Сетевая библиотекаСетевая библиотека
Танцi у напiвтемрявi кiмнати Ярослава Юрiiвна Яковенко Ми танцюемо у напiвтемрявi власних кiмнат, намагаючись вiдгородитися вiд незручних питань, непорозумiнь i недомовленостей, сховатися вiд жорстокостi свiту за порогом власноi оселi. І кожен може для себе вирiшити одного разу: хай танцюеться; нiхто не дивиться. Представленi iсторii усi як одна про вихiд за межi напiвтемноi кiмнати. Слова можуть розбити нас на мiльйони фрагментiв i водночас скласти назад, немов пазл. У цьому iхня магiя i лiтери всерединi героiнi трансформуються у своерiднi щоденниковi записи. Замiсть передмови Кожен може для себе вирiшити одного разу: хай танцюеться; нiхто не дивиться. Представленi iсторii усi як одна про вихiд за межi напiвтемноi кiмнати. Гаванi безпечнi для кораблiв, але будують iх з iншою метою. Наше життя – це низка змiнюваних подiй, сумнiвiв, почуттiв та рiшень, але сьогоднi – найкращий час озирнутися навколо. Навiть якщо ми помиляемося, тут е чим пишатися, бо продовжуемо рух вперед. Побудованi за принципом чергування довгих та коротких вiдтинкiв ритмiзованого тексту, представленi твори охоплюють широкий спектр почуттiв: вiд суму до радостi та милосердя; вiд гучних гiмнiв до тихих, теплих балад. Пiсля вiдвiдин майстернi годинникаря головна героiня вiдчувае потребу повторити досвiд Овiдiя: писати листи без адресата. Хоча iсторii скомпонованi мiж собою в одну життествердну iсторiю (а змiст мiстить заховане повiдомлення курсивом), книга може читатися з будь-якого мiсця. З часом ми виходимо з напiвтемряви кiмнати на широку свiтлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильнiша за страх. Завжди. Справжне життя трапляеться не з героями книжок i кiносценарiiв, а з нами, у цей момент часу, який не повториться, тому давайте вгризатися у життя i нехай мед тече по руках. ЗМІСТ Історii, випадково пiдслуханi у годинникаря Двi дiвчини всерединi мене Обирай битву, яку програеш, аби виграти Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали Якщо впадуть усi мости Дощ йшов довго, але тепер вiн нарештi вдома Нiч темна лише перед свiтанком Про деякi втраченi днi, але не назавжди Dolce Far Niente по-справжньому Та квiткова крамниця i моя таемниця За кермом авто для втечi вона Гримнути дверима, щоб нiхто не чув Сьомоi хвилi не боялася, крила мала i не вагалася Навстiж вiкна вiдкривати i сидiти на пiдвiконнi Закрий очi i ти побачиш свiт Ламповi вечори i раннi соннi години Не прагни сказати останне слово, намагайся зробити новi кроки Довго йти за горизонти, щоб себе знайти У жiнок – усе серце, навiть голова Перечепилися, втративши опору, але не розбилися Волошки з поля Змiнити чiткiсть зору, аби всерединi народилася вiдповiдь Затишнi старi будинки38 Моеi сили береги i натхнення глибока рiка Хай Танцюеться. Нiхто Не Дивиться Зрозумiй ii нарештi без словникiв i перекладачiв З вами я у долонях Бога Якщо минуле з гiрким молоком, то майбутне – зi святою водою Прощання зсумом. Adieu, хороший та не мiй Вдумливо слухати веселi дитячi голоси Той, хто розпоряджаеться нашими снами Жити сьогоденням, дихати натхненням Ісабель дивиться на дощ в Макондо i не перестае сподiватися Душа вiдмовляеться вiд пунктуацii Ключi вiд королiвства Тисячi речей можна забути Волхви, якi дарують свiтло i чари Подаруй посмiшку Знати хто я, не будучи чиеюсь Кожному потрiбно, щоб хтось тримав його за руку Роби добро i кидай все у воду Бути вдячною Замiсть усiх моiх P.S. Цi маленькi вогники вiд вогнiв учительських сердець Метафiзики епiзоди Слова, що iй не належали Тодi, тепер i завжди Кiнцевi зупинки, вони ведуть додому Йти на вашi голоси Епiлог. Колиска для кiшки Пiслямова Історii, випадково пiдслуханi у годинникаря Cонце, що вже сiдае, вiщуе негостинну прогулянку пiд вiдкритим небом. І раптом вдалинi помiчаю майстерню годинникаря. Доведеться потривожити цього зосередженого трударя. Рiшуче стукаю i дивуюсь, бо всерединi зазвичай гамiрно, а сьогоднi на диво тихо. Лише то тут, то там, вицокують тендiтнi стрiлки i крутяться колiщатки годинникiв. Вiдчуваю себе так, нiби вдалося зазирнути за пiдкладку часу без посередникiв i потримати у руках тишу, бо митi то поспiшають, то зупиняються i кульгають, нагадуючи черепаху. Озираюся на усi боки, а сонце тим часом ронить бурштиновi краплi свiтла на циферблати. Через мить помiчаю володаря цiеi печери Аладiна i той нагадуе швидше графа Калiостро[1 - Граф Алессандро Калiостро – вiдомий мiстик i авантюрист.], анiж чаклуна пружин i гвинтикiв господаря. Вiн не бачить годинника на моему зап’ястi, бо свiй улюблений я вiддала племiнницi, сподiваючись, що iй вiн принесе бiльше щастя. Жити зi спогадами, а не мрiями – мое улюблене заняття. Здаеться, останню фразу промовила вголос, а годинникар навiть не зводить здивовано брови, нiби второпавши, про що мова, тому неспiшно про магiю часу говорить. Мовляв, скiльки ми б не вагалися, час знае бiльше, нiж ми. Звучить заспокiйливо i я запитую як бути, якщо почуваюся кажаном на деревi з картин Сальвадора Далi, де свiт догори дригом, а час зупинився пiд пiдталих годинникiв калюж покровом. Одним словом, як у «Мiстерii» Гамсуна, коли усе, що вiдчувае персонаж[2 - Маеться на увазi Юхан Нiльсен Нагель, головний герой роману Кнута Гамсуна «Мiстерii».] – ледь вловимi вiдчуття, якi наскрiзь пронизують i одразу зникають. Замiсть вiдповiдi старий годинникар пропонуе каву i говорить, що можна роззутися i у крiслi влаштуватися. Посмiхнувшись, згадую iсторiю про Бенджамiна Клементайна.[3 - Бенджамiн Сейнт-Клементайн – британський поет, композитор та музикант.] Йому якось подарували довге пальто. Прокидаючись у холоднiй квартирi, вiн його одягав i сiдав грати. Завжди босонiж, тому що вдома. Вдома можна вiдкривати душу ласкавiй байдужостi свiту. Тим часом майстр подае менi книжку скарг i пропозицiй, таку собi «Soul Kitchen» з пiснi гурту The Doors, з книжковоi полицi. Пропонуе почати читати навмання i я зустрiчаю на ii сторiнках iсторii тих, хто застряг на нульовiй точцi i тих, хто з неi зiйшов. І неважливо куди – у мiнус чи плюс, бо ти сам собi джерело подiй, скiльки б дорiг не пройшов. Особливо, коли довiв усе, що хотiв. Навiть тим, хто не вiрив. Тому вiдпустив самого себе, свое минуле i час водночас. Менi стае цiкаво, чи для когось з героiв iсторiй годинникар навмисно час спиняв. Певно, тодi жити без необхiдностi видиратися сходинками на рiвнiй по-буддистськи поверхнi куди спокiйнiше. Так, нiби залишити лежати непрочитанi книги, коли хочеться вдумливо читати одну лише. Просто у когось часу менше, а у когось – бiльше. І ця думка не пригнiчуе, а захоплюе. Годинникар головою хитае i промовляе, що доступнi варiанти на будь-який смак. Питання у тому, хто яку цiну заплатити готовий. Здаеться, йому до душi бути буркотуном, бо це краще, анiж