига подекуди була вкрита свiжою риб’ячою лускою. – Агов, – почула я свiй голос, – у вас тут у ваннi… Це так треба? – Якщо тобi душ прийняти, ти скажи, – вiдгукнувся Гриша. – Але ж тобi тiльки руки помити, так? З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода. Коли я нарештi повернулася на кухню, там були готовi бутерброди й кава. Кiлька хвилин ми мовчки iли, i це були, мабуть, дуже хорошi хвилини в моему життi. Дуже спокiйнi й щасливi, попри луску й кригу у ваннi. – Народ, – сказала я нарештi, – а де ви миетеся? Лiза кинула косий погляд на Гришу: – Це хороше питання… – У сусiдньому готелi, – вiдгукнувся той, нiби нiчого такого. – Бiгаете з рушниками… по вулицi? – Навiщо? – здивувався Гриша. – Вiдкрив рамочку, помився в номерi, закрив рамочку… Усе просто. Я клiпнула: – А якщо там, у цьому номерi, вже хтось миеться? Гриша щиро всмiхнувся. За нього вiдповiла Лiза: – Тодi теж просто. Просимо вибачення, вертаемося. Інодi з того боку дуже голосно верещать… – Розумiеш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ваннi, на днi, намальований унiкальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вiсiмсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собi, осетер! Стерлядь! Екологiчно чиста риба! Вiн пiдвiвся, вiдкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справдi осетер. І ще якiсь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера. – А готувати нiкому, – буркнула Лiза. – Доводиться тупо смажити… До речi, ти вмiеш готувати рибу? Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, захованi в морозилцi, i про всяк випадок похитала головою. Ми з’iли ще по бутерброду. – Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у пiдземеллi, такий портал, як ти малюеш? Вiн замахав руками: – Ну що ти! Це взагалi не можна порiвнювати! Я вiдкриваю маленькi вiконця туди-сюди, всього на кiлька хвилин. А там здоровенна дiра в Темний Свiт. Їi нiхто не малював, ii пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовiрне поеднання чинникiв… От ти знаеш iсторiю Чорнобильськоi катастрофи? Їi ймовiрнiсть була нуль цiлих нуль-нуль… – Гришо, – сказала Лiза, уважно за мною спостерiгаючи, – у деяких випадках зайва iнформацiя нiчого не прояснюе. Дар’е, ти не заморочуйся, як це дiе. Це об’ективна реальнiсть – як податкова система або як будова ДНК. Вона iснуе поза нашою уявою, але iнодi даеться нам у вiдчуттях… Правда, не всiм. Є Тiнi – ти одну сьогоднi бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тiней, доставляе до порталу й викидае назад у Темний Свiт. Усе! За вiкном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тiнь од моеi долонi впала на ковбасний кружечок зi слiдами зубiв. – Тiнi… що це таке? Гриша зiтхнув: – Фрагменти ворожоi матерii… оформленi, як людиноподiбнi iстоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторi, який ми для простоти називаемо Темний Свiт, – недостатньо ресурсiв, вони лiзуть до нас, ну, як клiщi в лiсi – на тепло, на свiтло. Я збагнула, що розтираю скроню, те саме мiсце, де бачила в Настi примарне «татуювання»: – Моя сусiдка в гуртожитку… – Жертва, – авторитетно кивнула Лiза. – Що з нею буде? Гриша й Лiза перезирнулися. – Вона жива, – сказала Лiза з певним сумнiвом у голосi. – А що, могла вмерти?! – Рiзнi бувають Тiнi, – сказала Лiза й пiдiбгала губи. – Деякi висмоктують життя… Деякi вiдбирають час… – А ця конкретна? Вони не поспiшали вiдповiдати. – Про що парилася твоя сусiдка? – запитав пiсля паузи Гриша. – Ну… що ii хвилювало в той вечiр? – Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, вiн не прийшов, вона образилася… – Ти не пам’ятаеш, Тiнь при цьому щось пила чи iла? – Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана пiд парканом! – Випила до дна чи щось лишилося? Я згадала пляшку, що пролетiла повз мою голову, дзенькiт скла й хрускiт пiд ногами. – Усе випила. – Не пощастило твоiй сусiдцi, – сказала Лiза. – У сенсi? Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболiло серце. – Любов, – сказала Лiза. – Тiнь висмоктала з твоеi сусiдки ii любов, i ми не встигли перервати транзакцiю. Гриша потягся, хруснув суглобами: – Так, дiвчата, я спати. Нiчку чесно вiдчергував… – Що з нею тепер буде? – я не давала Лiзi вiдвести очi. – Нiчого. Так i житиме. – А… ii хлопець… Лiза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити. – І вона бiльше нiколи не закохаеться?! – Не знаю, – Лiза встала, збираючи смiття зi стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неi була, – ii Тiнь зжерла до крапельки. – І ми так просто ii вiдпустили?! – я теж пiдвелася. – А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кiлок вбивати? Це не допоможе – це тобi не вампiри, це абсолютно безсмертнi в нашому свiтi тварини, iх – тiльки на вихiд, тiльки в портал… Я потяглась до амулета на шиi. Торкнулась i вiдсмикнула руку: – Якби я не чухалася так довго… Не бiгала туди-сюди, не рилася б в урнi… – Ти куди? – з пiдозрою запитала Лiза. * * * Перш нiж дзвонити, я вийшла в коридор i причинила за собою дверi кухнi. – Лебедева, менi нiколи, – сказала Настя. – Я на пари. – Як ти почуваешся? – Прекрасно! Прямо камiнь з душi. – Послухай, Павлик, вiн насправдi… – Та пiшов вiн, – вiдгукнулась моя сусiдка, i в голосi ii не було нi туги, нi розпачу, нi злостi, жодноi емоцii – супутницi небайдужостi. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик. – Вiн тебе любить! У телефонi заревiв Настин фен для волосся – я впiзнаю його з тисячi, в минулому життi цей фен був пароплавною сиреною. – Бувай! – крикнула Настя. – Менi через хвилину виходити! Я побачила, що дверi в кухню вiдчиненi й Лiза стоiть на порозi. – Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшоi мудроi подруги. – Якби ти не знайшла вчасно цю Тiнь – вона б i далi крутилася коло унiверу й смоктала б з людей любов. – Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за ii плеча. – І взагалi, тебе треба поздоровити – ти тепер працюеш у службi Доставки! – Лiза взялася тиснути менi руку. – Вiтаемо! Я видавила усмiшку: – Дякую… Менi сьогоднi на першу пару. Я пiду? * * * Двiр тонув у зеленi. Стояла тиша, несподiвана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графiтi – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’ера. – Вибачте, – запитала я в неi, – що це за район? Вона подивилась на мене, i в ii очах я побачила свое вiдображення: непутяще дiвчисько, скорiше за все, наркоманка, цiлу нiч прогуляла на чужiй квартирi й навiть не пам’ятае де! Страшна думка змусила мене нервово зiбратися: – Вибачте, а це взагалi… Москва?! Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пiшла, не смiючи вимагати вiдповiдi, але тут мене гукнули вiд пiд’iзду. Лiза йшла по дорiжцi – свiжа, наче й не було безсонноi ночi, у джинсах i у футболцi. – Ходiмо. Я тебе пiдвезу. * * * У неi була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусiдських машин так щiльно, що я спершу подумала: тут не виiхати. Лiза сiла за кермо й, не повернувши голови, а тiльки по дзеркалах, вибралася за кiлька секунд – чiтко, сухо, професiйно. Я мовчки позаздрила. Ми виiхали на вулицю, назва якоi менi нiчого не говорила. Утiм, з усiеi Москви я знаю всього кiлька районiв. – Цi картини у вас – вони Гришинi? – Подобаеться? Його. – Вiн художник? – І це теж. Вона раптом усмiхнулася: – А ти добре тримаешся. Прямо стiйкий олов’яний солдатик. – Я?! Спритний позашляховик «Мерседес» грубо пiдрiзав нас посеред вулицi. – Через таких паскуд люди б’ються, – Лiза пильно подивилася «Мерседесу» вслiд. Я побачила, як пiд ii поглядом вминаеться полiроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикаеться й кривиться бампер. Машина була метрiв за двадцять перед нами; водiй вильнув, од несподiванки додав ходу – i майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як вiн бродить навколо своеi тачки – нахабний пацан, що серед бiлого дня одержав щигля по носi… – Розрив шаблону, – пробуркотiла Лiза. – Іншим разом подумае. – Ти даеш, – я закашлялась. Лiза кивнула: – Ненавиджу цих… з купленими правами. Один такий Гришу був збив. – Коли?! – Давно. Гришi було дванадцять рокiв. Майже два мiсяцi в комi. Думали, не видряпаеться. Вона спритно обiгнула пробку коло свiтлофора – по вузькiй дорiжцi за гаражами, i видно було, що вона це робить не вперше i навiть не всоте. – А ти думаеш, як Гриша уляпався в Темний Свiт? Отак i потрапив. Усi ми з мiткою… У тебе що було? – Та так… – Потiм розкажеш, – легко погодилася Лiза. – Тебе до якого корпуса пiдвозити? * * * Пара мала початися через кiлька хвилин. Попрощавшись з Лiзою, я зупинилась бiля лави i вийняла телефон. – Мамо? Доброго ранку… Нi, у мене все добре, просто дзвоню, просто… Я затримала дихання. – Я тебе дуже люблю, ти про це знаеш? Оце так. Обiймаю. Навколо йшли, бiгли, смiялися, лаялися, сопiли, доiдали на ходу бутерброди моi одноплемiнники – студенти. Я брела, мов сомнамбула в лiсi, нiкого не помiчаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалi доберуся сьогоднi до аудиторii. Це сталося зi мною. Тепер уже грiх сумнiватись. Я просто дiвчинка, просто сiра миша, з раннього дитинства поставлена в стрiй грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедева, краща за iнших?!» Нi, я не краща. Але й не гiрша. Я щодня доводила мамi, вчителям, однокласникам: я – це я, я залишаюся собою, навiть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трiйку в журнал чи лiпите жуйку на лоба. Якщо я змiнюся – то з власноi волi, а не з вашоi. Я не чекала свого дива, але воно настало. Тепер я працюю в службi Доставки. Доставляю не меблi й не пiцу, а моторошних Тiней до порталу в пiдземелля. Для мене не передбачено унiформи з крильми чи маскою, чи трусами поверх штанiв. Але я вас усiх, наiвнi моi спiвгромадяни, захищаю вiд страшноi небезпеки, про яку ви… Щось майнуло попереду на алеi, перетнуло мiй шлях, обвiяло мене вiтром. Велосипедист? Гiрше. Їздець на сегвеi, останнiм часом iх усе бiльше. Вiн перетнув дорiжку й розвернувся, верхнi гудзики його свiтлоi сорочки були розстебнутi, в очах вираз типу «осяйний мачо». Сповiльнив хiд, збираючи цiкавi й заздрi погляди, вiдкинувши голову, пiдставивши лице вiтру, – викапаний римський патрицiй, який виiхав прогулятися на колiсницi, привiтати городян, поблажливо кивнути чернi, яка його обожнюе. Я вже бачила цього героя – вiн був приписаний до першого курсу нашого факультету, комерцiйне вiддiлення. Звати його Захар чи Матвiй, якось так, у нього був парк з кiлькох iномарок, кожна за цiною скромноi московськоi квартири. Що вiн робив на фiлологii – залишалося загадкою для всiх, зокрема й для декана. Чи то синка покарав суворий батько, що постiйно живе в Лондонi. Чи то зоряний хлопчик програв спiр. Чи то йому було зовсiм байдуже, де значитися. Наступного року його так само призначать генеральним директором якоi-небудь татусевоi фiрми – вiн не змiниться нi на йоту, гасатиме на сегвеях, мiнятиме машини й дивитиметься поверх голiв. – Дiвчино, хочете покататися? Я покрутила головою, шукаючи, до кого вiн звертаеться. Вiн, виявляеться, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як i личить патрицiевi з колiсницi. – Спiшу на пару, – вiдгукнулась я сухо. – Дякую. Вiн обiгнав мене й знову повернувся: – А хiба так не швидше? Навколо зiбралася не те що юрба, але група зацiкавлених громадян, точнiше, громадянок. Я мимоволi вiдчула себе в центрi уваги, зовсiм недоречно. – Покатаетесь? – вiн зiстрибнув з сегвея, широким жестом указавши менi дорогу. У нього були розкiшнi знущальнi