свiтитися наiвним ентузiазмом. Цокае язиком разом зi стрiлками, вказуе на розташований поруч циферблат i асортимент насправдi викликае захват: е щасливi миттi з мiнiмальним ефектом печалi – на здоров’я нiякоi шкоди не чинять, щоправда, наступного дня у забуттi спочинуть. Найшвидше розбирають часи успiху та трiумфу. Такий собi щастя сурогат. За вiдгуками, ефект швидкоплинний, а назад товар не приймаеться. З сильнодiючими моментами варто бути обережними, а то ще виникнуть проблеми з серцем, хоча мало хто цим переймаеься. Давно колись завозили час хапати з неба зiрки, але там проблеми з поставками останнi кiлька вiкiв. Натомiсть попитом користуеться час, який дарують iншим. З ним легко потiм запалюватися вiд щасливих чужих новин. Негативний аспект лише один: багато сказаного, мало прожитого. Та життя – мудра рiч: завжди знайде спосiб обдарувати яскравими людьми, за якi бити i бити поклони – аж до землi. І якщо це не диво, то що тодi? Час, подарований тобi кимось, навчить примiряти своi ступнi до слiдiв людей, надихаючих за своею суттю, а не за статусом, який сьогоднi е, а завтра уже немае. Той час, котрий виключно для себе, – дорого обiйдеться, ранiше у кредит видавали. Якщо не по кишенi, то залишаеться просто йти туди, де любов. Неважливо, скiльки шрамiв вона залишить. Бо кожен з нас розсипаеться на дрiбнi шматочки, а потiм збираеться, i виходить нова картинка. Слухаю майстра i навiть не знаю, яка я картинка, бо увесь час iз шматочкiв складаюся. І у кожного з них свое право на подорож, так уже склалося. І будь-який фрагмент точно знае, коли потрiбно сховатися або зникнути, щоб не знайшли, попри старання. Майстр помахав менi на прощання, а небо нiжного фiалкового кольору, певно, бачило мое майбутне. Просто не поспiшало говорити i обiймало за плечi: ще не вечiр, усе буде. Виходила з майстернi як iз рiчки зi швидкою течiею: повiльно i обережно, нiби пробуючи крок за кроком дно. Посiяний смуток одного разу виросте деревом, яке вистоiть у будь-якi хуртовини. Я i е це дерево. Дозволяю собi просто рости, на двох стояти впевнено i любити усе те, що стало моiм свiтлом, згораючи. Немов пацiент, що щойно вийшов iз коми i побачив цей старий свiт по-новому, беру себе за руку i веду туди, де можу вiдчути те, що хочу вiдчувати, аби трiщини стали просто вiзерунками. Слухати, а не чекати паузи, щоб миттево розмiняти ii своiми п'ятьма копiйками. Мандрувати своiми стежками i воскресати за три днi пiсля найдовшоi зими. Варто лише цiнувати час у його самобутностi помiж щоденникових сторiнок, не боятися розповiдати iсторii своiх спроб i помилок, жити справжнiм, повiривши, що чудеса iнодi трапляються i без допомоги годинникаря. Двi дiвчини всерединi мене Нiцше постiйно описував подвiйнiсть людськоi натури, коли уживаються байдужiсть i хитрiсть та сердечнiсть i душевна скнарiсть. Проявляючи нетерпимiсть, полюбляв запитувати: «Як пережити, що я – не Вiн?». Але Богу, напевно, теж важко i кортить стати кимось ще, бо ми вже тисячолiттями поводимося саме так: готуемося до ролi героiв – а граемо негiдникiв, тiльки примiряли образ синьоi панчохи – потрапляемо на бал, поправляючи капелюхи. За великим рахунком кожного з нас ведуть два шляхи: одна дорога – любовi, а iнша – страху. І першою супроводжують тi, хто запалюе вогонь всерединi нас, а другою подорожуемо, коли холодно i темно у компанii власних примар. Вони як i змii – жувати не вмiють, тому ковтають жертву повнiстю i без хрускотiння. І ти починаеш тiкати, iнодi бiгти i спотикатися об камiння. Немов заплила далеко у море i перестаеш бачити берег. Чекаючи на спасiння, виходиш на маленький острiв i розумiеш, що готова там робити запаморочливi зворотнi висновки, кричати про зайвiсть сумнiвiв i покаянь, мовляв, забувай, спалюй мости i розвiюй за вiтром залишки поневiрянь. І всi барикади i моралi засади, що споруджувалися роками, можуть впасти за мить, наче солом'яний будиночок першого поросяти. Та насправдi змiй заворожуе не музика, а розгойдування сопiлочки заклинача. Обираючи шлях, ти вже знаеш, що потрiбно знати бiльшу частину вiдповiдi, аби правильно поставити запитання. Тому з часом знову виходиш на широку свiтлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильнiша за страх. Завжди. Як i шляхiв, всерединi мене дiвчин також двi. Мiцно сплелися, нiби реальнiсть i вигадка у прозi Ерiка-Емманюеля Шмiтта.[4 - Ерiк-Емманюель Шмiтт – сучасний французький письменник, драматург, фiлософ.] І неможливо передбачити, яка з них вiзьме гору у тiй чи iншiй ситуацii: одна з кутами гострими, а iнша – розкута. Безстрашна зi захватом фiгуристки черкае ковзанами по дзеркальнiй поверхнi життя, а безрадiсна з обережнiстю жителя берега боiться ступити на тонкий лiд, покинувши укриття. Перша вмiе бути вищою за траву i голоснiшою за воду, а друга – жалiеться i ние, щоб перевiрити, чи усе вiн зможе менi пробачити i щось глибше побачити. Кожного разу, коли я вiдкладаю важливi рiшення, боюся здiйснити телефонi дзвiнки, безрадiсна мене перемагае без жодного совiстi докору. Варто менi лише вдатися до порiвнянь i ненароком комусь позаздрити – та, що не знае радостi, бере гору, залишаючи менi у якостi варiанту покору. Безрадiсна дiвчина отримуе надi мною владу щоразу, коли чиесь необережне слово лишае на увесь день спокою, або панiчна атака заповнюе усе тiло, не залишаючи вiльного простору. Їi повсякденний настрiй чудово передае дiалог з «Амелi», коли на питання сусiдки: «Ви вiрите у дива?» – Одрi вiдповiдае: «Сьогоднi – нi…». Безрадiсна може сидiти на кухнi годину чи двi, написати «не зникай, будь ласка» i не надiслати, бо лячно, що може не вистачити сил i смiливостi, тому повiдомлення нiби кiлька рядкiв ненароком, поки охолоне чай. Вони сповненi трамвайноi ввiчливостi, яка нестерпно важко даеться. І хто мiг подумати, що говорити, коли дiйсно е що i про що, не вдаеться. Безстрашна не шкодуватиме нi на частку секунди про слова «усе змiнюеться навкруги i менi потрiбен у цю мить ти», маючи на увазi «я тут не за пробаченням, а за прощанням»… бо це правда, а не вiдвага, i нерозсудливо приховувати ii вiд тих, кого вона стосуеться. Навiть якщо страх не отримати у вiдповiдь нiчого – твоя слабкiсть, бо улюблена слабкiсть – це практично перевага. Будучи суворою до самоi себе, безрадiсна дiвчина i вiд iнших очiкуе сприйняття життя як гри на вибування, забувши правила займенника «ми» використання, бо «ти» i «я» куди безпечнiше i зберiгаеться рiвновага. Вона закривае для усiх вхiд i вихiд, не дозволяючи навiть вiдшукати самi дверi. Любити увесь свiт набагато простiше, нiж когось одного i так, щоб на все життя. Просто iснуе таке персональне мистецтво – «весь час не тих зустрiчати». Безстрашна любить лиш чiпати квiти, але не зривати. І тих, кого любить, не вважае своею власнiстю, живучи не за принципом «не можу без тебе», а «ти – важлива частина життя, але ще не його урочистий гiмн». Вона точно знае, що самотнiсть i усамiтнення – це абсолютно рiзнi речi: перша тiкае вiд болю, а друга – мчить йому назустрiч або навздогiн. Люди дiзнаються прогноз погоди лише для того, щоб дiзнатися, коли буде вiтер змiн, очiкуючи перевтiлення. І нiчого, начебто, не стаеться такого, пiсля чого можна було б сказати, що життя роздiлилося на «до» i «пiсля». Та по вiрi даеться, розумiеш? І ти вiриш у краще пiд крики морських чайок, якi проводжають сонця захiд. Знаеш, так бувае: до певного моменту часу у твоему життi все по плану i двi дiвчини мирно спiвiснують. Та раптом хтось зруйнуе страхи i усi бар'ери – зайве лушпиння, що змушувало жити у недовiрi. І ти дiзнаешся як просто дихати на повнi груди, говорити своiм голосом i почутою бути. Нiби ти була забутою книгою у шафi, а тебе знайшли, вiдкрили i уважно читають, не пропускаючи жодного слова. Тодi обидвi зустрiнуться, сядуть одна навпроти iншоi, поставлять кiлька питань: – Що будемо робити з твоею-моею гордiстю? – Що поробиш, коли встояти неможливо? – Не приходь тiльки потiм нити i рахувати втрати. – Я не вiрю в казки про «назавжди» i загадую тiльки на найближчi роки. І якщо до нього потягнеться душа, то ти перестанеш чинити опiр. Це змусить безрадiсну дiвчину вiдвойовувати у безстрашноi колишнi територii, але нова i цiлiсна ти, маючи безлiч сумнiвiв, буде вперто дотримуватися власноi траекторii. Програвати i продовжувати жити, не дивлячись на тi речi, яких боiться до смертi, приймаючи недолiки за невiдомi ранiше душi таемницi. Посмiхаючись у не найбiльш вiдповiднi моменти, лякаючи родичiв, якi подумають, чи не зiйшла ти раптом з розуму. Запропонуеш безрадiснiй зiграти в гру – Гордiiв вузол перерубити; це, звичайно, може вилитися в грозу, але пiсля грози твое небо стане легшим. Інодi тобi дуже важко витримати якийсь певний момент. З часом ти озираешся i розумiеш, що пазл складаеться – усе, що сталося, у рештi решт приводить тебе до мети. Почнеш шукати свое, а воно у вiдповiдь знайде тебе, просто тому що правило гiдних – творити добро i отримувати натомiсть вдвiчi бiльше. Повториш про себе як мантру слова про те, що свiт вже трошки похитнувся i готовий до змiн. І одного разу ти прокинешся через те, що плачеш, але вiд смiху, а не слiз. Обирай битву, яку програеш, аби виграти Спостерiгаю за малюками на батутi. Вони менi нагадують единих птахiв, що вмiють лiтати назад – колiбрi. Дiтвора весело пiдстрибуе вгору, у той час як дорослi схожi на травневi дощi: падають вниз, нiби падати – беззаперечний землi закон i девiз. Вiдiрватися вiд ii поверхнi не вдаеться, та й нiколи – треба поспiшати до нових вершин. Крок за кроком, подих за подихом ми дорослiшаемо, старiшаемо i це анi добре, анi погано. Здавалося б, посмiшки ширше, мрii свiтлiшi – i життя стане набагато теплiшим. Усi розповiдi про перемоги звучать красиво, натякають на наявнiсть характеру i вiд них вiе благородством. Та насправдi всерединi себе ми ведемо вiйни, що обертаються втратами зовнi. Втомленi вiрити i чекати, нiби ресурси радостi – скринька з мармеладом. Одного разу тягнеш руку аж до самого дна – а там нiчого немае. Навiть крихт. Натомiсть думка, що можна бiльше не намагатися усе встигнути, спочатку дуже лякае, а потiм запускае процес регенерацii. Починаеш з того, що визнаеш: е час гнатися-бiгти-старатися – i е час, щоб зiйти з дистанцii. Двадцять ударiв на секунду – швидкiсть серцебиття колiбрi. Люди змушенi жити приблизно у такому ж ритмi. Щоправда, е варiацii в алгоритмi. Тому одним легко даеться алгебра, а iншим – верлiбри. Однак усi колись довгими вечорами намагалися злiпити версiю себе – легшу, привабливiшу i зручнiшу, щоб точно не вiдлякати своiми недолiками i амортизувати собою усi гострi кути, передбачаючи реакцii, своi i чужi. Інколи ти обираеш битву, яку програеш, аби виграти. Я думала про це, потрапивши у гончарний свiт. Йдучи садом скульптур в Опiшному, вiдчувала дзвiнку тишу, бо знання про програш заздалегiдь не обов'язково мае бути гучним або гострим, нiби хiрургiчний скальпель, але воно точно е в кожному, коли невдача слiдуе за невдачею. У такi моменти логiку подiй зрозумiти не намагайся. У вiчному пошуку не зупиняйся. Навiть тодi, коли втрачено сили. Догори дригом летять сподiвання та мрii. І нiкому нiякого дiла: образа серце болем пронизала чи корова язиком злизала. Значима комбiнацiя карт у покерi зветься парою, у життi – вiрою, любов’ю, надiею. Просто ми гордi. Вiдгородитися хочемо вiд смутку, значимiшого за власний. Тому беремося за програшну справу i йдемо до кiнця. Перемагаемо нечасто, зате вчимося користуватися правом брати час на «подумати», бо по-справжньому важливi питання миттевих вiдповiдей не будуть вимагати. Усi нашi промахи та помилки, навiть якщо вони навмиснi, – кориснi. Це привiлей життя, його iронiя. Свiдома дестабiлiзацiя, цiна якоi – самореалiзацiя. І ми програемо iнколи битви, закiнчуючись i виснажуючись, але заново знаходячи себе як данiсть. Кожна зi скульптур була нiби нiма сутнiсть, яка прохала не вiдвертати очей i не закриватися, бо час залiкуе будь-якi рани i одного разу вiдпаде потреба заглядати оточуючим в очi, боротися з вiтряними млинами i дотла вигорати. Менi дозволили долучитися до прекрасного i тепер в мене е власноруч створене горнятко з необпаленоi глини. Ми теж нiби з глини, тiльки вона вже побувала у пiчцi, якщо одного разу ми обрали битву, яку програли, аби виграти i зрозумiти: можна бiльше не намагатися гасити зусиллям волi сигнали «менi неприемно», вiзуалiзовувати чужi думки як кiмнату з кривими дзеркалами або вiдтягувати розставання. Можна не дратуватися через чиiсь позицii, бо вони узагалi не викликають емоцiй, адже нiяк не впливають на твою власну впевненiсть у собi. І коли хтось наближаеться занадто близько, можна не використовувати прийоми захисту блискавично. Кроки назад, розриви дистанцii, ухилення в сторону, але якщо це неминучiсть, то вона вже е. Ти нiяк вiд неi не сховаешся. Можеш не питати, хто i навiщо. Усе, що тобi залишаеться – повернутися додому з подорожi, розiбрати валiзу, випрати речi. Переглянути фотографii, полити квiти i заново для себе зрозумiти, що можна бiльше не намагатися забороняти собi бути по-справжньому щасливим. Вершину можна пiдкорити тiльки в тому випадку, якщо ми самi вважаемо це можливим. Усе вийде. У пiдсумку. Обов'язково. А поки що можна бiльше не намагатися дожити до найближчоi суботи, а потiм у понедiлок чоботи почистити – i до роботи, коли щастя та радiсть – нечисленнi епiзоди. Можна бiльше не намагатися засуджувати людину, не пройшовши шляху у ii черевиках, не знаючи обiцянок, нею даних комусь чи самiй собi. Можна бiльше не намагатися залишати дверi зачиненими для того, що може стати початком прекрасноi дружби або дружби за вiдсутностi любовi. Можна бiльше не намагатися вдавати захоплення вiд майбутнього перспектив як дитина, котра говорить, що iй сiм i вона скоро пiде до школи. Менi було утричi бiльше i я тодi не бачила анi шляху, анi фiнiшу, але зачаровано спостерiгала за скульптурами i думала – як добре, коли усе, що тобi потрiбно, – помiстилося десь пiд ребрами злiва. Слова, будь-якi слова – невдалий переклад з оригiналу i усе вiдбуваеться мовою, якоi немае. Певно, тепло слугуе ознакою i виправданням мистецтва. Без тепла усi слова, полотна i партитури – iдеально прорахований, зiбраний i пiдготовлений до польоту лiтак, що нiколи не побачить неба. І якщо iнколи програти треба, то нехай поразки будуть особистими як i читання – тiльки ти i книга. Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали, звучить так: щастя не може залишитися незмiнним. Переглядала днями вiдео зi стадiону, де розмiрковували над побажаннями самим собi через декаду, i розумiла, що з того мрiй легiону щось збулося, або вийшло навiть краще, нiж мрiялося, а щось загубилося. Час минае, а з ним якiсь речi перестають бути архiважливими i ти втомлюешся перевiряти своi ментальнi карти, нiби диктант у школi щоразу: а «майбутнi перспективи» i «родина» пишуться через «хочу» чи «потрiбно»? І чому словосполучення для перевiрки правильностi завжди «чужi очiкування» або «програно/виграно»? Ставлю на паузу програвач, заварюю мiцний чорний байховий чай i кiмнату наповнюе аромат суму за розмовами, що так i не трапилися. У прозорiй склянцi кружляють шматочки сушеного яблука i пелюстки волошки. Разом з чаiнками на дно склянки осiдають минулого усмiшки i насмiшки, якi я буду ще довго повiльно вводити всередину себе, приблизно по двадцять пять крапель на хвилину, мов фiзрозчин, не забуваючи, що усе тече i змiнюеться, подумки додаючи на початку слово «нехай», бо тумани – не вiчнi. Втiм, на серйознi речi я звикла дивитися поза вузьким контекстом власного життя. І перше правило ховаеться у глибинах Декарта свiтосприйняття або як мислиш – так i живеш. Авжеж, у природи немае поганоi погоди – лише одяг не по сезону. Інколи, коли зовсiм край, уявляй себе тимчасовим, прозорим, пiдпорядковуйся ритмам зближення i вiддалення, дозволяючи стосункам змiнюватися так, як заманеться. Тепер менi доведеться змiнити свiй звичайний тон. Тепер менi доведеться говорити всерйоз. Друге правило стосуеться того, що нiхто i нiколи не буде любити тебе так, як хочеш ти. Усе навпаки – будуть так як зможуть, тому не поглядай крадькома на iнших почуття i не порiвнюй з тим, що маеш сам. «Не люблю (так як того хочеш ти)» означае «не буду намагатися змiнити i розчаровуватись». Якщо хтось у серцi, то цього достатньо. Бiльшого i не проси. Одного разу розмiнювати любов i дружбу на слова, особливо пiсля усiх точок неповернення i крапок над «i», стане непотрiбно взагалi. Нехай життя далi просто трапиться. Трете правило просте: знайти людей, якi кращi за тебе, вчитися у них i прислухатися, коли вони говорять про тебе, якими б приемними чи болючими не були iхнi слова, тому що немае щастя без довiри. Але не покладайся на них завжди без жодного коливання. Коли людина рятуе потопаючого – це подвиг, але нiхто не даруе врятованому абонемент на уроки плавання. Чай давно охолов, а я сиджу на пiдлозi, розклавши довкола фотокартки, нiби троянд пелюстки. Вони зберiгають миттевостi мого життя, але не показують як змiнюеться колiр моiх очей, залежно вiд настрою, переходячи вiд свiтлогорiхового до майже чорного. Свiтлини нiвелюють змiни в нас i на них не розгледiти, що сьогоднi я пiд враженням вiд фiльму неповторного, а завтра стиснена вiд переживання, тяжкого i мiнорного. Нiби гра у тетрiс: допоки фiгурка летить, маеш час для ii оптимального у канву теперiшнього влаштування, але щойно якась з них виходить за межi поля, – гру закiнчено, суцiльне розчарування. Ще одне правило у дотриманнi динамiки: ти повзеш вгору, зiсковзуеш вниз, i якщо знову вниз – не страшно. Головне, щоб в цiлому йти вгору. Кожна клавiша фортепiано – то лише одна виразна нота, а музика – вiд однiеi ноти до iншоi теплота переходу, i саме з таких переходiв складаеться наше життя. І якщо хтось бачив кiлька свiтлин зi мною, це ще нiчого не означае. Вiн або вона не знають жодного з моiх характерних жестiв i манер. Не мають уявлення як я виглядаю, коли виявляю, що залишила вдома документи, переплутала час зустрiчi, або щаслива у розпалi роботи, i який вiдсоток писемноi дотепностi передають моi голосовi зв'язки i голови повороти. П’яте правило – у готовностi не будувати образи на основi хибних вражень, бо ми дорослi, а й досi вiримо у можливiсть влаштувати життя як лiтачок з орiгамi, але лiнii згину не вiдмiченi, тому вiдбуваються збоi в очiкувань програмi. І головне правило у тому, що iх немае. Ти нiби стрибаеш в море з обриву, навiть не встигнувши набрати в легенi повiтря, але точно знаеш, що випливеш на поверхню до свого плоту, бо вмiеш торкнутися щастя так, аби не залишити на руках позолоту. Якщо впадуть усi мости Якщо впадуть усi мости, ми перейдемо пiшки глибокого моря дно, бо нашим девiзом завжди було «поодинцi пропадемо, разом – вистоiмо». Цi слова ти написав у моему випускному альбомi. Зустрiнемося на обрii, а за нами будуть бiгти видноколи, i я нагадаю тобi про тi днi, коли ми стояли на сценi, узявшись за руки, аплодували глядачi i без запинки читали нашi iмена. Це був кiнець десятилiття i початок нового дня. Ми були сiмнадцятирiчними борцями проти драконiв iз золотими медалями у зубах. Я досi тримаю ту свiтлину у рамцi, бо тодi розпочався для кожного власний шлях. І подумати не могла, що мене огортатиме страх, коли дiзнаюся, що ти у боях. Ще вчора ми були зовсiм дiтьми i вигравали дворовi битви на дерев'яних мечах. Не переймалися занадто оцiнками, вважали своi переконання недоведеними теоремами i вiдстоювали iх, нiби граючи в «хрестики-нолики» на полях. Обiцяли триматися разом i об'iхати увесь свiт, а потiм подорослiшали i стали рiдше один одному телефонувати. А тодi писали найзаповiтнiшi бажання на листочках паперу, кидаючи iх в iзумрудну пляшку. Зустрiчали свiтанок, а сонце визирнуло з iншого боку, i я памятаю твiй проникливий погляд. Говорив, що помолишся за мене у храмi. Чи ти знав тодi, що ми помiняемося мiсцями i я пропущу два удари серця, дiзнавшись що ти там, у найгарячiших точках? Бачиш, це я стою у полуденнiй спецi пiд покровом дерев i дихаю глибоко у затишнiй тiнi бука. Пам’ятаеш, у пошуках озера, пробираючись крiзь хащi, коли гiлля пiд ногами трiскотiло, я роззулася i йшла за тобою босонiж, бо ти орiентувався у лiсi так вмiло, наче то був твiй дiм. Як ти тепер? Ми не бачилися кiлька зим. А тодi я почула вiд тебе вперше стройовi пiснi i здалося, що ти мав народитися у козацькi