зеленi очi – як у шахрая в старовинному романi. Як у принца, який навiщось перевдягнувся в шахрая. – І куди тут натискати? – спитала я недбало. Ця штука виявилася краща, нiж я думала. Сегвей – цiкава машина, на нiй встановленi гiроскопiчнi датчики; якщо не знаете, що таке гiроскоп, подивiться на дитячу дзигу. Чому вона не падае, стоячи на тоненькiй нiжцi? Нахилившись уперед, я розiгналася, скiльки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тiкали зi шляху. Я iхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – вiд свого фiлологiчного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своiх слiдах i вiддати чудо технiки захеканому власниковi. Я помилилася. Хазяiн сегвея захекався, але не вiдстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врiзалася. – Добре бiгаеш, – я зiскочила з сегвея. – Розряд з легкоi атлетики. Сподобалося? – Дякую. Група зацiкавлених громадянок нiде не дiлася – навпаки, стала щiльнiша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далi, то дивовижнiшi. Причому нiхто не розповiдатиме, як я була в пiдземеллi пiд унiверситетом i бачила портал в iнший свiт. Замiсть цього чужа фантазiя пiдсуне менi нову бiографiю в ролi подруги Бонда… тобто Матвiя чи Захара, чи… – До речi, мене звуть Семен. Для друзiв Сем. – Дар’я, – представилась я i ледве стримала напад нервового смiху. – Ну вибач, я справдi спiзнююся… І побiгла. Роздiл п’ятий Оперативниця Пригоди притягують одна одну. Конвеерна стрiчка вашого життя може тягтися мiсяцями, роками, столiттями, тодi мудра людина складе подяку долi, а енергiйна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорi ваш лотерейний бiлет – раптом! – виграе шоколадку, цiлком можливо, до ранку на кухнi лопне найголовнiша труба, водопровiдник – зненацька! – виявиться добрим чарiвником, подаруе вам монетку для здiйснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконi, але пригоди на цьому не закiнчаться. Я зупинилася, щоб перевести дух, i пiймала в долоню свiй амулет. Стисла, вiдчуваючи, як срiбне око притискаеться до шкiри… Свiтло! Зелень трави, потоки ультрафiолету, жовтi й синi метелики, стовпи свiтла над головами. Я бачила людськi голоси, що розтiкаються кольоровими хвилями, я поглядом розрiзняла спiв птахiв i сигнали машин з вулицi. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, i шлейф загальноi цiкавостi, який тягся за ним – i набагато слабше за мною. Я бачила чужi страхи й мотиви, iх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво… І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварiйний червоний вiдблиск. Двое цiлувалися вiддалiк, бiля лави, в усiх на очах. Я бачила тiльки потилицю хлопця й руки дiвчини – але дiвчина мене не цiкавила; на скронi у хлопця мерехтiв уже знайомий менi символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката. Я випустила амулет. Свiт став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцiлунок – чужим поцiлунком. Я пiдiйшла й зупинилася поруч; дiвчина помiтила мене перша: – Вам щось треба? Хлопець обернувся до мене, i тодi я його впiзнала. Згадався вчорашнiй вечiр. Урна, зниклий амулет, мiй розпач, промiнь лiхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаемо…» – Я хочу повернути тобi твiй лiхтарик, – сказала я перше, що спало на думку. Вiн поморщився: – А можна… якось потiм? Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом. – У тебе неприемностi, – швидко сказала я. – Менi так здаеться. – А менi здаеться, це в тебе неприемностi! – дiвчина була не з тих, хто лiзе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку? – Нi, я поясню… – Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома? Цiкаво, на якому вона факультетi, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосi. Не дивно, що хлопець, знiяковiвши, похитав головою. – Дiвчино, до побачення! – брюнетка взяла його пiд руку, наче маркуючи власнiсть, i потягнула до прохiдноi. Я кинулася було за ними – але потiм зупинилася й витягла телефон. – Лiзо… – Не можу говорити, я за кермом. – Тут у хлопця знак на скронi. Такий самий, як… – Ясно. Поруч Тiнь, вона його ссе. Шукай. – Це може бути його дiвчина? – Перевiр насамперед. До початку пари залишалося п’ять хвилин. * * * У вестибюлi я загрузла в щiльнiй юрбi. Усi спiшили, усi йшли до лiфтiв, i я нiяк не могла скоротити вiдстань хоч на кiлька крокiв. Я стисла амулет, виглядаючи Тiнь на ходу, – i ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Нi, треба спершу ii наздогнати… У лiфтовому холi вони роздiлилися. Брюнетка вирушила до лiфтiв на географiчний, а Мiша повернув до висотних лiфтiв на мехмат. Я побiгла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, пiд прикриттям, сiла в лiфт. Тi, що залишилися в холi, почали голосно нарiкати, що тепер точно спiзняться: наступного чекати хвилини двi… Лаючись упiвголоса, я розвернулася й погналася за Мiшею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в лiфт i виявилася там единою дiвчиною. І, ймовiрно, единим гуманiтарiем. Вони були невловимо схожi – усi чомусь дуже високi, я загубилася серед них, як мишка в травi. Сухi, худорлявi, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цiкавiстю. Я прокашлялася: – Я на мехмат правильно iду? Заусмiхалися: – Дiвчино, ви занадто гарна для мехмату… Жартiвники, значить. Лiфт набрав швидкiсть – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект унiверситету вiдхилили, сказали – занадто багато буде потрiбно лiфтiв, ви нам спроектуйте щось поверхiв на чотири… – У другого курсу зараз яка пара? – А конкретнiше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаете? Я збагнула, що знаю тiльки iм’я: Мiша. Мiша з мехмату, другий курс. – У нас зараз потокова лекцiя, алгебра на шiстнадцятому поверсi, – пролунало з кутка, i я побачила високого типа в окулярах у темному светрi, якого колеги буквально втисли в стiнку. – Та тiльки ми спiзнюемося… Лiфт зупинився. * * * Аудиторiя була iсторична, на два поверхи, я колись бачила про неi документальний фiльм. Усi вже розсiлися: вийшовши майже до самоi кафедри, я стисла в долонi амулет… І одразу побачила пульсуючий вiдблиск. Мiша сидiв лiвiше вiд центру, на скронi в нього свiтилося клеймо, рот i пiдборiддя блищали свiжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному свiтi кровi не було й знаку: стурбований студент розкладав своi конспекти. Мiшин сусiд штовхнув його лiктем i вказав на мене. Ми зустрiлися очима; нi, вiн менi не зрадiв. Вiн не мiг зрозумiти, за що йому така радiсть: напiвзнайома дiвчина тягаеться слiдом, наче на гумцi. Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Вiн неохоче вибрався з ряду – добре, що сидiв майже в проходi, – i спустився до мене: – Залиши лiхтарик собi, добре? Я простягла йому папiрець, на якому косо-криво був написаний мiй телефон: – Слухай… Якщо тобi стане погано або щось станеться… щось незрозумiле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедева… – Ясно, – вiн майже заспокоiвся, здогадавшись, що я божевiльна. – Тiльки бiльше не ходи за мною, добре? Я не встигла вiдповiсти. – Дiвчино, менi можна ввiйти чи ще нi?! Я вiдскочила. Монументальний викладач стояв за моею спиною, роздувшись вiд обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого мiсця. Двiстi глузливих поглядiв спостерiгали з амфiтеатру, милувалися безплатним цирком. – В-вибачте… Через спину викладача в аудиторiю прослизнув уже знайомий менi тип в окулярах. Несподiвано пiдморгнув – ти ба, який прудкий. Я вискочила з аудиторii червона, наче тi вiтрила, що iх побачила на обрii Ассоль. Ну, тепер про мене точно пiдуть легенди… Задзвонив i засмикався в кишенi телефон. – Лебедева, – закричала Настя в трубцi, – тут Содом i Гоморра! – Де?! – На фiзрi! У басейнi менше половини групи, ти в списку системних прогульникiв! Або негайно прибiгай, або ти без залiку й без стипендii! І обiрвала розмову. * * * Лiзин дзвiнок заскочив мене на пiвдорозi мiж корпусами: – Ну що, ти з’ясувала? Це його дiвчина? – Не знаю, я не встигла… – Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кiлька годин вiд хлопця будуть рiжки та нiжки… – А ти не можеш менi допомогти? Ти або Гриша… У трубцi вже лунали короткi гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мiшею нiчого не станеться, i притьма вбiгла в спорткомплекс. Тренеровi крики чулися вже в роздягальнi. Обожнюю цей принцип зi шкiльних часiв: за тих, кого немае в класi, влiтае тим хорошим дiтям, якi з’явилися. – Я вам улаштую! – трубним гласом ревiв тренер. – Я в деканат пiду! Де Лебедева? Де Свиридова? Де ця, як ii… де половина групи, я вас питаю?! Присiдаючи, пiдкрадаючись i застосовуючи стелс-технологii, я примудрилася пристроiтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’iхала на одне вухо, окуляри телiпалися на шиi, а шльопанцi я взагалi несла в руках. – Лебедева тут! – вiдважно крикнула Настя. Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвостi перед атакою. – Добре, – сказав нарештi, – востанне Лебедеву з ганебного списку викреслюемо… Працювати! Усiм у воду! Я стрибнула з бортика, не чекаючи своеi черги на драбинi. * * * Свiти iснують поряд – звичайний i той, що за межею. Це iнтуiтивно зрозумiло всiм, це прекрасно знають дiти й деякi дорослi, про це написано тисячi книжок. Хтось бачить iнший свiт скупченням кошмарiв пiд тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарiвною краiною, де крiм чудовиськ живуть чудеса. Хтось боiться зазирнути в прочинене вiконце, хтось усе життя чекае бiля замкнених дверей. А менi досить затиснути в долонi свiй амулет iз зображенням ока. Я пiрнула глибше, метрiв на три, i, потихеньку випускаючи повiтря з нiздрiв, стисла кулон. Затремтiла вода; я побачила силуети дивних iстот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у водi моi однокурсницi, шльопали ноги по бортику, здiймалися бульбашки… І раптом мене захопило, як у жменю, i рiзко потягло вниз! Менi вiсiм рокiв. Я у крижанiй водi, мене тягне на чорне дно, повiтря не вистачае, перед очима ширяють кольоровi iскри, а дна досi немае, у цiй рiчцi немае дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Вiддаляеться свiтло, зникае надiя, ii не було й нема, я тону, я провалююсь, я… Пальцi судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повiтря ротом, а надi мною нависав тренер: – Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води! Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – едина свiтла цятка, завбiльшки як поштова марка, так-сяк допомагала менi орiентуватися. Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розiйшлася. – Ти сьогоднi снiдала? – з пiдозрою запитав тренер. – Не пам’ятаю, – зiзналася я. – То йди й поснiдай! Анорексички хрiновi! Хочеш, щоб мене iнфаркт розбив?! Я побрела в роздягальню. Свiти iснують поряд, але звичайний принаймнi дотримуеться правил. А той, що за межею, правил не знае – твое життя для нього таке ж важливе, як осiннiй листок у багаттi, як вiдображення бабки на плесi, як торiшнiй квиток у кiно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твоi проблеми… Я вийшла з-пiд душу й пiдiйшла до дзеркала. І вiдразу побачила, що амулета на шиi немае. Млiсть злетiла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у водi моi однокурсницi, i через секунду була знов у водi. – Лебедева, я куди сказав iти?! – Я загубила кулон… – Я скiльки разiв казав: перед заняттям знiмати кулони, сережки, цяцьки! Я не слухала його. Я пiрнала й пiрнала, повзала по дну, вдивляючись у бiлу плитку на своiй дорiжцi – i на