часи. Шкода, з нами не було гiтари, пообiцяй зiграти що-небудь, а ще ти менi винен поединок у тирi i я знаю заздалегiдь, що програю, бо ти вправно стрiляеш з будь-якоi зброi, але нехай вона не буде нацiлена на тебе по-справжньому нiколи. Бережи себе, мiй хоробрий воiне! І нехай тебе старанно бережуть тi, кого бережеш сам. Не загасити багаття твоеi вiдваги жодним дощам. Знаеш, у печалi, як правило, гарна акустика – ледь торкнешся, а нiби вдарив по усiх клавiшах. Та поки ми вiримо, ми ще щось можемо. Плече друга iнколи становить цiннiсть, справжню i недоторканну, а складнi часи – це просто данiсть, що не пiдлягае обговоренню. А ось те, що пiдлягае, – нашi вчинки i слова, бо коли тиша стане голоснiше на голос, вiйна стане тихiше на пострiл. Знаеш, я iнколи думаю, що ми вигнанцi з раю не через якесь там яблуко, а просто тому, що порушили жорстокiстю доброти простiр. І кожен з нас сам собi Король Лiр, немае кому висунути докiр. Одного разу, через кiлька столiть, станемо нiкому невiдома «прапрапра». Запам'ятаються лиш окремi рядки. Актуальнi назавжди. Тому не проси у долi вiчностi. Занадто нездiйсненно, а ми – нескiнченнi. Запам’ятовуй нас тут i зараз. Можливо, з протилежного кiнця свiту до нас вже добираються мрii якраз. І допоки ми ходимо один до одного в гостi, аби не забувати, що ми е, ми тут i ми разом, свiт ловитиме нас, але спiймати не зможе. Дощ йшов довго, але тепер вiн нарештi вдома Очiкування. Древо життя. Завершення. Якщо ти бачив цей мозаiчний триптих Густава Клiмта[5 - Густав Клiмт (1862-1918) – австрiйський художник i графiк, символiст.], то знаеш, що життя нескiнченне, бо якщо не жiнка продовжуе його, то хто тодi? Великий поцiновувач жiночоi краси створив танцiвницю iз грацiею Айседори Дункан i безлiч з гiлок дерева поруч завиткiв, а чорний птах на них – то вiсник бiди, якiй виклик кидае застигла в обiймах пара справа. Знаеш, пiсля довгого очiкування щастя i подолання життевих труднощiв на шляху до нього, щоб стати справжнiм, необхiдно iснувати в свiдомостi iншого. Вiд очiкування до завершення крутиться коло життя, а головний барометр правильностi шляху – внутрiшнi вiдчуття. Інакше – маеш усi шанси стати лисицею з байок Езопа, яка хотiла дiстати винограду гiлку, а коли не вдалося, розiзлилася до безпам’яття i почала втiшати себе надiею, що ягоди – кислi, завзято. Інколи не так важливо, на якi саме ти вирiшуеш наважитися змiни – роботи, мiсця проживання або витрачання кiлькох рокiв на «нiхто нiкому нiчого не винен», – просто довiрся дорозi i дереву життя. Це наш дар i наше прокляття – вiрити, що усе йде по висхiднiй спiралi, а найцiкавiшому – попереду бути. Приiдаеться згодом навiть найсмачнiша iжа, а старi речi надокучають, нiби стежка вiд будинку до роботи. Тiльки не роби очiкування культом, особливо тодi, коли ти з уже цiлком собi збудованим внутрiшнiм свiтом. Навiть якщо для тебе зараз любов здаеться пеклом, де у великих залiзних казанах закипае злiсть i вариво переливаеться через край – це не привiд говорити слова, якi ранять, i зникати з усiх радарiв. На думку вчених, конфлiкти вирiшуються на рiвнi гормонiв: окситоцин зменшуе тривожнiсть i погiршуе пам'ять – так забуваються сварки i образи. Шкода, що нашим близьким доводиться знайомитися з нашими внутрiшнiми демонами, але немае жодного приводу давати останнiм владу над розумом, аби вiддавати накази. Ми поняття не маемо, що лежить у iнших в сховищах несвiдомого, коли одна-едина реплiка потрапляе у найуразливiше мiсце як гостра пiка. І тiльки найрiднiшi можуть за секунду вiдправити тебе в нокаут: знають, якими словами вдарити, щоб ти померла двiчi тут i прямо зараз. Тому критично не забувати, де кнопки, на якi не можна натискати, бо спрацьовують як детонатор. Коли дощ розбиваеться краплинами об шибку твого вiкна, а фiалки на пiдвiконнi лякаються блискавок, нiби сказаних зопалу фраз, – не забувай, що все проходить. Дощ йшов довго, але тепер вiн нарештi вдома, його води не висихають, а стають струмками. Вони йдуть пiд землю, щоб ожити де-небудь в iншому мiсцi рiками i ставками. Так було вiками i ти теж зможеш ожити як рiчка. Слухаю як з колонок лунають слова про необхiднiсть пiдтримувати вогонь i стежити разом, щоб вiн горiв i висвiтлював серед мороку наш шлях[6 - Пiсня «No Sound but the Wind» британського рок-гурту Editors.]. Можливо, iнколи дiйсно варто дивитися вище i бачити лiс за соснами: свiт не обертаеться навколо тебе i милуватися власним вiдображенням у очах iншого не треба. Твое життя – свого роду вогнище, полум’я якого потрiбно поповнювати дровами, часом солодкими, частiше – гiркими. Бо якою гармонiйною особистiстю ти б не була, якщо заборонити собi щось з того, що зазвичай табуйовано як от злiсть, нелюбов чи образи, то з часом перестанеш вiдчувати взагалi. Хочеться плакати, плач. Хочеться кричати, кричи. Інодi твоя нервова система як оголений провiд, а на питання «чи стане легше?» вiдповiдi немае. Годi шукати приводи для нещастя, досить пiдкреслювати своi недолiки. Життя – це вогнище i трохи провокацiя. Тебе беруть на слабо i ведуть пiдривнi роботи над твоiм самолюбством, але вiд того цiннiше безумовне прийняття тебе кимось. Це не означае, що треба постiйно жити нарозхрист, бо ми усi потребуемо часу на самотi. Це про готовнiсть iншого тебе вислухати, зрозумiти i нагадати, що болю можна дозволити зруйнувати себе, а можна використовувати як паливо. Сила – це здатнiсть щось рухати, i здатнiсть протистояти водночас. Інколи варто залишити себе в спокоi разом з усiма дошкульними фразами, так нiколи i не сказаними, але якi ти так довго продумувала перед сном, повертаючись до неприемного дiалогу знов i знов. З усiма шансами, якi було втрачено, i почуттями розтраченими, щоб продовжити рух вперед i одного разу зiзнатися собi вдячно: шлях був довгим, але тепер я нарештi вдома. Я ж передам тобi через Бога: – Гарних сновидiнь i нiчого не бiйся! Нiч темна лише перед свiтанком Нiч одягае сукню з яскравими паетками у виглядi зiрок. Інодi гарно просто сидiти i споглядати весну, читати десятки книг у пошуках слiв, якi розрадять твое iснування i розглядати у лiхтаревому свiтлi малюнки крейдою на асфальтi. Таемниця щастя людини в короткiй, обмеженiй пам’ятi. Тому з приходом березня починають вiдлiк життя заново, змiнюючи листя, але залишаючи коренi. Цiеi пори року просто вiрити у краще, навiть тодi, коли прикрi ситуацii ходiння по одних i тих же граблях читаються у всiх твоiх акварелях i нотатника полях. Та що з того, коли думки iнших для тебе – якiсь далекi iнстанцii. Просто у твоему життi доводилося хоч раз йти всупереч традицiям i з того часу самостiйно обираеш собi межi так завзято, що ладна за них померти. Цьогорiчна холодна весна стiкае у люки, заглядае в будинки i полюбляе читати нотацii безмовно-голосно, мимоволi i жалiбно. І ти не знаеш як ii з серця вимести, а слiди замести. Разом з випробуваннями даються сили, аби iх винести. Кожен з нас чув цю фразу десятки разiв. От тiльки нiхто не говорить, що повертаешся ти з рубежiв не одразу i, щоб залишитися живою, маеш осягнути японське мистецтво склеювання розбитих чаш, коли шви i трiщини покривають золотом неквапливо i прискiпливо раз по раз. Для японцiв розбита рiч красивiша за цiлу. Можливо. Просто, коли вiд чогось вiдколюеться шматочок, ти дивуешся вiд того, що щось звичне може стати крихким або виявитися найдорожчим. Кожен виклик долi таiть у собi ключ вiд цього свiту, невiдому ранiше правду про Всесвiт i тебе саму, що мурахами пробiгае по тiлу. Було б добре про це не забувати, коли страшно до запаморочення i ватяних нiг. Передчуття моменту, коли життя збиваеться зi звичного ритму, страшнiше самих змiн i нових дорiг. Пiтнiють долонi i на барометрах униз летить тиск. Чекати нiчого, ти i лихо зiйшлися у двобоi. Гаснуть внутрiшнi маяки i тебе не цiкавить, коли здiйсняться далекi задуми чи найближчi плани, неважливi фейсбук, iжа, а тим паче раптовi розваги. Просто iснують такi часи, яких насправдi немае. Тобто, ти можеш вiдслiдковувати iх плавний потiк у iнстаграмi, де цвiтуть магнолii, гарнi флетлеi з книгами i кавою, посмiшки твоiх друзiв. Однак усе проходить повз тебе, гублячись посеред пропущених дзвiнкiв списку. Нi смутку, нi радостi, тiльки втома i напруження плечей. Кiлька без сну ночей i ти покриваешся бронею. Важливо не випускати з рук дорожню карту, на якiй чiтко позначаеш хрестиками мiсця небезпек: тропи, якими ходити не варто; питання, якi пiднiмати не слiд; мiсця перепочинку. Ідея розумна, хоч i досить жорстока. Вирушаеш у похiд – без метушнi, без компаса, керуючись внутрiшнiм чуттям. І ти нiчого не вiдчуваеш, бо iнакше тебе розiрве на шматки. Сумнiви здатнi серце розкраяти i карбувати там монети вiдчаю. Боiшся уявити день, коли прокинешся i не побачиш найрiднiших людей, якi вдивлятимуться у тебе з посмiшкою, що ховаеться у зморщечках навколо очей. Усе, на що залишаються сили – злитися i заперечувати. При цьому заперечуеш, що злишся, а злишся вiд того, що доводиться заперечувати i торгуватися. І у душi щось обриваеться, падае додолу червонобокими яблуками, якi розсипаються у травi, котяться у рiзнi боки – не зiбрати i бiльше не знайти. У кого е зупинити часу вiдлiк повноваження? Адже вироки теж пiдлягають оскарженню? Здаеться, було б ще трохи часу i усе вилiкуеться, але неможливо знайти почесний компромiс у складнiй ситуацii. І замiсть ворога вниз по рiчцi пливе твiй власний човен, бо був погано прив'язаний. Головне – не впадати у вiдчай. Вiн – останнiй iнструмент твоеi темноi сторони, коли безсилi гординя, ревнощi i лiнощi. Знаеш, нiч темна лише перед свiтанком. З приходом ранку, коли не треба буде боротися за здоров’я i життя найближчоi людини або самоi себе, твiй горизонт бiльше не буде похилим, вiн вирiвняеться i пiд твоiми ногами знову опиниться тверда холодна земля. Тому що ти заслуговуеш зоряного пилу, навiть якщо усе, що маеш зараз – пил пiд ногами. Часи такi настали, якiсь дикi i лихi, але кожен затишнiй вечiр як маленька перемога. У ритуалах взагалi полягае велика сила i пiдмога. Вони збирають тебе заново i витягають з глибин знов i знов. Попри будь-якi скептичнi прогнози, ти знаеш, що важлива лише любов, бо саме вона дозволить виплисти i адаптуватися. Правий був Ерiх Фромм[7 - Ерiх Фромм – психолог, психоаналiтик i фiлософ, автор книги «Мистецтво любовi».]: любов дiйсно нi вiд чого не залежить i не ставить нiяких умов. І це важливо, бо щось тебе зцiлюе пiсля кожноi внутрiшньоi Хiросiми. У патовiй ситуацii ти забуваеш про себе i вiдправляеш амбiцii кришитися кристаликами солi, але не погоджуешся спинятися на пiвдорозi. Просто iснують такi часи, яких насправдi немае. Вони минають i глибокий видих пружину всерединi тебе розтискае. І кожна подряпина на серцi не гострим, а тупим ножем, заживае. Добре б про це пам’ятати, коли повертаешся з рубежiв, коли довго не вiдпускае. Ідучи краем життя, тримайся за поручнi. Вдихаючи – видихай. Є помилки, якi вартують наших мрiй, або то мрii вартi помилок? Але як би там не було, спокуса здатися особливо сильна незадовго до перемоги, а нiч темна лише перед свiтанком. Про деякi втраченi днi, але не назавжди «У моему життi було багато нещасть, i деякi з них дiйсно мали мiсце». Так жартував Марк Твен. Кожен вiдчував, що трапляються втраченi днi, коли всерединi тебе хуртовина, ззовнi теж снiг, а свiт, наче нiчого не було, стоiть у бiлому пальтi. Розумний i красивий вiн вказуе на твоi помилки. Інодi ми усi робимо дурницi. Не спецiально, а просто не думаючи. Найчастiше вдаеться вiдновити зруйноване, але вкрай рiдко вiдреставроване збiгаеться з тим, що було «до». Та навiть айсберги iнодi вибухають: вода просочуеться в щiлини в льоду, замерзае i розширюеться. Ми ж не айсберги, ми просто люди. Тому я просто дозволяю собi довiритися дорозi i ходу подiй. І коли щось у життi раптом розвалюеться, а я вже встигла станцювали на попелищi мрii iрландську джигу уперемiш iз витиранням слiз, важливо себе чимось зайняти. Я знаю лиш один дiевий механiзм – починати мiсити тiсто, яке пiд пальцями стае нiжним i так запаморочливо пахне, що хочеться сказати «нi» та «вiдчепiться» хору голосiв у головi, продовживши чаклувати. Збирати мозаiки зi спогадiв невдач i сварок не так цiкаво як змiшувати масло, борошно, цукор i какао. Якщо нашi почуття i слова теж мають запах, то спокiй пахне саме так – домашньою випiчкою, радiсть – смачними абрикосами, а сум – гiрко так, наче пiдгорiлий омлет. Шкода, що усi печалi не можна скрутити як цей шоколадний рулет. У духовцi усе потекло i розтануло, перетворившись на рiки шоколаду, а менi захотiлося спiвати i танцювати. Коли бачиш пористу структуру шоколаду, то думаеш, що вона подiбна до твого минулого. І днi, якi ти вважала втраченими, такими не виявляються. Вони нерiвнi, пухкi i дивнi. Твоi i водночас не твоi. Раптом не вiдчуваеш всерединi нi печалi, нi зла. Інколи думаеш, що все могло б бути по-iншому. «Якби не…» – мило-оманливе словосполучення, два занадто малих слiвця, щоб мiстити в собi цiлий свiт жалю. Ось саме через це iнколи страшно дивитися назад. І тобi трохи лячно, бо пережити все знову ти не змогла б, але водночас вiдчуваеш гордiсть – вiд того, що змогла це зробити один раз. Знаеш, якщо було боляче, то боляче буде завжди – перебити цей рефлекс вкрай важко, але, поки чаклуеш над тiстом, розмiрковуеш, над тим, що дiйсно цiкавi iсторii не про тих, хто втрачав серце, а про тих, хто знаходив у собi те, що заховано було глибоко. Коли ми намагаемося рухатися далi, моменти, до яких ми постiйно повертаемося, не е звичайними, бо це були митi знайденоi надii, надзвичайноi