сусiднiй… Нiяких амулетiв. Чисте картате дно. * * * – Лiзо, я загубила амулет i тепер нiчого не бачу. Вона довго мовчала в телефонi. Я не знала, де дiтися з сорому. – Круто, дiвчино, – промимрила вона нарештi. – Навiть не знаю, що тобi сказати… Я вимкнула телефон i нарештi з усiеi сили розридалася. Безсонна нiч, Настинi ридання, кров i татуювання на скронi, амулет в урнi, пiдземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна дiра посеред басейну – усе це нарештi склалося, сплавилося в единий тягар, i у верблюда моеi душi пiдломилися тонкi ноги терпiння. Єдиним прихистком людини в такому станi мiг стати тiльки туалет – i я кинулася до перших же дверей з вiдповiдною пiктограмою. На щастя, всерединi нiкого не було, заняття ще тривали. Скорчившись над раковиною, я ревiла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабiнцi, щойно порожнiй, тепер хтось е. Усерединi делiкатно кашлянули. Вiдчинилися дверi, i Гриша, в майцi з анiмешним персонажем – тепер вiдьмочкою Кiкi, – подивився на мене зi щирим спiвчуттям: – Ну, все нормально насправдi… Я так розгубилася, що навiть перестала ридати: – Це жiночий туалет! – Не вилазити ж менi зi стiни в громадському мiсцi, – слушно зауважив Гриша. – Не всi, знаеш, до цього звикли. А я тобi привiв пiдмогу… Вiн посунувся, випускаючи з кабiнки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було рокiв тридцять, високий, похмурий, неголений, анiтрохи не схожий нi на студента, нi на викладача. – Це Пiпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають. – Це! Жiночий! Туалет! – Тут же нiкого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосереднiстю. Цiеi самоi митi з коридора почулися голоси – i цокiт каблукiв, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився: – Що ж, я пiду… Вiн зник за дверцятами кабiнки, я штовхнула цього Пiпла в iншу – i зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зi старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа: – Фарбою смердить? – Ремонт, – привiтно пояснила я. На щастя, вона не стала нiчого з’ясовувати. * * * – Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок… Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли нiхто не дивився, i випустила цього Пiпла. Не скажу, щоб вiн менi дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхнiй. Крiм того, уся ця принизлива метушня з кабiнками… – Гришо, вiн що, збоченець чи зовсiм дурень?… – Ти завжди так багато базiкаеш? Сказано було недбало, наче мимохiть. Я закрила рот i для певностi уявила, що на губах у мене застiбка-змiйка й що вона мiцно замкнена. Дуже добра психологiчна вправа, допомагае змовчати в ситуацiях, коли кожне слово працюе проти тебе. Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головноi будiвлi, i тут, на сходах, я знову побачила Мiшу. Вiн рiзко змiнився за тi кiлька годин, що я його не бачила: був блiдий, розгублений, навiть понижчав. Його дiвчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Мiша неохоче вiдповiдав – i менi без усякого амулета було ясно, що вiн од неi щось приховуе. Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тiнь i зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життевi соки. А в мене, як на грiх, не було амулета. – Цi? – запитав Пiпл, простеживши за моiм поглядом. Я кивнула. Застiбка-змiйка й далi надiйно скрiплювала моi губи. Не кажучи нi слова, вiн рушив до них. Пiдiйшов i почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволi пiдвела брови – здаеться, цей Пiпл зумiв ii приголомшити. Вона захитала головою, навiть позадкувала; мiй новий знайомий обiйшов iх по колу, нiби принюхуючись, i повернувся до мене. – Вона не Тiнь, – сказав заклопотано. – Як?! – А отак. Просто дiвка. А хлопця пiратять, i сильно. – «Пiратять»… у сенсi? – Ну, я це так називаю. Як фiльми скачують незаконно. Пiратським чином. Так i його зараз скачують… – Скачують… з торентiв чи що? Людину?! Вiн подивився на мене вже знайомим поглядом ученого верблюда, згори вниз: – Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службi Доставки? – З учорашнього. Вiн зiтхнув, мовляв, навчати новачкiв не наймався. – Тiнь установила з жертвою контакт i викачуе з неi життевi сили. Так зрозумiлiше? – Як ти знаеш? Ти що, теж бачиш цi знаки, кров на лицi… Вiн помотав головою: – Нi. Я чую. Нюхом. Його нiздрi ледь сiпнулися: – У тебе друга група кровi, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогоднi ти була в басейнi, iла пiцу «Маргарита» i пирiжки з м’ясом. Я довго мовчала. Вiн доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком. – Я тебе боюся, – вичавила я нарештi. – І марнуеш купу часу на непотрiбнi емоцii, – повiдомив Пiпл. – А хлопцевi залишилося жити щонайбiльше добу. – Жити?! – З нього качають час життя – конкретно так… За годину вiдбираеться кiлька рокiв. Завтра вранцi з хлопця буде труп. – А що ж нам робити?! Вiн подивився поблажливо. * * * Мiша i його подруга сiли в маршрутку. Я пiдняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копiйка»: – Дорогу покажеш? Пiпл грубувато смикнув мене за лiкоть, вiдтяг од машини й кивнув водiевi, щоб iхав далi. – Ти чого? – я вирвала руку. – У цiй машинi вчора таке возили, що я й говорити не хочу, – сказав вiн уривчасто. – Он синя iде, спиняй ii. Ми влiзли в стару синю «Мазду». Пiпл повiв нiздрями, але промовчав. Водiй iхав за маршруткою, нi про що не питаючи, – на щастя, рух був нешвидкий. – Тобi, мабуть, важко, – сказала я, забувши про застiбку на губах. Вiн запитально звiв брови. – Ну, з таким нюхом, – уточнила я. – Я звик. – «Парфумер» Зюскiнда читав? – я була впевнена, що вiн зацiкавиться, але вiн байдуже похитав головою: – Нi. – Хоч кiно дивився? Вiн посмiхнувся: – Ти все-таки дуже багато базiкаеш. Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбiччя, i з неi вийшли Мiша зi своею брюнеткою. * * * Пiпл iшов по слiду, як собака, не дуже при цьому напружуючись i, само собою, не водячи по землi носом. Тому ми могли вiдстати й не боятися, що нашi пiдопiчнi помiтять стеження. Коло пiд’iзду дев’ятиповерхiвки вони зустрiли, очевидно, сусiдку. Їi ми спершу почули й тiльки потiм побачили. – Я подзвонила хазяiновi вашоi квартири! – кричала лiтня жiнка. – А наступного разу подзвоню в мiлiцiю! Мiша щось примирливо сказав, я розчула тiльки: «Тьотю Свето, ну чого ви…» Жiнка пiдвищила голос: – Безсовiснi! У чоловiка мiгрень, а вони музику врубають о сьомiй ранку! Брюнетка ввiйшла в пiд’iзд, навiть не глянувши на засмучену сусiдку. Я догадалася: це дiвчина врубае музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусiди можуть хоч об стiнку розбитися. Бiдний Мiша… – Ця тiтка не Тiнь випадково? – запитала я Пiпла. Вiн хитнув головою. Ми дочекались, поки обурена жiнка вiдiйде, i рушили до пiд’iзду. На дверях був кодовий замок, Пiпл нахилився, нiби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усерединi, в пiд’iздi, було темно й вогкувато, менi на секунду згадалося пiдземелля з порталом. Пiпл iшов, неквапливо пiднiмаючись сходами, iнодi зупиняючись, iнодi нахиляючись до дверей квартир. – Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тiчкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу… А тут що? Вiн зупинився, пiдiбравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити. Пiпл видихнув i розслабився: – Нiчого… Нiчого тут нема, нiякоi Тiнi, ми даремно сюди приiхали. І пiшов сходами униз. * * * – Ти знаеш, у якiй вони квартирi? Вiн подивився на вiкна: – У сорок першiй. – Тодi чому… ти… не можеш пiти до них i сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Мiша… вiн уже щось вiдчувае, з ним щось не так… Пiпл промовчав. Я сама згадала: не далi як сьогоднi вранцi я сама намагалася застерегти Мiшу, i тепер вiн вважае мене в найкращому разi дурненькою. – Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбiльше добу… Пiпл кивнув. – А ми будемо дивитися й чекати?! Вiддаляючись вiд пiд’iзду, вiн на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тiтку Свiтлану – Пiпл привiтно з нею привiтався. – Тут така ситуацiя, – заговорив вiн, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фiналом Тiнь зазвичай вилазить з укриття й пiдходить ближче до жертви. Якщо ми ii вистежимо, перш нiж вiн помре, – ми молодцi. – Вiн здоровий молодий чоловiк. Вiд чого йому вмирати? – Зовнi це буде схоже на аварiю, кримiнал, раптовий iнсульт – у молодих теж бувае, хоч i рiдко. Навiть самогубство. По сутi, раптовий кiнець життя, яке зжерла Тiнь. Менi стало холодно. Я зупинилася: – Послухай, виходить, усi аварii… вибухи, пожежi, iнсульти… – Не всi, – м’яко заперечив Пiпл. – Тiнi пiдстроюються пiд iснуючий тренд. Пiдкладають, так би мовити, своi жертви пiд нещаснi випадки. – Навiщо це треба? Навiщо вони вбивають? – Харчуються. Грiються. Здобувають свiй ресурс… Тобi зараз куди? В гуртожиток? Я похитала головою: – Почекай… Тiнь завжди пiдходить до жертви в останню мить? – У дев’яноста вiдсотках випадкiв. – А якщо ця Тiнь, яка вбивае Мiшу… опиниться серед тих десяти вiдсоткiв, що не виходять? Пiпл зiтхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – i схопила порожнечу. – Не переживай, – сказав Пiпл. – Не бачиш Тiней – о’кей. Навчися визначати iх за непрямими ознаками. – Це ж за якими? – По-перше, вони вiчно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрi й шарфi – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумнiваешся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Вiдмовиться – отже, Тiнь. – Або просто не любить молока. – Або не любить, – легко погодився Пiпл. – Ти як почуваешся? – Паскудно. – У тебе сьогоднi був нiвроку такий гормональний викид, – сказав вiн замислено. – І що це значить? – Значить, що ти зустрiла когось, хто потiм з’явиться в еротичних снах… У тебе як iз сексуальною орiентацiею? – Традицiйна! Це тебе не стосуеться! І перестань мене обнюхувати! На мене з пiдозрою зиркали люди на вулицi. Я, похопившись, замовкла. – Вибач, – сказав Пiпл дуже щиро. – У мене це професiйна деформацiя. Я буваю безтактний. І всмiхнувся без краплi зарозумiлостi – щиро i з симпатiею. Роздiл шостий Голуби й соколи У коридорi на пiдвiконнi Павлик здiйснював манiпуляцii з величезним букетом квiтiв. Коли я пiдiйшла, вiн пiдстрибнув з несподiванки, потiм розслабився й видихнув: – А, це ти… У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем крiпилася листiвка з вибаченнями й зiзнанням у коханнi. Ведмедик i виглядом, i поглядом скидався на Павлика. Менi стало шкода iх обох. – Павлику, може, тобi поки що перечекати… Хай вона охолоне… Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зiгрiеться. Я не вмiла пояснити це Павликовi, який знемагав вiд почуття провини, хоч не був нi в чому винен. – Дашо, передай iй, будь ласка, бо я сам боюся… Я кивнула. Взяла букет з ведмедем i листiвкою. Зайшла в кiмнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на лiжку з ноутбуком на животi. – Це тобi, – я простягла iй букет. Вона й голови не повернула: – Дякую. Пiдеш на кухню – залиши в помийному вiдрi. – Насте, – я сiла навпроти. – Послухай мене. Павлик… – Ти не бачиш, що я читаю?! – Павлик тебе справдi… – Новi новини! Облаштування чужоi долi на доступних умовах… Не хочу чути цього iменi, не знаю цiеi людини, i не продовжуй, або я ображуся! І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхiт i чекае, затаiвши дух, як приймуть його подарунок. Зараз менi доведеться повернути квiти й стати вiсником нещастя. Я раптом розлютилася: якого дiдька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалiеш людину – i готово, ти вже ii довiрена особа, ледь чи не духiвник-сповiдник… Злiсть змiнилася усвiдомленням провини. Якби я зупинила Тiнь, перш нiж вона встигла прикiнчити Настину любов, – усе було б iнакше, i зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закоханi завершать ще один романтичний вечiр. Я встала, щоб однести букет назад Павликовi, i в цю мить дверi вiдчинилися. Такий самiсiнький ведмiдь, як той, що був прикрiплений до букета, але в людський зрiст, зайшов у нашу кiмнату, зачепившись об одвiрок волохатою плюшевою головою. Навiть Настя при всьому своему стоiцизмi здивувалася. – Павлику, – процiдила вона, – розмiр, звiсно, мае значення… але не в цьому випадку! Ведмiдь посеред кiмнати подивився на неi без цiкавостi – i перевiв погляд на мене. Пiдняв волохату лапу; у лапi дивом утримувалася в’язка ключiв, так, неначе ведмiдь був сторожем в’язницi… або поцупив з режимного об’екта повний набiр дублiкатiв. А ще через хвилину з’ясувалося, що всерединi ведмедя заховався зовсiм не Павлик. * * * – Навiщо ти начепив цю дурну шкуру? – Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвоi уваги, – вiн навiть не усмiхнувся. Я насилу стримала нервовий смiх: – А навiщо ключi? – Ходiмо, про все дiзнаешся. – Послухай, Семене… – Сем. – Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою пiду? – Тому, що сьогоднi ввечерi я покажу тобi таке, чого ти нiколи не бачила. Я зiтхнула. Ех… Хлопець був настiльки впевнений у собi, що не боявся здаватись iдiотом. Вiн жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, вiн заклався з кимось, що поведе мене сьогоднi в ресторан чи в клуб. А скорiше за все, нi з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дiвчину – на секунду зацiкавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й нi? – Спасибi, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднiшнiй вечiр багато роботи. – Ти не розумiеш, вiд чого вiдмовляешся. – І не пояснюй, а то я помру з горя. Схоже, йому не часто казали «нi». Принаймнi зараз вiн видавався здивованим. Ми стояли в коридорi бiля входу на кухню, i всiм жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собi зацiкавленi погляди: Сем був на факультетi вiдомою особою, а я традицiйно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагонi метро iде п’ятнадцять душ. Завтра скажуть: «Вона йому вiдмовила, щоб покрасуватися». Навiщо чекати завтра – вже сьогоднi скажуть, а втiм, менi яка рiзниця… …Коли вiн одстiбнув смiшну волохату голову, коли я побачила його у ведмежiй шкурi, веселого, безглуздого, менi раптом привидiлося на секунду, що я його давно знаю, що це мiй друг, який навiщось надiв маску… нi, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумiлого мажора. Коротка мана з’явилася – i зникла: не друг вiн був менi. Я б iз задоволенням погуляла з ним пiд дощем, посидiла на автобуснiй зупинцi, обговорила нюанси сучасного прочитання Свiфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з iншоi планети, i, вирушивши в космос на його кораблi, я ризикую задихнутися без скафандра… – Шкода, – сказав вiн, наче луною вiдповiдаючи на моi думки. – А менi здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства. Настала моя черга дивуватися: – Як ти… А-а, ти прочитав мiй статус на Фейсбуцi! – Неправда. Менi явився привид Ломоносова й велiв показати тобi великi таемницi. Чиста робота: за вечiр вiн зумiв уже вдруге мене здивувати. Я справдi любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кiлька днiв тому журилася в Мережi, що нiяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головноi будiвлi. – Тодi ходiмо, – сказав вiн, задоволений моею реакцiею. – Просто зараз? – Навiщо вiдкладати? – Музей зачинений! Вiн урочисто показав менi в’язку ключiв: – Немае закритих шляхiв. Є шляхи, якi добре охороняються, – там Сцiлла, тут Харiбда… Але ти ж не боягузка, правда? * * * Ми прокралися по музею, освiтленому о цiй порi тiльки черговими лампочками. Повз вiтрини з мiнералами й коштовними камiнцями, кожний з яких можна розглядати цiлий день. Повз портрети видатних учених i опудала тих, кого вони дослiджували. Сем спробував ключ до балконних дверей – не пiдходить. Тодi вiн став пробувати ключi один за одним, нагадуючи ретрохакера з вiкторiанських часiв. Нарештi дверi пiддалися. Знадвору повiяло прохолодним повiтрям i запахом трави – несподiвано, на двадцять четвертому поверсi посеред колосального мiста. Сем подав менi руку: – Тут обережно: висока сходинка. Дивись пiд ноги. Я вийшла пiд небо – та так i зупинилася. Навкруги лежала Москва у вогнях мостiв i набережних, у вигинах рiчки, у потоках червоних та бiлих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах паркiв, у геометричному вiзерунку дорiжок бiля оглядового майданчика. За моею спиною височiв шпиль унiверситету, я стала частиною цiеi будiвлi, я стала однiею зi статуй, химерою на фасадi й малюнком на гербi. Хвилини спливали, я не ворушилася, тiльки мiсто пiдi мною перетiкало вогнями, мерехтiло, свiтилося… – Дозвольте, мiледi, скромно презентувати вам цей краевид. Вiн вiдкоркував пляшку шампанського. Тицьнув менi в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’е шампанське на балконi музею? Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, вiн виконав обiцянку: показав менi те, чого я нiколи не бачила й чи навряд ще колись побачу. – Ти на Ейфелевiй вежi була? – вiн дивився на Москву крiзь свiй келих, на свiтло. – Нi. – І не ходи. Там такi черги, тиснява, духота… Тут – геть iнше. – Знатиму. Вiн уловив у моему голосi iронiю, але нiчого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як i ранiше, нiчого не винна. Ми окремi люди, ми з рiзних свiтiв, але я не хочу здатися грубою… – Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав вiн. – Правда?! – Точно. Полюють на голубiв. Тут подекуди можна кiсточки знайти. – Жах який. – Хижаки, що тут скажеш. Живуть собi на верхiвцi iсторичного будинку, як у горах або в лiсi. Вiльнi… У його голосi менi почулася заздрiсть. – На фiг таку волю, – я знову подивилася на вогнi. – Якщо тобi цiкава моя думка – я на боцi голубiв. І… Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос. – …І я б захищала голубiв вiд цих соколiв… якби могла, звiсно. – Голуби скрiзь гидять. Якби ти бачила, що дiеться на площi Сан-Марко. – Зате голуби нiкого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кiгтi, не забирають чужу любов… – Що? Я прикусила язика: – Це метафора. – А-а, – сказав вiн замислено. І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на мiсто, хвилину, другу, десяту; холодний вiтер став проймати мене пiд курткою, i звiдкiлясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помiтить незаконне проникнення на об’ект… І тут у кишенi задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лiкоть – й одразу випустив. – Привiт, мамо, – сказала я в трубку. – Привiт, ти чого не дзвониш? – Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята… – Уже пiзно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозковоi активностi… – Зроблю, мамо. Як у тебе? – Усе добре… На добранiч! – На добранiч. Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Мiсто пульсувало, мерехтiло вогнями. – Ти не злися на неi, – сказав Сем. – Чого ти вирiшив, що я злюся? – Багато хто злиться. Гiперопiка i все таке. – Я не злюся. – І правильно. Щось у його голосi змусило мене насторожитися: – А твоя мама… – Померла, коли я народився. Я ii не пам’ятаю. Менi стало дуже холодно, хоча вiтер ущух. – А батько? – Батько… в Лондонi. Здаеться, що вiн завжди там був… – Що значить «здаеться»?! – Та бачиш, у мене дивна вибiркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалi. Напевно, в мене розлад прихильностi. Нiчого, що я тобi про це кажу? Я не знала, що вiдповiсти. З одного боку, менi стало страшенно його шкода. З другого… вiн так легко про це розповiдав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дiвчатам про своi бiди, тиснути на жалiсть? – Забудь, – вiн вiдвернувся. – Я сказав зайве. З одного його руху менi стало цiлком ясно, що вiн говорив щиро i вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустрiли з настороженiстю й пiдозрою; вуха моi спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкiра. – Сем, послухай, я теж… Мiй батько нiбито кинув матiр до мого народження, але я вiрю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що вiд нього залишилося, – кулон… Я потягнулася до амулета – i згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зцiпила зуби: – Сем, я тебе чудово розумiю, але менi простiше, бо вiд дiвчат очiкують, що вони говоритимуть про своi почуття. А чоловiки повиннi мовчати, як бовдури, навiть якщо в них серцевий м’яз рветься надвое… Вiн дивився на мене. Крiзь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким вiн був колись, – страшенно самотнього, заваленого iграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забувае кожен свiй порожнiй i нудний день. Не усвiдомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечi. Я вiдчула запах його шкiри, тепло, довiру, менi захотiлося торкнутися губами його лиця… У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тiльки тому, що боялася випадково когось убити. На дисплеi свiтився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пiзно. Мiй порив нiжностi все одно вже захлинувся, обiрвався, залишивши пiсля себе нiяковiсть i незручнiсть. Зцiпивши зуби, не дивлячись на Сема, я вiдповiла на дзвiнок. – Алло. – Це Дар’я Лебедева? – запитав на тому кiнцi хрипкий незнайомий голос. – Так… – Я Мiша. Ви менi залишили свiй номер… Я зрозумiла, що не впiзнала його. Я зрозумiла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кiлька годин, якщо ми не пiймаемо його Тiнь. Людський егоiзм не мае меж. Я дуже впала у власних очах, але ще бiльше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах. – Зi мною, – хрипко говорив Мiша, – я не розумiю, що вiдбуваеться. Я не знаю, що менi робити. Я… – Зрозумiла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приiду негайно. Роздiл сьомий Мiша На останнi грошi я пiймала «шахiд-таксi». З машини передзвонила Пiплу. Той сприйняв новину цiлком спокiйно: – Скорiше за все, ти йому нiяк не допоможеш – Тiнь заникалась i вийде тiльки завтра. – А якщо не вийде? – Та де вона дiнеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природнiше поводитиметься жертва – то бiльша ймовiрнiсть, що Тiнь пiдбереться ближче. У темрявi я не знайшла б Мiшин пiд’iзд, якби вiн не чекав мене на лавi. Було вже пiзно, далеко за пiвнiч, i якось дивно тихо. Мiша здавався страшенно пригнiченим: – Знаеш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка… – Недарма, – я твердо подивилася йому в очi. – Вiдбуваеться щось дивне, так? Вiн вагався. – Скажи менi! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобi свiй номер! Значить, можу допомогти! Вiн нарештi наважився: – Ходiмо… Я мовчки пiднялася за ним сходами. Квартира, як i сказав Пiпл, була пiд номером сорок один. – Лера спить, – сказав Мiша, причинивши кухоннi дверi. Це означало: «Вибач, менi дуже нiяково, але ми не повиннi шумiти. Мене мучить невiдомий кошмар, але я не стану будити свою дiвчину, ii не можна турбувати. Я на своiй кухнi поводитимусь, як злодiй, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось мiняти». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marina-i-sergey-dyachenko/temniy-svit-rivnovaga/?lfrom=390579938) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.