радостi, сильноi пристрастi. Не без прийняття бажаного за дiйсне, звичайно. Можливо, навiть безутiшного розчарування. І всi цi спогади за мить розганяються вiд нуля до ста кiлометрiв на годину. Безнадiйно i захопливо. І ти думаеш, що не вмiеш бути з ними на рiвних, бо вони позбавляють спокою i дихають важко у спину. Ми – поколiння Reset[8 - Поколiння Reset ( англ. Reset generation) – молодi люди, якi при виникненнi складнощiв бажають натиснути кнопку Reset ( «скидання») як у комп'ютернiй грi i почати все спочатку.] i шукаемо швидких рiшень. Та немае чарiвного зiлля i простого рецепту. Натомiсть пiсля всiх звершень ти отримуеш свободу повернутися туди, де була щаслива. Любов неможливо знайти там, де ii немае, i вона нiколи не бувае в минулому часi. Все, що було у тобi вiд неi, з тобою i залишиться. І будь-яке вiддалення вiдбуваеться поступово. Спочатку роздiляе скло, потiм стiни, фiнальний етап – цiлковита амнезiя. І навiть якщо усе мае властивiсть закiнчуватися – не втрачай умiння радiти, подолавши внутрiшнi печери. Зараз уже знаеш як з них вийти на свiтло i повести за собою iнших, нiби менестрель на iм’я Блондель, який вирушив на пошуки, спiваючи улюблену пiсню свого короля, i знайшов Рiчарда Левове Серце, заточеного в замку. Тепер ти можеш без спроб перестрибнути закони часу i простору та повернути в iнший бiк i розмову, i долю. Своi власнi огрiхи починаеш сприймати як дари богам недосконалостi, переставши боятися, що у спеку заблищить нiс чи некрасиво розмажеться туш для вiй. Коли у комусь встигаеш розчарувалися i позбавитися iлюзiй на його рахунок, це дозволяе зберегти зв'язок, зробити його мiцнiшим, нiби у вишивцi останнiй стiжок. Тому не переживай про втраченi днi, згадай – скiльки iх вже у тебе було? Скiльки? Вони минають i ти виходила з театру переживань щоразу геть, не чекаючи антракту, бо як говорив мiй тренер з плавання, маючи на увазi не тiльки басейн: будеш на глибоководдi – одразу пiрнай. Є люди, якi бачать речi такими, якими вони е, i задаються питанням «чому?». Уяви, якими вони могли б стати, запитавши: «Чому б i нi?». Бо днi, якi ти вважала втраченими, такими не е. Вони нерiвнi, пухкi i дивнi. Твоi i водночас не твоi. Будь за них вдячною. Dolce Far Niente по-справжньому Кожного ранку мене з лiжка виганяе бажання закiнчити всi справи. Дописати чорновик статтi, дочитати книги, вiдповiсти на усi повiдомлення в месенджерi i поставити крапку наприкiнцi довгого дня. Інколи виникае враження, що я тримаю у руках один iз джойстикiв вiд iгровоi приставки часiв мого дитиства, так само не встигаючи натискати на кнопки, керуючи вже своiм, а не персонажа, життям. Вiтрильники перевозять по Нiлу пасажирiв i вантажi вгору i вниз. Приблизно так бiгаю сходами я, не подумавши нi на хвилину «спинись». Пiднiмаешся на сходинку, а попереднi вже зникли, зате попереду добудуватися на кiлька поверхiв вгору новi встигли. І ти вже нiяк не можеш обернутися назад, побачити подоланi перешкоди i сказати собi «молодчина». Натомiсть бачиш тих, хто попереду i з’являеться причина страждати вiд того, що на iх фонi ти виглядаеш статистичною похибкою, математичною помилкою. Досягти останньоi сходинки i видихнути на разi об'ективно неможливо. Залишаеться прислухатися до себе i не боятися вважати своi iдеi та внутрiшнi бажання важливими. Боже, настiльки це важко i незвично. Сiм потiв зiйде, поки навчишся. Примарнi речi намагаються спокусити мене своею наочнiстю, люди-примари взяли мене у кiльце i щось без упину говорять. Я теж вимовляю слова, будучи спiльником у примарностi життя, але не знаю, у чому порятунок i суть. Минають днi i виникае вiдчуття, що так буде завжди. У якийсь момент не витримую. Коли у мене закiнчуються сили, я просто емоцiйно вимикаюся. Вiдкладаю усi термiни i дедлайни на «пiзнiше», залишаюся вдома, наливаю чай з термоса, затримую подих i слiдкую як будiвельний кран зводить навпроти наших вiкон ще один новобудови поверх. Часом треба дозволяти собi захопитися байдикування. Не говори зi мною, закрий очi i обiйми, тому що море невизначеностi насправдi завжди навколо нас, а я стомилася пливсти. Давай жити за принципом «у-вей» китайцiв (або «не роби зайвого»), бо сказано було: дiе, бездiючи, мудрець. Проживаю день по чайнiй ложцi, виконуючи нескладнi завдання. Наодинцi з книгою, терпкою кавою i солодким рахат-лукумом так приемно про час не думати. Хоча тут злукавила: неможливо так просто читати Марселя Пруста, бо його словеснi, поглибленi в самого себе, замальовки – десь на тонкiй гранi провалу в глибокий сон i залишкового вiдчуття реальностi карнавалу. Менi взагалi складно було уявити, щоб чоловiк (навiть письменник) занадто обтяжував себе «художнiм» розумiнням почуттiв, але потiм я побачила картину Сарджента «Dolce Far Niente»[9 - «Солодке байдикування» (iтал. «Dolce Far Niente») – картина американського художника Джона Сiнгера Сарджента.] i бiльше так не думаю. До речi, знайомий моряк повiдав, що за шкалою Бофорта мое неробство називаеться «мертвим штилем». Не поворухнуся, хай навiть розпочнеться шторм i буде вiдносити у море все далi i далi вiд берега. Це як занадто рано знiмати з рани шви. Вона добре заживае, але ще не готова до iнтенсивних вправ. Я не буду намагатися врятуватися, щоб потiм заповнити пересохле русло сенсу часом, не будуватиму на iнший берег переправ. Бо якщо ти його комусь вiддаеш, а цей хтось не вiдповiдае тим же – пiдiйди до дзеркала i родинних фотографiях у рамцi поруч та присвяти час тим, кого побачиш. Прокидаюся, а мама вже замiшуе тiсто на хлiб, щоб потiм ми могли хрустiти гарячою скоринкою на лоджii вночi, запиваючи молоком i забуваючи усi турботи. Смiятися i слухати татовi iсторii, хай навiть у тисячний раз – те, чого я потребую у цей час. І все раптом стае простим. Ось я, ось вечiр вдома. Dolce Far Niente, а завтра все трапиться. Не зважай i не заважай. Та квiткова крамниця i моя таемниця Та квiткова крамниця i моя таемниця. Ти вiдкриваеш передi мною дверi, над нами на анкерi прикрiпленi з петунiями полицi. Встигаю помiтити нашi вiддзеркалення у вiтринi, ми лише удвох i тiеi ж митi у моiх вухах фугу Баха грае хтось на клавесинi. Почуваю себе Алiсою, бо навколо скiльки троянд, що граючись, спалахують неземною красою. У свiтлi миготливих гiрлянд не вистачае лиш садiвникiв, аби перефарбовувати бiлi на червонi i навпаки. Розгубившись, нагадуемо швидше випадкових мандрiвникiв, анiж замовникiв. Але ти швидко орiентуешся, може тому, що, на вiдмiну вiд мене, не любиш казки. Менi не вдаеться прочитати твоi думки. Через мить продавчиня запитуе мене якими мають бути троянди завдовжки, чи вiзьму тi, що «бiлоснiжки», обiцяе знижки… Проглядаючи пакувального паперу для квiтiв зразки, не розумiю як знову зазнала поразки у битвi з твоею здатнiстю полишати мене наодинцi. І поки ти купуеш торт там, за рогом, я з усiх сил намагаюся зберiгати спокiй. Та дiвчина, яка компонуе букет, розумiе наш сюжет i як твое магнiтне поле занадто сильно на мене дiе. Вона знае усе: як мене вiд погляду твого всерединi трясе i рiвняння, що насправдi просте – моя душа подiлена на квадратний корiнь з моеi гордостi, у твоiй картинi свiту зайвостi, принципiв непорушностi, вдаваноi байдужостi i наiвностi. Якщо додати до всього осiнь, виходить неможливiсть, нема чого вдаватися до ворожiнь. І поки я роблю вигляд, що розглядаю листiвки, на яких краса яблуневих цвiтiнь, думаю про тебе як про тiнь. Нi, ти не чорна смуга, а передвiсник щасливих днiв. Згадую гербери, тобою майже подарованi, якi ти чомусь називав кольоровими ромашками, i моi думки стають iх помаранчевими барвами розмальованi. Існуе легенда, красива i давня, що то увiковiчена краса нiмфи, яка хотiла стати непомiтною, а замiсть того засяяла iз силою стократною. Знаеш, одного дня я теж буду сяяти над твоiм мiстом яскравим феерверком i десь там у свiтлi майбутнього вогнiв, буде той, хто знатиме, якi квiти моi улюбленi, а ти не зумiв. Догорiв попiл з моiх уже приборканих почуттiв. Якщо колись цi рядки прочитаеш i зателефонуеш, я не знатиму, що вiдповiсти. Тому залишу маленьку гарну небилицю, аби хоч раз тебе на лопатки вкласти. Багато зусиль менi довелося докласти, аби зiбрати уламки того безладдя, що ти за собою залишив. Тепер можеш друзям розповiсти про безнадiйну мрiйницю, яка насмiлилася захопитися тобою i тим ореолом таемничостi, який ти створив. Знаеш, хтось спочатку стрибае, а потiм думае. Хтось спочатку думае, уже потiм стрибае. Я з тих, хто думае i вiдходить вiд краю прiрви.Те, що було драмою у трьох актах з поганим сценарiем, стало смiшною комедiею лише. Бiльше не рахую години за мiсяцi, а мiсяцi за роки. Колись кожна розлука була нiби цiла епоха. І якщо ти – моя Руiна, то хтось iнший стане Вiдродженням. А до того часу я просто проситиму для тебе i тiеi, кому ти даруеш квiти, кращоi з можливих доль, тому що час помножить мiй смуток на нуль, i на якiй ти б не опинився з двох пiвкуль, у яку б не подався даль, менi не забути твою доброту i очей мигдаль, ту квiткову крамницю i свою таемницю. За кермом авто для втечi вона Героiня фiльму Вудi Аллена «Магiя мiсячного сяйва» говорила, що якщо хочеш жити щасливо, без iлюзiй не обiйтися. І у фiльмi «Бердмен» мiж правдою та бажанням обирають останне. Ось про що думала дiвчина за кермом, а нiч танула i здавалося, що вона у зовсiм iншiй реальностi, можна бути вигаданою i зустрiчати сонце самотне i вранiшне. «Тридцять першого лютого, з любов'ю, нiзвiдки…» – подумки дорогою писала вiсiм сторiнок одного-единого листа. Назустрiч невiдомому без розмов i зiтхань – iсти, молитися i слухати саксофон, але не любити, бо зi своiми вiдповiдями не iдуть вiдкривати приморськi мiста. Квiтам, якi ти вирощуеш у серцях байдужих людей, нiколи не розцвiсти. Трапляються iсторii, якi так просто не переповiсти. І у навушниках джаз. Вона пiдходить до свого авто на автозаправцi, наростаючий шелест крил – ii дороговказ. Вона обирае правило прадавне: розвiшуе обереги iз пiр’я власних помилок необачних, п’е зiлля з сухих цiлющих трав i носить браслети з каменiв грiхiв своiх найбiльших. І кожна ii осiнь перетворюеться на сезон перевiрки на наявнiсть боргiв перед людьми, минулим ставших. Якби могла плакати, то зронила б сльозу, але нормальному огляду i без того заважають краплi дощу, снiг та лiд. Тому вона ретельно витирае насухо лобове скло i вирiшуе рушати на захiд. Легко сприймати нiчну дорожню обстановку навiть при свiтлi фар зустрiчних машин, бо повороти ii життя вигадливiшi за гiрський серпантин i не залишилося мiсця на тiлi для накладання шин. Встановлюе на максимальний рiвень яскравiсть панелi приладiв i регулюе дзеркало заднього виду. Весна вриваеться на сусiдне сидiння, але дiвчину захищають безпеки паски. Дивиться сама собi в очi, читае бiль i вiдчувае прохолоду. Ховай-не ховай, усе одно видно марну браваду попри осанку горду. І скiльки б не мала друзiв у двадцять чотири, вони не заповнять порожнi мiсця на святкуваннi дня народження у чотирнадцять. Стоси улюблених книг i мегабайти пiсень нагадають про днi без вiри i сподiвань. Переконуеться у тому, що можна здiйснити обгiн, вмикае лiвий поворотник i починае набiр швидкостi без вагань. Звикла жити у режимi пiдготовки до змагань – швидше, краще, бути прешою, не мати вагань. Вона смiеться, коли нервуе, i стукае по дереву щоразу, коли з'являються плани на майбутне, пальцi схрещуе на вдачу, загадуючи бажання. І порiвнявшись з автомобiлем, який обганяе, вмикае дальне свiтло, розбиваючи темряву на друзки фар промiнням. Вмикае правий поворотник i перебудовуеться назад на смугу руху, заспокоюеться потроху i у скронях глухо стукае постiйне вiдчуття втрати. Дорога тим часом перестае розриватися на два сiрих полотнища пiд колесами автiвки. У ii головi система правосуддя для iмен, якi помiщае за умовнi грати, аби не називати. Не кажучи вже про тих, якi злилися в одну сiру розпливчасту Роршарха пляму. Усе, що iй на разi потрiбно – тiкати. Їй чомусь здаеться, що це найлiпший спосiб знаходити вiдповiдi на те, що мучить i не дае ночами спати. Однак з собою у дорогу ти завжди береш себе, а самотнiсть нових мiсць не набагато краще самотностi звичних маршрутiв. У прагненнi все з'ясувати потрапляеш у капкани на кожному кроцi, але не мисливцiв, а власнi своi, втрачаючи багато спонтанних вiдчуттiв. Зупиняеться на освiтленiй дiлянцi траси, залишивши увiмкненими габаритнi вогнi. Залишок ночi минае, нiби вечiр недiлi, коли бажаеш прошмигнути в лiжко i заснути швидше, а задача максимум ще хоч тиждень залишитися цiлою, не розплескати себе дорогою i не розбитися об кути будiвель пташкою крихкотiлою. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslava-uriyivna-yakovenko/tanci-u-napivtemryavi-kimnati/?lfrom=334617187) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Граф Алессандро Калiостро – вiдомий мiстик i авантюрист. 2 Маеться на увазi Юхан Нiльсен Нагель, головний герой роману Кнута Гамсуна «Мiстерii». 3 Бенджамiн Сейнт-Клементайн – британський поет, композитор та музикант. 4 Ерiк-Емманюель Шмiтт – сучасний французький письменник, драматург, фiлософ. 5 Густав Клiмт (1862-1918) – австрiйський художник i графiк, символiст. 6 Пiсня «No Sound but the Wind» британського рок-гурту Editors. 7 Ерiх Фромм – психолог, психоаналiтик i фiлософ, автор книги «Мистецтво любовi». 8 Поколiння Reset ( англ. Reset generation) – молодi люди, якi при виникненнi складнощiв бажають натиснути кнопку Reset ( «скидання») як у комп'ютернiй грi i почати все спочатку. 9 «Солодке байдикування» (iтал. «Dolce Far Niente») – картина американського художника Джона Сiнгера Сарджента.
СКАЧАТЬ БЕСПЛАТНО